32. Проблема монізму та дуалізму в приватному праві.

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в галузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов’язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режиму виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить деталізоване законодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов’язаннями та національним законодавством може бути величезним1.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з’явилися на початку ХІХ ст.2та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верховенства внутрішнього права держави, інші — з верховенства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ—ХХ століть переважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ ст. Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»3. Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем4.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприйнятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом вирішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню загальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрішньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розвиток після Першої світової війни. Одним із її основоположників був Г. Кельзен5. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публічному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародного права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світової держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнятною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутрішньодержавних відносинах діють норми внутрішнього права, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права мають діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьому разі частина внутрішньодержавних відносин може з’явитися у сфері міжнародно-правового регулювання6.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба виходити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнародного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній залежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового регулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського права тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулювання. Неминучим є розширення області спільного правового регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

33. Проблематика землі і земельної ділянки, як об’єктів права власності і земельно-правового регулювання.

Земельна ділянка як об'єкт права власності

1.Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2.Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

3.Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

В коментованій статті вперше в земельному законодавстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Об'єкти права власності на землю — це природні елементи, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановлений законодавством режим використання.

Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселенвя, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та ін.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, або які використовуються для житлової, промислової та громадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.

Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства Земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності. Коментована стаття розповсюджує право власності не тільки на земельну ділянку, а і на водні об'єкти і ліси. Це положення знайшло відображення і в ст.ст. 56, 59 цього Кодексу. Але в повному обсязі воно застосовується тільки до земель, які знаходяться у державній власності. Громадянам та юридичним особам можуть належати на праві власності тільки замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств та замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів), або створювані рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

В інших випадках приватні власники землі мають право використовувати для власних потреб ліси та водні об'єкти на умовах і порядку, передбаченому відповідним природоресурсовим законодавством.

34. Виключення майна з опису : законодавство, проблеми, судова практика

Розгляд цивільних справ про виключення майна з опису в

суворій відповідності з законом сприяє відновленню порушених прав

громадян, забезпеченню охорони майнових інтересів держави,

підприємств, установ, організацій.

2. При розгляді позовів про виключення майна з опису суди

зобов'язані всебічно і повно з'ясовувати обставини, наведені

позивачем на підтвердження своїх вимог, додержуючись при цьому

неухильно як правових норм, що гарантують права осіб, які беруть

участь у справі, так і правил про належність і допустимість

доказів (статті 28 і 29 ЦПК ( 1501-06 ).

Не обмежуючись поданими сторонами доказами, суд у разі

виникнення у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі,

труднощів у витребуванні доказів, сприяє їм у цьому за їх

відповідним клопотанням. Разом з тим в необхідних випадках слід

використовувати матеріали кримінальної справи про належність

описаного майна і джерела коштів на його придбання.

( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

3. Звернути увагу судів на те, що при розгляді кримінальних

справ про крадіжки і інші корисливі злочини слід суворо виконувати

вимоги постанов Пленуму Верховного Суду України про необхідність

з'ясування, яке майно з того, що є у підсудного, придбане за

кошти, здобуті злочинним шляхом, і про відображення цих обставин у

вироку.

( Пункт 3 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

4. За правилами, встановленими для розгляду позовів про

виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і

організацій, що грунтуються на праві власності на описане майно

або на праві володіння ним.

Відповідачами в справі суд притягує боржника, особу, в

інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках -

особу, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.

У тих випадках, коли опис проводився для забезпечення

конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач

притягується відповідна державна податкова інспекція.

Заяви боржників про неправильність включення майна в опис

розглядаються в порядку, передбаченому ст.409 КПК ( 1503-06 ),

коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній

справі або в порядку, передбаченому ст.373 ЦПК, якщо опис

проводився судовим виконавцем.

( Пункт 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

4-1. Суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви про

виключення майна з опису, якщо справа, у зв'язку з якою накладено

арешт на майно, не вирішена. Визнавши неможливим розглянути такий

позов до вирішення іншої справи, суд відповідно до п.4 ст.221 ЦПК

( 1502-06 ) зупиняє провадження у справі про виключення майна з

опису. ( Постанову доповнено пунктом 4-1 згідно з Постановою

Пленуму Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

4-2. Прийнявши заяву про виключення майна з опису, суддя

відповідно до п.5 ст.367 ЦПК ( 1503-06 ) має зупинити виконання

рішення, по якому звернено стягнення на майно. Якщо виконавче

провадження знаходиться в іншому суді, необхідно повідомити цей

суд про пред'явлення позову для зупинення виконавчого провадження.

Пред'явлення позову про виключення майна з опису не

перешкоджає зверненню стягнення на заробітну плату і інші види

доходів боржника. ( Постанову доповнено пунктом 4-2 згідно з

Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від

25.12.92 )

4-3. Слід мати на увазі, що на вимоги про виключення майна з

опису поширюється передбачений ст.71 ЦК ( 1540-06 ) трирічний

строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з дня,

коли заінтересована особа дізналась або повинна була дізнатись про

опис належного їй майна. ( Постанову доповнено пунктом 4-3 згідно

з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від

25.12.92 )

4-4. При розгляді справи суд зобов'язаний звертати увагу, чи

додержані відповідною службовою особою вимоги закону про опис

майна, зокрема, чи перелічено у акті опису інше майно, в тому

числі те, що знаходиться у власності боржника з іншими особами,

яке не описувалось, а також чи не описано те майно, на яке

стягнення не може бути звернене за виконавчими документами або

може бути звернене лише у передбачених законодавством випадках.

Встановивши, що описане майно, на яке не може бути звернено

стягнення за виконавчими документами або за даними вимогами, суд

відповідно до ч.7 ст.203 ЦПК виключає це майно з опису незалежно

від заявлених позивачем вимог. ( Постанову доповнено пунктом 4-4

згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 )

від 25.12.92 )

5. Судам необхідно мати на увазі, що при вирішенні питання

про належність описаного майна слід керуватись Законом України

"Про власність" ( 697-12 ) і нормами цивільного та

шлюбно-сімейного законодавства, що регулюють право власності і

його захист.

Вирішуючи позов одного з подружжя про виключення з опису

належної йому частки майна у спільній сумісній власності подружжя,

суду необхідно враховувати, що відповідно до статей 22, 28 КпШС

( 2006-07 ) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є їх спільною

сумісною власністю і у випадку поділу його їх частки визнаються

рівними. Відхилення від начала рівності часток подружжя суд може

допустити, враховуючи лише інтереси неповнолітніх дітей або

заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя. Майно, нажите

кожним з подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному

припиненні шлюбу, суд може визнати власністю кожного з них. Розмір

часток подружжя у спільному майні і яке конкретно майно має бути

йому виділено, суд визначає з врахуванням всього нажитого майна,

включаючи і те, на яке за законом не може бути звернено стягнення

за виконавчими документами і яке не підлягає конфіскації. Разом з

цим на частку кожного з подружжя має бути виділено як майно, що

підлягало опису, так і майно, що не підлягало опису.

В справах про виключення з опису майна, що становить спільну

сумісну власність сім'ї чи селянського (фермерського)

господарства, частка боржника визначається відповідно до правил

ст.ст.17,18 Закону "Про власність" ( 697-12 ) і ст.123 Цивільного

кодексу України ( 1540-06 ).

( Пункт 5 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду N 13

( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

6. В силу ст.31 ЦПК ( 1501-06 ) сама по собі вказівка у

вироку про звернення стягнення на конкретне майно або про його

конфіскацію, незалежно від підстав її застосування, не позбавляє

зацікавлених осіб можливості доказування свого права власності на

це майно шляхом пред'явлення позову в порядку цивільного

судочинства.

Якщо згідно вироку підлягає конфіскації конкретне майно, що

складає спільну сумісну власність подружжя, членів сім'ї чи

селянського (фермерського) господарства, позови інших учасників

спільної власності про виключення з опису їх частки цього майна

можуть бути задоволені, якщо не залишилось іншого сумісного майна,

або його залишилось менше, ніж припадає на їх частку.

( Пункт 6 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

7. Роз'яснити судам, що в тих випадках, коли предметом

позову є частка в спільній сумісній власності на неподільну річ,

на яку звертається конфіскація або стягнення на користь

організації, питання про виключення цієї речі з опису (при

відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до

ст.55 Закону "Про власність" ( 697-12 ) і роз'яснень Пленуму

Верховного Суду України, даних у п.7 постанови від 22 грудня 1995

р. N 20 ( v0020700-95 ) "Про судову практику у справах за

позовами про захист права приватної власності". При цьому суд з

урахуванням конкретних обставин може виключити річ з акта опису і

стягнути з позивача в доход держави чи на користь організації

грошову компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити

річ в опису, зобов'язавши відповідну державну податкову інспекцію

або організацію виплатити позивачу відповідну частину її вартості.

( Пункт 7 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

8. При розгляді позову про виключення майна з опису після

виконання вироку про його конфіскацію суд, визнавши позов

обгрунтованим, постановляє рішення про виключення майна з опису.

Одночасно вирішується питання про повернення майна в натурі в

тому випадку, коли воно відповідними державними податковими

інспекціями було передано відповідній організації безоплатно. За

цих умов обов'язок повернення майна покладається на організацію,

яка одержала майно безоплатно, а якщо нею майно реалізоване,

питання про повернення набувачем майна в натурі вирішується у

відповідності з правилами ст.50 Закону України "Про власність" і

ст.145 ЦК.

В тому разі, коли майно було реалізовано відповідними

державними податковими інспекціями, воно або його вартість

повертаються цими органами.

( Пункт 8 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму

Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92, N 15

( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

9. Оскільки згідно ст.144 ЦПК позивач вправі об'єднати в

одній позовній заяві декілька вимог, пов'язаних між собою, в

одному провадженні можуть розглядатись вимоги про визнання права

власності на майно і виключення його з опису. Позовна заява у

таких випадках оплачується державним митом в залежності від

вартості майна, яке відшукується.

Позови, предметом яких є частка в спільній сумісній

власності подружжя, членів сім'ї чи селянського (фермерського)

господарства, оплачуються державним митом за ставками,

встановленими для оплати позовних заяв немайнового характеру

Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. "Про

державне мито" ( 7-93 ) (Голос України. - 1993. - 12 лютого.).

( Пункт 9 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму

Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92, N 15

( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

10. Судам слід поліпшити якість підготовки справ про

виключення майна з опису до судового розгляду на основі суворого

додержання вимог статей 143, 146, 147 ЦПК ( 1502-06 ).

При підготовці справи, зокрема, мають бути витребувані

належно завірені копії акта опису, вироку, рішення суду або іншого

органу, на виконання яких проводився опис, матеріали, що є в

кримінальній справі щодо належності описаного майна і джерел

коштів на його придбання, документи про право власності на

будинок, кредитні зобов'язання, реєстраційні посвідчення, паспорти

та інші документи, що видаються на дане майно, а також вручені

відповідачам копії позовних заяв.

Якщо боржник (засуджений) знаходиться у місцях позбавлення

волі, суддя при підготовці справи до судового розгляду повинен

разом з повідомленням про день розгляду справи надіслати копію

позовної заяви і з'ясувати його думку щодо заявленого позову.

( Пункт 10 доповнено абзацом третім згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

11. Виявивши факти невжиття чи несвоєчасного вжиття

передбачених законом заходів до забезпечення відшкодування

заподіяних злочином збитків або конфіскації майна, порушення

правил опису майна, суди повинні з метою їх усунення і запобігання

виносити з цього приводу окремі ухвали.

11-1. Якщо описане майно було розтрачене, відчужено або

приховане особами, яким воно передано на зберігання, суд повинен

обговорити питання про притягнення цих осіб до встановленої

законом відповідальності і роз'яснити організації або громадянину,

в інтересах яких провадився опис, право пред'явити позов до винних

осіб про відшкодування матеріальної шкоди. ( Постанову доповнено

пунктом 11-1 згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду N 13

( v0013700-92 ) від 25.12.92 )