4. Поняття делікту

Підставою для відшкодування шкоди визнається, як правило, делікт. Деліктом є діяння, що суперечить цивільному законодавству і за яке передбачена майнова (цивільно-правова) відповідальність. Деліктна відповідальність є позадоговірною відповідальністю і настає за порушення загального обов'язку будь-якої особи не завдавати шкоди іншій особі. Деліктна відповідальність виступає у спеціальній формі — зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл. 40 ЦК), у якому кредитором визнається особа, що постраждала, а боржником — особа, яка завдала шкоди.

За цивільним правом для виникнення обов'язку відшкодувати шкоду необхідно 4 умови: 1) завдання майнової шкоди, тобто такої, яка може бути відображена у грошах (ЦК передбачає можливість грошової оцінки, а відтак і відшкодування моральної шкоди); 2) протиправність діянь особи, яка завдала шкоди, тобто порушення нею юридичних норм і правил; 3) наявність причинного зв'язку між протиправними діями особи, яка завдала шкоди, і цією шкодою; 4) вина особи, яка завдала шкоду.

5. Звільнення від відповідальності

Законодавством передбачено деякі випадки, коли особа, яка завдала шкоди, звільняється від відповідальності. По-перше, слід наголосити, що той, хто діяв правомірно, не відповідає за завдану ним шкоду за винятком випадків, передбачених законом. Зокрема, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони.

По-друге, той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що вона заподіяна не з його вини. Особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу чи необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Тут слід зазначити, що випадкові дії, які на відміну від необережних або навмисних мають зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлені елемента вини, визнаються казусом і здебільшого не тягнуть за собою цивільно-правової відповідальності. Крім цього, у випадку, якщо виникненню або збільшенню шкоди сприяла груба необережність самого потерпілого, то залежно від ступеня його вини (а за вини заподіювача шкоди — і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено.

6. Відповідальність без вини, поняття джерела підвищеної небезпеки

Однак у деяких випадках законом передбачена цивільно-правова відповідальність без вини. Наприклад, юридичні та фізичні особи, діяльність яких зв'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні та будівельні організації, промислові підприємства, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто вони фактично несуть відповідальність без вини.

Під джерелом підвищеної небезпеки розуміють діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність щодо використання, транспортування, зберігання предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі само властивості. До таких об'єктів належать насамперед автомобілі, інші транспортні засоби, небезпечні тварини тощо.

Наголосимо, що до цивільно-правової відповідальності притягається не водій (оператор) відповідного об'єкта, а його володар, тобто юридична особа або громадянин, які в силу права власності чи на інших законних підставах (право господарського відання, договору оренди, довіреності тощо) володіють об'єктом.

23. Воля і волевиявлення в правочині.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-продажу передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.). У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін,

волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами). Одностороннім визнається правочин, для виникнення «кого досить дії однієї сторони. Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу. Залежно від моменту виникнення правочину

правочини можна поділити на консенсуальні й реальні.Быстрый способ избавления от грибка ногтей!

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узгоджено відносно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виникають відповідні права і обов'язки. Для укладення реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються.

24. Цивільно-правові способи захисту особистих немайнових прав.

1.1 Дискусійний підхід до визначення сутності цивільно – правового захисту

Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним субєктом суспільного життя. Держава зобовязана запезпечити реалізацію і захист субєктивних прав. Стосовно громадянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і свободи , права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань від представників влади або посадових осіб.

В умовах побудови правовї держави однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно.

На думку Г. М. Стоякіна правовий захит включає в себе три моменти:

· Видання норм, які встановлюють права та обовязки, визначають здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

· Діяльність субєктів із здійснення і захисту своїх субєктивних прав;

· Попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій.

До певної поведінки ( повернути майно, сплатити неустойку) – реалізація державного примусу органічно повязана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся. В. І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу.

М. С. Малеїн вважає, що правовий захист – це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.

С. С. Алексеєв додержується думки, що правовий захист – це державно – примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обовязку.

З. В. Ромовська вважає, що “правовий захист– завжди акт, що вже відбувся “. У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активноїповедінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується

Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе значення має результат цієї дільності, який виражений в акті відповідного державного органу[1].

Систематизуючи вище сказане, ми зробимо висновок щодо поняття “цивільно – правовий захист”:

1. Це система правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав;

2. Система юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідки;

3. Це діяльність суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права.

1.2 Відмінність правового захисту і правовї охорони

Правовий захист нерозривно повязаний з правовою охороною. Проте , це різні категорії. Різниця циз понять визначені в законі. Так у ст. 5 Цивільного кодексу України ( далі ЦКУ ) йдеться про охорону цивільних прав, а ст. 6 – про захист та способи захисту цивільних прав.

Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів дійшла висновку про те, що при цьому слідрозмежувати поняття “правовий захист” і”правова охона” , вкладаючи в них різний зміст. На їх думку, правовий захист є лише складовою частиною правовою охороною, до якої мають включатися лише засоби, повязані з реалізацією особою права на захист.

Так , З. В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі та визначення заходів з охорони конкретного субєктивного права на другому етапі, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони0, а правовий захмст – лише результат реалізації особою права на захист.

Я.М. Шевченко вважає, що “поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують ( регулятивні норми), а також і заходи, спраямованя на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме – захист (охоронні норми)”. Отже , автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охоронию. 1

Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом . в основі правової охорони визначальними є принцип забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, спрямові на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійснені шляхом вчинення відповідних дій.

У норматворчій діяльності досить часто застосовують поняття “охорона” і “захист” без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх узаконодавчих актах певних однакових критерієв.

Так , закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” , “ Про охорону прав на промислові зразки” містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми.

У деяких статтях ЦКУ передбачаються положення як про охорону, так і про захист цивільних прав. Так , у ст. 5 у якій зокрема записано, що “ цивільні права охороняються законом” , встановлюються загальноохороний принцип, який гарантується усією правовою системою. Водночас , у ст 6 , яка має назву “Захист цивільних прав” визначається та частина правовохоного механізму, що вступає в дію у разі порушення субєктивного цивільного права. У проекті нового ЦКУ( в редакції від 25 серпня 1996р) в загальній частині містяться норми щодо правового захисту, а норми щодо, правової охорони передбачені лише учетвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності[2]

У юридичній літературі була запропонована певна класифікація охоронних та захисних норм. Наведена класифікація правових норм може мати лише не лише теоретичне, а й практичне зачення у законотворчій діяльності, незважаючи на наявність можливостей її подальшого вдасконалення. Так , у наведеній класифікації правооохороних норм не знайшлося місце нормам, які встановлюють правові гарантії прав власників, визначають органи, що здійснюють захист права власності тощо. Однак це лише свідчить про необхідність подальшого наукового аналізу даної проблеми.

1.3 Способи і засоби захисту цивільних прав

Цивільно – правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно , цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно – правових методів та засобів.

Відповідно до ст. 6 ЦКУ встановлюються такі способи захисту цивільних прав :

· Визнання цих прав;

· Відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право

· Присудження до виконання обовязку в натурі

· Компенсація моральної шкоди

· Припинення або зміна правовідносин

· Стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу, пені),

· А ткож іншими засобами, передбаченими законом.

У проекті ЦКУ ( у редакції від 25 серпня 1996р) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так , у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом:

1. визнання права

2. визання правочину недійсним

3. відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право

4. примусового виконаня обовязку в натурі

5. припинення або зміни правовідносин

6. відшкодування збитків

7. компенсація моральної шкоди

8. визнання незаконим акта державного органу або органу місцевого самоврядування[3].

Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.

Як випливає із змісту ст 6 ЦКУ, захист цивільних прав здійснюють:суд, громадські організації; у випадках, передбачених законом – в адміністративному порядку.

У проекті ЦКУ також передбачаються положення про можливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органами місцевого самоврядування нижчого рівня а також нотаріусами шляхом вчиненння виконавчого напису на борговому документі.

Між тим, за Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом., уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після викорстання всіх інших нацональних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна ст55.

Отже, у чинному цивільному законодавстві та у проекті ЦКУ названо органи позасудового захисту, не предбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідальності галузевих правових норм конституційним нормам, позасудовий захист доцільно розглідати лише як допоміжний, який може у певних випадках сприяти оперативному захисту права власності, який може застосовуватися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь – якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інтересів.

Як всяке субєктивне право, право на захист включає як засоби матеріально – правового характеру, так і засоби процесуально – правового характеру, що взаємодіють.

З точки зору матеріально – правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей:

Самозахист цивільних прав –це здійснення управомоченою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопорушення. Проте тут слід застосувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.[4]

Стаття 17 ЦКУ закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону.3

Під засобами оперативної дії розуміють такі, юридичні засоби правоохороного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обовязків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випадках, зазначених у законі.

Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав – належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою право на захист є одним із основних.

Субєктивне право на захист включає і засоби процесуально – правового порядку – це певна процедура ( порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь – яка інша заінтересована особа1.

Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви ( чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак , у проекті ЦКУ це питання розвязано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь –яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або розпорядження майном.

Отже, матеріальні та процесуальні норми, які регулють способи, форми порядок захисту, мають єдину мету – забезпечити повний, всебічний швидкий захист субєктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

25. Особисті немайнові правовідносини у предметі цивільно-правового регулювання.

Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.

Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.

Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі.

Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.

Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:

Ø Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;

Ø Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;

Ø Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;

Ø Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у грошовому єквіваленті;

Ø Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.

Що стосуєть правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оспорюється. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується крнституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

1.1 Зміст особистого немайнового права

Стаття 271 ЦК України: “Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя”.

Зміст будь-якого цивільного права складає сукупність повноважень (правомочностей), котрі має носій цього права. До повновжень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого (приватного) життя.

Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб`єктивного права можуть бути згруповані за трьома напрямками: а) повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права; б) повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки вцд інших осіб; в)повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосусати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, - слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав ЦК не виділяє конкретних загальних активних повноважень. Це кваліфіковане умовчення законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б носили універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому ЦК обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо. Аналізуючи зміст особистих немайнових прав, слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп`яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистиго немайнового права.