1. Норма права в механізмі правового регулювання.

Норма права — це споконвічний елемент і нормативна основа механізму ивна основа механізму

правового регулювання.

Норма права являє собою загальне обов'язкове правило (модель) поведінки,

яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки — суб'єктивні

юридичні права, так і необхідний варіант поведінки — суб'єктивні

юридичні обов'язки.

Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання

полягає в тому, щоб:

а) визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою дію;

б) встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб'єкта), а

також об'єкти правовідносин;

в) визначити обставини, в яких особа повинна керуватися даним правилом

поведінки;

г) розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов'язки

учасників відносин, що регулюються, характер їх зв'язку між собою, а

також державно-примусові заході, що застосовуються до осіб у разі

невиконання ними юридичних обов'язків.

Зобов'язуючі норми регламентують активну поведінку зобов'язаних осіб.

Дозвільні та заборонні норми покладають пасивні обов'язки на

зобов'язаних осіб і дозволяють вчинення активних дій носієм

суб'єктивного права.

Характер регулюючого впливу нормативної основи механізму правового

регулювання залежить від того, як впливає право:

шляхом зобов'язуючого розпорядження, або шляхом дозволяння чи заборони.

Норма права набуває зовнішнього вираження в нормативно-правовому акті,

який забезпечує її дійовість.

Нормативно-правові акти обслуговують нормативну основу механізму

правового регулювання. Функції нормативно-правових актів полягають

головним чином у тому, щоб увести в правову систему нові юридичні норми,

забезпечити їх зміну або скасування, підвищити ефективність їх дії.

До нормативно-правових актів (законів, підзаконних актів) приєднуються

акти, в яких дається їх офіційне роз'яснення, тлумачення.

Акти тлумачення норм права (інтерпретаційні акти) не містять нових

правоположень, а є засобом, який забезпечує однакове розуміння і

застосування чинних нормативних актів. Чіткість і ефективність механізму

правового регулювання залежать від правильного тлумачення норм права.

2. Правовідносини у механізмі правового врегулювання. Правовідносини —

необхідний елемент механізму правового регулювання, важлива ступінь

здійснення програм, закладених у нормах права. У правовідносинах

індивідуалізуються положення відповідної правової норми, конкретизуються

суб'єктивні юридичні права і обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження

і юридична відповідальність. Індивідуалізація загальних моделей

поведінки стосовно конкретних осіб — другий рівень правового

регулювання.

Особливості прав, обов'язків, повноважень і відповідальності (а звідси й

особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру

регулюючого впливу норм права, у результаті якого складаються різні види

правовідносин — регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.

Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання утворюють певну

систему і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень

норм права в суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні

идичні

обов'язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб,

дозволяють досягти виконання їх волі, задоволення інтересів.

При цьому центром загальних юридичних зв'язків, що складають основу

правовідносин, є правовий статус, у тому числі правосуб'єктність, як

перший крок у конкретизації розпоряджень норм права на цій стадії.

Правовідносини в механізмі правового регулювання виконують такі функції:

а) визначають конкретне коло осіб, на яких поширюється дія норм права

у цей момент;

б) закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть

додержуватися особи;

в) служать умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних

засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення

суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності.

Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання — це засіб

«переведення» загальних розпоряджень юридичних норм у площину

суб'єктивних прав і обов'язків для даних суб'єктів.

3. Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків у механізмі

правового регулювання.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків — це фактична поведінка

суб'єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх

прав і обов'язків.

Можливі два результати реагування на правове регулювання:

• активний — вчинення дій, що дозволяються (наприклад, брати участь у

виборах органів влади);

• пасивний — утримування від заборонених дій (наприклад, не завдавати

шкоди довкіллю).

Якщо активними діями реалізуються права — має місце використання

правових норм.

Якщо активними діями реалізуються обов'язки — має місце виконання

правових норм.

Якщо реалізація правових норм, що забороняють які-небудь дії, полягає в

утримуванні від їх вчинення — має місце додержання норм права.

Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадяни

не вчиняє протиправних дій.

Отже, акти безпосередньої реалізації у формах використання наданих

нормами права можливостей, виконання зобов'язуючого правового

розпорядження, додержання правових заборон посідають особливе місце у

механізмі правового регулювання, тому що являють собою його кінцеву

мету.

4. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.

У процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія

застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта —

акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або

припинення правових відносин. Якщо суб'єкти права не в змозі самі

реалізувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки, держава в особі

компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад,

стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя).

Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів,

вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов'язки, а

також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта

застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється

від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана

20. Зловживання правом у цивільному праві.

Порушення уповноваженою особою меж здійснення цивільних прав може спричинити зловживання цивільними правами.

Питання про доцільність і допустимість використання поняття «зловживання суб´єктивним цивільним правом» тривалий час було дискусійним у цивільно-правовій науці. Деякі автори висловлювали думки, у яких взагалі ставили під сумнів необхідність існування цього інституту у цивільному праві.

Безпосередньо законодавцем зазначений термін було використано лише у ЦК України (ст. 13). Однак, незважаючи на це, конкретні форми зловживання цивільними правами фактично були передбачені й у ЦК УРСР. Так, про зловживання цивільним правом зазначалося у ч.І ст.5 ЦК УРСР, згідно з якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися в суперечності з призначенням цих прав. Окремих випадків зловживання суб´єктивними цивільними правами стосувалися правові норми, закріплені у ч. 1 ст. 15 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 136 ЦК УРСР тощо. Крім того, на сьогоднішній день поняття зловживання правом застосовується і в інших галузях права. Наприклад, у СК України (ст. 247), у КК України, що передбачає відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).

Висвітлюючи питання про сутність зловживання правом слід перш за все звернути увагу на нерозривний зв´язок цього поняття із суб´єктивним цивільним правом та його здійсненням. Адже, якщо суб´єкт ніяким чином не здійснює належне йому суб´єктивне право, тобто не вчиняє жодних дій по використанню тих можливостей, що в цьому праві закладені, то ні про яке зловживання цим правом не може бути й мови.

У загальному розумінні зловживання правом являє собою поведінку по здійсненню права з порушенням встановлених меж такого здійснення. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. 6 ст. 13 ЦК України, відповідно до якої в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п´ятою цієї статті (тобто фактично меж здійснення прав), суд може зобов´язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

При цьому зловживання правом завжди являє собою поведінку протиправну. Протиправність зловживання правом полягає в тому, що, здійснюючи своє суб´єктивне право, уповноважений суб´єкт порушує встановлений нормою права обов´язок дотри­муватися при здійсненні права меж (вимог) його здійснення. На сьогоднішній день такий загальний обов´язок закріплений в ч. 1 ст. 13 ЦК України, згідно з якою цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Крім того, як зазначалося вище, по відношенню до конкретних випадків здійснення суб´єктивного цивільного права такий обов´язок може визначатися спеціальною нормою, тобто фактично нормою, якою встановлена спеціальна межа здійснення права.

Зловживання правом завжди порушує охоронювані законом суб´єктивні права інших суб´єктів цивільних правовідносин. Саме в цьому полягає суспільна небезпечність цього явища. Адже не було б взагалі ніякого сенсу забороняти зловживання правом, передбачати негативні наслідки за зловживання, якби від нього не було б ніякої шкоди іншим суб´єктам.

Негативні наслідки від зловживання правом можуть проявлятися по-різному, але вони завжди мають місце. В іншому випадку не можна стверджувати, що особа зловживає своїм правом.

Характер негативних наслідків від зловживання правом залежить від того, яке саме суб´єктивне право іншого суб´єкта порушене. Такими наслідками можуть бути заподіяння шкоди здоров´ю людини, погіршення екологічної ситуації, пошкодження або знищення майна, перешкоджання в користуванні річчю, нанесення шкоди честі, гідності та діловій репутації тощо.

Вищевикладене дає підстави вважати, що зловживання правом - це дії по використанню закладених у суб´єктивному цивільному праві можливостей з порушенням встановлених законом або договором меж здійснення цього права, в результаті яких порушуються охоронювані законом суб´єктивні права інших осіб.

Аналіз правової природи зловживання правом свідчить, що воно є одним з різновидів цивільного правопорушення.

Зловживання правом, як і всяке правопорушення, є підставою для застосування до особи, яка його вчинила, негативних наслідків. На користь такого висновку свідчить й аналіз чинного цивільного законодавства.

Першим негативним наслідком по відношенню до особи, яка зловживала правом, є відмова в захисті того її права, при здійсненні якого було допущено зловживання.

Правовою підставою такої санкції за зловживання правом на сьогоднішній день виступає положення ч. З ст. 16 ЦК України, згідно з яким суд може відмовити у захисті цивільного права особи в разі порушення нею положень частини другої-п´ятої статті 13 цього Кодексу, тобто тих норм, які забороняють зловживати правом.

Під правом, яке в даному випадку не підлягає захисту, слід розуміти те суб´єктивне право (або його складову правомочність), під час використання можливостей якого було допущено зловживання правом. Слід акцентувати увагу також на тому, що правило про відмову в захисті права повинно застосовуватися тільки одноразово під час розгляду питання про притягнення винуватої особи до відповідальності за зловживання правом і незалежно від застосування до особи, що вчинила зловживання правом, інших санкцій. У подальшому це право підлягатиме захисту на загальних підставах, встановлених чинним цивільним законодавством.

Також, якщо на момент звернення відповідної особи за захистом своїх прав до суду інша особа продовжує зловживати своїми правами, суд повинен зобов´язати її припинити такі дії (ч. 6 ст. 13 ЦК України).

Інші наслідки за зловживання правом застосовуються судом на загальних підставах і на вимогу тієї особи, яка потерпіла від зловживання правом. В певних випадках законом або договором можуть бути встановлені конкретні негативні наслідки за конк­ретний вид зловживання правом.

У разі, коли законом або договором не встановлені спеціальні санкції за зловживання правом, такі наслідки обираються самою особою, виходячи із положень цивільного законодавства, якими регулюються питання захисту того чи іншого виду цивільних правовідносин.

Класифікувати зловживання правом можна на різних підставах. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України розрізняються зловживання правом, які полягають в діях особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, в цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмінність шикани від інших видів зловживання правом полягає з елементах суб´єктивної сторони складу цього правопорушення.

Окрім загальних ознак зловживання права додатковим обов´язковим елементом шикани є намір заподіяти шкоду іншій особі. Крім того, дії особи можна кваліфікувати як шикану лише за наявності в діях особи умисної форми вини. Адже, якщо особа має мету заподіяти шкоду іншій особі, вона не може не усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та негативні наслідки, до яких ці дії призводять.

В залежності від підгалузі цивільного права, яким зловживає особа, можна розрізняти зловживання речовими правами, зобов´язальними правами, спадковими правами, особистими немайновими правами, правами, що виникають у сфері інтелектуальної власності.

Так, здійснення власником змін в належній йому квартирі, що спричинили порушення прав власників інших квартир ба­гатоквартирного житлового будинку є прикладом зловживання речовим правом.

Опублікування твору, внаслідок чого порушено права інших людей на таємницю їх особистого і сімейного життя, є прикладом зловживання правом, що виникає у сфері інтелектуальної власності.

Вчинення особою умисних дій, спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, і сприяння цим виникнення права на спадкування у неї самої є прикладом зловживання спадковим правом.

Вчинення релігійних або національних обрядів, внаслідок яких завдається шкода життю та здоров´ю інших осіб, слід віднести до зловживання особистими немайновими правами.

Прикладом зловживання зобов´язальним правом може слугувати вчинення обдарованим під час використання речі, отриманої за договором дарування, що становить історичну, наукову, культурну цінність, дій, в результаті яких ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

Юридична природа поняття “зловживання правом” в цивільному праві

Конституція України проголошує принцип рівності усіх людей в своїх

правах як основоположний принцип формування правової держави. При цьому

забороняється як скасування тих чи інших прав, так і звуження їх змісту

та обсягу (ст. 22 Конституції України). Все зазначене наштовхує на

думку, що цінність будь-якого суб’єктивного права полягає не лише в

можливості його реалізації, айв можливості його реалізації в певних

межах. Ось чому, на нашу думку, мають рацію науковці, які вважають, що у

всі часи боротьба йшла не стільки за права, скільки за їх межі (а

конкретніше за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію таких

меж).1

Наявність певних об’єктивованих законодавцем меж і свідчить про те, що

здійснюючи своє право, особа не вправі реалізовувати його абсолютно

вільно, вона повинна діяти в межах, які окреслив їй законодавець.

Проте окрім меж здійснення, які легітимуються безпосередньо в

законодавстві, особа повинна враховувати також і те, що вона, як член

певної соціальної групи, задовольняючи власні інтереси шляхом реалізації

своїх прав повинна діяти з урахуванням інтересів інших учасників, які

також задля задоволення власних інтересів реалізовують надані їм права.

І оскільки інтереси цих осіб можуть виявитись кардинально протилежними,

то ми і маємо таку ситуацію, яка іменується “зіткненням прав”. І саме це

зіткнення призводить до того, що не знаючи меж свого права, особа

починає реалізовувати його в більшій мірі, ніж це можливо (дозволено

законом), що породжує виникнення такого феномену, яким є “зловживання

правом”.

Проблема визначення поняття “зловживання правом” була актуальною ще з

часів римського права і залишається такою сьогодні. Проте основними

невирішеними питаннями залишаються доцільність існування терміну

“зловживання правом” та критерії його відмежування від правомірного

здійснення своїх суб’єктивних прав та від неправомірного діяння.

Зловживати правом в буквальному розумінні означає використовувати своє

право із злими намірами. А це означає, що обов’язковою передумовою має

бути наявність у особи права, тобто здійснювати своє право, в тому числі

і зловживати ним, можна лише будучи наділеним цим правом. Якщо ж особа

вчиняє певні дії не на основі свого суб’єктивного права, то не може бути

і мови про зловживання правом, оскільки тут матиме місце неправомірне

(протиправне) діяння у чистому вигляді (особа вчиняє дії, на вчинення

яких не має права).

По-друге, зловживати правом, виходячи із самого цього поняття, можливо

лише під час його “вживання”, тобто при здійсненні цього права, а це

означає, що проблема зловживання пов’язана не з самим суб’єктивним

правом, або ж його змістом (оскільки не виходить за рамки цього змісту),

а з процесом (формою) реалізації. Зміст суб’єктивного права включає в

себе лише можливу поведінку суб’єкта, в той час як реалізація є

безпосереднім вчиненням конкретних дій, пов’язаних із перетворенням

можливості в дійсність. Це пов’язано з тим, що процес реалізації завжди

реалізації завжди

залежить від волі суб’єкта, в той же час суб’єктивне право може належати

особі без її волевиявлення.

Ще одним суттєвим аспектом даного питання є також і те, що здійснюючи

своє право, особа повинна діяти в його об’єктивних (легітимних) межах,

оскільки, порушивши ці межі, особа також вважатиметься такою, що діє

протиправно.

Наступною характерною ознакою поняття “зловживання правом” є наявність

шкоди, яка заподіюється. Але ця шкода повинна заподіюватись при

здійсненні свого суб’єктивного права, тобто між ними повинен бути прямий

причинно-наслідковий зв’язок, оскільки заподіяння шкоди без здійснення

свого права є протиправним діянням, а реалізація свого права без

заподіяння шкоди є нормальним процесом здійснення своїх суб’єктивних

прав (задоволення своїх потреб, не порушуючи при цьому чужих прав та

інтересів).

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що зловживання правом -

це дії по реалізації свого суб'єктивного права, що вчиняються в його

межах, із невідповідною загальноприйнятій формою поведінки, якими було

завдано шкоди іншим особам.

Проте, розглядаючи цю проблему, не можна обійти увагою і питання про

юридичні наслідки зловживання правом. Адже зловживаючи правом, особа

заподіює певної шкоди іншим особам, тому логічно виникає питання, чи

передбачаються якісь юридичні наслідки за зловживання правом, і якщо

так, то який правовий механізм їх застосування.

21. Аналогія закону для регулювання цивільних відношень та аналогія права.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, незважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які виникають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуванням, функціонуванням закладів громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування, тобто ці відносини залишилися поза полем правового регулювання.

Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналоги.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не регульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією, вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.

У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогічного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими актами.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналоги права, їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.

Слід підкреслити, що положення Цивільного кодексу України застосовують до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

22. Види цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правовою відповідальністю визнається одна із форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов'язків. Причому цей вплив полягає у покладенні на порушника насамперед невигідних наслідків здебільшого майнового характеру — відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.

Як і всі види відповідальності, цивільно-правова відповідальність має свої особливості, головними із яких є:

1) майновий характер;

2) компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає у поновленні порушених майнових прав кредитора,"! її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

3) додатковий характер для порушника, оскільки, як правило, боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Важливе значення для цивільно-правової відповідальності має її форма, під якою розуміють форму прояву тих додаткових обтяжень, що накладаються на правопорушника. Серед цих форм вирізняється відшкодування збитків. Зумовлено це тим, що здебільшого наслідком порушення цивільних прав є саме збитки. Тому ця форма відповідальності має загальне значення і застосовується у всіх випадках, якщо законом або договором не встановлено інше.

Під збитками розуміють ті негативні наслідки, які настали для потерпілого від цивільного правопорушення. Вони складаються з реальної шкоди та витраченої вигоди. Реальна шкода — це зменшення наявного майна потерпілого. Вона включає до себе витрати, зроблені кредитором для відновлення свого порушеного права, та конкретну втрату або пошкодження його майна. Втрачена вигода — це можливе збільшення майна потерпілого, яке не відбулося внаслідок правопорушення. Вона відображається в неодержаних кредитором доходах, які він одержав би, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшкодування збитків, і тому за загальним правилом відшкодовуються як реальна шкода, так і втрачена вигода.

У зобов'язаннях формою відповідальності може виступати також неустойка (штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник має сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. При цьому збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Законом чи договором можуть бути передбачені такі випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку; коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки.

У цивільному праві відшкодовується також моральна шкода, яка полягає в душевних і фізичних стражданнях потерпілого. Причому відшкодовуватися можуть і суто душевні страждання. Однак право на компенсацію моральної шкоди виникає лише у випадках, зазначених законом або договором. Розмір відшкодування визначається судом, але не може бути менше від п'яти мінімальних розмірів заробітної плати. Моральна шкода відшкодовується у грошовій або іншій матеріальній формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Отже, за загальним правилом шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, котра заподіяла шкоду, у повному обсязі. Слід зазначити, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

Присуджуючи відшкодування шкоди, судовий орган зобов'язує особу, відповідальну за шкоду, відшкодувати її в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або цілком відшкодувати заподіяні збитки.

Згідно з англійським правом вимагати компенсації моральної шкоди за відсутності фізичних страждань або матеріальної шкоди не можна. Такі позови навіть не приймаються до розгляду. Тут діє принцип, сформульований лордом Венслідалом: «Моральні страждання і турботи право не може оцінити і не може претендувати на їх компенсацію, якщо укупі з ними не йдеться про іншу шкоду».

Проте після англійської правової реформи 1970 р. було визнано, що ряд деліктів, таких як зваблювання, зрада, переманювання нареченого (нареченої), порушення обіцянки одружитися, є підставою для компенсації моральної шкоди, і навіть не потрібно доводити зв'язок моральної шкоди з фізичними стражданнями.

В Англії і США існує можливість компенсації моральної шкоди у випадках порушення принципу «privacy», суть якого зводиться до недоторканності приватного життя особи, зокрема у випадках порушення права на усамітнення, втручання у приватні справи позивача, тощо.