3.3. Види імунітетів держави

Імунітети держави прийнято підрозділяти на різновиди.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави — забезпечується такими складовими частинами сувереніте­ту, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держа­ва незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іно­земному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власно­му законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внас­лідок цього при укладенні державою приватноправової уго­ди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповід­ного приватноправового договору з її участю іншого право­порядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно вираженою. При цьому мається на увазі, що автономія волі сторін у таких ситуаціях повинна трактуватися необмеже­но. Приватноправове зобов'язання суверена не може підпа­дати під чинність іноземного закону, якщо держава не по­годилася на вибір такого іноземного правопорядку. За зго­дою держави в угоді (договорі) можуть бути сформульовані вилучення з принципу імунітету від підпорядкування іно­земному законодавству. У той самий час подібні виключен­ня із загального правила не можуть трактуватися розшире­но, а повинні реалізовуватися в суворій відповідності із зас­тереженнями, зробленими безпосередньо в самій угоді.

Деякі автори виділяють крім цього ще й податковий іму­нітет. Однак вважається, що податковий імунітет і є част­ковим проявом реалізації імунітету від підпорядкування держави дії іноземних законів (у даному разі податкового законодавства).

Показовою в цьому плані є судова практика США. 1812 р. Верховний суд прийняв рішення у справі з приводу належ­ності шхуни «Іксчейндж». Суд, відмовляючи у позові аме­риканським громадянам, що вимагали відновити їх у пра­вах власності на цю шхуну, яка раніше була реквізована Францією та стала частиною її морського флоту, у своєму рішенні вказав, що хоча всі суверени мають права терито­ріальної юрисдикції, вони не поширюють дію цих прав на інших суверенів. Довгий час це рішення вважалося керів­ним для американських судів.

Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі 12 чер­вня 1929 р., розглядаючи справи про позики югославського і бразильського урядів («справи про сербські і бразильські позики»), які були розміщені серед французьких громадян, визнала, що питання про силу «золотого застереження» по цих позиках підпорядковується законам Югославії і Бра­зилії, а не французькому законодавству, тому що «до особ­ливостей суверенної держави відноситься те, що вона не вва­жається підкорившою сутність і дійсність своїх зобов'язань іншому закону, ніж своєму власному».

Таким чином, жодна держава не може вимагати від іно­земної держави підпорядкування «чужому» законодавству. У силу цього, при укладенні міжнародно-правових договорів держави особливо обговорюють подібного роду аспекти своїх відносин.

Наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Сполу­чених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р. визначає, що від імені США діятиме спеціальний уповноважений орган, іменований «емітен­том», — Корпорація закордонних приватних інвестицій (ОПІК), та встановлює: «Емітент як некомерційне агентство Уряду Сполучених Штатів Америки не підпадатиме під дію законодавства України, що застосовується до комерційних організацій, які займаються страховою або фінансовою діяльністю»¹.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид іму­нітету містить:

• імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

• імунітет від попередніх дій;

• імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імуні­тет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імуні­тету, але все-таки розрізняють власне юрисдикційний іму­нітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та іму­нітет від виконавчих дій. Наприклад, в актах Австралії, Великої Британії, Канади презюмується, що згода інозем­ної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не означає згоди щодо застосування заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іно­земному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як пра­вило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

равило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це по­зови, що заявляються безпосередньо державі (іп регзопат — прямі позови), або непрямі позови (іп гет), коли вимога по­в'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Ти­повим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу держав­них морських або повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попе­реднього забезпечення позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення по­зову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випад­ку, якщо такі міри стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис май­на, обмеження права держави користуватися своїм майном і т. ін.), то з огляду імунітету вони недопустимі.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути зас­тосовані будь-які примусові заходи для виконання інозем­ного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблені окремі виклю­чення з цього правила, що дозволяють у випадку відмови іноземної держави від виконання судового рішення засто­совувати примусові засоби відносно власності останньої. Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава доб­ровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Інши­ми словами, для застосування заходів на виконання або за­безпечення судового рішення суд повинен отримати окре­му згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іно­земної держави. Юридичним змістом даного виду імуніте­ту є заборона звернення стягнення і примусового вилучен­ня майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у во­лодінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елементу змісту імуніте­ту, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у рішенні англійського суду, що дістало визнання у світі, у справі судна «Сгізііпа» (1938 р.) підкреслюється, що неза­лежно від того, чи є суверен стороною в процесі чи ні, суди не можуть виносити рішення про захоплення або затримку власності, що йому належить або перебуває у його володінні чи під його контролем¹. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

Проте якщо власність держави використовується в комер­ційних цілях, то на неї не поширюються положення про іму­нітет власності держави, що передбачається і в розроблено­му Комісією міжнародного права проекті статей про юрис-дикційні імунітети держави і їхню власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді держав.

У Великій Британії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній державі не надається імунітет від виконавчих дій відносно об'єктів права власності, які використовують в тор­говельних цілях.

Разом з тим, до деяких об'єктів права власності іноземної держави надається повний імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій. Це дипломатичні і консульські приміщен­ня та інша власність держави, яка використовується для ве­дення дипломатичної і консульської діяльності її представ­ництв, консульств, спеціальних місій і т. ін., імунітет яких закріплений у «Віденській конвенції про дипломатичні зно­сини» від 18 квітня 1961 р.², «Віденській конвенції про кон­сульські зносини» від 24 квітня 1963 р.³, «Конвенції про спе­ціальні місії» від 16 грудня 1969 р.⁴ Застосування імунітету для цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачено і у статті 19(1) проекту Комісії міжнародного права (Велика Британія, Пакистан та ін.).

Імунітет від попередніх заходів і виконавчих дій застосо­вується також до об'єктів права власності, які використову­ються чи призначені для використання у зв'язку з військовою діяльністю або є військовими за своєю природою, або контро­люються військовою владою (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших документів з імунітету держави, у проекті Комісії міжнародного права виділено ще дві кате­горії власності, до яких не можуть бути застосовані приму­сові заходи: власність, «яка являє собою частину культур­ного надбання іноземної держави або частину його архівів» й не виставлена на продаж, і власність, «яка складає части­ну виставки об'єктів наукового, культурного або історично­го значення» та не виставлена на продаж¹.

Режим недоторканності державної власності тісно пов'яза­ний з міжнародно-правовою доктриною «акта держави», відповідно до якої суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, винесені на її тери­торії. Якщо держава придбала власність на підставі акта, прий­нятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обго­ворювати правомірність приналежності цієї власності. Імуні­тет власності виявляється в тому, що, якщо майном володіє держава, яка заявила, що воно їй належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту. У відомому рішенні англійського суду у справі «Лютер проти Сегора», пов'язаному з радянською націоналізацією (1921 р.), було записано: «Якщо Красин привіз із собою ці то­вари в Англію й оголосив від імені свого уряду, що вони нале­жать російському урядові, то ... жоден англійський суд не може перевіряти, чи відповідає така заява дійсності. Подібне розслідування суперечило б міжнародній ввічливості у відно­синах між незалежними суверенними державами»².

Принцип імунітету власності іноземного суверена в літе­ратурі формулюється, наприклад, так: «суд ... не має юрис­дикції стосовно розгляду позовів або прийняття інших про­цесуальних дій проти якого-небудь іноземного суверена. Ніяка позовна вимога або інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана ареш­ту або стягненню, навіть якщо йдеться про судно, що зай­мається торгівлею. Розрізняють два випадки: а) власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користується судовою недоторканністю; б) власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користується судовою недоторканністю (іму­нітетом). Навіть у другому випадку ця власність користуєть­ся недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі¹.

Імунітет угод держави. Оскільки держава в силу іму­нітету вільна від примусових заходів для здійснення інозем­них законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цьо­го випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема угоди, що уклада­ються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іно­земного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і знаходить закріплення в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашинг­тонська конвенція про порядок розгляду інвестиційних су­перечок між державами й іноземними особами від 18 берез­ня 1965 р.², яка ратифікована Законом України «Про рати­фікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» від 16 берез­ня 2000 р. № 1547-Ш³. Згідно зі ст. 42, інвестиційна супе­речка за участю держави розглядається на основі права, об­раного сторонами; у разі відсутності такого вибору засто­совується право держави, що виступає як сторона в супе­речці.