24. Ш. Л. Монтеск*є: принцип географічного детермінізму у соціальному житті.

У своєму основному філософському творі «Про дух законів» (1748) Монтескє, аналізуючи суспільне життя, виступив з обгрунтуванням географічного детермінізму. Він не поділяв погляд на історію як на випадкове сполучення подій. Монтескє виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотію. При республіканському правлінні верховна влада перебуває в руках усього народу або його частини; при монархічному нею володіє одна людина, яка керує за допомогою незмінних законів; при деспотичному вона належить одній особі, яка використовує її за своїм уподобанням.

Форми правління, як і закони, що встановлюються в різних державах, Монтескє ставив у пряму залежність від географічного середовища, найважливішими складовими якої вважав клімат, грунт і рельєф місцевості. Клімат Він підрозділяється на холодний, помірний і жаркий. Холодний клімат Монтескє вважав сприятливим для встановлення політичної свободи, в то час як жаркий, навпаки, сприяє «духу рабства». «Надмірна спека підриває сили і бадьорість людей і ... холодний клімат додає розуму і тіла відому силу, яка робить людей здатними до дій тривалим, важким, великим і відважним »(7: 235). Підрозділяючи на родючий грунт і неродючих, він повязував перший її різновид з панівним при деспотизмі «духом залежності», так як родючий грунт, за Монтескє, призводить до накопичення багатств у населення і, як правило, до зніженості, небажання ризикувати своїм життям і відсутності волелюбності . «Безплідна» ж грунт, на його думку, навпаки, виховує у людей винахідливість, мужність, помірність і, як наслідок, сприяє встановленню республіканської форми правління. «У країні з відповідною для землеробства грунтом, природно, встановлюється дух залежності ... Безплідна земля Аттики породила там народне правління »(7: 240). Рельєф місцевості, згідно Монтескє визначає величину території держави: оскільки гори є «природним кордоном» держав, на великих рівнинах виникають держави великої протяжності, а на пересіченій місцевості - держави малих і середніх розмірів. При цьому великі держави можуть управлятися тільки деспотичної владою, в малих же країнах закономірно виникають республіки. Монтескє стверджував,що крім географічних факторів на характер встановлюються людьми законів впливають також торгівля, чисельність населення, його багатство, звичаї, звичаї, релігія. Розвиваючи ідеї Локка, він доводив необхідність поділу влади в державі. На його думку, політична свобода неможлива без розмежування законодавчої, виконавчої та судової влади; влади повинні бути незалежні один від одного, змішання їх веде до деспотизму. Обгрунтований Монтескє принцип поділу влади був використаний укладачами Американської конституції (1787).

25. Філософія історії – новий етап у розвитку соціального пізнання.

Філософія історії не була механічним поєднанням філо­софського й історичного методів аналізу соціальних проце­сів. Генетично вона виникає і розвивається в лоні філософії як її складова частина, предметною сферою якої виступає історія суспільства. Принаймні такою вона залишається в системі Гегеля. Хоча в цілому філософія історії — продукт XVIII ст., однак елементи соціальної філософії трапляють­ся і в творчості попередніх авторів — філософів античності, в Августина, Макіавеллі та ін.В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як з'єднувальну ланку між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зо­бов'язана саме філософії історії. Аналіз концепцій філософії історії показує, що її голов­ними завданнями були дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та куль­тури народів; визначення напрямку розвитку людства в цілому.З появою філософії історії завершується відносно три­валий етап у розвитку самої філософії. Поступове розрос­тання в їх надрах соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського, що поклало край філософії як синкретичному знанню і надало йому завершеного вигляду. Філософія віднайшла свій спе­цифічний предмет, а суспільствознавство розділилося поза філософією на свої специфічні галузі знання, в тому числі й на соціологічне. Філософія історії намагалася відтворити історичний про­цес через поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальнення­ми й інтерпретаціями.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійсь­кий філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668—1744), який багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання в своїй праці «Основи нової науки про спільну при­роду націй».Віко вважає, що історичний процес є об'єктивним. Та це не значить, що людина з її волею, інтересами може зміню­вати хід історії, оскільки самі історичні закони мають про­віденціальний характер і не збігаються з волею царів чи інших історичних осіб.Історична необхідність суспільного розвитку реалізуєть­ся в закономірному характерові соціальних процесів, які для кожного народу чи нації виявляються в трьох обов'яз­кових циклах чи етапах, які вони проходять.Історично першою епохою в розвитку суспільства є «пе­ріод богів», коли релігійні уявлення панували над розумом, суспільством керували жерці, не було держави і правових законів. З виникненням держави як «універсального гро­мадського блага» історія вступає в «героїчний період».