Інтерпретації

Професор І. Вихованець описує місце фонеми Ґ в українській мові так:

«Фонема Ґ посідає периферійне місце в сукупності фонем української мови, що засвідчує її використання в порівняно небагатьох словах звуконаслідувального та іншомовного походження. Проте вона функціонує в українській мові, що й сприяло закріпленню літери Ґ. Звичайно, ідеться здебільшого про іншомовні слова».

Існують дві відмінні пропозиції впровадження літери Ґ, що їх представляють з одного боку професор Олександр Данилович Пономарів, а з іншого — професор Василь Васильович Німчук.

Думка професора О. Д. Пономаріва

Проф. О. Д. Пономарів твердить: «У словникові щодо використання фонем Г та Ґ у словах іншомовного походження застосовано засади «Українського правопису» 1928 р. з деякими уточненнями, а саме:

• проривний Ґ і фрикативний Г слов'янських мов завжди відтворюються українським Г, оскільки вживаються, як правило, в однокореневих лексемах (пол. głowa — голова, чес. mohutný — могутній та ін.);

• у всіх грецизмах вживається тільки Г (агностик, агонія, Галилея, Голгофа, Гомора та ін.);

• у запозиченнях з інших мов фонема H послідовно передається через Г, а не Х (гобі, гумор (лат. humor), гуманіст (лат. humanist) та ін.);

• G у давно засвоєних словах також відтворюється українським Г (гусар, гравюра та ін.). Із власних назв це стосується насамперед найменувань країн, міст, гір, річок, та інших ономастичних об'єктів (Англія, Голландія та ін.);

• у неслов'янських антропонімах, а також у новіших загальних назвах розрізняємо H та G, що передаються відповідно через Г та Ґ: Hegel — Геґель, Copenhagen — Копенгаґен.

Думка професора В. В. Німчука

Проф. В. В. Німчук вважає, що «на сучасному етапі доцільно вернутися до правил 1919—1921 р. і проекту Українського правопису 1926 року, що веліли в іншомовних запозиченнях — загальних назвах писати Г, незалежно від того, H чи G вони мають у мовах-джерелах, а в топонімах й антропонімах писати Г та Ґ відповідно до того, з H чи G звучить і пишеться назва в мові, з якої слово до нас прийшло (крім давно засвоєних, зокрема через грецьку мову, — Англія, Єгипет, Рига та ін.)».

Тема 11. Графіка і орфографія сучасної української літературної мови

1. Що таке графіка?

Графіка – це розділ мовознавчої науки, в якому вивчається сукупність умовних знаків, через які усне мовлення передається на письмі, а також система співвідношень між цими знаками і звуками даної мови.

2. Походження української графіки

Графіка й орфографія української мови розвинулася на основі староруської (давньоруської) графіки й орфографії, яка, в свою чергу, була запозичена східними слов'янами у X ст. від болгар і перенесена на рідний грунт разом із книгами, писаними старослов'янською мовою. Старослов'янські пам'ятки, що дійшли до нас, звичай були писані однією з двох азбук — кирилицею або глаголицею, проте у давньому східнослов'янському письменстві майже не залишилося слідів уживання глаголиці, а кирилиця у східних слов'ян стала єдиною азбукою, якою писалися як старослов'янські, так і оригінальні староруські тексти. Старослов'янська кирилиця і система правопису, вживана у старослов'янській мові, були пристосовані до потреб мови стародавніх східних слов'ян; вони й лягли в основу письма й писемності східнослов'янських народів. Українська мова, успадкувавши графіку й орфографію староруської мови, з часом пристосувала їх до своїх потреб, і вже у XVI ст. окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення.

Так, літера Ь у XVI ст. уже читалася як [і], причому цією літерою нерідко передавався звук [і] будь-якого походження, іноді навіть [і], що виник на місці етимологічних [о], [е]\ специфічний український звук [и], що виник внаслідок злиття в одному звукові старовинних [ьі]у [і], починаючи з пізньої староруської епохи передавався то через літеру и, то через ьі; замість літери є після шиплячих перед твердими приголосними нерідко писали згідно з вимовою о, проривний звук [ґ] позначався то як кг (з XIV саг.), то традиційно як г, то латинською літерою g, а, починаючи з Львівської греко-слов'ян- ської граматики 1591 p., також як /"та ін. У старому українському письменстві XVI—XVII ст. поряд із переважаючою кирилицею в деяких випадках вживали й латиницю.

З виникненням друкарства кирилиця, зокрема, в такому її варіанті, як півуставне письмо, лягла в основу друкарських шрифтів, які, однак, в різних давніх друкарнях характеризувалися певними своєрідностями. Проте ще тривалий час церковно-релігійна і світська книжка не розрізнялися між собою своїм зовнішнім виглядом, зокрема шрифтом. На західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, церковнослов'янський кириличний шрифт панував у світському письменстві аж до 60-х років XIX ст. Утвердження книгодрукування викликало й встановлення стійких правописних норм, закріпленню яких особливо сприяли «Граматика словенська» М. Смотрицького та «Лексикон словенороський» П. Беринди. Спираючись на церковнослов'янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили на Україні й взагалі у східних слов'ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

На початку XVIII ст. Петром І була запроваджена для друкування книжок світського змісту так звана «гражданка», в якій літерам було надано простішого вигляду, зближеного з латиницею. Ця графіка, що швидко поширившись у Росії, і лягла в основу сучасної російської, української й білоруської графіки, а також графік мов деяких зарубіжних слов'ян, зокрема сербської, болгарської, македонської. Орфографія ще тривалий час залишалася традиційною. Кириличне письмо пройшло у своєму розвитку такі три основні етапи: 1) у с т а в — чітке, урочисте письмо, літери в якому однотипні, майже прямокутні, старанно написані, розташовані на однаковій відстані, не з'єднані між собою; 2) півустав, в якому літери менші, нерідко скошені вправо, вужчі, витягнені, окремі з яких нерідко виносяться над рядок; 3) скоропис, в якому літери ще дрібніші, заокруглені,- прикрашені різними додатковими лініями, закрутками тощо.

З зародженням нової української літератури й літературної мови, опертої ва живій народній основі, постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відбиття фонетична система і граматична будова живої української мови. Проте становлення нової української орфографії було досить тривалим і складним. На його шляху нерідко ставали й штучні перепони, що чинилися з боку урядів як царської Росії, так і цісарської Австро-Угорщини, до складу яких в дореволюційний період входили українські землі. Такі українські письменники першої половини XIX ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін., а також і Т. Шевченко, намагалися організувати український правопис на фонетичному принципі.

1827 р. М. О. Максимович своєрідним історико-етимологічним правописом видрукував збірник «Малороссийские песни», у передмові до якого, а згодом у статті «О правописании малороссийского язнка» зробив спробу обгрунтувати необхідність збереження для української мови саме історико-етимологічного правопису і пояснив ті нововведення, які були ним запроваджені в український правопис. Суть правопису М. О. Максимовича зводилася до використання в українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також доповнення його надрядковими знаками. Правопис М. О. Максимовича був дуже складним і незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях.