35. Діяльність другого покоління майстрів нової архітектури.

До майстрів “другого покоління” “нової архітектури”. Відносять архітекторів Е.Саарінена, Ф.Джонсона та П.Рудолфа.

П.Рудолф.

Проекти житлових будинків у Флориді принесли Рудольфу популярність, і він почав отримувати більш великі замовлення, такі, як Центр мистецтв Джуіттом в Коледжі Уеллеслі (1959). У 1958 він очолив архітектурну школу Єльського університету, де викладав 6 років, поки не повернувся до приватної практики. У 1964 за його проектом в Єлі був побудований Корпус архітектури і мистецтв.

Поряд з Кевіном Рошем, Рудольфа зараховують до лідерів архітектурного бруталізму. У його будівлях синтезовані ідеї Ле Корбюзьє, Френка Ллойда Райта і Луїса Кана. Він використовував масивні обтічні форми у вирішенні зовнішнього вигляду будівлі, а внутрішні простори його будівель, як правило, складні і володіють пластичністю обсягів.

Рудольф також цікавився проблемами містобудування, працював у цій галузі, але всі його проекти залишилися нереалізованими. Його приваблювала ідея "інтегрувального" міста, що складається з окремих просторових модулів, "підключаються" до систем життєзабезпечення.

Творчість Пола Рудольфа відзначено яскраво вираженим відбитком індивідуального стилю. Хоча його і вважають представником модернізму, Рудольф відійшов від його принципів у своїх пізніх роботах.

З 1970-х, коли бруталізм втратив популярність в США, Рудольф працював в основному для замовників з Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Африки.

Основні будівлі:

Назва: Зелена Резиденція (Green Residence)

Розташування: Черрі Рідж, штат Пенсільванія, США

Архітектура: Пол Рудольф ( Paul Rudolph )

Будівництво: 1968

Спочатку Green Residence розроблялася для будівництва з блоків підвищеної заводської готовності – на місці планувалася тільки установка інженерних комунікацій. Проте підрядник зрештою відмовився від проекту і архітектор з клієнтом вирішили продовжити роботу самостійно, з новим місцевим підрядником в рамках прийнятої концепції.

Незважаючи на специфічні проектні рішення, будинок був побудований і як і раніше виступає як лабораторія ідей Пола Рудольфа з промислового будівництва, а також як зразок чудової новаторської думки і випереджає час архітектури.

Особливий інтерес викликають просторові рішення, експлуатаційні якості та технічний рівень проекту. Крім того, будинок можна вважати прообразом того, що ми сьогодні називаємо зеленою архітектурою.

Bass Residence, без сумніву, найамбіційний проект житлового будинку, коли-небудь створений Полом Рудольфом. Будинок побудований в 1970 році на замовлення Анни і Сіда Басс (Anne and Sid Bass).

Незвичайна архітектура будинку створює ілюзію, що будинок складається з серії "літаючих" обсягів та площин. Через горизонтальних консолей, білої сталі і скла деякі порівнюють цей проект з Fallingwater Френка Ллойда Райта і Farnsworth House Міс ван дер Рое.

Формально в будинку чотири поверхи, але фактично він представляє з себе набір внутрішніх просторів в 12 рівнях.

Архітектор: Пол Рудольф

Розташування: Гошин, штат Нью-Йорк

Реалізація проекту: 1963-1971

Проект відомого всій архітектурній спільноті адміністративної будівлі графства Орандж в Гошин (Orange County Government Center) заснований на принципах, розроблених Полом Рудольфом (Paul Rudolph) стосовно до об'єктів менших архітектурних форм, з якими він працював до цього. Планування будинку припускало, що абсолютно всі підрозділи адміністрації, від міського архіву та до департаменту автотранспорту штату Нью-Йорк, були розташовані під одним дахом.

Цей проект визнано зразковим втіленням «бруталізму» Рудольфа, який він запозичив і розвинув з концепції «перетікаючих просторів» Міса ван дер Рое (Mies Van Der Rohe).

Фасад адміністративного корпусу здається простим лінійним каркасом, проте його інтер'єри формують складну багаторівневу структуру. Несучі опори будівлі розташовані на однаковій відстані, і всередині них вбудовані шахти вентиляційної системи.

Природне освітлення завжди мало величезне значення для Пола Рудольфа і було його своєрідною візитною карткою. В даному випадку на північній і південній стороні будинку проектом були передбачені зенітні ліхтарі, які є додатковим джерелом світла крім вікон.

Внутрішній двір був передбачений проектом для відділення будівлі Суду від інших адміністративних служб. В кінці дев'яностих будівлю суду було визнано аварійним і знесено, а на його місці, в північній частині блоку була зведена нова бюджетна прибудова. Кожний судовий підрозділ має головний зал судових засідань місткістю від 24 до 125 осіб. Тут також переважає природне освітлення, завдяки наявності зенітного ліхтаря.

Планування будинку засноване на координатній сітці з пропорцією 3:1. Цей ритм і схематичність знаходять своє відображення і в фасаді, що складається з переміжних глухих і засклених блоків.

В останні роки будівлю несподівано опинилося в центрі бурхливих дебатів. Його аварійний стан і протікаючий в багатьох місцях дах поставили питання про реконструкцію або знесення об'єкта - деякі жителі штат Нью-Йорк вважають, що нерозумно витрачати гроші платників податків на штучне підтримання об'єкта архітектури, що знаходиться в стадії фізичного розкладання. Прихильники збереження архітектурної спадщини, навпаки, вважають, що потрібно зробити все можливе і неможливе, щоб зберегти Адміністративний будинок графства Орандж для нащадків і майбутніх архітекторів.

Джонсон.

"Церква без даху" в Нью-Хармоні і ядерний реактор в Реховоті, закінчені в 1960 році, продемонстрували початок нового етапу творчості Джонсона. Музей західного мистецтва в Форт-Уерта, штат Техас (1961), вельми цікавий своїм генеральним планом. Якщо, перебуваючи на останній терасі перед музеєм, відвідувач захоче озирнутися, він побачить перед собою на віддалі на тлі цієї грандіозної системи терас і сходів панораму самого Форт-Уерта з його зубчастим силуетом хмарочосів - картину, яка, за словами очевидців, є найкращим " експонатом "музею.

Саме через елемента організації руху цікаво відзначити його "Сад скульптур" при Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (1953-1964). "Процесія" починається при виході з старої будівлі музею. Для того щоб побачити сад, відвідувач повинен повернути під прямим кутом направо. Це не просто, тому що цей невеликий шматочок нью-йоркської території - своєрідний інтер'єр музею під відкритим небом, по своєму плануванню гранично ускладнений: відвідувач повинен пройти по містках, перекинутим через басейни, обігнути острівці газонів та кущів, піднятися з одного рівня на інший і третій ... Від сусідньої вулиці "Сад скульптур" відокремлює глуха стіна, що служить нейтральним екраном для скульптури.

Будівництво нью-йоркського театрального комплексу Лінкольн-центр (1962) - дуже примітна подія в архітектурі другої половини століття. Це - кульмінаційний пункт розвитку американського неокласицизму: всі його негативні риси зображені тут в найконцентрованішій формі. Але й тут Джонсон не без підстави ставить собі в заслугу створення в театрі вражаючих просторів і в першу чергу величезного святкового фойє, якого ще не знав Нью-Йорк.

Наступні споруди Джонсона - Музей доколумбового мистецтва у Вашингтоні (1963), павільйон штату Нью-Йорк на Міжнародній виставці 1964 року, будівля епідеміології та охорони здоров'я в Єлі (1965), музей в Білефельді (ФРН, 1966) - дуже різні за формою.

Роботи архітектора в кінці 1960-х примітні тим, що в них уже немає ознак "історизму". Наприклад, проект Мистецького центру університету Брауна в Провіденсі (1967) - розчленована асиметрична композиція з набором найсучасніших пластичних атрибутів.

У 1970-і роки фірма "Джонсон і Берджі" стала для американської архітектури рупором прийдешньої архітектурної моди, авторитетом, затвердженим не тільки власним майстерністю, а й освяченим визнанням правлячої еліти. В середині 1980-х років Джонсон був не тільки визнаним патріархом американської архітектури, але також наймоднішим, найдорожчим, найбільш світським і впливовим архітектором, довгі роки пов'язаним зі світом рафінованої розкоші і великих грошей.

Найбільшим скандалом в історії домобудівництва, в архітектурному світі став проект хмарочоса компанії "Амерікен Телефон енд Телеграф" (АТТ) для центру Манхеттена. Ця споруда у вищій мірі характерно для пізнього Джонсона. Роздути схему композиції мініатюрної капели Пацці мало не до розміру терм Каракалли - вже одне це викликає здивування, але на таку підставу ще взгромождено сіро-рожеве гранітне тіло хмарочоса, стилістика якого характерна для хмарочосів 1910-1930-х років, плюс до всього завершене фігурно вирізаним барочним фронтоном, що нагадує за формою завершення "дідусевий годинник". Серед критичної бурі тільки сам Філіп Джонсон, як відзначала преса, висловлював всім своїм видом незворушну ввічливість.

В цілому новий суперхмарочос став помітною віхою скоріше в силуеті Манхеттена, ніж в русі постмодернізму, всупереч очікуванням його адептів. У той час як критичні пристрасті палали довкола АТТ - спочатку проекту, а потім будівлі, що будується, в центрі Х'юстона виросло нове, ще більш велике і в деякому сенсі більш красномовне будівлю Джонсона - хмарочос, точніше комплекс, Ріпаблік-бенк-Сентро. У будівлі дивно сплавилися мотиви ренесансного палаццо і північноєвропейської готичної ратуші з уступчастими щипцями, фантазії Піранезі і Леду.

Там же, в Х'юстоні, був зведений ще один хмарочос Джонсона - Транском-тауер. 65-поверхова будівля спочатку замислювалося як орієнтир, містобудівна домінанта в куди більш низькому оточенні, де будови не перевищували двадцять п'ять поверхів. Ще один з завершених в 1980-і роки проектів, який характерний для "постклассіцістскіх", романтизує тенденцій пізнього Джонсона, - комплекс РРО-плейс в Піттсбурзі. "Дзеркальний готична симфонія" - явище справді екстраординарне, навіть на тлі помітно рекламної архітектури США.

Мабуть, найбільшу увагу професійної критики залучив в середині 1980-х років проект забудови Таймс-сквер в Нью-Йорку (1983) чотирма різновисокими вежами (від 210 до 90 метрів заввишки) навколо павільйону метро, ​​кожен з фасадів яких сформовано ступінчастими по малюнку "ширмами "з вапняку, як би накладеними на фон скляних навісних стін, і високими, мансардними за формою скляними завершеннями.