7.4. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій

Вперше питання визнання міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій

виникло в зв’язку з діяльністю Ліги Націй. При укладення угоди між Лігою Націй і Швейцарією

(1926 р.), Ліга виступила як рівноправний суб’єкт договору, що підтвердило правоздатність і

дієздатність міжнародної організації. Але в науці міжнародного права довгий час не було

одностайності щодо правосуб’єктності міжнародних організацій. Зі створенням ООН організації

було наділено чіткими правами і обов’язками суб’єкта міжнародного права.

Правосуб’єктність міжнародних організацій є вторинною, похідною від правосуб’єктності

держав. Міжнародні організації беруть участь в міжнародних правовідносинах в межах,

встановлених установчими актами цих організацій.

Правосуб’єктність міжнародних організацій є спеціальною, такою, що визначається їх

функціями. Але міжнародним організаціям також притаманні загальні права і обов’язки. До

загальних прав відносяться:

1) право укладати договори з державами і міжнародними організаціями;

2) право визнання держав і урядів (шляхом прийому в організацію);

3) право на співробітництво з суб’єктами міжнародного права та ін.

Крім того міжнародні організації мають права і обов’язки юридичної особи:

4) право укладати контракти, договори найму;

5) право набувати рухоме і нерухоме майно і розпоряджатись ним;

6) право укладати договори про аренду;

7) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.

Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично міжнародні організації

обмежені щодо сфери реалізації цього права. В основному, установчі акти міжнародних

організацій передбачають їх право укладати договори:

- про співробітництво з іншими міжнародними організаціями,

- про штаб-квартиру організації,

- з фінансових і адміністративних питань,

- про надання технічної допомоги,

- з питань правонаступництва та інш.

© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001

58

7.5. Міжнародна правосуб’єктність народу, нації, які борються за створення незалежної

держави

В сучасному міжнародному праві правосуб’єктність народу, нації, які борються за

створення незалежної держави, є загальновизнаною. Правовою основою міжнародної

правосуб’єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави є, перш за все,

принцип самовизначення народів і націй.

Основними рисами цього суб’єкту міжнародного права є:

1. По суті визнається міжнародна правосуб’єктність учасників національно-визвольного

руху. (Саме таке поняття вживається в рамках ООН).

2. Їх правосуб’єктність до державної (кінцева мета національно-визвольного руху -

створення незалежної держави). Тому її називають правосуб’єктністю держави, яка знаходиться

в процесі становлення. Це покладає відповідальність на державу (після її формування)

дотримуватись зобов’язань, які вона обрала на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3. Під час ведення боротьби на націю, народ, які її ведуть розповсюджуються всі права і

обов’язки учасника міжнародного конфлікту, тобто, принципи і норми міжнародного

гуманітарного права, права збройних конфліктів і т.п.

4. За такими суб’єктами визнається право вступати у правові відносини і, зокрема,

укладати міжнародні угоди з іншими сторонами, які воюють, які повстали. Такі угоди є дійсними

в міжнародно-правовому плані.

5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави можуть бути учасниками

лише тих правовідносин, які виникають на основі принципу самовизначення. Самовизначення

охоплює як політичний статус, так і економічний, соціальний і культурний розвиток.