22. Ю. Федькович у контексті українського реалізму.

Вагоме місце в загальноукраїнському літературному процесі 60,—80-х років займає поетичний, прозовий і певною мірою драматургічний доробок Юрія Федьковича. Творчість його, прикметна людинолюбним моральним пафосом, увагою до незвичайних психологічних станів героя, виразністю й дохідливістю слова мала, крім того, особливе значення нового потужного активатора художніх пошуків у письменстві західноукраїнського регіону, де працював письменник.В 1862 р. у Львові вийшла в світ окрема збірка — «Поезії Іосифа Федьковича» У 1863 р. у львівському тижневику «Вечерниці» вміщено перші його українські оповідання — «Люба — згуба», «Серце не навчити», «Штефан Славич».У 60-х роках Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами у Коломиї вийшла нова збірка — «Поезії Юрія Городенчука-Федьковича» (у трьох випусках Федькович завершує поетичний цикл «Дикі думи», ,що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії (надрукований у журналі «Правда» та окремим відбитком). Початком того ж року датовані «Повісті Юрія Федьковича» Образ поета, навіть його зовнішні прикмети, в творчості Федьковича подано в еволюції. Напочатку це самозабутній співець (схожий із відповідною постаттю поезії багатий на «співаночки», які хоче заспівати «славному субору»; далі це герой у ситуації вибору ролі («Сам», «Доля», «Убогий леґінь», «Sangers Loos»), де він обирає роль поета, та у відчутті гострої суперечності свого мистецького буття в середовищі, яке його не зовсім розуміє («З окрушків», «Городенчук», «Керманич»); це, нарешті, гуцул-Невір, автор і він же головний герой (під іменем Марко) циклу «Дикі думи»Загалом герой Федьковичевої поезії — пасивно-страждаючий, переважно сповнений меланхолії і резиґнації. Він не здатен покластися виключно на себе, може існувати тільки в доброзичливому середовищі — сім'ї, родини, свого села, любих товаришів — «камраттів», побратимів, поза цим середовищем він гине. Різномаїття поетичних жанрів Федьковича творить одну з найобширніших і найбагатших індивідуальних жанрових систем в українській поезії XIX ст. Окрім ряду рідкісних (а то й курйозних на той момент літературного розвитку) жанрів віршованого повістування, силогістично-медитативної та медитативно-повістувальної лірики (легенди, віршовані оповідання про святих, поменники, віршові послання.

23. Творчість і. Карпенка-Карого.

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р. У 1890 р. написав комедію «Сто тисяч». У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини. Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море». У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Так, в основу драми «Бондарівна» (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні «Ой в містечку Богуславку», де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія драми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських поневолювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу «Сава Чалий», що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі. На прикладі образу головного героя — Мартина Борулі І.Тобілевич розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства, породжений відстоюванням ним своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії. Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки з зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажу — нестримного прагнення довести, що ні чим не гірший від «приймака Красовського». така заглибленість у душу людини надає камерності звучання комедії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагікомізм образу.