8. Вчення Аристотеля

1. Критика Аристотелем теорії ідей Платона.

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого­лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій.

2. Вчення про 4 типи причин буття всякої речі; матерія і форма.

За своєю будовою речі склада­ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате­ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин:

• причина матеріальна,

• формальна (вже згадані),

• причина дійова (з'єднує форму та матерію)

• фінальна, або цільова причина.

Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

3. Формальна логіка як метод пізнання.

Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.

4. Вчення про поліс. Типи державного устрою.

Вчення про поліс: Генетично сім’я передує сільській общині, сільська община – полісу (міській). Але в синхронному плані поліс, як найвища і всеохоплююча форма соціального зв’язку, первинен по відношенню до сімї чи індивіду. Кінечна ціль поліса, як і індивіда, складається в щасливому та прекрасному житті. Основною задачею держави є виховання громадян і норм доброчинства. Бажаний громадянський устрій може бути досягнений при правлінні кращих – аристократія. Притаманна вікова диференціація функцій: в молодості громадяни ідеального полісу виконують воєнну функцію., в старості – власне політичну; фізична праця і торгівля – справа рабів; відмінна ознака вільного громадянина – досуг, необхідний для реалізації евдемонії та естетичної діяльності. В якості умовного державного устрою А пропонує політію (суміш олігархії та демократії).

9. Філософія Середньовіччя

1. Зміна античного світогляду під впливом християнства

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом.