24. Філософія г. Сковороди

[1. Біографія і риси характеру Г. Сковороди. – 2. Відмінні риси філософування Г. Сковороди. – 3. Провідні тези філософії Г. Сковороди. – (Петрушенко, § 10.4]

Біографія Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо-і в Італії. Після повернення в Україну в 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині.

Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не піддався на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" - ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині. Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неї (1769), Наркис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Потова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".

Ф Сучасна оцінка філософії Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г.Сковороди у переповідання через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.

По-перше, майже в усі свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.

По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями. В свій час Б.Паскаль, оцінюючи філософське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введені у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія постає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відношенні філософії Г. Сковороди.

Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога.

Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них неможна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.

Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.

Людина, як малий світ, мікрокосмос, "марок », поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення. Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.

Оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця. Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в тому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце є осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному й непевно­му світі.

Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі –її радість, кураж. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сер­дечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов'язковою умовою самореалізації людини

Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, "дозволив" собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санк­ціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відро­див в Україні той тип філософствування, який культивував­ся ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі". Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г. Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу.