79. Післявоєнна розстановка сил на Далекому Сході, причини скликання Вашингтонської конференції.

 

14 травня 1919 в Китаї починається масовий рух протесту проти версальського мирного договору. Поступово цей рух охоплює весь Китай. Пекін вимушений був вивести із складу урядів всіх про-японських міністрів. Китай відмовився підписувати Версальський договір. Крім того в країні починаються виступи за негайне виведення з території Китаю всіх іноземних військ.

Одночасно в 1919 році починається повстання в окупованих японцями територіях Кореї. Після світової війни і поразки Німеччини, Японія значно посилила свої позиції на Далекому Сході і АТР. Скориставшись тим, що Великі держави були зайняті проблемами Європи, Японія:

1)      односторонньо порушила довоєнне співвідношення сил в регіоні;

2)      почала здійснення плану анексії в Китаї;

3)      здійснила інтервенцію в СРСР.

Позиції Японії були підсилені відновленим Англо-Японським Союзом (заключений в 1902 і продовжений в 1911 на 10 років). Особливо це відзначилось на збільшенні частки Японії в торгівлі з Китаєм. Так, частка Японії складала 50% китайського зовнішньоторговельного обороту, Англія 17%, США 15%.

Крім того, з 1918 року збільшується японський експорт у Китай до 2 млрд. йєн (на початок 1-ї світової війни ця цифра складала 65 млн. йєн).

Фактично, 21 вимога Японії до Китаю перетворила його в японську колонію (за Версальським договором Японія отримувала німецькі землі в Китаї: порт Ціньдау і Шаньдунський півострів. Це стало ще однією причиною відмови США ратифікувати Версальський договір. Тут ми бачимо, як на передній план висуваються японо-американські протиріччя.

Англія вийшла із війни як найсильніша морська держава світу. Але після Паризької конференції ця ситуація змінюється. Великі держави починають нарощувати ВМС, а Англія навпаки, вимушена зменшити витрати на них, у зв’язку з необхідністю виплачувати борги.

На 1919 рік: Англія мала 737 військових кораблів, з них 43 лінкори. США мали 595 кораблів, в т.ч. 22 лінкори. Японія 192 кораблі з них 15 лінкорів.

Але ж якраз в цій програмі суперництва на Далекому Сході США передбачали до 1926 року збільшити свій флот на 10 лінкорів, 5 важких крейсерів, 10 мінних крейсерів, 50 торпедних і 39 підводних човнів. Це була заявка США на те, щоб поступово створити наймогутніший ВМФ в світі.

Японія згідно з програмою “8+8” планувала будувати кожних 8 років дві ескадри по 8 лінкорів. Крім того планувалося збудувати 24 крейсери, в тому числі 8 важких, 45 есмінців і 65 підводних човнів.

Що стосується Англії, то вона змогла в 1920 році закласти будівництво лише 4 крейсерів.

Оскільки США не ратифікували Версальський мирний договір і не вступили в Лігу націй і не отримали жодної території (їм пропонували Вірменію). В 1921 році в США до влади приходять республіканці, президентом стає Уоррен Гардін, вибори проходили під гаслом “Повернення до нормального становища”, тобто повернення до традиційних політичних форм, а сам до політики ізоляціонізму. 24 серпня 1921 року США підписали сепаратний мир з Німеччиною (він був підписаний на зразок Версальського договору але без додатку – статуту Ліги націй). А в 1923 році американські окупаційні війська були виведені з Німеччини.

Після цього США починають боротися проти домінування Японії в Китаї і вимагають для себе “відкритих дверей і рівних можливостей”. Досягненню цих цілей США сприяло їх положення в світі. Вони на той час були потужним світовим кредитором, на початок 20-х років країни світу їм заборгували 20 млрд. доларів, населення складало 10% світового, вони сконцентрували 20% видобутку золота, 50% видобутку вугілля, 66% нафти, 55% виробництва автомобілів. Зрозуміло, що зростаюча могутність США вимагало розширення зони впливу і ринків збуту. Але цьому перешкоджало укріплення позиції Англії на Далекому Сході.

Але ж маючи Англію як потужного суперника, США мали з нею і спільні інтереси, такі як не допустити посилення гегемонії Франції в Європі і не допустити панування Японії на Далекому Сході.

В липні 1920 року було відкрито Панамський канал, який скоротив шлях для Американських кораблів від Нью-Йорку до Гонолулу приблизно на 8 тис. миль. Це була вагома перемога для США, тому що завдяки цьому короткому шляху вони значно поліпшили свою позицію в Тихому Океані.

Щоб поліпшити своє становище на Далекому Сході США сприяли створенню на 5 років консорціуму банків США, Франції та Японії з ідеєю “фінансування Китаю”.

Політичні невдачі США на Паризькій конференції викликали невдоволення у громадськості. Опозиція звинуватила Вудро Вільсона у надмірному інтересі до європейських проблем і ушколденню інтересів США на Дажекому Сході. Новий президент Гардін і його держ-секретар Юс. Вони намагалися виправити помилки Вільсона і домогтися взяти реванш на Далекому Сході.

Радянська Росія на Далекому Сході.

Ситуація була складна – з одного боку була інтервенція Японії, Франції, США та Англії. З іншого боку – контрреволюційні дії білих урядів. Фактично була така ситуація, коли Радянська влада була знищена від Уралу аж до Далекого Сходу. Але цією нагодою білі уряди не скористались, оскільки вони були недостатньо організовані: на цій території існувало близько 60 білих урядів, і кожен з них намагався стати головним. Як вихід із ситуації, що склалася, Радянською владою 6 квітня 1920 року була створена т.зв. Далекосхідна республіка. Вона проіснувала 2 роки до 14 листопада 1922 року. Ця республіка стала буферною державою між Японією і Радянською Росією. Саме Далекосхідна республіка вела переговори з Японією і призвана була вирішувати інтереси РР на Далекому Сході.

 

Вашингтонська конференція

10 липня 1921 року держсеркетар Юс, від імені уряду США виступив з заявою про скликання міжнародної конференції з питань обмеження морських озброєнь і обговорення тихоокеанських проблем. Передбачалося запросити делегації Аглії, Японії, Франціїї, Італії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі європейські держави, що були пов’язані з Тихим Океаном, британскі домініони і Китай вітали цю ініціативу, але кожен мав свої інтереси. Японія бажала обговорвювати всі питання щодо морських озброєнь і зовсім не хотіла торкатися питання Китаю. Радянську Росію на конференцію не запросили. Прибула лише делегація Далекосхідної республіки, але вона прибула неофіційно і не була допущена до переговорів. Але фактично вона зіграла певні роль, передусім в розкритті планів окремих держав на Далекому Сході. Вона, як в свій час і РР мала в своєму розпорядженні секретні договори і напередодні Вашинг. конференції, вона, прибувши до Ваш. публікує ці тексти в американській пресі. Там були документи про спільні дії Японії і генерала Семенова проти РР, матеріали таємних протоколів між Францією і Японією. Це ще більше загострило протиріччя в таборі колишніх союзників.

Конференція 9 держав проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Там взяли участь всі ті 9 держав, що були вже вище згадані, крім того були представники британських домініонів та Індії. Загалом учасників було 14, але реально мали вплив лише 9 (тому і називаємо конференцією дев’яти).

Порядок денний містив два питання:

1)    обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни;

2)    тихоокеанське і далекосхідне питання.

Основну роботу на конференції спрямовували держсекретар США Юс, Англії Больфур та міністр закоронних справ Японії Като.

80. На первом же заседании Парижской конференции, 2 января 1923 г., английская делегация выступила с предложением предоставить Германии мораториум без залога и гарантий на 4 года. По истечении этого срока Германия должна уплачивать ежегодно по 2 миллиарда золотых марок, а ещё через 4 года — по 2,5 миллиарда. Общая сумма германского долга должна быть капитализирована, по предложению англичан, в сумме 50 миллиардов золотых марок. С таким разрешением репарационной проблемы английский проект связывал урегулирование межсоюзнических долгов и европейской задолженности Америке.

С критикой проекта Бонар Лоу на конференции выступил Пуанкаре. Он заявил, что Франция никогда не согласится на такой способ разрешения репарационного вопроса, который давал бы Германии возможность восстановить свою экономическую жизнь «за счёт стран, ею разорённых».

«Если принять английский план, — заявил Пуанкаре, — то весь германский долг станет на одну треть меньше, чем долг Франции. Через несколько лет Германия явится единственной страной в Европе, свободной от всяких внешних долгов. Так как народонаселение Германии беспрерывно увеличивается, а промышленность её остаётся почти нетронутой, то в самом скором времени Германия станет полным хозяином положения в Европе. Ведь население Франции вдвое меньше германского, и Франция к тому же вынуждена будет нести на себе всё бремя восстановления разорённых областей».

Французское правительство опубликовало официальное сообщение о том, что английский проект не только не предоставляет Франции никаких гарантий, но нарушает основные положения Версальского договора. В интервью с представителями прессы Пуанкаре указал, что в случае, если союзники не пожелают оказать давление на Германию для выполнения ею французских требований, это автоматически повлечёт за собой следующие меры со стороны французского правительства: 1) оккупацию Эссенского и Бохумского районов и всего Рурского бассейна согласно программе, разработанной маршалом Фошем; 2) секвестр таможенных пошлин в оккупированных областях.

На заключительном заседании Парижской конференции Бонар Лоу выступил с заявлением, что английское правительство, ознакомившись с французскими предложениями, находит их неприемлемыми. Они «повлекут за собой серьёзные и даже непоправимые последствия для экономического положения Европы», — предупреждал британский делегат.

В заключительных декларациях обе делегации высказали сожаление по поводу «непримиримых разногласий, обнаружившаяся в столь серьёзном вопросе». Однако ими была выражена надежда, что, несмотря на это, обе стороны сохранят взаимные дружественные отношения.

Комментируя эти декларации, французская пресса отмечала, что в итоге Парижской конференции «сердечное согласие (entente cordiale) уступило место сердечному разрыву (rupture corcliale)».

Парижская конференция фактически предоставляла Пуанкаре свободу действий в отношении Рура. Формальное признавав этой свободы произошло на заседании репарационной комиссии 9 января 1923 г., обсуждавшей вопрос об угольных поставках Германии.

Германское правительство просило выслушать предварительно двух его экспертов. Председатель комиссии Барту предупредил, чтобы они говорили покороче. Всем было ясно, что исход обсуждения предрешён. После трёхчасового совещания комиссия большинством трёх голосов против одного (английского) постановила считать, что установлено умышленное невыполнение Германией её обязательств по угольным поставкам. Такое невыполнение предоставляло союзникам право применения санкций.

10 января 1923 г. в Берлин была направлена франко-бельгийская нота. Она извещала германское правительство, что вследствие нарушения Германией параграфов 17 и 18 восьмого раздела Версальского договора правительства Франции и Бельгии посылают в Рурскую область комиссию, состоящую из инженеров, для контроля над деятельностью угольного синдиката в части выполнения репарационных обязательств — «Micum» (La Mission Internationale de controle des usines et mines).

В ноте подчёркивалось, что французское правительство «не имеет в виду прибегать к военным операциям или к оккупации, носящей политический характер». Войска посылаются лишь в таком количестве, какое необходимо «для охраны комиссии инженеров и для гарантирования ее распоряжений».