3.5. Проблеми екоеволюційного підходу (проблеми підтримуваного розвитку)

Загальний зміст концепції. Підтримуваний розвиток як парадигма. Сутніснип зміст екоеволюційної парадигми Визначальна сутність підтримуваного розвитку. Синтезний зміст екоеволюційної парадигми. Науково-пізнавальний зміст екоеволюційної парадигми. Наукознавчий аналіз напрямів підтримуваного розвитку. Природничо-географічна евристичність екоеволюційних досліджень. Складові підтримуваного розвитку регіонів.

Загальний зміст концепції підтримуваного розвитку

Термінологічне уточнення. Після Конференцій ООН із навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р., значно поширились ідеї так званого сталого розвитку - та всебічне наукове опрацювання проблем, пов'язаних із таким розвитком, сучасною наскрізною екологізацією, глобалістикою і регіоналістикою.

Ключового значення при цьому набув англомовний термін зтіаіпаЬк сіегеіортепі. Коректна інтерпретація цього терміна є принципово важливою для наукової, освітньої та управлінської діяльності. Відомо кілька варіантів перекладу цього терміна, які вживаються в міждержавних і відомчих документах, у науковій літературі, у засобах масової інформації. В науковій літературі, зокрема в українськомовних географічних публікаціях, найпоширенішим перекладом цього терміна є сталий розвиток; рідше вживаються переклади-словосполучення збалансований або стійкий розвиток.

Російські дослідники Л.Р.Серебрянний і А.Ю.Скопін [1998] звернули увагу на те, що російськомовний еквівалент означеного терміна в географічній літературі передається як устойчивое развитие. Вони наголосили, що таке трактування не завжди виправдане з лінгвістичних, філософських, науково-теоретичних і практичних міркувань, а нерідко навіть спотворюється значення терміна. Насправді ж, за їхнім переконанням, "словосполучення "зтШіпаЬіе сіеуеіортепҐ означає збалансований або - ще точніше - підтримуваний розвиток, що і повинно бути закріплено в лексиці наукової літератури і засобів масової інформації" {Серебрянний Л.Р., Скопин А.Ю., 1998, с. 44].

Автор поділяє точку зору російських дослідників. Найуживаніший українськомовний відповідник аналізованого терміна - сталий розвиток - досить віддалений своїм значенням від пропонованого оптимального перекладу з англійської - підтримуваний розвиток. Тому в авторському тексті в цій роботі надається перевага термінові підтримуваний розвиток. Додаткове сутнісне обґрунтування такого вибору терміна й трактування поняття шіаіпаЬіе іїеуеіортепі подано автором далі, у підпараграфі "Онтологічні складові парадигми".

За визначенням міждержавної комісії фру Брутланд, sustainable development — це такий розвиток, що в соціально-економічній сфері, наприклад, дозволяє вдовольняти потреби сучасного покоління, зберігаючи благополучні екологічні перспективи для наступних поколінь [Сдасюк Г.В., Шестаков А.С., 1994]. Ця важлива проблема сучасності потребує застосування новітніх постнекласичних засобів наукового опрацювання. За масштабами свого поширення та найвищими рівнями підтримки в опрацюванні цієї проблеми наука має феномен майже блискавичного становлення нової, постнекласичної -екоеволюційної парадигми. Обґрунтування правомірності такого авторського бачення та істотні сутнісні уточнення підтримуваного розвитку наведені тут далі.

Інваріантність і специфіка наукового опрацювання актуальних

проблем. Переважна більшість глобальних проблем сучасності, які стосуються геопростору, мають наскрізний або майже наскрізний зміст. Таким проблемам - і проблемам підтримуваного розвитку також - властиві істотні загальнонаукові складові, інваріантні щодо відмінних між собою регіонів і щодо окремих галузей знань. Розвиненість загального та атрибутивного наукознавства, відомі шляхи й закономірності розвитку сучасної науки дають можливість і зобов'язують узагальнити такі дослідницькі ситуації, оптимізувати їх загальнонаукове забезпечення. Та при всій загальнонауковій, міждисциплінарній інваріантності проблем підтримуваного розвитку продуктивному вирішеннню складних питань сучасності, до яких належать і багатоскладові означені проблеми, потрібні також конструктивні конкретно-наукові опрацювання, багаті своїм взаємодоповненням.

Для родини природничо-географічних наук ця схема вирішень дещо ускладнюється. Крім схожостей загальнонаукового рівня, є ще певна родинна схожість між собою у відгуках цих споріднених наук на однотипні проблеми сучасності. В тій схожості проглядаються ще один підрівень проблемно-дослідницьких інваріантів, які є безпосереднім тлом для докладніших, спеціалізованих конкретно-наукових вирішень.

Специфіка наукового опрацювання актуальних проблем пов'язана з теорією та методологією конкретно-наукових досліджень. Те, що стосується теоретичних можливостей природничо-географічних наук і їхніх змістовних відгуків на проблеми підтримуваного розвитку, подано в останньому параграфі цього підрозділу. Але методологічна розвиненість природничо-географічних наук дає можливість їх представникові зробити загальні змістовні уточнення щодо сутності підтримуваного розвитку та пов'язаного з ним наукового і світоглядного феномену, який у кінці XX століття набув наскрізного, всеземного поширення.

Спочатку варто розглянути співвідносність наукових обґрунтувань розгалужених проблем підтримуваного розвитку із певними етапами розвитку науки у їхніх сучасних трактуваннях.

Підтримуваний розвиток як парадигма. Нагадаємо і далі дещо деталізуємо представлене на с. 17 поняття парадигми: це сукупність нормативних теоретичних і методологічних передумов, характерних для досліджень певного етапу наукової практики, це стиль або тип наукового мислення, взірець для вирішення дослідних завдань. Таке розуміння парадигми протилежне поняттю наукової революції і, за Т.Куном, відповідає періоду "нормальної науки".

Природознавство XX ст. розвивалося відповідно до кількох дослідницьких парадигм, серед яких найрезультативнішими виявились комплексна, екологічна і системна парадигми. За всіма ознаками, концепція підтримуваного розвитку у своїй всебічній змістовній впливовості на науку і практику відповідає параметрам нової дослідницької парадигми сучасності. Ця нова парадигма тісно пов'язана з попередніми парадигмами, зокрема з еволюційною, екологічною і системною, та з іншою новою парадигмою сучасного природознавства - синергетичною.

Карл Поппер, як було зазначено, назвав "нормальним" той період науки, коли в ній відбуваються істотні зміни і справді виникає нове знання, а не просто нагромаджуються факти. Оскільки справді, саме творчий етап є нормальним для науки (етап продукування нових знань), а нормальний стан науки за Т.Куном відповідає усталенню певної парадигми, то щоб використати досвід обох наукознавців, уявлення про парадигму за Куном слід доповнити цим Попперовим уточненням: парадигма - це ще й етап творчого піднесення науки. Таке уточненне розуміння парадигми краще відповідає змістові концепції підтримуваного розвитку. Адже саме з розвитком природничих наук пов'язане виникнення багатьох напрямів нового екологізованого знання практичного спрямування, пов'язаного з аналізованою концепцією. Це теоретичне й методологічне наукове знання нового змісту - щодо сутності складних досліджуваних реалій та стратегії і тактики цільових інтегративних, міждисциплінарних наукових досліджень. Разом з тим, як буде показано далі, радикальна революційність реалій і підтримуваний розвиток несумісні принципово, загалом - і в науці зокрема.

Така подвійність означення загальнонаукової ролі концепції підтримуваного розвитку як нової парадигми (Попперів евристичний прорив у нове знання та Кунова сукупність нормативних теоретичних і методологічних передумов досліджень) має і конкретний змістовний, і загальнонауковий сенс. Зауважене поєднання свідчить, з одного боку, про можливість багатшого бачення реального змісту парадигми, ніж лише нормативного, як його визначив Т.Кун. З іншого боку - це свідчення закономірної евристичності кожної нової дослідницької парадигми і свідчення стимулювання нею наукового пошуку, а також деяка апріорна запорука результативності пошукових опрацювань.

Конкретно щодо парадигми підтримуваного розвитку слід зауважити, що жодна з попередніх дослідницьких парадигм не мала такої потужної стартової підтримки, як ця. Йдеться про статус багатьох проблем, пов'язаних зі сталим розвитком: він - загальновизнаний глобалістський і разом з тим екологічний; йдеться також про міжнародне підтвердження невідкладності цих проблем, зафіксоване конференцією ООН в Ріо-де-Жанейро 1992 р., про державницький і регіональний підхід до їх вирішення в багатьох країнах світу - і в Україні теж.

Імре Лакатош наголосив на теоретичному плюралізмові, на конкуруючому співіснуванні кількох парадигм (як це і має місце в природничній географії у XX ст.), - заперечивши висновок Куна про тривале переважання однієї парадигми. Проте схоже, що по-своєму праві обидва дослідники. Стартова загальновизнаність актуальності концепції підтримуваного розвитку дає підстави для сподівань, що в іпостасі нової дослідницької парадигми ця концепція виявиться достатньо конкурентоздатною і разом з тим толерантною та спадкоємно результативною щодо інших парадигм у актуальних, сутнісно найрізноманітніших природознавчих дослідженнях XXI сторіччя.

Сутнісний зміст екоеволюційної парадигми

Онтологічні складові парадигми. Теперішній стан дійсності такий, що на порозі третього тисячоліття сутнісний, онтологічний зміст концепції і парадигми підтримуваного розвитку опрацьовують багато вчених в усьому світі, і в Україні теж. Це опрацювання закономірно має щонайменше три складові: стосовно соціально замовленого екологічно опрацьованого змісту концепції підтримуваного розвитку, стосовно підтримуваного розвитку як такого і стосовно загальнонаукового та конкретно-наукового забезпечення у вирішенні проблем підтримуваного розвитку.

Перша, еколого-прикладна складова, навколо якої ініційовано все опрацювання проблем підтримуваного розвитку, тепер розроблена найповніше. В її активі - документи і наукові публікації, реалізовані на кількох рівнях: міжнародних декларацій, міждержавного Порядку денного на XXI століття та регіональних підходів до згаданих проблем і їх вирішення — і загалом, і в Україні зокрема [Котляков В.М., Глазовский Н.Ф., РуденкоЛ.Г., 1997; Волощук В.М., Гродзинський М.Д., Шищенко П.Г., 1998; Проблеми сталого розвитку України, 1998 та ін.].

Щодо сутності підтримуваного розвитку як такого. В матеріалістичній діалектиці будь-який розвиток, і розвиток науки також, трактується як закономірне поєднання еволюційних та революційних складових. Саме з таких позицій, з урахуванням загального природознавчого діалектичного і поліектичного досвіду трактувань явищ розвитку в живій і неживій природі та в науковому пізнанні, слід науково опрацьовувати центральну онтологічну проблему сутності підтримуваного розвитку.

Отже, науковий розгляд сутності підтримуваного розвитку реалій загалом і регіонів зокрема має бути:

• діалектичним, з розкриттям складових протилежного змісту (еволюція - революція, або катастрофа - так означують революцію в природі; стійкість - мінливість; інваріантність - варіантність тощо);

• полілектичний - з багатовимірним синтезним змістом;

• поєднаний із доповнюючим розкриттям різнорідних сутностей досліджуваних реалій детермінованих і випадкових, стохастичних;

• поєднаний зі співвіднесенням і розкриттям ключових сутнісних станів і властивостей досліджуваних реалій (розвиток та інші зміни об'єктів дослідження - динаміка і функціонування, а також саморегулювання, самоорганізація, емерджентність та ін., — на тлі інваріантності, на тлі сталого, стійкого).

Тут слід додати до слова - буквально до слів "сталий (стійкий)" розвиток

- ще один аргумент проти такого трактування сутності, по-англійськи означуваної словами зшіаіпаЬіе іїеуеіортепі.

Якщо вдуматися в сутнісний зміст того, що означено словами "сталий розвиток", "стійкий розвиток", то отримаємо таке. Розвиток, за всяким сумнівом, означає поступальні (чи відступальні) незворотні зміни. Стійкий, сталий розвиток - це стійкі, сталі незворотні зміни, тобто зміни безупинні в часі та невідворотні за здійсненням. За умов земних реалій, не лише теперішніх

- так часто кризових, а й будь-колишніх, за елементарними ймовірнісними міркуваннями, сподівання суб'єкта-дослідника на вигідний напрям незворотних змін щонайменше на 50 % були б марними. Отже, означення "сталий, стійкий" до "розвитку" при трактуванні сутності sustanable development – просто недоречне, бо не менше як наполовину не відповідає потрібному змістові. Інша справа - підтримуваний розвиток: таке означення свідчить, що напрям і результати незворотних змін об'єктів дослідження - обрані дослідником, програмовані ним, реальні та контрольовані у своїй реалізації.

Розвиток як поєднання еволюційних і революційних (катастрофічних) змін закономірно властивий і живій, і неживій матерії. У природознавчій літературі зустрічається співвіднесення еволюції з властивістю лише живої природи, а розвитку - із властивістю природи неживої. Але такі трактування -недіалектичні, методологічно і теоретично некоректні, необгрунтовані. Адже будь-який розвиток поєднує еволюцію з катастрофами; а будучи явищем всезагальним, те поєднання властиве всій природі, а не лише її частинам.

Природі земних реалій - а всі вони розвиваються в певних регіонах -органічно властиві діалектичність і доповнюваність, поєднання протилежностей та різнорідностей. їхня сукупність, єдність детермінованого та випадкового - і є земною реальністю, реальністю ландшафтної оболонки. Такі реальні земні поєднання, геореали - це різносутнісні впливові явища, стани, процеси ландшафтної оболонки, що співіснують, розвиваються і виявляють себе, діючи разом - тобто відповідаючи поняттю синергічності. Представленню істотних рис земних еволюційних процесів з урахуванням ідей синергетики присвячений наступний підпараграф, до якого увійшов матеріал зі статті А.Н.Косаржова [1997].

Детермінована циклічність і випадковість еволюційних процесів. Поштовхом до еволюційних змін органічної чи неорганічної земної реальності завжди є певні зовнішні і внутрішні чинники. У теперішньому значною мірою розбалансованому світі такими чинниками нерідко є зміни екоумов, що сягають критичних значень.

Критичність екостанів А.Н.Косариков розглядає як початковий етап конвергенції існуючих екосистем, коли деструктивні процеси стають досить чіткими. Як і інші катастрофічні явища, екокатастрофа є стрибкоподібною розривною зміною взаємозв'язків, які встановилися як реакція на плавну поступову зміну зовнішніх умов. При цьому відзначається слабкість або відсутність індикативних змін зовнішніх умов як основна небезпека. Із загальної закономірності теорії катастроф витікає, що швидкість наростання катастрофічних проявів необмежено зростає з наближенням до катастрофи. Це пояснює, чому так важко зупинити деструктивний процес, коли його ознаки стали помітними. При цьому не має значення, з якої причини відбувся зрив: через зіткнення із зовнішнім по відношенню до екосистеми нестійким процесом чи внаслідок внутрішньої нестійкості, наприклад, зростання автоколивань.

Діагностика станів, потужність і порядок застосування заходів із забезпечення екологічно витриманої збалансованості, попередження катастрофічних явищ і загалом, і в деталях, залежать від характеристик, що сформувались під антропогенним тиском екосистем. Відповідне аналітичне завдання має і загальніший зміст визначення граничних можливостей взаємодії з природними процесами, тимчасових і просторових аспектів такої взаємодії. Екологічні підходи ніби інтегрують широкий клас явищ і в цьому відношенні відзначаються складністю. Зокрема, використання лінійних чи складніших апроксимацій для опису послідовного розвитку вкрай утруднене. Це не є недоліками формального апарату, само поняття категорій розвитку як якогось послідовного наростання в глобальному плані складно співвіднести з екологічними явищами (принаймні, без істотних пояснень). Насправді в природі і в тих її проявах, які можна віднести до ноосфери, нема однозначних процесів зростання чи безконечного спадання. Це відноситься практично до всіх значимих і довготривалих явищ земної макроприроди.

Найхарактернішою особливістю екопроцесів є їхня циклічність, що властива та проявляється на всіх ландшафтних рівнях - глобальному, регіональному і локальному. Збалансованість у природі виявляє себе не як послідовне наближення до деякого рівноважного статичного ідеалу, а через численність взаємодіючих просторово-часових циклів. Характерні особливості циклів, властивих біосферним і не лише біосферним процесам, багато в чому визначаються планетарними і космічними явищами, наприклад, добовий, річний, багаторічний цикли. Разом з тим дослідники відзначають і вплив передісторії становлення того чи іншого процесу на його тривалість і періодичність. Причому дійсно є сенс визначити часові процеси як найважливіший класифікаційний критерій природних явищ поза залежністю від сутності їхнього характеру - наприклад, екопроцеси чи біогеохімічні цикли.

Взаємопов'язаність циклів, що відносяться до різних категорій за фізичною природою, давався взнаки протягом усього періоду існування біоти (близько 4 млрд років) у різних виявах. Це був вплив довготривалих змін на біосферні явища, на розвиток і руйнування екосистем, станів літосфери, гідросфери, атмосфери, процесів геохімічного і геофізичного змісту. Масштаби часу всіх цих станів і процесів у порівнянні з біотичними циклами були іншими.

Склалась і певна методологічна некоректність у систематизації відомостей. Вона полягає в необгрунтованому уявленні всього комплексу взаємодіючих у часі та просторі процесів як таких, що об'єднані певним розвитком, певною спрямованою і необмеженою еволюцією в екосистеми вищого порядку. До речі, таку цілеспрямованість - телеологічну? - важко визначити і термінологічно, не викликаючи логічних суперечностей.

Інший підхід може ґрунтуватися на виокремленні ряду характерних особливостей, не зважаючи на величезну різницю часового масштабування. Сучасна ландшафтна оболонка формувалась протягом останнього екічного мегациклу: період близько 300 млн років. Період макроциклів, визначений на основі характерних особливостей змін ландшафтної оболонки за останній мільйон років, має порядок 100... 150 тис. років. В рамках геоструктуризації спостерігаються і швидші процеси, пов'язані з кліматичними змінами.

Фактично в близьких часових рамках знаходиться і розвиток людства. Видові Ноmо sapiens близько 100 тис. років, цивілізовані суспільства мають на порядок коротшу історію (близько 10 тис. років) і разом з тим охоплюють характерні періоди етногенезу (час етногенезу - від 300 до 1500 років, за Л.Н.Гумільовим). Можна говорити про значно швидші квазіперіодичні зміни в локальних екосистемах.

Формування природних явищ у полі часових макро- та мікроперіодів неспіврозмірної діяльності зумовило реалізацію комбінацій періодичних і квазіперіодичних процесів, що організують біоту і проникають у життєутворюючі ритми як окремих організмів, так і глобальних екосистем [Косариков А.Н., 1997].

Визначальна сутність підтримуваного розвитку. За своєю сутністю підтримуваний розвиток несумісний із проявами революційних, катастрофічних змін. Разом з тим, оскільки йдеться про усталену поступальність, то підтримуваний розвиток не мислимий без позитивних якісних і кількісних змін незворотного характеру. Незворотність змін завжди співвідносна з певним розвитком (і в тому числі з еволюцією) - на відміну від зворотних змін, пов'язаних із явищами динаміки та функціонування.

Отже, підтримуваному розвиткові органічно властиві незворотні зміни. Якими ж вони повинні бути в реальних явищах - за умови, що ці явища не відходять від загального прогресивного спрямування такого розвитку, від екологічно вибагливого людського вибору і не є катастрофічними? - Тобто за умови, що сьогоднішній розвиток повинен здійснюватися не на шкоду інтересам розвитку й охорони навколишнього середовища Щекларация Рио..., 1992], а на благо сучасному та прийдешнім поколінням землян, націй, народів, жителів певних регіонів?

З огляду на неприйнятність катастрофічних змін, відповідь на ці запитання може бути однозначною: підтримуваному розвиткові властиві еволюційні незворотні зміни. І уточнення: людство надає перевагу екологічно витриманим еволюційним змінам.

За геосистемними уявленнями, незворотні зміни зачіпають інваріант геосистеми і можуть бути спадкованими або емерджентними. Спадковані незворотні зміни є типовими еволюційними, поступовими, вони "творчо" успадковують вихідну геосистему, разом з тим істотно змінюючи її. Емерджентні незворотні зміни стосуються перетворень у внутрішній структурі вихідних складових геосистем, вони теж є еволюційними, але результуються новими геосистемними утвореннями з новими властивостями, відсутніми у вихідних складових.

Таким чином, з'ясовано дві важливі особливості підтримуваного розвитку. Це еволюційність та екологічна коректність. Перша є іманентно об'єктивною, друга — суб'єктивна, залежить від людини. Але обидві вони, на думку автора, є головними визначальними сутнісними рисами підтримуваного розвитку як нової парадигми природознавства.

Ніякі інші парадигми - відома з часів класичної науки еволюційна, некласична екологічна, чи постнекласична синергетична парадигма - не несуть такого органічного поєднання об'єктивних сутнісних властивостей земних реалій та головної суб'єктивної вимоги до їх подальшого відтворюваного буття, а не занепаду, як парадигма, відповідна концепції підтримуваного розвитку. Це дає підстави для двох висновків.

По-перше, така глибока саморефлексивна суб'єктивізованість відповідає провідним рисам науки постнекласичної доби і незаперечно свідчить про належність парадигми підтримуваного розвитку до постнекласичного методологічного арсеналу.

По-друге, відкрилася можливість "запатентувати" поєднання обох визначальних сутнісних властивостей у назві цієї парадигми: екоеволюційна парадигма. Словосполучення "концепція підтримуваного розвитку" ("концепція сталого розвитку", як здебільшого означено в українськомовній науковій літературі) саме по собі органічне і по-своєму самодостатнє, якщо абстрагуватися від варіантів перекладу англійського відповідника - зтіаіпаЬіе (іеуеіортепі. Вислів "парадигма підтримуваного розвитку" - дещо незвичний, бо назву парадигми, як правило, означають прикметником. Такий прикметник тут запропоновано: екоеволюційна парадигма.

Синтезний зміст екоеволюнійної парадигми. Час покаже, наскільки слушна пропозиція назвати цю парадигму екоеволюційною. А тут варто відзначити три моменти.

1) Екоеволюція - це бережлива еволюція Земного Дому.

2. Екоеволюційна парадигма - це, в перспективі, синтез еволюційної, екологічної, глобалістської, системної та інших сучасних дослідницьких парадигм у контексті постнекласичних наукових досліджень, про що далі.

3. Хоч яким тимчасовим виявився епітет сталий при розвиткові, але і словосполучення підтримуваний розвиток, дарма що це точніший переклад з англійської, - не досконале. У ньому не зовсім точна складова розвиток, хоч неточність і відома: адже йдеться про еволюційний, а не катастрофічний розвиток, тобто про еволюцію: екологічно прийнятну еволюцію. Оптимальне було б формулювання підтримувана еволюція (екоеволюція).

Важливе співвідношення еволюційності та стійкості. В синергетиці вважається, що еволюційний розвиток іде, головним чином, не через нестійкість (хоч, безумовно, є стадії розвитку процесів, на яких вони нестійкі), а шляхом саме стійкої спрямованості на зміни - частіше на випадкові зміни, ніж на усталену череду детермінованих змін.

Вся новітня природнича географія органічно, зовсім не заради моди, відгукнулась на поширення ідей синергетики і довела, що природа ландшафтної оболонки та її складових - синергічна, а новітнє географічне знання може і повинне бути інтегративно і синтезно синергетичним. Природні й антропічні реалії регіонів, що зазнають екоеволюційних змін і підлягають екоеволюційним дослідженням, належать ландшафтній оболонці і є синергічними, а тому нема сумніву, що знання про них - постнекласичне екоеволюційне знання - не лише може бути синергетичним, а за своєю природою має бути таким.

"Підтримуваний розвиток проявляється у динамічній збалансованій рівновазі потоків речовини, енергії та інформації і з середовищем, і між структурними частинами геосистеми. В цьому плані можна говорити про геоекологічну рівновагу геосистеми. Геоекологічна рівновага у більшості випадків зумовлена природним функціонуванням геосистем, в основі якого лежить здатність останніх до саморегулювання (самовідновлення та самоочищення). В сучасній системі природокористування... слід прагнути до активізації здатності ландшафту і ПГС [природно-господарської системи -В.П.] в цілому до репродукції основних компонентів навколишнього середовища. Геоекологічна рівновага підтримується перш за все за рахунок природних середовищетворних комплексів: різних типів лісу, чагарників, степових угруповань, аквальних комплексів тощо. Середовищетворні комплекси своє призначення можуть виконувати, лише утворюючи систему на регіональному рівні. Локальні ж середовищетворні комплекси не здатні повністю компенсувати забруднення і відновити середовище життєдіяльності через незначні розміри території" [Позаченюк Е.А., 1996, с. 45].

У природознавстві завжди було істотним врахування фактора фону, тла, загальної тенденції змін. Не менш істотне воно й тоді, коли йдеться про підтримуваний розвиток. Але якщо традиційно природознавці саме враховували стан фону, то екоеволюційна парадигма зобов'язує якщо не створювати його, то бодай підтримувати у безпечному стані.

Такі головні риси сутнісного змісту концепції підтримуваного розвитку і відповідної цій концепції екоеволюційної парадигми.

Науково-пізнавальний зміст екоеволюційної парадигми

Проблеми наукового забезпечення підтримуваного розвитку. Виконання завдань підтримуваного розвитку потребує цільового опрацювання дослідницьких і прикладних частин наукового забезпечення та відповідного еволюційного розвитку самої науки. В нових історичних реаліях, що настали в Україні, потрібна реалізація наукового пізнання на основі взаємодоповнення найрізноманітніших філософських і наукознавчих підходів. Застосовувати їх слід критично і творчо, з твердим дотриманням вимоги адекватності як визначальної в їхньому застосуванні. Тоді й буде досягнуто належне наукове відображення умов такого розвитку, який у соціально-економічній сфері якнайповніше дозволив би вдовольняти потреби сучасного покоління, зберігаючи благополучні екологічні перспективи для наступних поколінь.

Таким чином, конструктивність наукового забезпечення реалізації численних умов підтримуваного розвитку - вимоглива. Вона має бути подвійною: і цільовою прикладною, і наукознавчо саморефлексивною. Причому спочатку потрібний рефлексивний самоаналіз засобів наукового забезпечення, а потім лише слід переходити до наукового опрацювання конкретних завдань підтримуваного розвитку.

Новій парадигмі, про яку йдеться — екоеволюційній — властива різнобічна спадкоємність стосовно інших співіснуючих із нею в часі природознавчих парадигм. Таких парадигм кілька. Це еволюційна і геокомпонентна парадигми (вони склалися ще за доби класичного розвитку науки); геокомплексна, екологічна, глобалістська, системна парадигми (їхнім розвитком, зокрема, ознаменувалася доба некласична); синергетична та ноосферологічна парадигми (на кінець XX ст. їх означують як постнекласичні, причому ноосферологічна парадигма ще перебуває у стадії формування).

Спадкоємні набуття екоеволюційної парадигми реалізуються завдяки вченим і практикам, які формують наукову стратегію та виробничу тактику щодо концепції підтримуваного розвитку. Це відбувається не на порожньому місці, а з використанням прийнятних, дійових загальнонаукових, конкретно-наукових та прикладних знань. При цьому мають місце часткові спільності, спадкові подібності фрагментів науково-пізнавального змісту окремих парадигм. Йдеться про цільові, прикладні, методологічні, об'єктні аналітично-пізнавальні, предметні пізнавально-синтезні, структурно-змістовні знання і взаємну перевірку, верифікацію знань, належних до окремих парадигм.

Наприклад, майже співпадають мета і об'єкти регіональних і глобальних екологічних - та екоеволюційних опрацювань. Крім того, закономірностями розвитку наукового знання зумовлена подібність атрибутивних методологічних і теоретичних каркасів, на яких формуються спеціальні знання, що відповідають окремим парадигмам. Зрештою, закономірними і результативними є інтеграція та синтез наукових знань, що належать різним дослідницьким парадигмам, галузям наук і науково-пізнавальним рівням.

Внаслідок цих обставин коло змістовних рис і проблем наукових знань, що залучаються і вирішуються при опрацюванні концепції підтримуваного розвитку, - надзвичайно широке, природознавчо всеохоплююче. До нього входять: знання про сутнісні фізичні явища; їх математичний опис та інтерпретація; взаємодоповнюючі конкретно-наукові описи і трактування земних реалій - планетологічні, геофізичні, геохімічні, геологічні, географічні, біологічні, соціологічні, економічні; проблеми ноосферологічних знань [Программа действий, 1993; Проблеми сталого розвитку..., 1998 та ін.]. Це ще одне підтвердження того, що йдеться не про тимчасове залучення різних фахівців до вирішення проблем і завдань підтримуваного розвитку, а про формування нової наскрізної природознавчої дослідницької парадигми, якій у нинішніх критичних екоумовах судилася вирішальна пізнавальна й конструктивна роль.

Науково-пізнавальний спектр екоеволюційної парадигми. Продуктивні джерела наукового збагачення екоеволюційної парадигми - це загальнонаукові дослідницькі підходи, які використовуються при вирішенні цільових проблем. Статус загальнонаукового підкреслює великий міждисциплінарний потенціал застосовуваності та результативності підходу як частини науково-пізнавального арсеналу широкого вжитку. Кожен такий підхід - це система наукових знань методологічного, теоретичного, прикладного змісту, що може бути використана у науковому забезпеченні проблем підтримуваного розвитку. Постановкою дослідницьких завдань, обґрунтуваннями їхніх складових, ходом виконання досліджень, результатами вирішення наукових проблем - і технологією отримання знань, і знаннями загальнонаукових підходів - збагачується дійовий пізнавальний арсенал екоеволюційної парадигми.

Найуживанішими загальнонауковими дослідницькими підходами є вже сформовані парадигми, природознавча частина яких тут згадувалась. Це еволюційна, геокомпонентна, геокомплексна, екологічна, глобалістська, системна парадигми. Кількість інших загальнонаукових підходів, що за розвитком і визнанням не набули статусу парадигм, сягає за два десятки. З них для вирішення наукових проблем підтримуваного розвитку найбільше значення мають підходи геоструктурний, моделювання, кібернетичний, субстантивний, інформаційний, соціологічний, гуманістичний, наукознавчий. Застосування наукознавчого підходу особливо відповідальне з огляду на процес формування нової парадигми: наукознавчі закономірності цього процесу відомі, його бажано контролювати, керувати ним.

До згадки про ряд конкретних природничих наук, які опрацьовують свої аспекти проблем підтримуваного розвитку, про відомі колективні праці українських науковців із "проблем сталого розвитку", наведемо кілька конкретних прикладів таких опрацювань. Зокрема, засвідчимо реальність формування нової парадигми підтримуваного розвитку досвідом відповідних зарубіжних досліджень.

Науковими опрацюваннями зі стійкого розвитку біосфери займається Міжнародний інститут прикладного системного аналізу, який працює в Австрії з 1972 року (розташований в Лаксенбурзі поблизу Відня). Там цікавляться також питаннями регіональної екології (екологічні дослідницькі теми і напрями: "Майбутнє навколишнього середовища Європи", трансграничне перенесення забруднень, перспективи розвитку енергетики, вплив змін клімату на водні ресурси); а ще там опрацьовують проблеми математичної методології системних досліджень (теорія і методи системного аналізу та прийняття рішень), питання динаміки народонаселення та інші [Кондратьев КЯ., 1992].

Концепцію стійкого (устойчивого) розвитку розробляють російські науковці. ІРосійський вчений Л.Н.Гумільов опрацював наукові положення, які змальовують певні варіантні сценарії можливих перспектив стійкого еволюційного розвитку. Він зазначив, що існує дві еволюції, суперечливі та несумісні: ентропійна - від складного до простого (дисипація) і структурна -від простого до складного (прогрес) [Гумилев Л.Н., 1990]. Перша стосується природних феноменів, що гинуть і обновляються внаслідок мутацій (поштовхів), кожен із яких створює нерівноважний стан у середовищі, неповторний, більш чи менш довговічний. Саме завдяки цим еволюціям створилась та чудесна різноманітність ландшафтної оболонки, яка в будь-якій ері минулого Землі була оригінальна і неповторна. Але природні структури не піддаються тривалій еволюції. При спрощенні вони виділяють вільну енергію, що розсіюється в просторі, а самі анігілюють. Отже, на думку Л.Н.Гумільова, лімітом еволюцій природних структур є некрогенез.

У соціальній формі руху матерії таких обмежень нема. Ліміт прогресу невідомий і навряд чи існує. Лише поєднання обох типів еволюції в процесі лінійного часу обмежує можливості спонтанного руху, спрямованого в бік ускладнення структур. Але ця проблема, за визнанням Гумільова, лежить за межами не лише географії та етнічної історії, але і взагалі природознавства. її можуть вирішувати лише філософи.

Цікавого методологічного досвіду набув А.Н.Косариков - із вивчення ентропійного критерію стійкості розвитку екосоціальних систем. Використання ентропійних характеристик екосоціальної системи надає стійкості модельним уявленням і дає можливість впевнено прогнозувати кризові явища, оцінювати імовірність виходу в нестійкий режим в умовах, коли фізичні наслідки прийнятих керівних рішень практично неможливо передбачити [Косариков А.Н., 1997].

Наукознавчий аналіз напрямів підтримуваного розвитку

Наукознавчий підхід спрямований на всебічне систематичне вивчення та вдосконалення науки. Його застосування дає можливість найповніше, найадекватніше реалізувати дослідницько-пізнавальний потенціал наукового напряму і забезпечити найпослідовніший розвиток наукового знання. Результативним наслідком використання наукознавчого підходу при формуванні нового дослідницького напряму, найчастіше інтегративного, є методологічно досконале, а тому оптимальне опрацювання його функціональних складових і теоретичних проблем. Тут таким об'єктом наукознавчого розгляду - складним, інтегративним - є нова дослідницька парадигма, екоеволюційна, її методологія і теоретичні проблеми. Інваріантні та специфічні складові наукового опрацювання пріоритетних напрямів підтримуваного розвитку. Як було відзначено в першому параграфі цього підрозділу, для природничо-географічних наук властиві дві групи інваріантних складових наукового опрацювання завдань підтримуваного розвитку.

Перша група - інваріантні складові загальнонаукового рівня. Це методологічні засоби філософсько-світоглядного і загального міждисциплінарного змісту, що використовуються в будь-яких природничих дослідженнях щодо проблем підтримуваного розвитку. Ними фактично окреслені найзагальніші науково-пізнавальні питання, пов'язані з концепцією підтримуваного розвитку й екоеволюційною парадигмою і представлені вище в параграфі "Сутнісний зміст екоеволюційної парадигми".

Друга група - інваріантні складові підрівня, проміжного між загальнонауковим і конкретнонауковим рівнями. Вони пов'язані зі схожістю змістовних опрацювань щодо питань і проблем підтримуваного розвитку в родині природничо-географічних наук. Як було відзначено, цей підрівень проблемно-дослідницьких інваріантів є безпосереднім тлом для докладніших, спеціалізованих конкретно-наукових вирішень. Інваріантні складові цього підрівня стосуються методології дослідницьких підходів, поєднання яких дає інтегративно-синтезну картину екоеволюційного наукового пізнання. Це, за найскромнішим переліком, еволюційний, екологічний і системний підходи.

Специфіка наукового опрацювання завдань, пов'язаних із концепцією підтриманого розвитку, визначається теорією та методологією таких цільових конкретно-наукових досліджень. Цю тезу ілюструє і підтверджує наступне атрибутивно-методологічне представлення пріоритетних напрямів наукових досліджень з опрацювання основ підтримуваного розвитку в Україні. Такі напрями були затверджені Науковою радою НАН України з проблем навколишнього середовища і розвитку в 1996 р. Тут їх подано у наукознавчо систематизованому і належно означеному вигляді.

Методологічні й теоретичні (переважно гносеологічні, науково-предметні) основи міждисциплінарних екоеволюиійнга пізнань:

• наукове опрацювання методологічних, теоретичних і прикладних аспектів інтегрованих галузей знання про оптимальні конструйовані природно - технічні об'єкти в ландшафтній оболонці;

• екологізація як інтеграція і синтез знань, з одного боку - загальнонаукових, екологічного підходу, а з іншого - знань конкретних наук і знань про системи виховання, освіти і господарювання;

• наукознавче "конструювання" дослідницьких атрибутів екологізованих наукових напрямів (об'єктів, предметів, екосуб'єктів) на основі відповідних атрибутів вихідних наукових напрямів.

Переважно онтологічні, об'єктно-пізнавальні дослідження;

• обґрунтування оптимальної просторової та функціональної структури і шляхів оптимізації антропогенно змінених різнорангових об'єктів дослідження;

• вивчення загальних та особливих властивостей об'єктів - частинних і комплексних, природних і штучних утворень ландшафтної оболонки, зокрема опрацювання наукових основ пізнання їхньої мінливості, стійкості та підтримуваного розвитку;

• дослідження закономірностей і особливостей субстантивного (масо- польового й речовинно-енергетичного) та інформаційного обміну в підрозділах ландшафтної оболонки, що є об'єктами природничих наук;

• забезпечення стабільних умов для екосуб'єктів (для їх зберження, життєдіяльності і відтворення) у зміненому природному середовищі.

Переважно гносеологічні, предметно-пізнавальні дослідження:

• розробка наукових основ екологічно коректного оздоровлення об'єктів природничих наук — складових ландшафтної оболонки;

• наукове обґрунтування екологічно коректних методів охорони та оптимізації об'єктів природничих наук, що є складовими ландшафтної оболонки;

• наукове обґрунтування системного моніторингу об'єктних складових ландшафтної оболонки, опрацювання геоінформаційних досліджень для цілей моделювання і прогнозування.

У цьому підпараграфі представлено атрибутивний аналіз і теоретичний синтез (синтез у теоретичному відображенні) дослідницьких напрямів вирішення конкретних наукових завдань прикладного спрямування, об'єднаних екоеволюційною парадигмою. Певним прикладним аналогом наукознавчо-атрибутивного синтезу в руслі екоеволюційних досліджень може бути синтез знань, реалізований автором у підрозділі 2.6. Там представлено синтез загальнонаукових знань екологічного підходу та географічних знань, відповідно до змісту екологізації науки і до потреб конкретного еколого-ландшафтознавчого дослідження частини козацького краю, багатої історичними пам'ятками.

Глобалізм екоеволюційних проблем. Характерною особливістю проблем, пов'язаних із підтримуваним розвитком, є значна частина серед них таких, що мають глобальні масштаби прояву. Однак особливістю глобальних проблем завжди було їхнє "заземлення" - наявність зв'язків та проявів на регіональних і навіть на локальних рівнях земної організації. Так само істотними є зв'язки зворотного спрямування, від локальних та регіональних проблемних проявів -до тенденцій глобального фону. З іншого боку, важливими є реалії поєднання різнобічних сутностей, охоплених впивом підтримуваного розвитку (аж до глобального поєднання) - та відповідне поєднання, інтеграція і синтез наукових знань про ці сутності.

На думку К.С.Лосєва, до постійно підтримуваного розвитку відносяться будь-які форми і темпи економічного, соціального, демографічного, науково-технічного розвитку. їх лімітують господарська ємність екосистем і межа їхнього допустимого збурення, яке встановлюється на основі теорії біотичної регуляції навколишньго середовища. Принципи стійкості інтегрують три тісно пов'язані елементи - навколишнє середовище, економіку та соціум - в єдину систему [Котляков В.М., Глазовский Н.Ф., РуденкоЛ.Г., 1997]. Зазначимо, що в кінцевому земному інтегративному результаті така єдина система має конкретну глобальну сутність і наукову назву: ландшафтна оболонка.

Наукознавчий огляд глобальних екоеволюшйних проблем. Розглянемо теоретичне опрацювання глобалістських проблем підтримуваного розвитку з наукознавчих позицій. Аналізовані проблеми відповідають досвіду австрійського Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (виклад досвіду Інституту - за КЯ.Кондратьевим [1992]).

У першу чергу слід відзначити забезпечення методологічних основ аналізу глобальних проблем. їх опрацьовують на ґрунті системної методології, яка складає один із традиційних напрямів наукової програми Інституту. Оптимальним є інтегративне поєднання системного підходу з підходами кібернетичним, екологічним і соціологічним. Це - важливий фактор для успішного вивчення взаємопов'язаності соціально-економічного розвитку та екодинаміки. Пріоритетним у цьому зв'язку визнано подальший цільовий розвиток математичної теорії та моделей нелінійних систем як методологічної основи досліджень глобальних змін і економічних перетворень. В Інституті робота спеціалістів у галузі системних досліджень тісно пов'язана з зусиллями наукових працівників, що розвивають дослідження в галузі екології, економіки, демографії, соціальних наук.

Зауважимо: при цьому було б доцільно мати чітко структуровані дані ще й географії - зокрема, аналізуючи роль тих особливостей екосоціальної динаміки, які важко врахувати в моделях. До числа подібних особливостей відносяться: нелінійні залежності, розриви і стрибкоподібні переходи, позитивні та негативні зворотні зв'язки, низька якість чи соціальна невизначеність вхідних даних щодо реальних екоситуацій у модельованих регіонах чи районах.

Серйозні складнощі цієї проблематики зумовлені необхідністю розгляду взаємодії процесів і явищ різних просторово-часових масштабів, інтерактивного відтворення і прогнозування динаміки навколишнього середовища та соціально-економічного розвитку. Введення параметрів "малості" впливу екофакторів на умови розвитку (наприклад, фактору населеності планети) обґрунтувати складно чи неможливо перш за все через прояви кризовості, в тому числі і "явно екологічного характеру", властивих для всієї історії людства [ЛюриД.И., 1994.].

Справа ускладнюється і тим, що кризові явища з катастрофічними якісними наслідками, які змінювали якості глобальної екосистеми — ландшафтної оболонки, неодноразово мали місце в еволюційному процесі і до появи людини. До того ж локальні явища природної сукцесії цілком вписуються в поняття кризи на замкнутій території: створювані домінуючим видом умови стають нестерпними для існування самого виду. Внутрішня конфліктність рекомендацій у фізичному просторі обмежуючих факторів міститься і у вимогах до інформаційного забезпечення управління екічними процесами в глобальному масштабі [КосаршовА.Н., 1997].

Важливою обставиною є наявність істотних неврахованих факторів, пов'язаних із забезпеченням збалансованості глобальних, регіональних і локальних екосистем. Є взаємозв'язки, складніші від декларованих у непростій сукупності факторів, що характеризують динаміку мінливості. Можливо, що саме це не дозволяє навіть у найсучасніших математичних моделях розвитку позбутися проблеми нестійкості.

Природничо-географічна евристичність екоеволюційних досліджень. За змістовною специфікою екоеволюційних досліджень - за поєднанням широкого спектру різноякісних реалій та наукових знань про теперішні їхні стани — такі дослідження своєю евристичністю об'єктивно спрямовані в першу чергу на інтегративні галузі знань, об'єктами яких є природа й соціум у часі. Такими галузями знань, наприклад, є історичне ландшафтознавство й Антропічне ("антропогенне") ландшафтознавство у науці про ландшафти. Продуктивні, результативні дослідження в усіх взаємопереплетених руслах природничо-географічного забезпечення вирішень проблем підтримуваного розвитку можуть сприяти формуванню і відносно нових, змістовно близьких між собою екоеволюційних природничо-географічних галузей знань. Вони будуть близькі за змістом і з еколого-природничо-географічними галузями, але то різні напрями.

Наявність фундаментальних опрацювань теоретичних розділів природничо-географічних наук, зокрема ландшафтознавства, предметно близьких до екоеволюційних досліджень - із екології ландшафтів та проблем стійкості геосистем локальних рангів (Гродзинський М.Д., 1993, 1995 та ін.) дає підстави сподіватися, що свою потенційну евристичність, пов'язану з екоеволюційною парадигмою, природнича географія зреалізує в синтезних розділах знань, присвячених стійкості та підтримуваному розвиткові регіональних ландшафтних і геокомпонентних систем і ландшафтної оболонки в цілому.

• Слід також чекати евристичного розвитку інших конкретних теоретичних питань природничо-географічних наук, пов'язаних із екоеволюційними дослідженнями. Це знання, які в першу чергу відповідають пріоритетним напрямам природознавства у зв'язку з вирішенням проблем підтримуваного розвитку, а саме: знання методологічного, суто теоретичного і прикладного змісту щодо оптимальних конструйованих природно-технічних об'єктів у ландшафтній оболонці;

• про загальні та особливі властивості об'єктів - частинних і комплексних, природних і штучних утворень ландшафтної оболонки, зокрема про їхню мінливість і стійкість за умов підтримуваного розвитку;

• про закономірності й особливості субстантивного (масо-польового і речовинно-енергетичного) та інформаційного обміну в підрозділах ландшафтної оболонки, що є об'єктами екоеволюційних досліджень;

• про екологічно коректне оздоровлення об'єктів природничих наук - складових ландшафтної оболонки;

• про екологічно коректні методи охорони та оптимізації об'єктів природничих наук, що є складовими ландшафтної оболонки;

• знання про системний моніторинг об'єктних складових ландшафтної болонки, опрацювання геоінформаційних досліджень геокомпонентних і ландшафтних утворень для цілей моделювання і прогнозування підтримуваного розвитку.

Евристичним для природничо-географічних наук буде послідовне опрацювання теорії біотичної регуляції навколишнього середовища, основу якого складають різнорангові ландшафтні комплекси. її кінцева мета, як зазначають В.М.Котляков, Н.Ф.Глазовський та Л.Г.Руденко [1997], полягає у збереженні людства як найважливішої популяції, перспектива вимирання якої стає все зримішою. Це відбувається через швидке скорочення невідтворюваних ресурсів і антропогенне звуження коридора якості середовища (і можливостей середовищевідтворювальних продуктивних здатностей біоти), що визначає існування людства. Ця теорія послуговується категорією "екологічного імперативу" та ідеями коеволюції, прагнучи зберегти біоту як основу подальшого існування людського суспільства.

Належить виявити співвідношення природних і антропогенних чинників, які визначають розвиток екосистем. Тут також повинні виявити себе наукові природничо-географічні можливості.

Необхідне також різнорівневе районування (зонування) територій і акваторій. Його слід виконувати як геофакторно-компонентне і як ландшафтознавче, що буде результативним і для районування, і для теорії великих рангом просторових об'єктів. Для приграничних районів потрібне взаємоув'язування напрямів і програм їхнього розвитку з програмами розвитку суміжних територій (акваторій) у межах просторово цілісних екосистем. Далі потрібно визначити достатній екологічно витриманий каркас території (особливо охоронних територій та акваторій), оцінити різні аспекти стійкості геосистем і природно-ресурсний потенціал з урахуванням міжресурсних зв'язків. Важливо розрахувати динаміку природно-ресурсного потенціалу при різних варіантах освоєння території і типах територіальних структур.

Не може не сприяти розвиткові природничо-географічних наук виконання актуальних загальногеографічних завдань: з організації та реалізації дистанційного багатотематичного моніторингу на різних рівнях, з інтеграції досліджень - програмної, методичної, трансграничної, інформаційної; зі створення, наукової програми щодо підтримуваного розвитку гірських територій із взаємопов'язаних проблем підтримуваного розвитку й геополітичної безпеки [Котляков В.М., Глазовский Н.Ф., Руденко Л.Г., 1997].

Загалом, безсумнівним є те, що екоеволюційна парадигма - як найактуальніший природознавчий дослідницький зріз сучасності - має інтенсивне прогресуюче сьогодення і велике конструктивне майбутнє. У руслі екоеволюційних досліджень набуде нових перспектив і географія.

Складові підтримуваного розвитку регіонів

Наукове забезпечення підтримуваного розвитку регіонів. Таке забезпечення у вирішенні проблем підтримуваного розвитку регіонів потребує цільового напрацювання пізнавальних частин тих вирішень та відповідного опрацювання прикладних частин. У нових історичних реаліях, що настали у світі й Україні, потрібна реалізація наукового пізнання у взаємодоповненні найрізноманітніших філософських і наукознавчих підходів. Застосовувати їх слід критично і творчо, з твердим дотриманням вимоги адекватності як визначальної в їхньому застосуванні. Саме це забезпечить належне наукове відображення умов такого розвитку, який у соціально-економічній сфері якнайповніше дозволив би вдовольняти потреби сучасного покоління, зберігаючи екологічно благополучні перспективи для наступних поколінь.

Отже, наукове забезпечення у вирішенні проблем підтримуваного розвитку регіонів, як і загалом, про що вже йшлось, має бути подвійно конструктивним: і наукознавчо саморефлексивним, з належною адаптацією залучуваних теоретичних знань, і цільовим прикладним.

Екоеволюційній парадигмі властива різнобічна спадкоємність стосовно інших співіснуючих із нею в часі вже згаданих тут природознавчих парадигм.

Інші спадкоємні аспекти слід відзначити і щодо закономірних складових підтримуваного розвитку регіонів, і щодо знань екоеволюційної парадигми. Про них слід знати, до їх реалізації потрібно свідомо прагнути суб'єктам регіональних екоеволюційних проектів. Ці аспекти — збереження в регоні історико-археологічних, архітектурних, історико-культурних, меморіальних пам'яток минулого і підтримання традиційних для регіону духовних цінностей, спрямованих на збереження і розвиток етнокультури. Висловлене стосується збереження неутилітарного гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів регіону [Пащенко В.М., 1993] - і дослідницьких реалізацій етнолого-культурологічного змісту. Оскільки екоеволюційні проекти опрацьовуються і реалізуються завдяки вченим і практикам, то їм належить формувати і відповідну наукову стратегію та виробничу тактику щодо концепції і безпосередньої реалізації підтримуваного розвитку регіонів. Це відбувається не на порожньому місці: є вихідні позиції пізнання, є тенденції попередніх незворотних трансформацій регіональних об'єктів підтримуваного розвитку, його природного тла.

Спадкоємні й актуальні складові підтримуваного розвитку регіонів. З незворотними спадковими змінами пов'язані історико-генетичні риси регіонів та зміни в них природного (переважно геоматичного) й антропічного -переважно етнокультурного і гуманістичного змісту. З природними такими змінами (наприклад, зсувними, ерозійними в межах Києва) доводиться рахуватися, пом'якшуючи і знешкоджуючи їх; антропічні зміни в регіонах теж треба враховувати і коригувати їхнє спрямування, зберігаючи наступність вікових етнокультурних та інших духовних спадків. Спадкоємні й актуальні складові підтримуваного розвитку регіонів пов'язані в першу чергу з антропічними сутностями та з антропоцентричними інтересами. Але коло актуальних складових підтримуваного розвитку регіонів, особливо найскладнішого, найбільш насиченого різноманітними природними й антропічними складовими - столичного регіону, не зводиться до антропоцентричних потреб. Навпаки, саме в такому регіоні, складному своїм сутнісним наповненням, є можливість простежити і реалізувати через підтримуваний розвиток інтереси найрізноманітніших екосуб'єктів: природних (із реалізацією ландшафтоцентричності й компоненто-центричності), історико-культурних антропічних (етноцентричність, архітектуро-, культуро-, мистецтвоцентричність), споживчих (побуто-, виробнищвоцентричнісгь).

Отже, завдяки міждисциплінарній інтеграції знань екологічного й еволюційного підходів, використанню інших дійових загальнонаукових, конкретно-наукових та прикладних знань відбувається застосування екоеволюційної парадигми і реалізація підтримуваного розвитку в окремих регіонах. Врахуванням численних екосуб'єктів гуманістичного змісту при цьому забезпечується повнота спадкоємно збережених антропічних складових у ході здійснення підтримуваного розвитку. А дефіциту актуальних складових сьогодення у розвиткові регіонів практично не буває.

Про екоеволюцію міста Києва і столичного регіону

Прикладом конкретного концептуального відгуку, цільового географічного опрацювання з використанням ідей підтримуваного розвитку можуть бути наступні авторські міркування щодо розвитку Києва і невеликою мірою - столичного регіону в найближчі десятиріччя XXI століття. З огляду на давню історичну пам'ять регіону для Київщини і всього Київського Придніпров'я - це в першу чергу збереження тих небагатьох природно-архітектурних ансамблів, які дійшли з минулих століть (наприклад, Олександрія в Білій Церкві, архітектурні ансамблі Розумовських на Чернігівщині) - та їхніх ландшафтних екосередовищ, окремих історичних і меморіальних ландшафтів з давніми городищами, історичними місцевостями тощо. З історичних цінностей українського народу треба починати і перелік основних орієнтирів екоеволюції Києва.

Отже, основні орієнтири концепції розвитку Києва, відповідно до ідей підтримуваного розвитку, мають передбачати:

• подальше утвердження Києва як столиці європейської держави;

• збереження природно-історичної, етнокультурної, державницької спадщини, що належить місту і Україні в цілому - і збагачення її осучасненими рисами;

• зміцнення чільних посідань у державі за гуманістичним, освітньо- науковим, інтелектомістким виробничим, мистецько-культурницьким, представницьким потенціалами.

Розвитиок інфраструктури міста має бути різноманітно цільовим, відповідно до ціннісного і функціонального зонування території столиці. У межах історичних частин міста необхідно забезпечити:

• консервативне збереження заповідних осередків світової цінності;

• збереження історичного архітектурного образу центру міста і його природного ландшафтного середовища;

• музейно-культурницький розвиток духовної аури древнього міста, ґрунтований на збереженні археологічної, історико-архітектурної, етнокультурної, мистецької, меморіальної спадщини столиці;

• спадкоємно-бережливе відтворення естетики історичних районів міста, очевидно - з продовженням тендещії до відтворення втрачених архітектурних пам'яток;

• традиційний розвиток сфери, що забезпечує представницькі функції столиці.

У межах новобудов:

• сервісний розвиток готельно-туристського господарства;

• розвиток будівництва якісного і доступного за цінами житла;

• збагачення ландшафтно-архітектурних образів районів новобудов;

• перспективно-оновлюваний розвиток транспорту всіх видів та інфраструктури;

У межах промислових зон:

• обачний, помірковано-інерційний розвиток усталених галузей промисловості;

• зважена підтримка перспективних інновацій;

• розвиток інтелектомістких, безвідходних, ресурсозберігаючих виробництв, виробництв із замкнутими технологічними циклами;

• екологічно обгрунтовані реконструкції морально застарілих виробництв і підприємств;

• подальша спеціалізація просторового зонування міста - із відселенням жителів із місць низького рівня благоустрою.

У межах зелених та рекреаційних зон:

• заповідальне збереження цінних природних осередків зеленої зони – як природоохоронних об'єктів різного статусу;

• рекреаційне впорядкування берегів Дніпра, проток і озер - та очищення самих водойм;

• екоеволюційні трансформації раніше змінених урочищ і місцевостей;

• санація, очищення, окультурення лісопаркових угідь, місць масового відвідування і відпочинку;

• ренатуризація місць несанкціонованих забудов, непродуктивних землевідведень і природокористувань, стихійних проїздів і звалищ;

• впорядкування ландшафтного середовища міста, запобігання розвиткові несприятливих природних процесів, зокрема зсувів, русловій ерозії в заплаві Дніпра, заростанню озер, яружній ерозії схилових урочищ, неконтрольованому залісенню їх малоцінними породами дерев;

• розвиток оздоровчого і рекреаційного використання прикиївських ландшафтів, унікальних за мальовничістю і кліматотерапією місцевостей - річководолинних, заплавних лугових, борових щоглової сосни, придніпровських крутосхилових остепнених і дібровних, а також лісостепових межирічних.

Треба досягнути органічного інтегрування столичного соціально-економічного комплексу з відповідним комплексом країни та збалансування співвідношень столиці зі столичним регіоном - Київською областю і прилеглими районами Житомирської, Чернігівської і Черкаської областей, звідки регулярно доїжджає населення до столиці з виробничими, комерційними та рекреаційно-культурницькими цілями.

І в Києві, і в столичному регіоні, звичайно, неослабна увага повинна вділятися подальшій мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи.