Розділ з

(включає в себе видіння шосте, сьоме і, частково, п'яте)

І сон прийшов до нього, і почався з жовтого єгипетського гарбуза (Citrullus Lanatus), що мав п'ятеро очей і вмів говорити склавинською мовою. Гарбуз сказав Ратиборові: «Ось я і є Виповненням і Наповненням!». І луснув. Рожева сукровиця хлинула на Ратибора і він мало не захлинувся в озері з гарбузового соку. Потім із чорно-рожевої темряви вийшов Астерій — у білій туніці, а на лівому плечі мав рубінову застібку у вигляді троянди. В очах його постали червоні престоли хтивості. Астерій обійняв Ратибора й зашепотів: «Я кохаю тебе!». Ратибор відштовхнув примару і побіг. Біг він темними хідниками незнаного лабіринту. Страховиська обступили його зусібіч. Бачив він драконів, привиди Менгі й Оряни і мідні свастики на чорних стінах.

Раптом видіння змінилось. Над головою Ратибора розкрилося сапфірове, берилове, кобальтове, бірюзове Небо, глибоке, як пророцтва Єремії, і високе, як кохання жебручих поетів.

Він побачив, що стоїть посеред золотого пшеничного поля і з далеких синіх гір линуть до нього срібні хмари. І почув він Голос: «Благословення стомленим!»

І прокинувся.

У вітальній залі було темно. Серед мороку закам'янілими, непотрібними Сонцю деревами, височіли колони. Ієрогліфи, ібіси та лотоси, видовбані на їхній поверхні, застигли у містичному змертвінні назавжди закритих знаків. І якийсь дивний шум просотувався у залу крізь завалену плитами браму.

Ратибор відкотив бічну плиту і вийшов на портальну платформу святилища. Незвичайне видовище відкрилось йому.

Хвилі Батька-Нілу линули ущелиною Харра. Канал Осохорна, переповнившись каламутною брунато-чорною водою, не втримав її свавілля у стомлених своїх берегах і сховався у глибині могутнього потоку. Вода знесла щебеневий насип у гирлі Харра й увірвалася в овальну долину.

Болотяне птаство з вереском здійнялося на гранітні скелі. Великий чорно-білий чекан примостився неподалік від Ратибора і дивився на нього здивованим оком. Зграї ластівок пообліплювали портал святилища. Їхні кігтики шкребли щербатий камінь і дрібний пил жовтою цівкою падав на голову Ратиборові; той не помічав цього.

Замулений потік зсунув уламки гранітних плит і впав на зарості папірусу й очерету. Радісно схлипнула, вітаючи праматірну стихію, болотяна багва. Швидка рука Батька-Нілу дотягнулась-таки живлячим доторком до свого заблуканого творіння і щедро відлила у гранітну чашу дорогоцінної мулистої вологи. Потоки впали на розпечені Сонцем червоні брили і смердюча пара здійнялася блідими стовпами у небо. Над долиною Харра встала веселка.

За півгодини найвищі стеблини очерету щезли під шаром брудної води. Тисячі плазуючих і стрибаючих болотяних створінь тікали від повені зсувами і розпадинами стрімких скель. Птахи падали у піке на них і злітали до скелястих верхівок із чималою здобиччю. Із заходу, з боку пустелі, до Харра посунули нові легіони птаства. Плескіт повені і пташиний гомін заполонили поділ.

Вода НАПОВНЮВАЛА прадавнє Священне озеро богині Кадеш.

— Ось він — «нун», — подумав Габір-Ратибор. — Прийшов час НАПОВНЕННЯ та ВИПОВНЕННЯ!

Він уважно оглянув сходи, що вели до брами-трапеції, і нижні плити контрфорсів порталу. В одному з блоків західного контрфорса він знайшов круглий отвір, у який вільно проходила рука. Отвір був на шість ліктів нижче за браму й вода ось-ось мала піднятися до нього. Ратибор вирішив чекати.

Коли сонячний диск сів на західні скелі Харра, вода дісталась отвору. Ратибор мечем зчистив із нього закам'янілий мул і вода з утробним схлипом полинула у підземелля.

Учень Мелхиседека впав на коліна і заспівав таємний гімн Шехіні:

О створіння Авір Кадмону — повітря передвічного,

обітнице Тіккуну^[146], обороно праведних!

Ми радіємо тобі в Олам ха-асія^[147],

ми радіємо тобі в Олам ха-йєціїра^[148],

тобі, о Вічна, тобі, о Світла, Найсвітліша!

Ми відрікаємося від злого в чеканні Тіккуну,

ми відроджуємося з нічного в чеканні Тіккуну,

ми повертаємося знову туди, де ти, Світла,

обіцяєш нам більше, ніж ми зробили

своїми пошуками, о Шехіно!

Доки він співав гімн, вода досягла півдіаметра отвору і Габір-Ратибор почув у кам'яній товщі контрфорсу глухий скрегіт, немов запрацював давній потужний механізм, розбуджений виром вод.

Кричали птахи, хлюпотіла вода і час-від-часу з-під гранітних блоків просотувався звук надії — скрегіт. Ратибор чекав; так чекає виплекану здобич мисливець, так містик завмирає у передчутті Об'явлення, так наступник трону вислуховує цинічну формулу наступництва; король помер, хай живе король! Учневі Мелхиседека здавалося, що сюди, в запустіння Харра, прийшов з астральних кресів безсмертний дух мудрого сина Левія, що стоять обіруч нього стовпами Завіту Єремія і Варух, і сотні Обраних, що передали Обраність свою в заступництво майбутнім вікам…

Скрегіт став ритмічним — здавалось, у підземеллі святилища оберталось водяне колесо. Але ззовні нічого не змінилося. Ратибор зрозумів: механізм, що відкриває таємницю храму, готовий до дії — Час Виповнення прийшов, — але відкриває схованку таємничий ключ. І ключ цей — друге слово «кадеш».

«„Кадеш“ — це оаза, де Мойсей видобував зі скелі воду», — згадав він слова Антонія. — «Знак „кадешу“ — вода зі скелі», — вирішив Ратибор і ввійшов у браму-трапецію. Від хвилювання він не відразу опорядився з кресалом: кремінь вломився на залізній штабці. З п'ятого чи шостого разу просушений мох всмоктав червону іскру і спалахнуло полум'я. Він запалив — смолоскип — найбільший із трьох прилаштованих і рушив уздовж західної стіни вітальної зали, прислухаючися: чи не дзюрчить струмок «зі скелі».

Тисячолітня суха тиша панувала у храмі богині Кадеш. Учень Мелхиседека обстежив вітальну залу, кімнати священних блудниць, залу підношень, кімнату верховного жерця — знаку не було. У вівтарі Ратибор почув шум води. Звук линув з-під підлоги.

Сповідник Шехіни спробував відсунути жертовник — чорний базальтовий куб з рельєфами-лотосами на гранях. Але важка брила навіть не ворухнулась. Тоді Габір оглянув плити підлоги. Від жертовника через дві плити тягнулась видовбана у граніті ринва/ Колись цим жолобом від вівтаря відводилась кров жертв. Вона впадала у бронзову лійку.

— Дивно, що грабіжники не витягли її з підлоги, — прошепотів шукач. — В лійці не менш, ніж двадцять сиклів зеленої бронзи.

Він спробував був відділити лійку від гранітної плити: сталевим лікарським гачком зачепив її за край і потягнув до себе. Але лійка не піддалася. Ратибор наблизив смолоскип до бронзового кола і побачив на обідку лійки знак Трапеції. На плиті, в яку вмонтували лійку, був напис: «Кадеш, безсмертна богиня». Ієрогліфи оточували обідок лійки, і знак трапеції впирався у рискувату диграму «безсмертна».

Ратибор відчув, що нова загадка святилища перевищує його Розуміння Прихованого. «Обраність моя вбога і вміння мої щербаті недосвідченістю», — бідкався він сам до себе і просив дух Мелхиседека постати з вічного буття у минуще. Шехіною і Тіккуном він заклинав Світлі Сили Буття прийти на допомогу шукачеві при останньому кроці пошуків.

І відчув він себе порожнім у Час Наповнення.

Засичав і погас смолоскип. Темрява огорнула вівтар Кадеш. Учень Мелхиседека думав про таємниці знаків безсмертної богині. «В історії з заповітом Єремії, — міркував він, — є щось незрозуміле. Чому нащадок Обраності пророка Варуха, сина Нірії, сховав твір найвірнішого зі слуг Єдиного у храмі поганської єгипетської богині? Чому медальйони Обраних прикрашені знаком хтивої Кадеш?..»

Він запалив другий смолоскип і проспівав закляття Білого Озера:

Мандруючому зорями Бика

відкрийся, істино, як Крісло Колісниці.

Нехай вода майбутнього на крицю

розпечену впаде. І та, яка

у книгах іменована не була,

віддасть пару Старим. Ел-умма-улла!

Закляття відбилося від гранітних площин вівтарної кімнати невиразними незліченними лунами. Ратибор стояв на колінах, притуливши розпечене безпорадністю чоло до холодного каменя жертовника. І Світлі Сили, знаки яких шляхетні й приховані від порожньої цікавості, влили у відступаючу волю шукача бажання поглянути на медальйон.

Він зняв з шиї, підніс до смолоскипа і роздивився з обох боків. І побачив, що Трапеція на аверсі співпадає меншою лінією з другим словом «кадеш» на реверсі.

Так Істина відкрилася йому.

Він зачепив гачком виступ на обідку лійки і повернув її на півоберта, так, що Трапеція тепер стала поряд з ієрогліфом «кадеш» на гранітній плиті.

У глибині підземелля, під плитами, щось клацнуло. Заскреготали приховані важелі та колеса і чорна брила жертовника поволі почала заглиблюватись у стіну вівтаря. Полоззя, на які вона опиралася, скреготали, розмелюючи пісок у жолобах; під жертовником відкривався квадратний лаз у підземну схованку.

Ратибор поклав руку на груди і заспівав у радісному і світлому полегшенні. Його пісня не мала слів; можливо, вона складалася з Чисел, що відокремлюють сущі речі; можливо, в цій пісні були тільки довгі голосні звуки — щастя не потребує обмеженості приголосних. Але радість його була передчасною.

Чорний куб жертовника відкрив ледь третину квадратного лазу, коли у підземеллі загуркотіло. Це був гуркіт обвалу, нищення, руйнування — і жертовник зупинився. Тисячолітній механізм не встояв проти часу; слуга вмерлої богині, він пережив володарку, але виповнив своє призначення лише на третину. Мудрі люди кажуть, що третина від омріяного і є сущим Світу.

Ратибор підбіг до чорної брили, спробував підштовхнути її, підважити мечем — смішним був він, слабий та смертний серед безсилля храму Кадеш, серед мовчання вмерлої величі.

Він оглянув лаз і зрозумів, що, знявши одяг, зможе пролізти у схованку. Роздягнувся і відчув жахливий холод, що панував у вівтарі. Запаливши останній смолоскип, він кинув його в отвір.

Смолоскип упав у воду, але перш ніж він погас, учень Мелхиседека встиг побачити величезних болотяних гадюк, що звивалися у мулистому потопі.

Голий та тремтячий, він зрозумів: у цю ніч схованка неприступна для нього…