Третя літера Чотирилітерника — «вав»

Так залишився я в домі Мелхиседека, у будинку Левія на вулиці Мідяного Стовпа.

Мелхиседек допоміг мені вступити до цеху лікарів Прославленого Міста. Цеховий голова ескулапів^[89] Шимон, син Азарії, з поваги до сина Левія, прийшов на вулицю Мідяного Стовпа, щоб екзаменувати мене. Його супроводжувало ще двоє лікарів — грек Діонісій та вірменин Анікат. З ранку до полуденної спеки три достойні цілителі вимучували мене запитаннями. Сивобородий Шимон під час цього допиту недовірливо хитав головою та сказав:

— Страшні часи! Необрізані дикуни лікують людей, смердючі варвари керують військом… Бідна Хазарія!

Але отримавши по двадцять дирхемів, старші лікарі Ітхелю дали мені змогу здобути їхнє визнання в другій частині іспиту. Наступного дня слуги Шимона повели мене на вулицю Рожевого колодязя, до важко хворого купця Калокіра, найзаможнішого з караванщиків грецької громади.

Калокір хворів на водянку, і хвороба його вже так глибоко в'їлася у старе тіло, що сам Гіппократ не в змозі був би принести йому полегшення. Щоб остаточно зганьбити мене, слуги Шимона зчинили страшенний галас, запевняючи родичів Калокіра, що приведений ними молодий склавин обов'язково вилікує купця, бо кращого знавця засобів від водянки в ойкумені не бачили з часів Вавилонського полону^[90]. Завдяки цьому рейваху піввулиці збіглося дивитися на зцілення Калокіра. Щонайменше три десятки греків заглядали через паркан в обійстя.

Купця винесли на внутрішню терасу головної споруди, що виходила у розкішний гай. Неподалік від тераси, викладеним кольоровим камінням руслом, біг струмок із кришталево-прозорою водою. Роздуте хворобою тіло купця лежало на смугастій ковдрі, і вродлива наложниця прикладала до Калокірового чола шматок тканини, змочений холодною джерельною вологою.

Слуги Шимона стали віддалік, весело дивлячись на мої зусилля. А я тишком сміявся з них, згадуючи тих залитих водянкою киян, що їх підіймав з одра у виті Желянській старий чаклун Силеник.

Багато часу зайняли приготування: пошуки трави в гаю і чистої олії серед торгових скарбів купця. Звечоріло, і на терасу винесли смолоскипи, коли я почав намащувати тіло старого цілющою сумішшю. Тепер слуги Шимона підійшли ближче і навіть запитали, які трави я поклав до горщика з олією. У відповідь я попросив їх спіймати у гаю жовтого скорпіона для виготовлення нової суміші. Більше вони не наближувались до мене.

Опівночі я прошепотів над Калокіром одне з таємних заклять київських волхвів і наказав наложниці вилити на купця великий шкіряний міх джерельної води. Коли рідина обмила Калокірове тіло, я пішов до середини купцевого будинку, поїв і ліг спати.

На ранок смердюча вода з Калокірового тіла почала виходити в потрібній кількості. Я зрозумів: навряд чи це порятує купця, але певного враження було досягнено. Шимон, син Азарії, та Діонісій прибігли до Калокірового будинку ще до того, як Сонце досягло зеніту. Без особливого жалю я віддав їм «на допомогу бідним лікарям» сорок дирхемів, які щойно отримав від родичів хворого. Діонісій дивився на мене з ледве прихованою люттю, бо до того дня вулиця Рожевого Колодязя вважала кращим із лікарів Ітхелю саме цього череватого грека.

Шимон дав мені шматок пергаменту з благословенням лікарського цеху і з цього часу я отримав дозвіл лікувати «в будинках, на вулицях і площах Ханбалика».

Мелхиседек віддав для моїх потреб велику кімнату у своєму будинку і дозволив зробити в паркані окремі двері, щоб хворі не заважали його роздумам, відвідуючи Ратбер-хемега.

На п'ятий тиждень мого життя в домі сина Левія, Мелхиседекові від Зоровавеля із Саркелу принесли послання. Приніс його калічений воїн із відтятою рукою. Я зчистив нагноєння з неоковирного оцупка, що залишився від його правиці і почув від нього саркельські новини:

Цитадель Білої Вежі витримала три штурми варягів і булгар. Сондоке-багатур підкупив одного з булгарських ватажків і той забив хана Кубрата в день четвертого штурму. Ввечері того дня до Саркелу підійшли дві тисячі арсіїв, споряджені в похід за наказом Найвищої Ради. Сондоке та арсії вдарили по війську С'єрна Хельґа з двох боків. Грецькі інженери з плаваючих вогнеметних машин спалили варязькі лейданґи на Бузані — кнаґи Хельґа були оточені під мурами Білої Вежі.

Три сотні найкращих воїв, що їх привів Хельґ від сірих скель Півночі, наклали життям тої ночі. Не в змозі дістати кнаґів мечами, хазари знищили їх грецьким вогнем. Кагана С'єрна Хельґа серед мертвих не знайшли. Рабі Ісраель обіцяв тисячу дирхемів тому, хто схопить Танбіт-ханум та її дитину, але відьма немов розчинилася у бузанських степах.

Так розвіялась гордість Хельґа^[91], кагана Київського. За словом пророка: «Прийде день Господа Саваофа на все горде і зарозуміле, та на все, що піднесено, — і буде воно упосліджене»^[92].

Так колись знищить Єдиний гордість зарозумілих хазар і не буде того, хто заплаче над руїнами Раш-Хазарі^[93]. Сказав був Мелхиседек: «Імперії подібні до жінок кочовиків — моторні й звабливі в юності, смердючі й негарні опівдні життя свого».

Третину заробленого лікарською справою віддавав я у скарбницю Братства Шехіни, і навчався у Мелхиседека мудрості. За два місячних цикли я опанував іудейську мову так, що вже читав Мішну^[94] і законовчителів без допомоги. Грецькою я став читати вільно взимку, а навесні почав розбирати агарянське^[95] письмо і придбав за три дирхеми паперовий список Корану.

Якось взимку, після свята Ханукки, коли цар Манасія повернувся з півдня, а північний вітер приніс вологий сніг у лантухах свинцевих хмар, Мелхиседек попросив мене купити на базарі солодкого вина. Один із клієнтів сина Левія, якому потрафило ворожіння на руці, подарував старому величезного ітильського сома. Коли Мелхиседек віддав сома Касі, щоб та засмажила рибину в глині, він згадав, що смажений сом найкраще сполучається в грішних глибинах людського тіла з солодким червоним вином.

Отже, маючи великий шкіряний міх, пішов я на північний базар Ханбалика, де мій родович-вихрестень Дмитрій торгував смачним вірменським вином, розводячи його водою не так нахабно, як торговці з грецьких та іудейських вулиць. Гордістю Дмитрія була величезна бочка, закріплена на кам'яних стовпчиках під навісом його крамниці. Біля бочки були покладені колоди, оббиті козячою шкірою. На тих колодах від світанку до пізньої ночі пили Дмитрієве вино найбалакучіші пияки Ханбалика; біля бочки за пів дня можна було почути всі новини ойкумени від Гераклових стовпів^[96] до Самарканду. Навпроти того веселого місця стояв будинок із пласким дахом та широкою терасою. В тій будівлі торгували жінками. На терасі завжди сиділо п'ять-шість блудниць. На всіх мовах ойкумени закликали вони перехожих до своєї втіхи і кожного дня билися між собою за здобич, втішаючи ляпасами і вереском пияків.

Дмитрій зустрів мене радо, як людину, що завжди платить відразу і не потребує запису до боргової книги. Доки Дмитрієві помічники прилаштовували мій міх до отвору бочки і витягували затичку, я, грішний, роздивлявся блудниць на терасі. Обличчя однієї з них здалося мені на диво знайомим. Я підійшов ближче до вертепу, але та блудниця раптово сховалася в розчинених дверях будівлі.

Пияки зачали сміятися з мене і, засоромившись, я відійшов від тераси. І тільки несучи наповнений міх у дім сина Левія, зрозумів я, що бачив Оряну.

У дні зимового сонцестояння я здобув посвяту в сповідники Шехіни. Ритуал відбувався в таємному святилищі за мурами Ітхелю. Не буду розповідати про обітниці, знищені Святим Хрещенням назавжди. Скажу лише, що нове таємне ім'я дав мені сам Мелхиседек, а Голова Братства сказав при цьому такі слова: «Істина є звільненням Сущого від самого себе. Тож звільни його».

З того часу я отримав дозвіл читати таємні книги Братства і брати участь у спільних моліннях. Узимку восьмого року правління царя Манасії Другого отримав я зі скарбниці знань найкоштовніші діаманти. Навесні Голова Братства благословив мене на здобуття посвяти другого чину, і я готувався до Іспиту з ревністю доброго неофіта^[97]. Тоді був я подібним до книжника, що сказав Спасителю: «Вчителю! Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов». За словом святого Мамонтія: «Благословенне учнівство, в якому внутрішнє заступає зовнішнє, а світло істинне перемагає сяйво минулих речей».

Але в Ітхелі сталися події, що знову змінили річище моєї долі. І ніхто не міг передбачити цих подій, бо несподівані шляхи Господа, Бога нашого.

Все почалось із незначного і, здавалося б, не вартого уваги. Опісля Пасхи з півдня прийшли кораблі достойного купця Абд-ар-Рахмана, навантажені товарами до верхівок щогл. Серед скарбів, що привіз купець від берегів Персії, був славетний щит Фраата^[98], прадавнього парфянського царя.

Той щит був мрією найшляхетніших і наймогутніших витязів ойкумени. Давні майстри зробили його зі шкіри старого носорога, дубленої єгипетськими отрутами, а обвід опорядили світлим легким металом, на якому були викарбувані імена двадцяти трьох царів, що носили щит Фраата. У центрі щита майстри укріпили позолочену таріль, викувану із залізного метеорита. На ній було нанесено маґічні знаки, а сам центр тої священної бляхи прикрашав шестикутний рубін, що його Фраат наказав вийняти з ідола ассірійської богині Бау^[99]. Камінь оцей був знаний на Сході як «Око Бау» і чаклунська сила його вважалася нездоланною.

Абд-ар-Рахман придбав щита за шістдесят тисяч дирхемів і не збирався продавати менш ніж за сто тисяч. Для володарів Ітхелю він влаштував грандіозний бенкет, де найкращі кухарі Саргишу та Ханбалика створили двадцять перемін страв, а вино гостям подавали семидесяти сортів. Кожному гостеві на бенкетну ніч Абд-ар-Рахман купив гарну і жінку, і найдешевша з цих повій коштувала йому десять дирхемів.

І ось, коли запрошені вже стомились від вишуканих страв, бучної музики та оголених жінок, до бенкетної зали слуги купця внесли щит Фраата. Біле полум'я смолоскипів вдарилось об грані священного каменя і він спалахнув багряним містичним вогнем, немов сама богиня Бау з тисячолітнього ассірійського мороку подивилася у глибини веселої оргії. І не було серед гостей Абд-ар-Рахмана ні одного мудреця, що застеріг би те збіговисько від жахливої небезпеки, як застеріг Даниїл Валтасара^[100]. І не було в тій кипарисовій залі ні провидця, ні пророка, а лише полководці, купці та повії; в маленькому камінчику не побачили вони провісника біди і смерті.

Гучним галасом зустріли гості появу щита Фраата, необізнані шепотіли один одному про сто тисяч дирхемів і запивали своє здивування чорним гранатовим вином. Але були серед бенкетуючих двоє, що поклялися у серцях своїх оволодіти тою священною зброєю.

Один із цих двох був варяг на ім'я Індульф Чорний. Він очолив варязьку залогу фортеці Башнур, що захищала передмістя Саргишу з півночі. Це був старий кнаґ, із тілом, бойові рубці якого зрослися з подряпинами шкіряного панцира. Індульф голіруч убивав скажених ведмедів у лісах під Неаґардом, а родовим мечем міг розрубати з одного удару дубову колоду товщиною в чотири людських торси. Око Бау глянуло в просту душу старого воя і запалило в ньому непереборне бажання понести перед лейданґами родовичів щит двадцяти трьох царів.

Другим був воєначальник Хазарії. Ім'я його було — Махмуд, і цар Манасія в третій рік свого правління підніс його в звання Великого Шалішина^[101]. Походив Махмуд із давнього роду вогнепоклонників Мідії і вважав парфянського царя Фраата своїм предком. Не наївне бажання носити дорогоцінного щита увійшло у серце Махмуда з блиском Ока Бау; не був він простим воєм, як старий Індульф. Шляхетний вогонь тронного прагнення сорока поколінь предків Махмуда піднявся з безодні його родової пам'яті в ту хвилину, коли невдаха Абд-ар-Рахман наказав винести щит Фраата. Якби Махмуд повернув його своєму родові, то став би на один щабель Божественної Харизми^[102] з Ашинами, Друзями Чорної Риби.

Так містична воля Бау увійшла в залу.

Вже були випиті і з'їдені вишукані страви. Вже пригасили смолоскипи і танечниці скинули з себе останній одяг, щоб упасти на ложа біля гостей. Уже стогони п'яного кохання і короткий жіночий сміх огорнулися темрявою пізньої ночі. А старий кнаґ Індульф і Великий Шалішин Махмуд сиділи тверезі й сумні, думаючи де взяти сто тисяч дирхемів, зажаданих зарозумілим купцем. Коли над Ітхелем устало сонце, ці двоє вже знали, що робити.

Увечері наступного дня всезнаючі пияки біля Дмитрієвої бочки обговорювали дві незвичайні новини. По-перше, Великий Шалішин Махмуд дав наказ довіреним євнухам розпродати свій гарем. На Жіночий ринок Махмуд відправив навіть улюблену наложницю — п'ятнадцятирічну Етель, красу якої оспівували поети від Саркелу до Самарканду. По-друге, варяги з фортеці Башнур почали брати в іудейських лихварів величезні позики по п'ятсот дирхемів під сто відсотків річних. Такого у Місті Степових Вовків не пам'ятали навіть старезні діди.

Того самого вечора до купця Абд-ар-Рахмана прийшли Індульф Чорний і два його брати. Коли варяги вступили у приймальну залу, купець уперше відчув крижаний подих недоброго. Кнаґи були такі могутні, заскорузлі та рішучі, що купцеві здалося, ніби на мармурову підлогу його палацу заповзли три стінобитні машини.

Індульф поклав до ніг Абд-ар-Рахмана три величезні шкіряні мішки:

— Тут сімдесят тисяч дирхемів. Через три дні буде ще тридцять тисяч. Але поклянися на своїй святій книзі, що ти не продаси щита нікому, крім мене.

І Абд-ар-Рахман поклявся на Корані, що продасть щита тільки Індульфові Чорному з роду Лайфсонів Гейрських.

А опівночі до купцевого палацу раби принесли ноші, в яких сидів сам Великий Шалішин Хазарії Махмуд Абд-ар-Рашид Аль-Парфаві Аль-Азаран, що після від'їзду царя на південь виконував обов'язки намісника у столиці.

Коли Махмуд пояснив мету свого візиту, Абд-ар-Рахман зблід, мов крейда, і впав на коліна перед Намісником. Довго купець і дружини його і діти повзали на череві перед Махмудом, кричали і плакали. Але Намісник був невблаганний. Він сказав Абд-ар-Рахманові:

— Якщо сьогодні вранці щит прабатька мого Фраата Великого не буде в домі моєму, ти і сини твої підуть рабами до гузів, а дружини і доньки твої стануть повіями в смердючих вертепах Саргишу.

Так сказав він, залишив купцеві скриню зі ста тисячами дирхемів і повернувся у свій палац.

Тут згадую я слова Святого Духа, передані через провідника іудейського Неємію^[103]: «Нехай витрусить Бог кожного, хто не сповнить слова!»^[104] Ось пророцтво про Абд-ар-Рахмана!

Порушив він клятву і, настраханий Намісником, відніс щит Фраата в Махмудів палац. Сам клятвопорушник вирішив тікати з Ітхелю, доки варяги не прийшли за щитом. Але звістка про те, що Око Бау вже оглядає скарбницю Намісника, добігла до фортеці Башнур скоріше, ніж Абд-ар-Рахман спакував вантажі. Опівдні загін з півсотні кнаґів Індульфа Чорного з'явився на вулиці Товстого Мінарету, де мешкав купець. За час, менший, ніж потрібно, щоб прочитати молитву до Отця Небесного, варяги знищили охорону палацу й увірвалися до спочивальні клятвопорушника. Вони випустили з черева Абд-ар-Рахмана нутрощі і повісили на них його старшого сина. Кнаґи зґвалтували жінок дому, перерізали слуг, забрали з палацу все золото, що знайшли, срібло й коштовності; а відходячи, запалили будинок.

Потім, вбиваючи всіх на своєму шляху, Індульфів загін попростував до палацу Махмуда.

Ця споруда, що гучно звалась «Оселею Аршакидів»^[105], стояла на площі Чорної Синагоги, неподалік від вулиці Мідяного Стовпа. Щоб добратись до неї з Саргишу, де палав палац купця, варягам треба було переплисти Велику Ріку. Звістка про напад кнаґів і вбивство купця увійшла в Оселю Аршакидів раніше, ніж перший лейданґ Індульфового загону пристав до берега Ханбалика.

Махмуд викликав із царських казарм тисячу арсіїв. Коли хорезмійська кіннота понеслася вулицями, всі мешканці поховалися у своїх будинках. Площа Чорної Синагоги спорожніла, а старий рабі Песах із Торою й семисвічником під пахвою ледве врятувався від копит семендерських рисаків.

Як тільки сп'янілі від крові й ненависті варяги вийшли на площу перед Оселею Аршакидів, Махмуд почав бій.

Від перших стріл загинули десять кнаґів і серед них — брат Індульфа Кнут. Індульф Чорний заревів, мов скажений ведмідь, і з мечем кинувся на арсіїв, що в два ряди стояли під муром оселі Намісника. Як нищівний вітер Єгипетської пустелі налітає на лівійський караван, так загін варягів напав на гвардійців Махмуда і крик жаху здійнявся колоною в небо Ітхелю. Але Махмуд не дарма носив сапфіровий ланцюг Великого Шалішина Хазарії. У той момент, коли в першій шерензі арсіїв, розчавленій варягами, останні вої віддавали свої душі до рук Милосердного, схований за Чорною Синагогою загін кінноти вирвався на площу й ударив у тил варязькій півсотні. Розгортаючись у бойову лаву, кожен із кінних обрав собі жертву серед варягів. На скаковому злеті, не гальмуючи баский біг рисаків, арсії встромили довгі списи з позолоченими лезами у спини кнаґів. Індульф, наскрізь прохромлений списом, ще встиг обернутися й розсікти навпіл з конем свого вбивцю. За мить бій було закінчено. Піші арсїї другої шеренги добили конаючих варягів.

Махмуд був утішений. Але, коли ввечері того дня він залишився сам-на-сам зі щитом Фраата й поглянув у пурпурову безодню Ока Бау, йому в обличчя вдарив такий могутній потік ненависті та презирства, що Намісник прошепотів: «Етель, Етель! Навіщо віддав я тебе!..»

Як тільки звістка про смерть Індульфа Чорного і його загону досягла цегляних мурів фортеці Башнур, чотири сотні варягів залоги повстало. Військовий радник Найвищої Ради Ашк-Келеф спробував був захопити надбрамну вежу раптовим нападом шести сотень піших арсіїв. Але варяги підбили наступ і завалили браму дубовими колодами. Потім вони порубали всіх мусульман, іудеїв та їх жінок, що мешкали у фортеці, і перекинули шматки людського м'яса через мури, на голови воїв Ашк-Келефа.

Через день після повстання в Башнурі, Махмуд на чолі двох тисяч арсіїв переправився у Саргиш. За його наказом будинки навколо Башнуру було зруйновано і на їхньому місці почалось будівництво обложних машин.

Навпроти брами грецькі інженери змонтували великий таран із залізною довбнею на кінці.

Підготовка до штурму тривала три дні. А на третій з півдня до Ітхелю прибув гонець. Він передав рабі Ієгуді листа, де повідомлялося, що цар Хазарії Манасія Другий убитий і арсії в Семендері проголосили царем його старшого сина Ніссі.

Коли Махмуд почув цю новину, сила й воля полишили його. Великий Шалішин і наступник трону Ніссі вже два роки були ворогами. Ніссі закохався у Етель і запропонував за неї десять тисяч дирхемів і двох рабинь, кожна з яких коштувала п'ять тисяч. Але Махмуд відмовив, та ще й посміявся з наступника трону, кажучи, що надто красиві жінки шкодять здоров'ю хлопчиків. Ніссі було тоді чотирнадцять років, але він добре запам'ятав образу. Смерть Манасії Другого не віщувала Махмудові нічого доброго. Він раптом залишив військо під стінами обложеного Башнуру і сховався в Оселі Аршакидів.

Без полководця арсії розгубились. Уночі варяги зробили вилазку і спалили п'ять обложних машин. Ашк-Келеф наказав стратити молодших начальників тих загонів, що охороняли машини, і відновив порядок у війську. Але штурм був відкладений на невизначений час.

І сталося те, що мало статися. Звістка про повстання варягів в Ітхелі і смерть Манасії дійшла до Чорної Вежі. І сатанинська потвора вирішила; останній день Хазарії настав. Абайка-ябгу проголосив себе Великим Каганом і підняв у похід всі степові роди гузів, синіх угрів і північних булгар. Від буртаських земель до кордонів Хорезму кочові племена визнали Абайку своїм володарем.

У перші дні літньої спеки величезне військо дияволосповідників посунуло на Ітхель. А попереду цієї орди в особливих, щільно закритих чорних ношах чотирнадцять сатанинських волхвів несли потвору з Карайлаху — мешканця Чорної Вежі.

Пияки Ханбалика біля Дмитрієвої бочки казали: коли рабі Ієгуда довідався про те, що саме потвора веде військо дияволосповідників, у нього від жаху на лисині почало рости волосся.

У шостий день місяця Сріблястих Вовків^[106] вивідувачі повідомили, що військо Абайки-ябгу перебуває у п'яти фарсагах від Ітхелю. У цей день до Мелхиседека прийшов посланець Найвищої Ради і сказав йому: «Найвища Рада збирає в ніч із шостого на сьомий день місяця Сріблястих Вовків у залі нарад Зеленої синагоги Великі збори мудреців — Кабат-хак-Кахал. В ім'я Прихованого, ти, син Левія, повинен прийти».

— Так буде, — сказав мій Учитель.

За весь час існування Хазарії Кабат-хак-Кахал скликали тричі — кожного разу у дні смертельної загрози існуванню Імперії Степових Вовків. Я зрозумів, що настав час четвертого скликання. Близько півночі Мелхиседек одягнув білого вісонового плаща та амулет Білого Озера на срібному ланцюгу, розчесав бороду черепаховим гребінцем і пішов у нічну темряву. Все, що я далі оповім, почув я від Мелхиседека; він не крився.

Зелена синагога є найбільшою з чотирьох синагог Ханбалика. Свою назву вона дістала від малахітового обличкування стін. У підземеллі її ще в часи царя Ханукки була обладнана величезна зала для нарад. Стелю цієї зали підтримує дванадцять шестикутних колон із чорного мармуру висотою в десять хазарських ліктів^[107]. Стіни теж обличковані полірованим малахітом. За кожним із дванадцяти світильників, що освітлюють цей чертог, розташовані срібні дзеркальні плити висотою в людський зріст. Три золоті трони стоять на мармуровому підвищенні посеред зали — для Великого Кагана з написом на бильці «Шаддай», для царя з написом «Ховар» — «Великий» і для голови Найвищої Ради з написом «Хорайсін» — «Таємний».

Навколо підвищення з тронами розташовані шістдесят дерев'яних ослонів. Це «Хавіла» — коло місць для Обраних. У ніч Кабат-хак-Кахалу п'ятдесят сім ослонів зайняли запрошені. Троє не прийшло.

Рівно опівночі, коли Хавілу було заповнено, слуги вийшли із зали й зачинили грубезні двері. Потім молодші члени Найвищої Ради перевірили стіни зали і не знайшли там інших отворів, окрім вентиляційних. Після ритуалу перевірки стін на трон із написом «Хорайсін» сів рабі Ієгуда. Два інших престоли залишилися порожніми.

Мудреці Хавіли встали, вітаючи Голову Хак-Кахалу. Потім вони прочитали три молитви, кожна з яких була довжиною у дев'яносто дев'ять слів. При останньому слові третьої молитви одна зі стін зали розсунулась і в глибині відкритого алькова засяяла дванадцятипроменева Зірка Сутності — таємний Істинний Герб Хазарської Імперії.

Як тільки три молитви ушкодили демонів та знищили вуха злих сил у підземеллі Зеленої синагоги, а істинний Герб засяяв над мудрецями Хавіли, рабі Ієгуда почав нараду.

— Страшна небезпека, — сказав Голова Найвищої ради, — нависла над Священним Містом. Ворог Сущого за допомогою чаклунського каменю «Око Бау» проник у серце Імперії й оволодів волею її військових зверхників. Тепер слуга Ворога з Чорної Вежі веде на місто найбільше військо, яке збиралось будь-коли на півночі ойкумени. Пророцтво про Ґоґа й Маґоґа^[108] справджується. Якщо сьогодні, на Кабат-хак-Кахалі, ми помилимося у своїх планах, павучий знак свастики запанує від Карпат до Великого Східного Океану. Так будемо ж мудрі, як суддя Гедеон, розважливі, як цар Давид, і наполегливі, як брати Маккавеї^[109]. І тоді береги Ітилю ще почують переможні пісні дітей Ізраїлю.

Так сказав рабі Ієгуда й передав слово Цанефу, синові Аарона, начальникові розвідників Раш-Хазарі.

— Ватажок дияволосповідників, — почав Цанеф, — Абайка-ябгу зібрав військо з угрів, гузів і булгар. Є в його війську також народи, імена яких нам невідомі. Це люди з далекої півночі, їздять вони на оленях і воюють кам'яною зброєю. Всього у війську дев'яносто тисяч воїв і ще п'ятдесят тисяч жінок та дітей у кибитках кочовиків. Абайка везе з собою тридцять обложних машин; великі та неоковирні, часто псуються вони. Якби не машини, дияволосповідники вже були б під стінами Саргиша.

— Скільки він має таранів? — спитав Ашк-Келеф.

— Три тарани, — відповів Цанеф. — Один великий, із металевою довбнею, і два малих. Ще дев'ять катапульт невеликої потужності. Стіни Міста витримають. Баліст — вісімнадцять. Для них приготовані запалювальні бомби у глиняних амфорах. По десять бомб на кожну балісту. З усього Абайкового війська найнебезпечніша кіннота угрів, якою командує каган Д'юла, і булгарські піші полки, озброєні залізними мечами. Серед війська є близько двох сотень сатанинських волхвів. Вони везуть отруту для стріл і магічні амулети. За військом женуть незліченні отари овець, коней та оленів. Маючи стільки м'яса, дияволосповідники готові тримати облогу більше двох місяців.

Так сказав Цанеф. Ієгуда дав слово Ашк-Келефу, військовому радникові Найвищої Ради. Він єдиний прийшов на збори у військовому обладунку і мав при собі меча:

— У Священному Місті є чотири тисячі арсіїв, з них три тисячі — кіннота. Є двісті варягів, що не підтримали заколот. Але вони ненадійні. У разі потреби ми можемо озброїти ще шість тисяч мешканців міста. Через три дні з Саркелу і Семендеру підійдуть підкріплення, але не більше трьох тисяч. Цар Ніссі не зможе прибути з головними силами, бо візантійці у Вірменії подвоїли кількість війська і загрожують Семендерові…

Тут устав бібліотекар Найвищої Ради рабі Елігу й перервав слово військового радника.

— Відомості про візантійців неточні, — сказав він. — їх війська готуються до битв з агарянами. Тому новим воєначальником у Вірменії імператор Василій^[110] призначив стратопедарха^[111] Іоанна, який добре обізнаний з околицями озера Ван. Мені прийшли листи з Ані^[112], в яких надійні люди підтверджують, що візантійці готуються до походу на схід, в землі халіфа. Так само агаряни, знаючи про наміри імператора Василія, не зможуть загрожувати Семендеру до кінця року.

Серед книжників Хавіли зчинився гомін невдоволення. Хтось із мудреців крикнув:

— Ніссі боїться потвори і хоче відсидітись у Семендері!

Деякі із запрошених повставали з ослонів, гомін зробився гучнішим.

Тоді з трону неквапно піднявся рабі Ієгуда, зняв з ланцюга табулу першосвященика і підняв її так, що вся Хавіла побачила блиск коштовних каменів.

— Ніссі, син Манасії і онуки моєї Рахелі — цар Хазарії за правом наступництва, — сказав Ієгуда. — В ньому тече свята кров царя і першосвященика Обадії Першого. Не нам бути суддями нащадка Обадії.

Гомін затих, і рабі Ієгуда дав знак Ашк-Келефу продовжувати. Той сказав:

— Усього на мури Саргишу ми зможемо вивести не більше п'ятнадцяти тисяч воїв. На двадцяти вежах є бойові машини, на них сьогодні натягують нові линви. Але цього замало, щоб перекрити весь периметр східного муру.

Тут радника перебив Мелхиседек:

— На Священному Острові півтори тисячі воїв. Якщо ми не втримаємо мури Саргишу, не вціліють ні Великий Каган, ні Печера Чорної Риби. Для охорони Кагана і Печери стане двох сотень юнаків Священного Загону.

— Це слушно, — підтримав сина Левія Ашк-Келеф.

Схвальний гомін світлою хвилею оббіг Хавілу.

Рабі Ієгуда кивнув головою на знак згоди.

— Головне, — продовжив Ашк-Келеф, — вибити варягів із фортеці Башнур. Нафтова майстерня Никифора працювала вдень і вночі і ми маємо тепер сто сімдесят амфор із грецьким вогнем, кожна вагою у три візантійські кентинарії^[113]. Цього вистачить, щоб перетворити Башнур у цегляну пічку.

— Так, — підтвердив радник Елканах, син Йосифа, — у Башнурі тільки один колодязь із водою і пожежу варварам не загасити. Хай згорять погани!

— Хай згорять! — відізвалась Хавіла.

— Для метання запалювальних амфор сьогодні збудована велика баліста «Елі-Шафат» — «Бог засудив». Зараз на ній лаштують блоки і завтра зранку розпочнемо нищення заколотників, — сказав Ашк-Келеф.

Тут підвівся старенький рабі Песах із Чорної синагоги й сказав:

— Тисячі воїв і бойові машини — це добре і потрібно. Але небезпеку становлять не дикуни з півночі. Скільки вже їх на моїй пам'яті приходило в землі Хазарії, а вона залишалася нездоланною. Істинна небезпека не в них. Ви всі бачили, що камінь Бау, розміром менше курячого яйця, зробив більше лиха, ніж тисяча візантійських шпигунів у Ітхелі. Справжня небезпека криється в потворі Карайлаху. Що це за породження мороку? Яка містична потуга цієї потвори? Хто і як може їй протистояти?

Довга мовчанка запала серед мудреців. Устав начальник розвідників Цанеф:

— Потвору майже ніхто не бачив, як вона виглядає — невідомо. Скоріше за все, це не людина. Спілкується вона зі своїми сповідниками через спадкових волхвів-охоронців. Абайка-ябгу і його старший син бачили потвору, але навіть у великому сп'янінні не обмовилися про неї ані словом. Потвора вміє говорити і, як кажуть, вбиває людей на відстані своїм поглядом. Харчується вона кров'ю молодих дівчат, яких віддають у Чорну Вежу підкорені Абайкою степові роди. М'ясо тих дівчат поїдають наближені до потвори волхви.

— Чи відомо скільки вже років живе це створіння? — спитав книжник Елігу.

— Чорна Вежа була збудована ще до того, як Великий Обадія закликав у Ітхель сімдесят два правовірні роди, — відповів рабі Ієгуда — Але гузи кажуть, що попервах у Вежі жили волхви-шамани, а потвора заповзла туди у роки царя Ісаака; до того вона мешкала в крижаних печерах далеко на півночі.

— Тобто їй щонайменше сорок років, — резюмував Елігу.

— А може, й тисячу, — сказав клаповухий Йосія.

Підвівся рабі Замврі, вчитель і наставник великого Кагана. Він сказав:

— У мудреців Хавіли коротка пам'ять. За часів царя Завулона батько теперішнього Великого Кагана Булан-хан питав Чорну Рибу про істоту з Чорної Вежі й отримав відповідь. Чорна Риба сказала Буланові, що потвору створив сам Ворог Сущого в день втечі Ашинів на захід^[114]. Потворі двісті п'ятдесят років. Ще Чорна Риба провістила: гріхи Ітхелю збільшать могутність того виплодка мороку, але вчасні жертви врятують Степових Вовків.

— Темне це пророцтво, — промовив рабі Ієгуда. — Може, Великий Каган ще раз спитає Чорну Рибу про долю того чудовиська?

Замврі подумав і відповів:

— Великий Каган дбає про свій народ. У найближчу ніч повного місяця він відвідає Печеру Чорної Риби.

Коли сів учитель Замврі, голова Найвищої Ради запитав книжників:

— Хто очолить оборону Саргишу?

І мудреці одностайно вказали на радника Ашк-Келефа. Той встав і сказав:

— Великим Шалішином Хазарії і Намісником Священного Міста залишається Махмуд. Цар не призначив нового воєначальника. Якщо Махмуд не захоче передати військову владу й ланцюг Намісника мені, арсїї-мусульмани підтримають свого одновірця.

Рабі Ієгуда сказав:

— Найвища Рада не буде питати в Махмуда згоди. Той самозваний Аршакид уже прогнівив Всемогутнього, злочинно спокусившись щитом Фраата. Нехай тебе, Великий Шалішин Ашк-Келеф, не обходять воля і дії Махмуда. Він в руці Єдиного.

Тоді військовий радник підійшов до алькова з Істинним Гербом Хазарії і вклякнув перед Зіркою на коліна. Він поклявся страшною клятвою перемогти дияволосповідників або померти на мурах Саргишу. Потім, перед Хавілою, він назвав імена тих, кого хотів би бачити на чолі загонів свого війська. І Великі збори затвердили ці призначення як розумні.

За пропозицією рабі Ієгуди Хавіла призначила уповноваженим Спостерігачем Найвищої Ради на мурах Саргишу бібліотекаря Елігу, сина Баруха. Йому поставили в обов'язок знешкодити, у міру сил своїх, магічний вплив потвори на оборонців Священного Міста.

Перед закінченням Кабат-хак-Кахалу рабі Ієгуда сказав, що чотири синагоги Ханбалика дадуть півмільйона дирхемів на оборону Міста. Він також повідомив, що іудейські купці Ітхеля вже дали сто тисяч дирхемів, а іншим торговим громадам Найвища Рада наказала виставити за три дні по тисячі озброєних воїв.

Так закінчився Кабат-хак-Кахал.

На ранок наступного дня Мелхиседек відправив мене в Саргиш, щоб я подивився на штурм фортеці Башнур.

— Якщо серед арсіїв будуть поранені, — сказав син Левія, — ти, в ім'я Шехіни, повинен дати їм лікарську допомогу.

І я поклявся Первинною Оболонкою, що виконаю наказ Мелхиседека.

Опівдні я вже був біля обложних машин, що почали гатити по фортеці. Десять катапульт руйнували цегляні стіни, а три балісти закидували фортецю амфорами з грецьким вогнем. Керували обслугою машин інженери Никифор і Стіліан, обидва родом із Візантії.

Особливо могутньою машиною була велика баліста на ім'я «Елі-Шафат». Вона одночасно кидала на фортецю по три амфори, загальна вага яких дорівнювала вазі дорослого коня. Після кожного залпу над мурами Башнуру спалахувало вогняне сяйво, а стовп диму над повсталою фортецею здіймався вище легких літніх хмар.

Три тисячі арсіїв чекало, коли катапульти проломлять мури. Ще до мого приходу арсіям повідомили, що Великий Шалішин Махмуд раптово помер від крововиливу у мозок, перед смертю покаявся в багатьох гріхах і віддав ланцюг головнокомандуючого та Намісника військовому раднику Ашк-Келефу. Начальником штурмового загону той призначив молодого шалішина Рустама, який відзначився в бою біля Чорної синаґоґи.

Вже смеркалось, коли катапульти зробили у мурі фортеці пролом. Балісти припинили обстріл і, як тільки полум'я за проломом пригасло, Рустам повів арсіїв на штурм. Нікого на мурах не виявилося, а цегла розжарилася так, що перші атакуючі пообпікались, хапаючись за неї руками.

Виявилося, що більшість воїв варязької залоги Башнуру згоріла від грецького вогню. Півсотня їх у підземеллях головної вежі ще чинила опір, але до ранку всі були перебиті. Я допоміг п'ятьом воям Рустама — намастив їхні опіки цілющою маззю; потім відправився в Ханбалик розповісти Мелхиседекові про бачене. Так у восьмий день місяця Сріблястих Вовків фортеця Башнур була звільнена від ворогів Хазарії.

А в шістнадцятий день того місяця чатові на вежах Саргишу почули тупіт і ревіння незліченних стад худоби — то йшло на Ітхель військо Абайки-ябгу. Того дня Ашк-Келеф наказав закрити брами міста і тисячні валки втікачів з південних та східних хазарських селищ стали обходити мури Саргишу, прямуючи до переправ через Ітиль.

За словом Мелхиседека я вступив у склавинський загін міського рушення, якому Великий Шалішин наказав захищати Котячу вежу. Нечисельна склавинська громада виставила на мури міста всього сто сорок воїв. Харчі й вино загін отримував безкоштовно, а ремонтувати Котячу вежу та її мілітарний обладунок привели ремісників із майстерень столиці.

Котяча вежа була найпівнічнішою з трьох надбрамних веж Східного Міста і стояла неподалік від спаленої фортеці Башнур. Висота її досягала семидесяти ліктів, цегляний тулуб опирався на платформу з тесаних каменів висотою в три людських зрости. У платформі був широкий тунель, в якому могли вільно розминутися дві великі арби. Із зовнішнього боку тунель перекривався важкою брамою, вилитою з міді. Стулки її оберталися на грубезних чавунних стовпах. З боку міста тунель закривався чавунними ґратами, що опускалися за допомогою ланцюгового механізму, розташованого в нижньому поверсі самої вежі.

Перед мідною брамою був виритий рів, заповнений гнилою зеленавою водою. До шістнадцятого дня Вовчого місяця рів біля Котячої вежі перекривався дерев'яним помостом. Коли, за наказом Ашк-Келефа, браму зачинили, то поміст розібрали і втягнули дошки в тунель між брамою та ґратами. Туди ж накидали величезних кам'яних кругляків, привезених від ріки.

Сама Котяча вежа мала п'ять поверхів і бойовий майданчик на верхівці, захищений шістьма бронзовими плитами, які чіплялися на чавунні гаки його обладунку. З боків майданчика творці вежі побудували два цегляні підвищення, що здалеку нагадували котячі вуха. Ці «вуха» та величезні жовті кола, що ними обмалювали вертикальні бійниці третього поверху, дали вежі ім'я. До «вух» кріпилася довга дерев'яна балка, яка зупиняла при пострілі важіль великої балісти. Хазари називали цю машину «Рабатбай» — «Володар мурів». Ця бойова баліста могла кинути камінь завбільшки з людську голову на віддаль десяти стадій^[115]. Склавинські жінки дали для линв «Рабатбая» своє волосся. Линви вийшли чудові — пружні, міцні. Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового важеля балісти. Линви скручувалися в ньому у джгут, який напружувало прилаштоване зубчасте залізне колесо. Його, замість старого бронзового, зробили ковалі царських майстерень Ханбалика. Колесо оберталося за допомогою двох довжелезних важелів, що поперемінно натискували на його зубці і не давали барабанові із джгутом линв розкрутитися в протилежний бік.

За день до того, як закрили брами, «Рабатбай» був випробуваний. Старий грек-інженер Василиск, що йому хазари платили десять дирхемів за день служби, приніс на Котячу вежу таємний дротяний прилад для прицільного метання каменів. Півдня він налаштовував «Рабатбая», змінював натягнення линв і висоту регулюючого бруса, а потів наказав поставити в двох стадіях від вежі колоду розміром як доросла людина. Четвертим пущеним каменем Василиск розтрощив ту колоду. За цей успіх він погладив важелі «Рабатбая» і сказав:

— Гарна машина.

У день випробування балісти до Котячої вежі прийшов я.

Начальником склавинського загону була дивна людина на ім'я Хризохір. Цим грецьким ім'ям називав себе мій родович-киянин, родове ім'я якого було — Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан^[116], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.

У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія^[117] візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді — у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина — молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря^[118] і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.

Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».

Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:

— Обрізаний, іди-но до іудеїв.

— Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, — відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.

Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.

— Бідний Ерге, — промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав:

— Шехіна — то добрий знак, а син шалішина Левія — мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.

Так вступив я до склавинського загону.

Майже всі вої в ньому були з північних племен — сіверяни, буртаси, кривичі^[119]. Моїх родовичів-киян було п'ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.

Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.

Я повирізував з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони, і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:

Від руки, що кладе стрілу,

від пір'я, що ріже повітря,

від отрути, що схована в криці,

Цур усіх борони

охоронною силою Роду.

Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…

Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.

Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю посунула галаслива й смердюча орда.

На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри^[120] на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволосповідників майоріли червоні запорошені прапори.

Вороже військо стало навпроти мурів Саргишу трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж — Карабек, Червоної та Котячої.

Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в середньому біля кожного грілося по п'ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох — чотири з кожних десяти дияволосповідників таборилося навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Д'юла, а найменшим, центральним, — брат Абайки, Урса-ябгу.

Дві доби дияволосповідники готувались до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинські волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м'ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:

— В ім'я Отця, Сина та Духа Святого! — і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:

— Із Божою поміччю і потвора не врятується.

Мало хто тоді звернув увагу на його слова.

Про цей випадок стало відомо на мурах Саргишу. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв'язку срібних монет; потім Великий Шалишін про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав. Єретик уночі розбудив мене й запитав:

— Ти справді жрець і знаєшся на таємному?

— Так, Небораче, — відповів я. Старий вояк прошепотів мені на вухо:

— Молися за всіх нас Єдиному. Вранці буде штурм і потвора приповзе до нашої вежі.

Я злякався. Старий пірнув у нічну темряву. Ще не співали півні на парканах, коли Неборак підняв загін і ремісників. Наглядачі підвезли на чотирьох арбах плов, коржі та вино. Кашин сказав:

— Їжте, скільки зможете, і моліться як умієте. Не всі з вас доживуть до денного плову і вечірньої молитви.

Мені Хризохір-Неборак наказав піднятися до машини. Він передбачав, що ворог намагатиметься знищити обслугу отруйними стрілами. Я мав чотири горщики з мазями і дав усім воям на майданчику по два ковтки води з товченим вуглем — він бо допомагає при отруєннях.

Ще сонце не напнуло над обрієм вітрило Шехіни, коли став я біля бронзових плит баштової верхівки. Смолоскип висвічував обличчя людей біля мене: спокійну зморшкувату маску Хризохіра-Неборака, перекреслену чорною стрічкою через око; хижу посмішку охлялого, з сивою щетиною Василиска, чиї очі немов світилися в темряві передчуттям бою; спокійне, впевнене обличчя молодого коваля Вахли з роду кривичів, який руками міг трощити залізо; інші обличчя мешканців Міста, що стали на прю з первісною потугою Великого Степу, чиї мінливі знаки так нещасливо склались у свастику. І число того ранку було «шістсот шістдесят шість». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.

З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку — обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.

Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.

Після сходу сонця стрілопад ущух — бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів — арсіїв зі своїх резервів.

Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран — велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри — захист для обслуги тарану від вогню і стріл.

Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.

— Цей патик нашу браму навіть на подряпає! — поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.

Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.

Я відповів йому словами святого Луки:

— Де труп, там зберуться орли.

Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.

Коли я піднімався на майданчик, то побачив, що Елігу лізе за мною по драбині. Біля «Рабатбая» поява бібліотекаря Найвищої Ради викликала сміх. Елігу розгубився, зачепився своїм довгим плащем за кавалок стріли, що стирчав з мотка линви, й упав. Вої зареготали.

Тоді Хризохір-Неборак узяв нагай і поклявся Апостолом Павлом, кажучи:

— Якщо ще хтось із вас, смердючих неуків, посміє сміятися з ученої людини, я напишу цим батогом на ваших сідницях найдовші з постанов Вселенських Соборів!

Реготуни принишкли, а рабі Елігу підійшов до щілини між бронзовими плитами і подивився на бойовисько внизу. Там ветерани Ашк-Келефа добивали останніх гузів, яким пощастило залізти на мур. Напевно, червоний плащ бібліотекаря привернув увагу гузьких лучників. Стріла поцілила Елігу в руку і в мене стало одним пораненим більше.

Небо тим часом набуло кольору хворого обличчя аскета. Навіть для мене, людини необізнаної у військовій науці, стало зрозумілим, що дияволосповідники зазнають поразки. Штурм видихався, ворожі балісти ще кидали в Саргиш запалювальні бомби, але більшість пожеж загасили особливі «водяні загони» з жителів плавнів. Було ясно також, що на другий штурм орда, збита з різних племен і народів, навряд чи наважиться. Неборак говорив нам:

— Степові люди воюють до першої поразки.

І тоді сатанинські жерці заспівали незнаною мовою молитви до Ворога і винесли перед Вежу закриті ноші з потворою.

І нелюдський, незрозумілий жах здавив тісним арканом захисників Міста. Опустилися руки що підносили каміння до баліст і катапульт, стріли з натягнених луків полетіли в нікуди, і сказав Неборак:

— Смерть прийшла!

Я впав, скоцюрбившись біля Елігу; побачив Вахлу, який плакав немов дитина; і було мені в ту хвилину видіння.

Здалося, що стою я перед ідолами Желянської виті у Києві, і поряд зі мною стоїть великий жрець Овой, і ми обидвоє говоримо молитву:

О Єдиний, сонячний володарю!

О Єдиний, перед світом і життям,

ти відчиниш і прийдуть забуті,

ти дозволиш і повстануть мертві,

ти згадаєш і повстане ранок…

Як за давніх, як сьогодні — завше!

І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:

— Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!

Видіння щезло — я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.

Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому брусу і камінь полетів у небо…

Як розповідали, саме в цей час на вежу Шах-Лон, найвищу в Саргиші, піднявся голова Хак-Кахалу рабі Ієгуда. Він не дивився на ратне поле, не дивився на мури і вежі; він дивився у Небо. Він сказав: «Нехай жертва одного допоможе всім!» — і, знявши з ланцюга священну табулу першосвященика, кинув знак своєї влади у рів зі смердючою водою. І зійшов на нього дух з Неба, і прорік він: «Кожну тисячу років на берегах Великої Ріки будуть вставати на прю Зірка і Свастика. І коли знеможуть обидві — прийде Месія!»

…Камінь упав на ноші з потворою як посол долі — і розтрощив їх. Нелюдський крик пролунав над Степом — не в змозі підвестися до Неба, цей крик розтікся по землі, просотався крізь її отвори до глибини Безодні, а в ній Ворог сущого заскреготав чорними зубами. І Число Звіра розсілось посеред Саргишу.

Як довга багатоголоса луна того крику, піднялося сірою хвилею розпачливе волання сотень сатанинських жерців; і надія їхня вмерла, а залишки потвори вони спалили.

…А я дивився, як конає від отруйної стріли вой-буртас. Елігу втішав його, витираючи рукавом свого червоного плаща смертну вологу з чола страждальця. І всі наступні події того дня втікли від моєї цікавості, бо, втомлений, я заснув у затінку «Рабатбая».

Не бачив я, як за велінням Ашк-Келефа десять тисяч кіннотників під проводом Рустама вдарили у тил північного табору дияволосповідників; не бачив, як підкуплений хазарами Урса-ябгу напав на угрів і вбив кагана Д'юлу, як загинув у двобої з Рустамом самозваний каган Абайка-ябгу; як були посічені цілими загонами гузи й булгари, оточені арсіями під муром Саргишу; як шість тисяч угрів віддало життя, боронячи свій табір…

Коли настав ранок двадцять четвертого дня місяця Сріблястих Вовків, Урса-ябгу привів до Ашк-Келефа гарем Абайки. Великий Шалішин уважно оглянув жінок покійного ватажка і відібрав для свого дому двох наймолодших. Потім передав Урсі пергамент із печаткою Найвищої Ради, де той визнавався володарем гузів, підлеглих Раш-Хазарі. Ашк-Келеф наказав йому виловити всіх жерців-дияволосповідників і всіх, хто їв разом з ними людське м'ясо. Урса-ябгу поклявся передати суддям Міста всіх людожерів і зруйнувати Чорну Вежу. А старшого сина свого він віддав начальникам синагог, щоб ті обрізали малого за заповітом Авраама і навчили іудейської віри.

Найвища Рада заборонила обертати у рабство жінок і дітей степовиків, що були в обозі, але всю худобу, яка йшла за військом Абайки, чабани відігнали у царські загони.

А біля полудня стало відомо, що через Семендерську браму Ханбалику у Місто ввійшла гвардія на чолі з царем Ніссі Першим. Коли ця звістка досягла мурів Саргишу, Ашк-Келеф зняв із шиї сапфіровий ланцюг Великого Шалішина й Намісника. Війна закінчилась.

Я, стомлений і важкий від вина перемоги, пішов над вечір у Ханбалик, щоб розповісти Мелхиседекові про події тих дев'яти діб, які назавжди прив'язали до Котячої вежі мою пам'ять рубіновими ланцами страху і крові.

Той вечір був золотий і прозорий, як видіння Іоанна Богослова про Небесний Єрусалим. Сонце втікало від поглядів до західного обрію, багрянець і онікс якого орамляли бірюзовий небесний келих коштовною радістю юного Всесвіту, що в його кольорах не народилося ще зло.

Радісно кричали в мінаретах Саргишських мечетей муедзіни. Північною дорогою Східного Міста до мурів йшли святково вбрані іудеї, підмітаючи порох вулиць золоченими китицями довгого одягу. На пагорбі Хен-Баш сповідники Тангри розпалили священне вогнище, а їхні кудлаті волхви вели до пагорба жертовних песиків із шерстю кольору печеного яблука. Радість мешканців Міста була така всевибачальна, що наглядачі Найвищої Ради не чіпали тих поган. Торгівельні громади в караван-сараях виставили довжелезні столи з вином та наїдками — саргишська біднота мала дармову вечерю. Навіть повії віддавалися в той вечір за чверть ціни.

На березі Ітилю я не знайшов перевізників. Жебрак, який сидів на приплаві, сказав мені:

— Всі власники човнів відігнали їх до західного берега, чекаючи що цар Ніссі та Семендерські арсії, переправляючись до Саргишу, щедро підсиплять їм дирхемів.

Я пішов уздовж берега в надії, що хтось із рибалок за півдирхема повезе мене в Ханбалик. Уже небо зняло вечірній бірюзовий одяг та вгорнулося у сапфірові шати степового присмерку, коли я побачив недалеко від берега човен і людину в ньому. Будівлі в тому місці відступали вглиб берега; порослий вербами та очеретом, він був диким, безлюдним. Я крикнув людині в човні, що дам срібло за перевіз. Але човен плив далі на відстані чверті польоту стріли. Я зрозумів, що човняр боїться наблизитися до берега на безлюдді, і збільшив плату до одного дирхема. Перевізник на Ітилі заробляє дирхем, у кращому разі, за тиждень. Тому я не здивувався, коли човен почав наближатися до берега.

Обличчя перевізника закривав каптур чорного вовняного плаща.

Він не відкинув його, отримуючи монету. Берег був уже далеко, коли при світлі місяця я вгледів у отворі каптура красиве жіноче обличчя. Спіймавши мій погляд, човнярка відкинула чорний клобук — я побачив Оряну. Вправності всіх сірійських поетів не вистачить, щоб передати словами моє здивування тої миті, коли звільнене з-під тканини золоте волосся відьми важкими хвилями впало на її рамена. Вона засміялася, відкинула весла і просто глянула мені в очі, втішена розгубленістю того, хто колись відмовився бути володарем її тіла.

— Бачиш, Ратиборе, — сказала відьма, — від богів не втечеш. Я кликала і воля Даждьбожа пригнала тебе до мого човна, як чабан дурного барана.

— Нащо ти віддалася Хельґові? — невідомо чому поцікавився я.

Оряна розсміялася ще раз, і сміх її сріблястою рибиною ковзнув хвилями Великої Ріки. Замість відповіді вона наблизила до мене своє обличчя й тихо спитала:

— А ти дуже бажав мене тоді, у виті?

— Ти б однаково не прийшла у мою землянку.

— Хто знає, — Оряна знову взялася за весла.

— Я бачив тебе у вертепі блудниць, — сказав я. — Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?

Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.

— То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? — спитала відьма після тягучої мовчанки.

— Так, на моїх очах, — підтвердив я.

— І ти бачив, як він виглядав?.

— Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори. При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:

— Його таємне ім'я було Бейрис^[121], зовсім не «потвора».

— Тобі Силеник сказав?

Оряна погладила мене по щоці:

— Який ти дурний, Ратиборе.

Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен вздовж берега, в бік від Ханбалику.

— Куди ми пливемо? — спитав я.

— На Священний Острів Великих Каганів, — спокійно відповіла відьма.

— Я не хочу туди, — мовив я, намагаючись відібрати у неї весла — Там повно арсїїв, вони вб'ють нас.

Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв'язала зав'язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.

— А сюди ти теж не хочеш? — вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.

— На острові арсії, вони вб'ють нас… — прошепотів я, відчуваючи непоборне тремтіння, що охопило моє тіло від голови до ослаблих ніг.

Оряна притиснула мою руку до свого гарячого тіла. Вона нахилилася наді мною так, що круглі гарні пружні груди занурились у моє волосся; сказала тихо і ніжно:

— Дурнику, всі арсії — на східних мурах Міста. На острові всього півсотні хлопчиків-іудеїв зі Священного загону. Але я не збираюся йти в Каганів палац, який вони намагаються охороняти.

Вона стягнула з мене хітон, і моя провина перед Єдиним збільшилася на два проникнення в жінку.

Стомлена і відчужена від Чисел Оряна спочивала в моїх обіймах, коли різні питання й сумніви знову піднялися з глибин моєї душі. Я вивільнив руку з її пальців, одягнувся і сів на весла. Місяць сяяв у повноті диска, у срібній потузі містичного світла; в тому світлі я дивився на Оряну-Танбіт, за життя якої уряд Хазарії, не торгуючись, виклав би тисячу дирхемів. Її стану не вистачало степової довершеності мармурового тіла Менгі-ханум; її стегна, що пізнали народження сина і чресла могутніх воїв, уже обважніли від плоті. Але хтиві рисячі очі були невідпорні, а розкішне і ніжне тіло золотоволосої склавинки тягнуло до себе, обіцяючи вправність у коханні і розраду гірким самітницьким прагненням.

І я вирішив зробити все, що захоче ця жінка. Без слів поклявся я благодаттю Шехіни, що зроблю все розумне і божевільне заради тої яка дарує моєму тілу щастя істинне, незабутнє.

Ще було далеко до перших півнів, коли наш човен наблизився до чорного нічного простору Священного Острова Ітхеля. Я спитав Оряну:

— Що збираєшся робити?

— Знищити Хазарію! — відповіла зеленоока відьма.

Тепер розсміявся я.

— Якщо сто тисяч воїв Абайки-ябгу і Мешканець Чорної Вежі не подолали Імперії Степових Вовків, як знищиш їх ти, жінко?..

— Бейрис із Карайлаху був старим, як світ, але дурним, як немовля, — сказала Оряна, погладжуючи свої розкішні груди. — Щоб зруйнувати Хазарію, треба знищити прадавнє джерело її могутності. Мудра пророчиця казала каганам: доки живе Чорна Риба, стоїть Ітхель. Треба вбити Рибу і сказати закляття Роду над Істинним Гербом Хазарії — і вона впаде, та Імперія.

— А як ти потрапиш до Печери?

Оряна підняла з човна шкіряну торбу і видобула з неї сувій пергаменту. Я розгорнув його і побачив строкато розмальовану мапу.

— Це таємна мапа Острова і Печери, — пояснила вона.

Оряна продовжувала дивувати мене. Сповідник братства Шехіни, я знав, що подібні мапи існують у лічених примірниках у найпотаємніших святилищах Сходу. Бачити їх можуть лише Обрані, носії найвищих ступенів посвяти в таємниці містичних Братств. Навіть за скарби великого каравану отримати копію такої святині неможливо.

Зеленоока чаклунка вмочила ліву руку у воду і щось прошепотіла. Потім сказала:

— Охоронці великих таємниць — чоловіки. Те, що не можна вичавити з людини п'ятнадцятьма способами тортур, те вона розповідає сама, коли пізнає п'ятнадцять способів кохання.

— Але ж Печеру пильно охороняють, — я показав Оряні позначки вартових постів на мапі.

— Тому я покликала тебе, мій любий Ратиборе, а наші боги донесли мій заклик.

— Якщо нас упіймають, то кинуть живцем у яму, наповнену скорпіонами, — сказав я.

— Якщо нас кинуть разом, ти навіть на звернеш уваги на тих скорпіонів, — відповіла відьмачка і подивилася на мене так, що, разом з бажанням ще й ще кохати цю дивну жінку, з льохів мого невойовничого єства вийшли і з'єднались у Єдине Числа незнаної мною відваги. Таку ось силу мали демонські чари чаклунки Оряни; і досі, через багато років побожного життя, згадка про ніч на Священному Острові сковує ріки моїх роздумів кригою бісівського закляття відьми…

Зі шкіряної торби Оряна витягла і незвичайну зброю — два мечі дамаської сталі завдовжки у півтора лікті. Їхні вузькі, гостро відточені з обох боків, леза сяяли крижаними відблисками мертвотно-сріблястого місячного світла. На леза були нанесені магічні руни — знаки, від споглядання яких Числа моєї відваги примножувались і міцніли.

— Ці мечі пробивають навіть бронзовий панцир, — сказала Оряна, милуючись їхнім блиском. — Вони зроблені самітниками-чаклунами у Магрібських пустелях^[122]; рани від них ніколи не затягуються.

На дні човна був також невеличкий хазарський лук і сагайдак на двадцять стріл. Оряна попередила мене, що вістряки стріл змащені швидкодіючою отрутою.

Готуючи зброю, ми проминули вриті у дно Великої Ріки бронзові стовпи. Спроможні затримати великі лодії, вони не були небезпечними для човна. Напевне, начальники острівної охорони не могли собі уявити, що хтось спробує дістатися до забороненого Острова вдвох на малому рибальському човні. Так ми потрапили у таємний простір Раш-Хазарі.

Човен я сховав у плавнях, біля величезної чорної скелі на самому півдні Острова. Згідно з Оряниною мапою, від скелі до Печери Чорної Риби було заледве двісті кроків.

У давнину печера виглядала як величезна нора у схилі жовтого глиняного пагорба. В часи жінок-войовниць^[123] володарка Артната наказала розширити печеру і облицювати її порожнину нешліфованими плитами з червоного граніту. В епоху Ту-кю^[124] глиняний пагорб був прикрашений величезними брилами — тепер дощі перестали розмивати його верхівку; тоді ж навколо пагорба насадили дерева Риб'ячого Гаю. Нарешті в роки Раш-Хазарі^[125] посеред Гаю був збудований двоповерховий дерев'яний палац для жриць Чорної Риби. Перед отвором печери каган Булан-хан звелів встановити два мідні стовпи висотою у вісім ліктів. Їхні верхівки майстри зробили схожими на риб'ячі хвости; вночі до стовпів чіпляли смолоскипи.

Їхнє світло ми побачили, ледве відійшовши від чорної скелі. Риб'ячий Гай обсаджений був негусто — якби не ніч, сховатися в ньому було б неможливо. Коли ми пірнули у темряву Гаю, на півночі раптом заревіли сурми. Відвага, запалена чаклунськими очима Оряни, полишила мене; я впав. Відьма допомогла мені підвестись і прошепотіла:

— Не лякайся, Ратиборе, це сурмлять у палаці Великого Кагана.

— Чогось їм не спиться, — пробурмотів я.

— Великий Каган Захарія щойно заліз у ліжко своєї головної дружини; весь Ітхель повинен знати ту радість — от і сурмлять, — пояснила Оряна, і в шепоті її я вловив безмежне презирство відьми до нащадка Балгашських Вовків.

— Скоро, — сказала вона, — в тому палаці сидітиме не безсилий вихованець іудеїв, а мій син. І перед могутністю його схиляться всі народи обидвох ойкумен!

І голос її при цих словах був твердим і холодним, як сталеве лезо Магрібського меча, і був невблаганним, як пророцтво Амоса^[126] народам світу.

Ми нечутно підійшли до галявини, за якою височіли мідні стовпи при отворі Печери.

Між стовпів стояли два юні абхіри — вої Священного Загону, що складався з нащадків сімдесяти двох споборників Обадії Першого. Срібна луска коштовної броні вкривала тіло абхірів; кольори ночі стікали дзеркальною поверхнею шоломів зі сталі. На їхніх чорних щитах розпластались у погибельному стрибку золоті вовки Ашинів. Кожен із юнаків мав довгий дворучний меч і сокиру.

Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам'яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум'я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.

— Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, — прошепотів я.

— Це не головне, — відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. — Ти подивись на отвір Печери.

Я напружив зір і побачив, що вхід до святилища замкнений прозірчастими золотими ґратами.

— На мапі вони не вказані, — шепотіла сама до себе відьма. — Добре, якщо в когось із цих є ключ… Якщо ж нема — все пропало. О, праматір Мокош, допоможи мені…

Не знаю, скільки часу ми лежали у високій траві Риб'ячого Гаю. Куцохвоста літня ніч уже відступала перед світанком, коли на галявині відбулися зміни.

Оголена жриця підійшла до Печери, відчинила ґратчасті ворота й увійшла у святиню. Жриця в чорному попрямувала до палацу служниць, золочений дах якого підносився над тополями Гаю. Біля входу до печери зосталося лише двоє абхірів.

Оряна заховала меча під плащем і наказала мені:

— Коли підійду до воїв, стріляй в обличчя тому, хто стоїть праворуч від входу. Промахнешся — загинемо.

Вона відповзла у глибину Риб'ячого Гаю і вийшла на галявину з того боку, куди відходила жриця в чорному.

Абхіри спочатку не звернули на неї уваги. Я вклав стрілу до лука і натягнув тятиву. Руки мої тремтіли і я молився Шехіні, щоб з двадцяти кроків влучити у довгоносе обличчя охоронця.

Оряна підійшла до печери і тут один із абхірів почав уважно придивлятися до неї. Коли він зробив крок уперед і простягнув до Оряни руку, я вистрілив у другого воя. Перший раз за життя я вбив людину. Червона стріла увійшла абхірові в око, він заточився.

Другий охоронець обернувся до вбитого й Оряна використала цю мить. Вона знизу встромила свій меч у незахищену шию абхіра. Хлопець схопив лезо руками і, ріжучи пальці, витягнув його з рани. Це згубило іудея. Кров залила абхірові горло, він захлинувся нею і впав, хриплячи і звиваючись у корчах.

Я підбіг до мідних стовпів і добив невдаху.

Оряна першою пірнула у морок Печери, а я ще затримався, роззираючись. Свідків не було, тиша впала на Риб'ячий Гай після нашого злочину, і навіть нічні птахи принишкли в тополиному гіллі.

Я увійшов до святині. Одразу за отвором починалися сходи, що вели вниз. Тут панувала темрява і мені довелося брести навпомацки. Сходи закінчувалися ще одними ґратчастими дверима. Прочинивши їх, я увійшов до величезної, освітленої смолоскипами зали. Стіни її були обличковані гранітом, чотири колони висотою в двадцять ліктів підпирали чорну від кіптяви стелю Печери. Посередині, між колонами, застигло скляною нерухомістю прозорої води озеро, береги якого були складені з шліфованих мармурових плит. Навколо озера стояли тридцять чотири золоті боввани висотою у два лікті. Це були зображення володарів, з якими дружила Чорна Риба: дві прадавні цариці Артната і Балга, сімнадцять каганів епохи Ту-кю і п'ятнадцять Великих Каганів Раш-Хазарі. У віддаленому кінці Печери озеро ховалося під чорною скелею. На її прямовисній стіні була закріплена срібна плита з Істинним Гербом Хазарії. Дванадцятипроменева Зірка, викладена з дрібних сапфірів і бірюзи, сяяла мерехтливою блакиттю.

Так виглядала Печера. Щось важке, як тисячолітня таємниця, пригнічувало її простір. І число тої поганської святині було «двісті тринадцять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Я вийшов на берег озера й зупинивсь, здивований. Але не містичний обладунок Печери викликав моє здивування. Я побачив Оряну і жрицю: зовсім голі, вони кохалися, цілуючи одна одну. Чорний плащ і меч відьми лежав поряд, на мармурових плитах. Браслети тихо дзеленчали на руках жриці, заблуканих у хвилях золотавого волосся Оряни, а губи та язик зеленоокої спокусниці ковзали між стегон служниці Чорної Риби.

Не розуміючи того що побачив і того, що роблю, я підійшов до сплетених жагою грішниць, підняв меч і відсік жриці голову. Злива крові опалила мармурові плити, мій одяг і білу шкіру Оряни. Вона відірвалася від мертвого вже тіла і подивилася на мене. Це був погляд пустельного лева, в якого відібрали здобич.

— Що ти зробив, тварюко? — прошипіла відьма.

— А чим вона краща за тих хлопців, що ми їх забили при вході?

Оряна схопила свій меч, я відскочив і приготувався боронитись. Але відьма потроху заспокоїлася. Вона увійшла в озеро, змила кров із тіла, подивилась на Дванадцятипроменеву Зірку і сказала, сміючись:

— Хазаріє, я тебе вб'ю!

Вона вийшла на берегові плити і почала танцювати. Це був дикий танок демонського служіння і невдоволеної бісівської пристрасті. Її стегна та груди кружляли колами долі, як промені світанкового Сонця, а очі палали передчуттям смерті.

Я наблизився до неї. Ми кохалися недовго, але пристрасно; шаліючи від жаги, Оряна на шматки роздерла мій одяг.

Потім вона відштовхнула мене, впала на коліна перед дзеркальним спокоєм озера і закликала Рибу словами таємної молитви:

Йди до мене, Чорна рибо,

ти, матір Степу і Гір, донька Вічності,

ти, сестра драконів і девів,

ти, що дивилась на Ахура-Мазду^[127]

в день слави Його,

і бачила світ і вогонь світу

в День їх народження,

йди до мене, Чорна Рибо!

Візьми від мене подих минущого —

даруй мені півподиху Вічного.

В ім'я Того, хто вдихнув у тебе життя,

йди до мене, Чорна Рибо!

Але вода залишалася прозорою, байдужою, мертвою. І слова потужної молитви не витягли Святу Рибу з-під чорної скелі. Оряна занепокоїлась. У будь-яку мить жриці Печери могли натрапити на забитих абхірів і здійняти рейвах. А другого виходу зі святилища не було…

Не дочекавшись Чорної Риби, Оряна вирішила накласти закляття Роду на Істинний Герб Хазарії.

Плита з гербом була розташована високо над поверхнею озера, а на гладенькій скелі не було за що зачепитися, щоб дотягтися до тої святині.

Оряна увійшла в озеро. Біля скелі вода доходила їй до грудей. Відьма покликала мене. Я став під скелею і з великим зусиллям допоміг їй видертися на мої рамена Тепер її обличчя було якраз навпроти плити із Зіркою. Оряна встигла сказати перші слова родового закляття, коли сталося дивне.

Від центру Дванадцятипроменевої Зірки з тріском відскочив сапфір, відкриваючи невеликий отвір. З нього в обличчя Оряни вдарив струмінь розпеченої пари, такий потужний, що чаклунку відштовхнуло від скелі і вона впала в озеро. Я встиг витягнути її з води до того, як повітря життя витіснила волога. Шкіра на її обличчі здійнялася потворним пухирем, очі були випалені, але відьма ще жила.

Я зняв із себе рештки хітона, одягнув Орянин плащ і сховав у його петлях один із Магрібських мечів. Відьму я взяв на руки — вона була важка й багатьох зусиль коштувало мені дістатися темними сходами до мідних стовпів.

У глибині Риб'ячого Гаю сили зрадили мене — я впав, здається, на тому самому місці, де падав, чуючи сурми від Каганового палацу.

Вже співали півні й над Саргишем піднімався гребінь світанкової хвилі, коли я поклав непритомну Оряну в човен і назавжди залишив простір забороненого Острова.

Якийсь час я веслував, а потім побачив, що течія сама відносить човен до берегів Ханбалику. Орянині Числа все ще блукали в глибинах астралу, пухир на обличчі побільшав, зрідка вона марила, повторюючи: «Син… Мій син…» А я мріяв. Мріяв, як її лікуватиму, як ми разом станемо найславетнішими і найбагатішими цілителями обидвох ойкумен, як кохатимемось уночі, вдень, завжди.

Так минуло хтозна-скільки часу. Західний берег наближався, небо світлішало, і раптом у прозоро-солодкий ставок моїх мрій заповзло лускате передчуття біди. Я ще не розумів, звідки чекати небезпеки, і брався за меч, але волю мою вже стягував непереборний аркан чужої волі — прадавньої і могутньої, як сила Часу. Я швидше відчув, ніж побачив: під темно-свинцевими хвилями Ітилю з'явилося «Щось», рухливе і величезне. Спочатку це «Щось» обпливало човен колом, потім штовхнуло його. На Ітилі рибалки зустрічали гігантських сомів — у тридцять ліктів завдовжки. Я вирішив, що човен атакує така рибина, і спробував був відігнати її мечем. Пошкодував я тоді, що лук залишив у Печері.

Але тут Єдиний відкрив мені Істину. Немов Валаамова ослиця, що побачила Ангела Божого при сліпоті володаря свого^[128], побачив я приховане. Сама Чорна Риба пливла поруч човна І жах охопив мене, як охопив би всяку людину, що зустрічається з істотою, створеною на світанку Всесвіту, створеною задовго до Адама, з істотою, єство якої незбагненне і непідвладне людям і глибоко відчужене від їхніх слів і Чисел. Жах тисячоліть упав на мене і розчавив своїм усевладдям. Думаю й досі, що Шехіна тільки тоді запанує між людьми, коли останні з істот НЕЛЮДСЬКОГО прадавнього світу відійдуть у безодні небуття.

Я закричав прямо у хвилі Великої Ріки:

— Чого ти хочеш від мене, Чорна Рибо?!

І в голові моїй заговорив Голос, немов слова народжувалися там із нічого. І був той Голос жахливим для мого розуміння, як гірська прірва жахлива для очей мешканця долин. Голос прорік:

— Віддай мені жінку, служницю демонів Півночі, яка потурбувала мій спочинок і зробила тебе вбивцею.

— Ні! — прошепотів я, і крижаний піт укрив моє тіло.

— Віддай, — повторив Голос, і Риба вдарила по човну так, що мені заледве вдалося втриматися у ньому.

Я заплакав і, молячись Шехіні, поцілував Оряну востаннє.

Потім перекотив відьму через облавок човна. Вона була непритомна, нічого не відчувала. Немов колода, впало її тіло у воду Ітилю. І побачив я, як велетенська істота схопила цю жертву, і світанковий спокій відродився на Великій Ріці…

Без думок і надій ступив я на берег Ханбалику. І не знав, що нещастя з нещасть чекає на мене в оселі Мелхиседека, сина Левієвого.