Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або Чотирилітерник

Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом, фарсаги^[65] Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до Другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.

Ім'я це елліни і руми^[66] називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські — Забороненим та Прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу — Смертоносним. У Хазарії це ім'я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод», «хет», «вав», і знову «хет». Нехай той із читачів сповіді моєї, кому вища посвята або визначеність перед Єдиним дають право надлюдське, вимовить Ім'я вголос. Я ж ніколи не наважувався на таке панібратство з Сутністю, перед обличчям якої найпотужніший містик відступає, немов мале звірятко перед швидким муром степової пожежі…

У часи навчання мого в Мелхиседека, в часи Другого з Імен, забулося моє родове — Ратибор, забулося Ім'я Вдячності — Гафах, і залишилося тільки те ім'я, яке ще, напевно, згадують в славному місті Ітхелі два чи три старезні страдники сущих шляхів, — Ратбер-хемег. Не наважуюся назвати таємне ім'я, що його дав мені у посвяті в Таємницю Мелхиседек — не наважуюся тому, що непевність бентежить мене: а що, як Апостол Петро при останній брамі моїх подорожей назве мене саме тим, котре збережене від суєти щоденних звертань. Тож, нехай помоляться невідомі святі люди, що читатимуть цю сповідь, за грішну душу мою…

Перша літера Чотирилітерника: «йод»[67]

Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі з Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітиль.

Все, що потім побачив і пережив я у столиці Великих Каганів, назавжди залишиться вкладеним у скриньку тої першої миті, першої зустрічі з Ітхелем. Скринька та в пам'яті літ моїх прикрашена срібним серпанком світанкового туману понад свинцевою пластиною Великої ріки, перламутром утікаючих од східного вітру кулястих хмар і сліпучо-білим сталевим півдиском Сонця в блакитному трикутнику хорезмійської бірюзи…

Валка з Саркельською даниною зупинилася на глиняному пагорбі, коли сонячні промені ще не торкнулися пласких хвиль у Каналі Ханукки і товстошкірі хазарські верби на його жовтих берегах ще спочивали у примарній прохолоді відступаючого мороку. З вершини пагорба, напівз'їденого дорогою, відкрились мені мури та вежі Ханбалика — західної частини Ітхелю.

Опівдні, коли сонячне сяйво відігнало за обрій, у простори склавинських земель, сірі пасма вологого мороку, наша валка проминула Саркельську браму в мурі Ханбалика. Західний мур Ітхелю будівничі склали з обмащених глиною брил та колод: лише вежі, високі і шестикутні, були збудовані з великих жовтих цеглин. На висоті п'ятдесят ліктів цегляні блоки веж прикривали мідні й чавунні плити, підвішені на гаки. Стулки величезної Саркельської брами були також зроблені з чавуну і яскраво пофарбовані у червоний, синій та жовтий кольори, над брамою вискалювалася величезна бронзова паща. Це був знак роду Ашини, бо «ашина» мовами східного Степу означає «вовк».

Старший валки показав гузам-охоронцям свою Зірку і ми в'їхали до столиці Великого Кагана.

Ітхель простягся двома берегами Великої ріки Ітель, яку булгари й буртаси звуть Балгою і яка поділяє Великий Степ на західний — печенізький, де визнають Єдиного в образах сонячних Ідолів і Зірок, та східний, гузький. У східному Степу більшість племен визнають Тангру, але чимало було й дияволосповідників, що поклонялися сатанинській істоті, котра мешкала у Карайласі — Чорній Вежі на відножині гори Хурса-Алп.^[68]

Та частина Ітхелю, котра займає західний берег Великої ріки і називається Ханбалик, забудована палацами урядовців, будинками воєначальників і радників царя. Тут багато розкішних гаїв. При берегах Ітилю на розлогому підмурку зведено царський палац, що нагадує широку плескату вежу. Він збудований із лискучої червоної цегли і на його даху ростуть сріблясті дерева. Подвійний, наповнений водою рів оточує підмурок палацу, а брами в його стінах викувані з сірої семендерської бронзи. Навколо палацу на чотирьох квадратних площах стоять чотири синагоги з блискучими мідними банями. Навколо синагог розташовані будинки семидесяти двох найповажніших іудейських родин, предки яких прийшли з півдня на заклик першого царя Обадії. Південніше від царського палацу збудована фортеця Салуд, де перебуває царська гвардія — арсії.

Біля фортеці Салуд мешкають християни і там є два храми — грецької та вірменської громад. На північ від палацу живуть склавини, а далі, за муром Ханбалика, взимку стоять незліченні юрти печенігів та північних булгар.

Місто на східному березі Ітилю називається Саргиш — Жовте місто, бо більшість будинків там із дерев'яних колод, обмащених глиною з пагорба Хен-Баш. Живуть там здебільшого купці — іудеї, мусульмани, сповідники Тангри… Але більшість мешканців Саргишу моляться Аллаху. Тридцять мечетей та мазарів^[69] здіймають свої мінарети та бані над жовто-сірими пласкими дахами споруд Саргишу. Де-не-де можна побачити гайок у дворі заможного купця, але більшість вулиць східної частини столиці — це курні, встелені білим порохом хідники між глиняними, без вікон, похмурими оселями, та гомінливі караван-сараї на березі Великої ріки, де величезні склади ховають у своїх дерев'яних черевах строкаті скарби обидвох ойкумен — Холодної й Теплої. Шість базарів удень і вночі заповнюється й випорожнюється тими череватими будівлями. Три головні дороги Саргишу постійно заповнені караванами і на одному з його майданів я нарахував якось півтисячу верблюдів одночасно.

Від небезпек східного Степу Саргиш захищений муром, набагато потужнішим за укріплення Ханбалика. Цей мур має тридцять ліктів заввишки і його охороняють шістдесят дев'ять веж висотою вісімдесят ліктів. Перед муром насипано високий вал, а рів між ними вшир сягає п'ятнадцяти ліктів. Над північною частиною Саргишу здіймаються круглі вежі цегляної фортеці Башнур, де розташовано п'ять сотень варягів.

Має Ітхель ще й третю частину — Священне Місто. Розмістилося воно на високому острові посеред Ітиль-ріки, ближче до західного берега. На острові-висипі збудовано палац Великого Кагана з п'яти великих будівель із цегли, зодягнутих у сніжно-білий арганський мармур. Споруди палацу оточує білий мур: відшліфовані мармурові пластини його обличкування сяють при заході сонця, немов пурпурові дзеркала. З-за муру видніються розкішні дерева, завезені з різних країн і дбайливо доглянуті у суворому кліматі степового міста. В південній частині острова знаходиться прадавнє святилище язичників — Печера Чорної Риби. Вона була шанованою на весь Степ святинею в ті забуті часи, коли на берегах Ітилю жили племена жінок-войовниць, що забили навіть перського імператора Кіра^[70], переможця двадцяти держав. Прадавній каган Бешту віддав Чорній Рибі свою улюблену доньку — й уникнув небезпеки. Правовірний іудей цар Ханукка хотів зруйнувати поганську святиню, але сто шістдесят родів Степу — від Ітилю до країни жовтошкірих Шинів — повстали супроти Ханукки. Той відступив.

Раз на три роки Великий Каган із роду Ашини приходить до Чорної Риби і слуги залишають його наодинці з Тисячолітньою Істотою. Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття. За це Каган дарує Рибі двох найгарніших наложниць зі свого гарему. Одну з них Риба з'їдає, друга стає жрицею святої Печери. Всі в Хазарії знають слова віщунки Тахшіт: «Доки живе Чорна Риба, не загине жовте місто Степових Вовків».

Острів охороняє особливий загін з юнаків найшляхетнішого походження. Всі вони є молодшими синами патріархів семидесяти двох іудейських родин — нащадків споборників Обадії Першого. Якби Великий Каган загинув наглою смертю, або ж був порушений пророчий спочинок Чорної Риби — всі ці юнаки, їхні жінки та діти були б страчені. Щоб ні один корабель не міг наблизитися до острова, навколо нього вкопані у дно Ітилю бронзові гострі стовпи, і лише нечисленні стерничі, відібрані охороною, знають таємний шлях до Священного.

Над золоченою головною вежею палацу Великого Кагана майорить білий шовковий стяг із зображенням червоного стрибаючого вовка. Цей прапор — знак того, що в палаці перебуває сам живий бог степових поган — Божественний Захарія Ашина Шонор, Великий Каган Раш-Хазарі. Кожного дня, в час пробудження Кагана і в час його злягання з головною дружиною Залманою, служники сурмлять у велетенські бронзові труби. Ревіння цих труб, схоже на рев Зеркелева у буртаських болотах, чути і в Ханбалику, і в Саргиші. Зачувши їхній звук, язичники вклякають на коліна обличчям до Священного і тричі кажуть космічне слово «ом». Звук труб є знаком чоловічої і містичної могутності Кагана. Коли Каган помирає, труби замовкають, а білий прапор ховається за парапетом головної вежі. У часи мого перебування в Ітхелі Каган Захарія був хлопчиком, а Чорна Риба напророчила йому сорок вісім років правління. Напевне, і тепер, у час сповіді моєї, сурмлять труби його життя і здоров'я.

Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в'їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика була дерев'яна, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, — деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.

Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею, і в'їхали на дерев'яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.

Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці — арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі — на мосту, при брамі і за нею — витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голену голову хазарина був надітий круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Клаповухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:

— Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?

— Так, — сказав охоронець. — Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.

— Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? — спитав охоронця клаповухий Йосія.

— Знаю службу, — образився старий вояка.

Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.

Ми довго мандрували химерно незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не перепускало зображень світу.

— Ось тут, — сказав шляхетний клаповухий хазарин Йосія, — ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.

Напевно, на моєму обличчі з'явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:

— Сьогодні — шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік у Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…

Клаповухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.

Кімната, де мене замкнули, була довершена. й затишна Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.

А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і стерла долонями вправних рук важкі думи про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.

Але прийшов світанок другого дня хазарського тижня — «дня пророків» — і вдруге побачив я адаля Йосію. Клаповухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським — Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев'яні павільйони. В них теплої доби року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції — Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.

За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку — в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя, Рахелі.

Перед тим, як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені одягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.

Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім'ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки — «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен — змінних, плинних, різних.

Клаповухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче, ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.

Усередині Блакитний павільйон був розкішний і просторий. Підлогу терас і великої зали вкривали сині килими із зображенням планетних кіл і жертовних чаш. У свинцеві розетки й фасції химерних ґрат на вікнах вправні майстри вставили сапфірові пластини й шматки кольорового скла так, що біле, блакитне і синє сяйво мандрувало у присмерку зали, ковзало шліфованою поверхнею струнких дерев'яних колон, що підтримували різьбленими капітелями розцятковану зірками темно-синю стелю.

У центрі великої зали на серпоподібному підвищенні сиділо п'ятнадцять членів Найвищої Ради. Статечні старці, зодягнуті в білі шовкові й вісонові шати, з довгими доглянутими бородами, застигли в нерухомості відчуженої від дрібниць сущого уваги. Перед підвищенням на великому ослоні підносилась велична постать голови Найвищої Ради, славного на обидві ойкумени рабі Ієгуди бар-Хобара, що носив титул Царського Тлумача Текстів. На грудях рабі висіла золота прямокутна табула. На ній палали різнокольоровими барвами укладені в три ряди дванадцять величезних каменів, числом старих колін Ізраїлевих. Ця священна табула була точною копією нагрудної прикраси прадавнього первосвященика Аарона, брата Мойсеевого. Мелхиседек пояснив мені згодом, що деякі рабі не схвалювали носіння Ієгудою табули Аарона в часи, коли Єрусалимський Храм перетворений на руїну і не має законної спадковості первосвященства. Але Ієгуда був дідом царської дружини Рахелі, першим радником царя та Великого Кагана, і відкрито докоряти йому за амбітність не наважувалися навіть мудреці з далекої Палестини.

Лису голову Царського Тлумача прикрашав потрійний ханнезар, оздоблений діамантами й сапфірами; обличчя його було суворе та нерухоме, в дрібних зморшках і темних плямах, немов стара лев'яча шкіра; величезний гак носа нависав над упертою стрічкою губ; борода Ієгуди, пофарбована у рудий колір, була підстрижена так, щоб не затуляти священної табули. Непомірна владність застигла непроглядним зимовим мороком у прірвах його очей.

Перед ослоном Ієгуди, на відстані п'яти кроків, служники поставили мене і ще двох хазарських вивідувачів у глухих каптурах. Клаповухий Йосія опинився поруч правиці Царського Тлумача, тримаючи сувій пергаменту.

Напевне, це велике блюзнірство, але, згадуючи тепер свій звіт у блакитному павільйоні, бачу його подібним до передстояння Сина Божого в Синедріоні^[71]; за словом Апостола: «І зібралися всі первосвященики, старійшини та книжники». А Число того святого збіговиська було «сто». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія…

Коли більшість служників вийшли з великої зали, Ієгуда дав знак клаповухому адалю починати звіт. Йосія вклонився святим мудрецям і всі зашепотіли молитву.

Потім Йосія вказав членам Ради на мене: «Це „Алеф“, посланець Спостерігача Заходу з вістями про відьму Танбіт. Він прибув із Саркелу дві доби тому». Вивідувача в укритому порохом одязі Йосія назвав «Бетом» і додав: «Він також із Саркелу — годину як прибув. Він розповість про облогу Саркелу військами Хельґа». Третього з нас достойник назвав «Гимелом» і пояснив, що той приїхав з півночі від гір Хурса-Алп.

Ієгуда вислухав Йосію і промовив важким голосом:

— Нехай вони звітуються в тому порядку, який визначений тобою, Йосіє, син Єшуа; нехай незримі вороги Всемогутнього не вкладуть брехні у їхні звідомлення; нехай і ці люди знають, що мудрі слуги Великого Кагана щедро платять за істину сріблом і за брехню — киплячою олією!

Говорячи останні слова, Царський Тлумач підняв руку в погрозливому жесті, від чого Нагрудник Аарона сіпнувся й між його чудовими каменями заграла веселка. То був добрий знак і він утішив мене в ту важку хвилину так само, як колись утішив блискучий метелик на лейданґу варягів.

Коли Йосія наказав мені говорити, я повторив те, що розповідав рабі Ісраелю в Саркелі. Почав я розповідь хазарською мовою, яку добре вже розумів. Але багатьом склавинським словам не міг знайти відповідників, і Царський Тлумач перебив мене:

— Говори склавинською. Ми всі знаємо вашу мову.

При цих словах великі вуха Йосії почервоніли. Напевно, кажучи «всі», Ієгуда забув про нього…

Після того, як закінчилася вода в озері моєї оповіді, один зі старійшин, хазарин з сумними очима на вицвілиму обличчі, попрохав мене розповісти більше про Желянську вить. Потім сказав:

— Я знав Овоя і його дочку. В Карпатських горах я бачив їхню таємну печеру зі знаком Даждьбога. Страшні та славні то були дні і багато див посилав нам Прихований…

— Ми будемо слухати Бета, — перервав його Ієгуда.

Я весь перетворився на увагу, немов степовий ховрашок, що чує наближення вовчої зграї. Бет ще три дні тому був у Саркелі. На змінних конях без перепочинку він подолав Бузанський степ і привіз Раді останні новини з заходу.

А вони були цікаві. Не минуло й десяти днів після мого від їзду зі Саркелу, як військо Хельґа і чорних булгар підійшло до берегів Бузану. Ерге-багатур спробував був напасти на величезний обоз західних кочовиків, та булгари відбили напад, завдавши великих втрат Переможцеві Дракона. Мешканці Саркелу бачили ввечері того дня страхітливі чорні хмари, обрисами подібні до велетенських кажанів, які з заходу сунули на Білу Вежу. В самій фортеці з'явилися чорні й сині скорпіони, що поводили себе незвично: стрибали на людей із дахів і не знали страху. Люди Саркелу казали, що то чаклунка Танбіт, дружина Хельґова, насилає на хазарську фортецю демонів Заходу й Півночі.

Бет сказав також, що рабі Ісраель вступив у містичний двобій із чаклункою й розсіяв чорні хмари над Саркелом Але від перенапруги й ворожих заклять на третій день облоги рабі захворів і передовірив керування залогою Сондоке-багатуру. Це образило старого Ерге, й Переможець Дракона сховався від людського глуму в білій юрті Менгі-ханум. Там його й укусив чорний скорпіон. На п'ятий день облоги Ерге-багатур полинув у небесні чертоги Тангри, а перед тим, як померти, перерубав навпіл красуню Менгі.

Драконячий панцир надів Сондоке, і це пішло багатурові на користь, бо два штурми відбив він у шостий і восьмий дні облоги. Тисячі воїв булгарського кагана і сотні непереможних витязів-варягів залишились у ровах під Білою Вежею в ті два дні.

Увечері восьмого дня облоги рабі Ісраель відправив відвідувача Бета в Ітхель і попросив Найвищу Раду вислати для захисту Саркелу ще дві тисячі арсїїв, тисячу гузької кінноти і майстрів-греків, що вміють лагодити вогнеметні машини.

Ієгуда сказав Бетові:

— Нехай Спостерігач Заходу знає: все, що просив він, буде зроблено; і більше буде зроблено в ім'я мужності саркельських мужів, і буде зроблено швидко.

На це Бет уклонився голові Ради:

— Ти сказав, Наймудріший!

Ієгуда дав знак Гимелу, щоб той починав говорити. Розповідав вивідувач із Півночі мовою хазар, але між швидких хвиль степової мови вправно розставляв човники нерозчинних, замкнених на свої глибини давньоіудейських слів — слів Біблії, Талмуду. Тому не все зрозумів я з його оповіді — а те, що зрозумів, переказую тут:

«Я прийшов із гузького Степу, від червоно-сірих гір Хурса-Алп. Той, що мудріший за мене, той, чиє ім'я я не повинен згадувати навіть у цих святих місцях, передає Найвищій Раді Ітхелю таке:

Три місячні цикли тому в середині боговідзначеного місяця ніссан^[72], ватажок тридцяти поганських родів зі степів Бем-Са^[73] Абайка-ябгу і син його Мульг спілкувались із сатанинською істотою з Чорної вежі. Сатанинська потвора повідомила Абайці-ябгу, синові Курташа, та його синові Мульгу чорне пророцтво давнини, в якому наступного року провіщено падіння Ітхелю від меча Безвухого Володаря. Весь Степ знає, що Абайка-ябгу майже від народження не має вух, які відгризли йому водяні щурі з вини його ледачої матусі. Сатанинська потвора обіцяла Абайці-ябгу свою допомогу. Вже тепер на стоянках гузів у степах Бем-са з'явилися волхви з Чорної Вежі. Вони допомагають поганам споряджувати облогові машини та запалювальні снаряди. Чудовисько впевнило Абайку-ябгу в перемозі та обіцяло йому трон Великих каганів. Натомість той дикун поклявся страшною клятвою з шести довгих слів віддати потворі Чорну Рибу і святі речі з каганового палацу.

Не всі діти Абайки-ябгу та не всі ватажки гузів погодилися з угодою в Карайласі, але вони мовчать, бо вже немало жерців та багатурів гузьких загинуло від отрут сатанинських волхвів з Чорної Вежі, котрі вже другий місяць нишпорять обома берегами Великої ріки, сіють зло і ненависть до Святого Міста, підкуповують зверхників північних булгар та буртасів, щоб ті в урочний час, у Рік Пророкований, стали на бік Безвухого.

Той, чиїми устами говорю я, о мудрі тлумачі, сказав, що через півроку Абайка-ябгу зможе привести на береги Великої Ріки дванадцять разів по п'ять тисяч воїв і п'ять разів по дванадцять облогових машин із таранами й вогняними снарядами. Нехай мудрі тлумачі знають про це, нехай відкритими очима дивляться на небезпеку і нехай Єдиний допоможе їм тої небезпеки уникнути».

Так сказав вивідувач, що його Йосія назвав «Гимелом».

Довго мовчали старці Найвищої Ради, аж нарешті рабі Ієгуда заговорив мовою давніх іудеїв. Я майже нічого не зрозумів з його слів. Таємницею є для мене й слова інших мудреців Ради; але обличчя їхні були стурбовані і зловісна тінь далекої Чорної Вежі впала на блакитне сяйво павільйону. Ієгуда про щось питав Гимела, але їхня розмова теж була схована від мене за брамою біблійної мови, і тільки тоді зрозумів я, чому мене лишили при нараді під час розповіді Гимела.

Коли Ієгуда закінчив розпитувати північного звістового, Йосія наказав нам вийти. Не знімаючи каптурів, ми рушили за адалем. Дивлячись на його вуха, подумав я тоді, що цьому синові хазарина й іудейки не завадило б познайомитися з водяними щурами.

Тричі поклявся я: Даждьбогом, Тангрою і життям дітей моїх, що ніде і нікому не розповім про бачене і почуте в Царському гаю. Після клятв Йосія дав мені дві зв'язки дірчастих дирхемів і вивів крізь лабіринт цегляних хідників на міст перед палацом. Там він забрав у мене Зірку рабі Ісраеля.

Залишився я посеред Ханбалика один на один зі своїми думками. Думав я про нещасливу долю Менгі і про страшну клятву.

Нині я розповідаю про нараду в Блакитному павільйоні без страху перед словами закляття: давно не йду я до Єдиного через знаки Даждьбога і Тангри, а дитина моя померла багато років тому. Так казав мудрий Мелхиседек: «Час з'їдає силу заклять, бо закляття смертних так само не вічні». А Числа тої клятви я не назву.

Коли я залишив цегляні стіни царського палацу, Сонце стояло в зеніті, не віддаючи тривоги ані західному, ані східному обріям Великого Степу.

Якийсь час я блукав вулицями царського міста, дивуючися з високих глиняних парканів, вищих за стіни Києва, та дрібного білого пороху, що вкривав вулиці шаром завтовшки з три пальці. На хіазмі^[74], південніше од Чорної синагоги, побачив я мідного стовпа на камінному кубі, заввишки у півтора людські зрости. Хазари називають такі стовпи «мейсуз». На ньому був напис, знаки якого охороняли іудейський квартал від злих демонів Степу. То були слова біблійного Второзаконня: «Якщо ви справді слухатимете Мої веління, що Я сьогодні заповідаю: любити Господа, Бога вашого, і служити Йому всім вашим серцем і всією вашою душею…»

Роздивляючись стовп-мейсуз, згадав я слова саркельського іудея Зоровавеля про Мелхиседека з вулиці Мідяного Стовпа. І спитав жебраків при стовпі про того чоловіка. За стертий срібляк вони довели мене до будинку, на стіни якого нехай будуть мої благословення до сповнення днів моїх серед смертних.

Будинок цей був чи не найбільшим на вулиці Мідяного Стовпа. Побудував його дід Мелхиседека, радник царя Обадії. Цар цей запросив його в Ітхель із Дамаску Сирійського, де дід Мелхиседека очолював хаккахал — вищу раду, що збиралася перед брамою головної синагоги Великого Халіфату^[75]. Батько Мелхиседека, Левій, успадкував місце біля трону степових царів, але доля була лихою до нього. В десятий рік правління царя Ханукки Левій очолив військо проти буртасів і заблукав в бузанських чагарях. Заледве сто вершників вивів він із того походу — без бранців, без слави, без щасливих чисел у День Повернення. Ханукка більш ніколи не питав порад у Левія, а син царя, Ісаак, навіть не запросив Левія до своєї ближньої ради. Від ганьби і приниження Левій помер, а рід його та маєтності почали занепадати.

Мелхиседек залишився одним із шести синів нещасливого, а на величезний будинок впала суха тінь. У колючі хащі перетворилися гаї, пісок засипав плити мармурового басейну і кістяк здохлого віслюка вріс шафрановою кліткою в його малахітові сходи, немов сповнилося пророцтво давніх часів: «Жовта смерть накриє драбину життя і не побачать, і не зійдуть».

У всьому величезному будинку мешкало двоє — Мелхиседек і стара служниця Каса, що робила для господаря коржі. Син Левія заробляв на життя гаданням на воді та кістках, а деколи писав на замовлення багатих хазарських батярів любовні вірші. Ітхельські поети не любили Мелхиседека як конкурента, проте охоче слухали його порад.

Того дня, коли я перетнув браму Мелхиседекового будинку, старий писав на жовтому ісфаганському папері довгого вірша. Сидів він на великій колоді біля висохлого басейну і попеляста борода його була рясно заплямована кольоровими чорнилами. Я привітав його від імені Зоровавеля, книжника Саркельського, і назвав себе.

Мелхиседек відірвався від паперу і довго дивився на моє обличчя.

— Ти є склавин із Бористенових берегів, жрецького роду. І знаєш свою обраність, — сказав він.

Я розгубився від істини слів незнайомої мені людини, як губиться приховане від світла і відкрите від темряви. І я сказав:

— Так.

І наказав мені Мелхиседек ім'ям Єдиного розповісти йому про мої шляхи. А я сказав: «Довга ця розповідь. День і ніч буду говорити, доки закінчу».

Мудрий син Левія мовив мені:

— Єлеазар син Азарії, що був законовчителем Іудеї в часи кесаря Траяна^[76], казав, що один день і одна ніч творять одну «ону»^[77], але частина «они» вартує як одна «она», і сказано цим. Кажи.

І відкрив я йому все, як на сповіді, і розповідь моя була в ім'я Єдиного. І тому Число її — один.

А на ранок наступного дня я вже був не сам у цьому світі і не згадував більше про Менгі-ханум.

А Степ у ті дні був сріблястий від стиглої ковили.