3.4. Правове становище інших учасників відносин неспроможності (банкрутства)

Поряд зі сторонами відносин неспроможності по горизон­талі — кредитора і боржника є й інші учасники, взаємовідносини яких з основними діючими фігурами будуються по вертикалі. Го­ризонтальні й вертикальні відносини — це єдиний ланцюг відно­син неспроможності. Вони пов'язані один з одним, взаємно пе­реплітаються і зумовлюють ті чи інші правовідносини. Тому без аналізу суб'єктів вертикальних відносин не можна судити про відносини неспроможності взагалі.

Такими суб'єктами слід вважати інвестора, власника майна, державний орган з питань банкрутства, орган місцевого самовря­дування, центральний орган виконавчої влади, трудовий колектив і господарський суд. Що стосується арбітражного керуючого і комітету кредиторів, які належать до суб'єктів вертикальних відносин, то їх статус уже нами розглянутий.

Серед загальних понять процедури банкрутства (ст. 1 Закону) немає поняття («інвестор», Згідно з ч. 2 ст. 14 Закону інвестор — це фізична і або юридична особа, яка виявила бажання взяти участь у процедурі санації боржника. Повноваження інвестора частково закріплені в різних статтях закону. Це:

• подання заяви розпорядникові майна про участь у санації боржника (ч. 2 ст. 14);

• пропозиція про призначення розпорядника майна чи керів­ника боржника керуючим санацією (ч. 2 ст. 17);

• закріплення у плані санації умов участі (ч. 1, 2 ст. 18);

• придбання права власності на майно боржника за умови ви­конання зобов'язань, передбачених планом санації (ч. З ст. 18);

• закріплення в мировій угоді умов про виконання зобов'язань боржника (ч. 4 ст. 37).

Інших повноважень для інвестора Законом не передбачено. Це відіграє негативну роль, позаяк від інвестора багато в чому зале­жить фінансове оздоровлення боржника. Інвестор є дуже вразли­вою фігурою процедури банкрутства. Уявімо, що кредитори вирішили відмовитися від інвестора і перейти до ліквідації підприємства. Хто поверне вже вкладені грошові кошти інвестора? Очевидно, інвестор стане кредитором боржника і чекатиме ре­алізації майна, щоб повернути свої грошові кошти. Не виключе­ний варіант, коли кредитори забажають змінити інвестора у про­цедурі санації. Як бути із попереднім інвестором, якщо він вчинив певні дії?

Все це свідчить про необхідність встановлення у Законі чітких гарантій для інвесторів, які мають бути впевнені у своїх правах, за­безпечених Законом. Тут, по-перше, потрібно щоб вибір інвестора здійснював комітет кредиторів, а потім затверджував господарсь­кий суд.

По-друге, інвестор повинен отримати право схвалення (погод­ження) плану санації і право підпису. Додатком до плану санації мають виступати договори переведення боргу, купівлі-продажу, міни тощо. Усі ці договори повинні бути укладені між боржником У особі керуючого санацією та інвестором.

По-третє, інвестор повинен мати право ознайомитись із ма­теріалами справи про банкрутство, бухгалтерськими, статистич­ними документами боржника, щоб знати фінансове і комерційне становище останнього.

Водночас необхідно оцінити придатність інвестора. Попередня редакція закону і роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Закону про банкрутст­во» від 18 листопада 1997 р., передбачали оцінку інвестора на пред­мет його платоспроможності, реальності пропозицій. Тільки після того, як така особа відповідала необхідним вимогам, суд виносив Ухвалу про визнання інвестором. У новій редакції Закону цього немає, і це дуже погано, тому що наявність судового акта надає інве­стору певну гарантію повноправної участі у процедурі банкрутст­ва.

Який орган управління інвестора — юридичної особи повинен приймати рішення про участь як інвестора у справі про банкрутст­во? Очевидно, що така участь передбачає реорганізацію боржника, і роль інвестора вбачається або у прийнятті майнових прав і обов'язків господарюючого суб'єкта-боржника, або у придбанні корпоративних прав боржника. Відповідно, орган управління боржника, який повинен надати згоду на участь як інвестора, має бути наділений повноваженнями для здійснення ліквідації, реор­ганізації і створення нових (дочірніх) юридичних осіб. Наприклад, в акціонерному товаристві таким органом управління є загальні збо­ри акціонерів. На жаль, на практиці інвестори цього не враховують.

Так, під час банкрутства машинобудівного заводу один кок­сохімічний завод, шо має організаційну форму відкритого акціонер­ного товариства, виявив бажання стати інвестором. До плану санації, де була визначена форма його участі, були долучені лист голови правління про бажання стати інвестором машинобудівного заводу і витяг із статуту про повноваження укладати будь-які господарські до­говори. При затвердженні такого плану санації суд витребував від інвестора рішення загальних зборів акціонерів про згоду стати інвес­тором машинобудівного заводу. Як убачалось із змісту плану санації, боржник підлягав розділенню на дві юридичних особи, де засновни­ком одного з них виступав інвестор зі створенням товариства з обме­женою відповідальністю і статутним фондом у розмірі 51 % від загаль­ного обсягу [Архів господарського суду Донецької області. Справа №24/1136 за 1999 р.

З наведеного прикладу вбачається, що суд вчинив правильно, оскільки інвестор виступав як засновник нової юридичної особи, а питання створення нових юридичних осіб належить до виключ­ної компетенції загальних зборів акціонерного товариства.

Якщо інвестор погасив борги перед усіма кредиторами, він на­буває права власності на майно боржника в обсязі, визначеному планом санації (ч. З ст. 18 Закону). Водночас ст. 18, 20 Закону пе­редбачають реалізацію майна боржника як елемент плану санації. Чи є тут спільне між двома засобами фінансового оздоровлення?

На нашу думку, це різні відносини. Незважаючи на те, що за ре­зультатами участі інвестора право власності встановлюється дого­вором купівлі-продажу майна боржника, тут мають місце інші правовідносини, ніж ті, що передбачені у ст. 18, 20 Закону. Продаж майна боржника як засіб відновлення платоспроможності можли­вий тільки тоді, коли відсутній інвестор чи коли він претендує на такий вид майна.

Досить часто у практиці трапляються випадки, коли інвестори відмовляються від участі в санації божника вже не тільки після проведеного комітетом кредиторів вибору інвестора, а й після за­твердження плану санації. Це призводить до тяганини у справі, а часом навіть до передчасного банкрутства боржника. Адже у разі ненадання протягом 6 місяців плану санації суд може прийняти рішення про визнання божника банкрутом. Як запобігти «плин­ності» інвесторів та отримати гарантії реальної участі інвестора в санації божника? Такою забезпечувальною формою могла б стати грошова застава, що вноситься інвестором після визнання особи інвестором за ухвалою суду. Розмір застави має бути диференційо­ваний залежно від міри участі інвестора, вартості майна боржника і значущості господарюючого суб'єкта. Таким чином, все це свідчить про необхідність закріплення у Законі спеціальної статті про повноваження інвестора, де будуть чітко вказані його права та обов'язки, відповідальність та гарантії. Це надасть можливість підвищити ефективність процедури санації.

Власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника як учасник процедури банкрутства фактично не має по­вноважень. У Законі вказується тільки про обмеження органів управління боржника. Більш правильною була б редакція про обме­ження у повноваженнях власника (органу, уповноваженого управ­ляти майном), тому що йдеться саме про його функції. Тільки з до­помогою органів керування боржника здійснюється реалізація правосуб'єктності власника.

Так, у ч. 5 ст. 7 Закону говориться про прийняття рішення орга­ну управління боржника щодо звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство. Водночас згідно з ч. З ст. 7 Закону таке рішення приймає власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном). Отже, і в першому, і в Другому випадках ми маємо справу із власником (органом, упов­новаженим управляти майном). Таким чином, можна встановити коло прав та обов'язків, заборон та обмежень власника майна боржника і випадки його участі у процедурі банкрутства:

—прийняти рішення про звернення до господарського суду з метою ініціювання справи про банкрутство (ч. З, 5 ст. 7; ч. 1 ст. 51;

ч. 1 ст. 53 Закону);

—обмеження у частині розпорядження майном і корпоратив­ними правами (ч. 11, 13 ст. 13);

• часткове припинення повноважень у процедурі розпоряд­ження майном (ч. 6 ст. 13);

• участь з правом дорадчого голосу в засіданнях комітету кре­диторів (ч. 8 ст. 16);

• пропозиція кандидатури керуючого санацією (ч. 2 ст. 17);

— припинення повноважень при введенні процедури санації

(ч. 4 ст. 17);

• заборона на обмеження повноважень керуючого санацією щодо розпорядження майном (ч. 6 ст. 17; ч. 5 ст. 18);

• узгодження плану санації (ч. 6 ст. 17; ч. 5 ст. 18);

• включення до плану санації умови про виконання обов'язків боржника (ч. 2 ст. 18);

• припинення повноважень у випадку визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури;

• право на отримання ухвали суду про ліквідацію юридичної

особи-банкрута;

— відновлення у правах після закінчення справи про банкрутст­во у процедурах ліквідації, мирової угоди (ч. З ст. 32; ч. 7 ст. 38).

Таким чином, процедура банкрутства побудована на обмеженні у повноваженнях власника по управлінню та розпорядженню його майном. У зв'язку із цим необхідно було б закріпити за власником майна частину пріоритетних прав по відновленню платоспромож­ності боржника, погашенню боргу кредиторів. Безумовне відсто­ронення власника від участі у вирішенні боргових зобов'язань відіграє не тільки позитивну, а й негативну роль. Подекуди трапля­ються випадки, коли справа про банкрутство ініціюється підприємством-конкурентом, яке заінтересоване не у збереженні господарюючого суб'єкта, а у повній ліквідації його як юридичної особи. Оскільки головний принцип інституту банкрутства—збере­ження господарюючого суб'єкта, то допомога власника у ліку­ванні економічно «хворого» підприємства не повинна відхиляти­ся. Для цього необхідно чітко визначити форми такої участі. Це може бути альтернативна кредиторам кандидатура арбітражного керуючого, план санації, мирова угода та інше. У цій ситуації вирішальне слово повинно залишатися за господарським судом. Саме останній повинен вирішувати, яка з запропонованих учас­никами процедури дій може привести до реального позитивного результату — відновлення платоспроможності боржника. Суд не повинен бути пов'язаний клопотаннями комітету кредиторів. Він зобов'язаний дотримуватися принципу процедури банкрутства, у тому числі основного — збереження господарюючого суб'єкта. Та­ким чином, у Законі повинна бути спеціальна стаття про повнова­ження власника (органу, уповноваженого управляти майном), що надасть інвестору змогу використовувати альтернативні можли­вості для відновлення платоспроможності боржника.

Державний орган з питань банкрутства (надалі — державний орган) здійснює контрольні функції над учасниками процедури банкрутства і одночасно є в деяких випадках його учасником. По­вноваження держоргану закріплені у ст. 2 Закону. Найважливішим є повноваження щодо: ліцензування діяльності арбітражних керу­ючих; введення єдиної бази даних про підприємства, стосовно яких порушено справу про банкрутство; пропозиції господарсько­му суду кандидатури арбітражного керуючого стосовно державних підприємств (у тому числі із 25 % часткою державної власності).

У деяких випадках державний орган може виступати учасником процедури банкрутства. Це можливо, коли господарському суду не надали кандидатуру арбітражного керуючого (ст. 1 Закону), при ліквідації державних підприємств (ч. 2 ст. 52; ч. З ст. 25) і при бан­крутстві відсутнього боржника (ч. 2 ст. 52). У цих випадках держав­ний орган у особі свого працівника виступає учасником процеду­ри банкрутства. Тільки повноважень для державного органу як безпосереднього учасника процедури банкрутства Закон не перед­бачив. На нашу думку, вони повинні бути такими самими, як і в інших учасників.

На практиці виникають питання про пріоритетність подання су­ду кандидатури арбітражного керуючого при банкрутстві державно­го підприємства. Закон (ст. 2) надає таке право державному органу. Ця норма є спеціальною та передбачає у цьому випадку державному органу виступати учасником справи про банкрутство у частині внесення пропозицій суду кандидатури арбітражного керуючого. Повинен у такому випадку суд бути пов'язаним із пропозицією державному органу чи він може враховувати і пропозиції інших учасників-кредиторів, інвестора, власника (органу, уповноваженого ке­рувати майном)? На нашу думку, ст. 2 Закону говорить про право державного органу зробити таку пропозицію виключно господарсь­кому суду, а не комітету кредиторів як основному «постачальнику» кандидатур арбітражних керуючих стосовно державних під­приємств. А право вибору конкретної кандидатури арбітражного керуючого з запропонованих кандидатур комітетом кредиторів або державним органом з питань банкрутства належить суду.

Так, у провадженні у справі про банкрутство однієї центральної збагачувальної фабрики кандидатури керуючого санацією запропону­вали як комітет кредиторів, так і державний орган з питань банкрут­ства. У цій ситуації суд призначив керуючого санацією кандидатуру від комітету кредиторів, мотивуючи своє рішення тим, що кандидат проживає у тій же місцевості, що і боржник. Що ж стосується канди­датури державного органу з питань банкрутства, то така особа прожи­ває у обласному центрі, що утруднює роботу як керуючого санацією на об'єкті, що належить до особливо небезпечних підприємств [Архів господарського суду Донецької області. Справа № 24/2696 за 1999 р.].

На нашу думку, дії суду є правомірними, і навіть наявність пра­ва у державного органу з питань банкрутства надавати суду канди­датуру арбітражного керуючого не означає автоматичного його за­твердження без урахування прав інших учасників справи про бан­крутство.

Функції ліцензування діяльності арбітражного керуючого по­кладені на державний орган з питань банкрутства. На практиці ви­никає питання про порядок позбавлення ліцензії арбітражного ке­руючого за невиконання або неналежне виконання ним своїх по­вноважень. Насамперед вся діяльність арбітражного керуючого відображається в ухвалах господарського суду. Звіти керуючого са­нацією, ліквідатора завжди підлягають розгляду в господарському суді. Саме суд надає правову оцінку діяльності арбітражного керу­ючого. Тому функція по позбавленню ліцензії арбітражного керу­ючого повинна належати, на нашу думку, господарському суду. У ч. 8 ст. 31 Закону вказується, що підставою для анулювання лі­цензії арбітражного керуючого є завдання ним збитків боржнику або кредиторам. Така норма є нежиттєздатною, тому що розмір збитків слід ще доказати у судовому порядку, що, звичайно, дуже складно. У зв'язку з цим було б правильно вилучити слово «збит­ки». Це спростило б позбавлення ліцензії поганого арбітражного керуючого та розчистило б шлях іншим, що ефективно працюють. Оцінка діяльності арбітражного керуючого із можливим позбав­ленням ліцензії з боку господарського суду надасть можливість полегшити роботу арбітражних керуючих, з одного боку, а з іншо­го — гарантує від безпідставного позбавлення ліцензії.

На державний орган з питань банкрутства покладена функція ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких поруше­на справа про банкрутство. Водночас у Законі вказується тільки про часткові випадки направлення процесуальних документів дер­жавному органу. Це порушення справи про банкрутство (ч. 1 ст. 11 Закону), попереднє засідання суду (ч. З ст. 15), затвердження звіту керуючого санацією (ч. 16 ст. 21). Інших випадків направлення су­дом своїх ухвал, що вказують про хід провадження у справі про банкрутство, Законом не визначено, що відіграє негативну роль, тому що позбавляє можливості державний орган вести об'єктив­ний облік даних на підставі легітимності відомостей.

При розгляді справ про банкрутство окремих суб'єктів підприємницької діяльності до участі у справі залучаються органи місцевого самоврядування, відповідний орган виконавчої влади. Це пояснюється специфікою самого суб'єкта банкрутства. Завдан­ня цих органів у процедурі банкрутства полягає у розв'язанні соціальних, демографічних, екологічних проблем, що неминуче виникають при банкрутстві господарюючого суб'єкта. Попередня редакція Закону не давала можливості участі зазначених суб'єктів у процедурі банкрутства, що відігравало негативну роль.

Так, після визнання банкрутом одного хімічно-металургійного за­воду виникла проблема утилізації його сировини, тому що не-вирішення такого питання могло призвести до екологічної катастро­фи у регіоні. Тільки втручання Кабінету Міністрів України надало можливість приєднати господарський суб'єкт-банкрут до іншого ме­талургійного заводу і запобігти серйозному екологічному лиху [Архів господарського суду Донецької області. Справа № 6/3—206 за 1998 р.].

Такі обставини були враховані у новій редакції Закону. Однак норми Закону тільки «пом'якшують», але не розв'язують проблеми, оскільки закон не містить повноважень для вказаних учас­ників. Вони тільки можуть брати участь у справі про банкрутство, маючи лише окремі, несуттєві права. Так, при банкрутстві особли­во небезпечних об'єктів орган місцевого самоврядування або відповідний центральний орган виконавчої влади мають право ук­ласти договір поруки із комітетом кредиторів, що є підставою для введення судом процедури санації (ч. З ст. 43 Закону). Тим часом на практиці такі договори не укладаються, тому що у зазначених органів просто немає грошей, щоб виплатити великі борги креди­торам. Залишається один шлях — ліквідації. Однак у Законі форма участі таких суб'єктів під час проведення всіх заходів у ліквідаційній процедурі не регламентована. Очевидно, орган місцевого самоврядування і відповідний центральний орган вико­навчої влади повинні бути членами ліквідаційної комісії. Водно­час усі питання щодо закриття (консервації) особливо небезпеч­них об'єктів мають вирішуватися виключно відповідним представ­ником центрального виконавчого органу та його вказівки повинні мати обов'язкову силу як для ліквідатора, так і для комітету креди­торів. Розбіжності, що виникають між ліквідатором, комітетом кредиторів і представником центрального органу виконавчої вла­ди, мають вирішуватися судом.

Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає поняття такого учасника як осо­би, уповноваженої загальними зборами, на яких були присутні не менш як три четвертих від штатної чисельності працівників борж­ника, представляти їх інтереси при проведенні процедури бан­крутства із правом дорадчого голосу (ст. 1 Закону). Як видно зі змісту норми, представник працівників боржника представляє інтереси тільки працюючих на господарюючому суб'єкті. Що ж стосується звільнених працівників, то вказаний представник їхні інтереси не представляє.

Закон не містить повноважень для представника працівників боржника. Представник працівників боржника має право брати участь із правом дорадчого голосу в роботі комітету кредиторів. Крім того, якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має переважне право вимагати передання його цілісного майнового комплексу підприємства-боржника в оренду за умови прийняття на себе гро­шових зобов'язань боржника та за наявності згоди на це креди­торів (ч. 14 ст. 17 Закону).

У цій ситуації від імені трудового колективу виступає його представник, який доводить до відома коміте­ту кредиторів волю працівників. Якщо комітет кредиторів згод­ний, то здійснюється перетворення боржника у господарське то­вариство, і кредитори укладають з ним мирову угоду.

Сфера дії представника працівників у процедурі банкрутства дуже широка. Насамперед представник слідкує за дотриманням мора­торію на задоволення вимог кредиторів боржника з тим, щоб пога­сити вимоги щодо заробітної плати. Якщо при складанні плану са­нації керуючим санацією передбачається зміна умов праці, скоро­чення чисельності працівників, необхідно мати згоду представника. Відсутність спеціальних норм про захист працівників від безпідстав­ного звільнення у процедурі санації відіграє негативну роль, тому що зменшує ефективність роботи господарюючого суб'єкта.

Повноваження представника працівників повинні полягати не у вирішенні часткових питань — погашення тим чи іншим працівникам заборгованості із заробітної плати, а у досягненні за­гальної мети — збереження господарюючого суб'єкта та віднов­лення його платоспроможності.

Незважаючи на те, що Закон не передбачає участі у процедурі банкрутства прокурора, однак ст. 2, 29 Господарського процесу­ального кодексу України дають на це повне право. Відповідно до ст. 2, 29 цього кодексу прокурор звертається до господарського су­ду із заявою в інтересах державного органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Прак­тика свідчить, що прокуратура звертається до суду із заявою про порушення справи про банкрутство або про визнання грошових вимог в інтересах державної податкової служби або Пенсійного фонду України. Причому випадки такої участі дуже рідкісні. Пояс­нюється це тим, що провадження у справі про банкрутство дуже дороге і потребує великого відволікання часу у працівників проку­ратури. Крім того, при ініціюванні справи про банкрутство завжди постає питання про оплату праці арбітражного керуючого.

Господарський суд виконує контрольні функції над учасниками процедури банкрутства. Виступаючи від імені держави, госпо­дарський суд слідкує, щоб учасники процедури банкрутства на­лежним чином виконували свої обов'язки. Контрольні функції господарського суду полягають у:

• констатації (визнанні) наявності або відсутності у кредиторів грошових вимог до боржника;

• перевірці відповідності вимогам законодавства основних документів кредиторів, спрямованих на погашення грошових зо­бов'язань шляхом затвердження плану санації та мирової угоди;

• перевірці відповідності вимогам законодавства кандидатури арбітражного керуючого шляхом призначення на посаду, а також у оцінюванні зробленої роботи шляхом затвердження звітів керую­чого санацією, ліквідатора.

Якщо у процесі розгляду судом документів кредиторів (коміте­ту кредиторів), арбітражного керуючого суд доходить висновку про незаконність таких документів, то він їх відхиляє або відмов­ляє у задоволенні. Це означає, що учасники процедури банкрутст­ва повинні оформляти документи відповідно до вимог Закону або інших нормативних актів.

Поряд з контрольними функціями суд виконує юрисдикційну, тобто здійснює правосуддя у справах про банкрутство. Саме цей орган держави порушує і припиняє справи про банкрутство. Незва­жаючи на те, що будь-які дії учасники справи про банкрутство здійснюють самостійно, однак у ряді випадків господарський суд у рамках справи про банкрутство розглядає майнові спори, які хоча і випливають з відносин банкрутства, але цілком могли б бути вирішеними у загальному (позовному) спорі. Це — відшкодування збитків, що виникли у результаті відмови керуючого санацією від виконання триваючих договорів боржника (ч. 10 ст. 17 Закону); визнання зацікавлених угод боржника недійсними (ч. 11 ст. 17); визнання недійсною або розірвання мирової угоди (ч. 1,5 ст. 39).

Якщо за контролюючими функціями повноваження госпо­дарського суду у процедурі банкрутства більше нагадують менед­жера (керуючого), то з майнових спорів — суд позовного провад­ження. Тому необхідно врахувати мету, завдання і функції суду у процедурі банкрутства. Адже вони дуже суттєво відрізняються від судів позовного провадження. У процедурі банкрутства суд не роз­глядає спору по суті, а контролює роботу учасників, оперативно втручаючись у їх діяльність. Завдання суду у процедурі банкрутст­ва полягає у забезпеченні умов для фінансового оздоровлення гос­подарюючого суб'єкта, усуненні всіх негативних наслідків, які мо­жуть виникнути від ліквідації підприємств у випадку банкрутства. У процедурі банкрутства господарський суд виконує функції дер­жави по нагляду і контролю відносин неспроможності (банкрутст­ва).