5.4. Мирова угода

Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону під мировою угодою у справі про банкрутство розуміють домовленість між боржником і кредитором щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списан­ня) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Г. Ф. Шершеневич свого часу сформулював доволі чітке визна­чення поняття мирової угоди, яке, на нашу думку, не втратило сво­го значення. Згідно з цим визначенням «під мировою угодою ро­зуміють затверджений судом договір між боржником та встановле­ною у законі більшістю конкурсних кредиторів, що спрямований на визначення взаємних відносин між неспроможним боржником і всіма його кредиторами із припиненням порушеного конкурсно­го процесу».

Мирова угода — особлива (специфічна) угода, що має свої оз­наки, які відрізняють її від подібних господарсько-правових угод:

• мирова угода укладається у процесі банкрутства;

• вона вступає у силу з моменту затвердження п господарським судом;

• сторони угоди не можуть у подальшому вносити зміни;

• вони не можуть самостійно її розірвати. Для цього потрібне рішення господарського суду;

• розірвання мирової угоди або визнання її недійсною зумов­лює відновлення провадження у справі про банкрутство і віднов­лення попередніх вимог у незадовільній частині.

Водночас мирова угода є особливим процесуальним докумен­том, ознаки якого надають можливість відрізнити її від мирових угод у цивільному та господарському процесах:

• рішення про укладення мирової угоди приймається не всіма кредиторами, а більшістю від імені всіх;

• умови мирової угоди виконуються боржником добровільно без виконавчих документів суду;

• мирова угода може бути визнана недійсною або розірвана;

• можливе відновлення припиненого провадження у справі у випадках недійсності або розірвання мирової угоди.

Мирова угода — це яскравий приклад специфічності норм інс­титуту банкрутства, який містить у собі поєднання матеріальних і процесуальних норм, на практиці невіддільних одна від одної.

По-перше, комітет кредиторів не є повіреним, тому що не має статусу юридичної особи, а виступає у вигляді аморфного стану на підставі Закону. По-друге, тут відсутня воля, вільне волевиявлення всіх учасників угоди. Комітет кредиторів приймає рішення більшістю голосів від імені всіх. Від імені боржника може прийма­ти рішення (у процедурах санації та ліквідації) не орган ке­рівництва, а арбітражний керуючий (ліквідатор, керуючий сана­цією). Тут може мати місце уступка із однієї сторони — кредиторів, оскільки боржник нічого не «втрачає». Наприклад, розстрочка або прощення боргів.

По-третє, ряд умов угоди закріплені в Законі і стосуються пуб­лічно-правових відносин у частині зобов'язань по податках та збо­рах. По-четверте, застосовані в угоді певні елементи цивільного права: відступне, прощення боргів, новація (заміна даного зо­бов'язання іншим), виконання зобов'язання іншою собою має публічно-правове забарвлення, тому що в основі їх впливу лежить не добровільний, а примусовий характер. Воля більшості учас­ників бере верх над меншістю.

По-п'яте, Закон встановлює тільки істотні умови мирової угоди (розстрочка, відстрочка, прощення боргів). Інші конкретизуючі умови угоди не встановлюються і не нав'язуються правовою нор­мою, а визначаються учасниками угоди самостійно шляхом різно­го роду погоджень.

Перераховані ознаки дають всі підстави кваліфікувати мирову угоду як господарський договір, що переважно містить публічно-правову основу та елементи приватноправового характеру. Миро­ва угода — це насамперед господарсько-правовий договір, що не­се господарсько-процесуальне навантаження. Укладаючи її, сто­рони — кредитори та боржник — домовляються про шляхи виходу з процедури банкрутства, про умови та порядок оплати боргу, спосіб фінансового оздоровлення.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів креди­торів — членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі заставні кредитори дали письмову згоду на її укладення [Постано­ва Вищого господарського суду України від 29 жовтня 2003 р. у справі № 8/194-360Б]. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника (у проце­дурі розпорядження майном) або арбітражним керуючим (у про­цедурі санації та ліквідації). Мирова угода укладається у письмовій формі. Вона підписується боржником-керівником або арбітраж­ним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), а від імені кре­диторів — головою комітету кредиторів.

У мировій угоді містяться належні та можливі умови. Мирова угода повинна містити положення про розмір, порядок та строки виконання зобов'язань боржника; відстрочку або розстрочку, прощення (списання боргів та їх частини). Вона може містити умови про виконання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на акції боржника; задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не можуть суперечити зако­нодавству.

Формулювання у ст. 1 Закону прощення боргів як припинення зобов'язань за домовленістю сторін слід розуміти у вузькому зна­ченні. Так, у ст. 604 ЦК України припинення зобов'язань за домо­вленістю сторін передбачає новацію, тобто заміну одного зо­бов'язання іншим між тими самими особами. Прощення боргів як одна з форм припинення зобов'язань за домовленістю сторін — це звільнення кредитором боржника від зобов'язань по сплаті боргу (ст. 605 ВД України).

Таким чином, припинення зобов'язань за домовленістю сторін згідно зі ст. 1 Закону слід вважати тільки у формі прощення боргів, без новації і відступного. Що ж стосується новації та відступного, то вони можливі як додаткові умови мирової угоди: виконання зо­бов'язань боржника третіми особами, обмін вимог кредиторів на акції або майнові активи боржника, задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не суперечать Закону (ч. 4 ст. 37).

У процедурі банкрутства одностороння відмова кредиторів від своїх вимог завжди має оформлятися угодою сторін як припинен­ня зобов'язань за домовленістю сторін (ст. 604, 605 ЦК України). Наприклад, повне прощення боргів кредиторами. У процедурі банкрутства на відміну від позовного провадження немає відмови від позову (заяви, вимоги). У ст. 10 Закону йдеться тільки про відкликання заяви, і таке можливо тільки для ініціюючого креди­тора. Тоді мирова угода не укладається. Відкликання заяви креди­тора зумовлює не припинення провадження у справі (що властиво позовному провадженню), а залишення заяви без розгляду. Якщо між ініціюючим кредитором та боржником укладається мирова угода, то вона не є такою, а вважається частковою (позасудовою) угодою та регулюється виключно цивільним законодавством.

Отже, угода, яка укладена до опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство між ініціюючим кредитором і боржником, є приватноправовою, а не мировою угодою у ро­зумінні ст.35 Закону, відповідно не може мати правових наслідків, передбачених для такої угоди [Постанова Вищого господарського суду України від 30 липня 2003 р. у справі № Б-19/217-02].

З аналізу ст. 10, 35 Закону видно, що мирова угода — це кон­курсний договір. Він можливий у разі появи співтовариства креди­торів. А поява такого співтовариства — тільки після опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство. Не випадково у ст. 10 Закону говориться, що заяву про порушення справи про банкрутство може бути відкликано до опублікування оголошення або після нього, якщо упродовж місяця не надійшли заяви інших кредиторів. Іншими словами, процедура банкрутства (конкурс) починає свою головну Дію тільки після опублікування в газеті. У зв'язку з цим постає цілком закономірне запитання: а коли можливе укладення мирової угоди? Адже у ч. 2 ст. 35 Закону говориться про укладення ми­рової угоди на будь-якій стадії провадження у справі про банкрут­ство.

У процедурі розпорядження майном мирова угода укладається та затверджується на заключному етапі: коли суд визнає вимоги кредиторів та затвердить реєстр вимог; коли кредитори проведуть перші загальні збори і оберуть комітет кредиторів. Тоді й виникає запитання: яким шляхом піде далі процедура банкрутства — са­нації, ліквідації чи мирової угоди? До зазначених процесуальних дій у процедурі розпорядження майном мирова угода не може ук­ладатися. У ч. 11 ст. 11 Закону говориться про засідання суду у про­цедурі розпорядження майном, де поряд із санацією або ліквідацією суд може припинити провадження у справі про бан­крутство. Таке припинення провадження у справі можливе під час заключного засідання суду тільки у разі повної сплати боргу кре­диторам або при затвердженні мирової угоди. Отже, у процедурі розпорядження майном мирова угода може бути затверджена тільки на етапі підсумкового засідання суду.

Рішення про укладення мирової угоди приймається не всіма кредиторами, а більшістю комітету кредиторів. Причому більшістю не кількості кредиторів, а голосів конкурсних креди­торів комітету кредиторів (ч. З ст. 35 Закону). А умови мирової уго­ди поширюються на всіх кредиторів, у тому числі на тих, що не брали участі у голосуванні або які голосували проти.

Законодавцем встановлені гарантії захисту для такої меншості кредиторів. Так, умови меншості повинні бути не гіршими, ніж умови кредиторів тієї ж черги, які не підтримали мирової угоди. Якщо більшість кредиторів прийняла рішення про повне прощен­ня боргів, то така умова обов'язкова для всіх кредиторів, у тому числі для меншості. Іншими словами, мимо волі меншості креди­торів вирішується доля грошових вимог усіх кредиторів. Такий підхід відрізняється від позовного провадження, де всі позивачі, незалежно від розміру їх вимог, повинні висловити згоду на укла­дення угоди (мирової угоди).

Додаткові умови мирової угоди можуть містити умови участі інвестора у фінансовому оздоровленні боржника. Це обмін боргів на акції (частки участі) або на майно боржника, виконання зо­бов'язань третіми особами, задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не суперечать Закону. Такі форми участі інвестора властиві процедурі санації та містяться безпосередньо у плані са­нації. Якщо у плані санації в обов'язковому порядку обумовлю­ються суттєві умови участі інвестора в задоволенні вимог креди­торів (переведення боргу або частки боргу на інвестора), строк і черговість боргу кредиторам, умови відповідальності за невико­нання взятих на себе зобов'язань (ч. 1 ст. 18 Закону), то для миро­вої угоди таких умов немає. Це значно знижує ефективність миро­вої угоди. Крім того, інвестор не підписує мирової угоди, а кон­кретна регламентація його участі в оплаті боргу та отриманні взамін цього майна або акцій боржника знаходить відображення тільки після затвердження мирової угоди у вигляді окремих дого­ворів: доручення, купівлі-продажу, міни тощо. Практика свідчить, що така правова невизначеність спричиняє конфлікти між учас­никами процедури банкрутства після затвердження мирової угоди. Вихід вбачається в участі інвестора як у підготовці, обговоренні, так і в підписанні мирової угоди.

Мирова угода має бути комплексним договором, у якому пе­реплітаються інтереси всіх учасників процедури банкрутства: кре­диторів, боржника, власника, інвесторів тощо. У такій угоді зо­бов'язання між учасниками повинні бути чітко регламентовані для запобігання додатковим спорам.

Важливим моментом при укладенні мирової угоди є застосу­вання пільг по податках та інших обов'язкових платежах. Тут зако­нодавець закріпив обов'язок для органів стягування погодитися на задоволення частини вимог по податках і зборах (обов'язкових платежах) на умовах мирової угоди. Знаючи консервативний ха­рактер кредиторів по податках та зборах (податкові кредитори), Закон презюмував їх згоду на умови мирової угоди. Іншими слова­ми, згода податкового кредитора на укладення мирової угоди не потрібна. На жаль, механізм такого необліку в Законі не розкрито. Це призводить до того, що податковий кредитор, маючи суттєвий розмір грошових вимог у загальному обсязі кредиторських вимог, може взагалі заблокувати прийняття рішення комітету кредиторів про укладення мирової угоди.

Так, у процедурі банкрутства підприємства «А» через податкову інспекцію, що володіла більшістю голосів, замість мирової угоди комітет кредиторів прийняв рішення про санацію. Якби податкова інспекція не брала участі в голосуванні, то мирова угода була б укладена [Архів господарського суду Донецької області. Справа № 5/4026 за 1999 р.].

Він імені боржника у процедурі санації та ліквідації правом підпису володіє арбітражний керуючий. Власник і боржник у цих процедурах не можуть брати участі ні в обговоренні умов, ні в підписанні мирової угоди. Оскільки кандидатура арбітражного ке­руючого (керуючого санацією, ліквідатора) пропонується самими кредиторами, то по суті така особа є їх представником (ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 24 Закону). Відповідно, мирова угода укладається самими кредиторами. На нашу думку, обговорення мирової угоди із борж­ником і власником сприяло б підвищенню ефективності мирової угоди, дало б змогу побачити негативні або позитивні моменти її умов. Якщо власник та боржник не підписують угоди, то вони не повинні бути виведені з участі у процедурі мирової угоди. Реаль­ність виконання умов мирової угоди прямо залежить від участі власника і боржника у процедурі мирової угоди.

При укладенні мирової угоди у процедурах санації та ліквідації виникає питання про можливість включення поточної заборгова­ності до об'єкта мирової угоди. Якщо цього не зробити, то креди­тори поточної заборгованості після затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі можуть знову ініціювати про­цедуру банкрутства. На жаль, Закон передбачає як об'єкт мирової угоди грошові вимоги кредиторів, визнані господарським судом та включені до реєстру.

Згідно зі ст. 4 Закону мирова угода є процедурою банкрутства. Тому слід розрізняти мирову угоду як процесуальну угоду і як про­цедуру банкрутства. Процедура мирової угоди являє собою поря­док досягнення домовленості між кредиторами та боржниками про умови відстрочки (розстрочки), прощення боргів, а також процес затвердження господарським судом цієї мирової угоди.

Незважаючи на те, що в Законі говориться про мирову угоду як про судову процедуру, така процедура здійснюється не самостійно, а в рамках інших процедур: розпорядження, санації або ліквідації. Таке поєднання процедур, на нашу думку, має негативну роль. У процедурі санації одним із засобів фінансового оздоровлення є розстрочка, відстрочка або прощення боргів, про що має уклада­тися мирова угода (ч. 2 ст. 18 Закону). Якщо укладена мирова уго­да, то провадження у справі одразу припиняється. Отже, мирова угода має додаватися до плану санації. Виникає запитання: чому не можна укладати просто цивільно-правову угоду про прощення (розстрочку, відстрочку) боргів з деякими кредиторами за їх зго­дою?

Водночас є розбіжності по укладенню мирової угоди в проце­дурі санації між ст. 21 та ст. 38 Закону. Так, згідно зі ст. 21 Закону керуючий санацією разом із звітом пропонує комітету кредиторів укласти мирову угоду У цьому випадку комітет кредиторів прий­має рішення про укладення мирової угоди. Крім того, господарсь­кий суд розглядає поряд із документами, перерахованими у ст. 38 Закону, і звіт керуючого санацією. На нашу думку, розгляд мирової угоди разом із звітом керуючого санацією можливий тільки тоді, коли у процедурі санації був затверджений план санації та прове­дена часткова виплата кредиторам. Оскільки боржник не повністю погасив борг кредиторам, то тут маємо два варіанти подальших дій: ліквідація або мирова угода. Звіт керуючого санацією потрібен для оцінки правомірності дій керуючого санацією по відновленню платоспроможності боржника та часткової оплати боргу кредито­рам. У випадку не проведення керуючим санацією часткового по­гашення грошових вимог кредиторами застосовуються правила розділу IV Закону (мирова угода). І тоді звіт керуючого санацією не підлягає розгляду ні комітетом кредиторів, ні господарським су­дом.

Поєднання процедур мирової угоди та ліквідації також відіграє негативну роль. Адже за ліквідаційної процедури здійснюються незворотні процеси: звільнення працівників, реалізація майна. Доки учасники узгодять умови мирової угоди, від майна боржника нічого не залишиться, а отже, і мирова угода втрачає сенс. Все це свідчить про необхідність того, щоб процедура мирової угоди була основною судовою процедурою, а не факультативною.

Після того як мирова угода буде підписана всіма діючими сто­ронами, заява про її затвердження має бути передана арбітражним керуючим у п'ятиденний строк до господарського суду. До заяви арбітражного керуючого мають бути додані:

— текст мирової угоди;

— протокол засідання комітету кредиторів, на якому було прийнято рішення про укладення мирової угоди;

• список кредиторів із встановленням поштової адреси (коду), який ідентифікує платника податків та суму заборгованості;

• зобов'язання боржника про відшкодування витрат, передба­чених ст. 31 Закону, крім заставних кредиторів;

• письмові заперечення кредиторів, які не брали участі у голо­суванні про укладення мирової угоди або голосували проти цього (за їх наявності).

Господарський суд, отримавши заяву про затвердження миро­вої угоди із доданими до неї документами, зобов'язаний призначи­ти засідання суду для розгляду мирової угоди, про що повідо­мляється сторонам угоди (комітету кредиторів, боржнику (у про­цедурі розпорядження майном), арбітражному керуючому). Якщо мирова угода відповідає перерахованим вимогам, то господарсь­кий суд її затверджує та припиняє провадження у справі про бан­крутство.

При цьому господарський суд розглядає не тільки умови миро­вої угоди, а й порядок прийняття кредиторами рішення про укла­дення угоди. У зв'язку з цим суд розглядає заперечення креди­торів, які не брали участі або проголосували проти укладення ми­рової угоди. Оцінка таких заяв здійснюється судом на предмет об­меження майнових прав вказаних мировою угодою кредиторів. Згідно з ч. З ст. 36 Закону умови для таких кредиторів не повинні бути гіршими, ніж у кредиторів тієї ж черги, що підтримали миро­ву угоду.

А якщо кредитори однієї черги мають різні умови, але вони всі проголосували за укладення мирової угоди? Якщо всі кредитори тієї ж черги мають різні умови, але вони всі згодні на це, то що у цьому неправильного?

Наприклад, у справі про банкрутство бавовнопрядильної фабрики кредитори із невеликим розміром грошових вимог за умовами миро­вої угоди мали відстрочку в оплаті один місяць, а у інших кредиторів погашення грошових вимог було відстрочено на один рік і фактично розстрочувалося на шість років. У судовому засіданні така мирова уго­да була затверджена судом, тому що всі кредитори проголосували за укладення угоди. Кредитори пояснили свою позицію тим, що «неве­ликі» кредитори не можуть чекати довго, тому що самі стануть бан­крутами, а на великих кредиторів таке погашення боргу ніяк не відіб'ється, адже розмір їх вимог такий великий, що погашення займе ті самі шість років [Архів господарського суду Донецької області. Справа № 24/776 за 2000 р.].

На нашу думку, суд вчинив правильно, затвердивши таку миро­ву угоду, оскільки обмеження прав кредиторів має бути здійснено тільки згідно із Законом. І якщо всі кредитори дотримуються умов мирової угоди, де має місце незбігання умов для кредиторів однієї черги, що ж тут неправильного? Інша річ, якщо є заперечення кре­диторів. У цьому разі працює норма Закону про захист інтересів меншості (ч. З ст. 36).

Мирова угода вступає у силу з дня затвердження господарським судом. З цього моменту боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно із умовами мирової угоди. Мирова угода є обов'язковою для боржника (банкрута) кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одно­стороння відмова від виконання умов мирової угоди не допус­кається.

Ухвала про затвердження мирової угоди підлягає оскарженню [Постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № Б15/67—00].

З дня затвердження господарським судом мирової угоди при­пиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Керуючий санацією або ліквідатор виконують обов'язки керівника (органів управління) боржника до призначення керівника боржника (органів управлін­ня).

Господарський суд також може відмовити у затвердженні миро­вої угоди. Таке можливо: якщо порушений порядок укладення ми­рової угоди, встановлений Законом; якщо умови мирової угоди су­перечать законодавству. Винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди не є перешкодою для укладення нової мирової угоди за іншими умовами.

На практиці виникає питання про сферу дії мирової угоди. Ад­же кредитори, що не звернулись у встановлений строк, можуть опинитися у кращому становищі, ніж «законослухняні» кредито­ри, тому що грошові вимоги останнього можуть бути прощені або відстрочені (розстрочені) мировою угодою.

Як це питання вирішувалося за часів Г. Ф. Шершеневича? Сто­совно цього він писав, що «юридична сила мирової угоди за іно­земним законодавством поширюється на всіх взагалі кредиторів, незалежно від того, чи заявили вони свої вимоги, чи були вимоги їх допущені або оскаржені... У нашому законодавстві не сказано, на яких кредиторів поширюється сила мирової угоди... Таким чи­ном, залишається відкритим питання про вплив мирової угоди на кредиторів, які не заявили своїх претензій. Але така сила повинна бути визнана по суті справи, інакше кредитори, що утримуються від заяви претензій, виявились би у кращому становищі порівняно із кредиторами, які своєчасно виконали вимоги закону. Кредито­ри несумлінні, будучи впевнені, що мирова угода буде укладена, можуть навмисно не заявляти своїх вимог, щоб потім звернути своє стягнення на майно боржника у загальному порядку Креди­тори були своєчасно попереджені про мирову угоду, яка могла бу­ти, а тому і повинні були поспішати із виявленням своєї думки... Що ж стосується нашої практики, то вона схиляється до погляду, що сила мирової угоди не поширюється на кредиторів, що не бра­ли участі в конкурсному процесі...».

На жаль, описана Г. Ф. Шершеневичем проблема має місце у відносинах неспроможності в Україні. Це підтверджує приклад з судової практики.

Так, у процедурі банкрутства цементного заводу було укладено ми­рову угоду, яка охоплювала конкурсних кредиторів у обсязі 85 % всіх грошових вимог на загальну суму 70 млн. грн. (близько 13 млн. доларів США). Умови мирової угоди передбачали прощення 90 % грошових вимог та погашення 10 % заборгованості третіми особами упродовж одного року. Після затвердження господарським судом мирової угоди один з кредиторів, який не брав участі у справі про банкрутство, звер­нувся з позовом про стягнення заборгованості за простроченим вексе­лем на суму 90 000 грн. (близько 16 000 доларів США). Рішенням гос­подарського суду позов був задоволений. Друга — апеляційна інстанція залишила рішення без змін. При цьому інстанції мотивува­ли свої рішення тим, що умови мирової угоди не поширюються на кредиторів, які не брали участі у справі про банкрутство, а процедура банкрутства не зачіпає відносин у вексельному обороті. Однак ка­саційна інстанція скасувала всі судові рішення та відмовила у позові «недобросовісному» кредитору. Скасувавши рішення судів, касаційна інстанція вказала, що процедура банкрутства охоплює всіх кредиторів боржника незалежно від того, пред'явили вони свої вимоги до суду чи ні. Доля тих кредиторів, які не звернулися у встановлений "строк зі своїми грошовими вимогами, визначена законом: їх вимоги не роз­глядаються і вважаються погашеними [Архів господарського суду Донецької області: Справа № 24/2416 за 2000 р.; Справа № 1/107 за 2001 р.]

Таким чином, ми бачимо, що судова практика в Україні пішла шляхом захисту «законослухняного» кредитора і тим самим відно­вила справедливість у відносинах неспроможності, що не можна було зробити у дореволюційній Росії.

Редакція ст. 39 Закону, що стосується розірвання мирової угоди або визнання її недійсною, викладена невдало, неповно, що вик­ликає різночитання та складність у її застосуванні.

Вступивши у силу, мирова угода може бути визнана недійсною або бути розірваною тим самим господарським судом, який її за­тверджував, за заявою будь-якого з кредиторів. Мирова угода мо­же бути визнана недійсною, якщо існують підстави для визнання угод недійсними, передбачені цивільним законодавством Ук­раїни.

Розірвання мирової угоди як між її сторонами, так і між окре­мими кредиторами за своєю ініціативою Законом не передбачено. Мирова угода може бути розірвана тільки за рішенням господарсь­кого суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди що­до не менш як однієї третини вимог кредиторів. Розірвання миро­вої угоди господарським судом стосовно окремого кредитора не зумовлює її розірвання щодо окремих кредиторів.

Водночас визнання мирової угоди недійсною є підставою для відновлення провадження у справі про банкрутство. Що ж сто­сується розірвання мирової угоди, то його наслідки у Законі пря­мо не вказані. Тільки зі змісту ст. 39 Закону можна зробити висно­вок, що вони ті самі, що і для визнання мирової угоди недійсною.

При цьому визнання мирової угоди недійсною або її розірван­ня має здійснюватися виключно у рамках провадження у справі про банкрутство [Постанова Вищого господарського суду України від 11 червня 2003 р. у справі № Б-3067/2-23].

Наслідки визнання мирової угоди недійсною або її розірвання (за винятком визнання мирової угоди недійсною щодо окремо взятого кредитора) поділяють на формальні (процесуальні) та ма­теріальні.

Процесуальні наслідки:

а) відновлюється провадження у справі на тій стадії, на якій во­но було припинено (розпорядження, санація або ліквідація);

б) робиться повідомлення про відновлення провадження у справі в офіційному друкованому органі з зазначенням наймену­вання боржника, номера справи, підстави для відновлення прова­дження у справі, найменування господарського суду;

в) представницькі органи кредиторів, арбітражний керуючий та учасники справи відновлюються у повноваженнях.

Матеріальні наслідки:

а) вимоги конкурсних кредиторів, по яких були надані від­ строчка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів відновлюються у повному розмірі в незадоволеній частині;

б) вимоги кредиторів, які були оплачені у період дії мирової угоди, вважаються погашеними, отримані при цьому грошові ко­шти не повертаються.

Вимоги кредиторів, стосовно яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються у повному обсязі в незадоволеній частині. За неви­конання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника у розмірі, передбаченому цією угодою. Такі вимоги підлягають розгляду в господарському суді у порядку позовного провадження. Якщо буде порушена справа про банкрутство цього ж боржника, то обсяг вимог кредиторів, стосовно яких була укла­дена мирова угода, встановлюється в межах, передбачених цією угодою.

Головне значення мирової угоди полягає в тому, що воно є ме­ханізмом фінансового оздоровлення фінансово неспроможних підприємств. Воно досить ефективне при банкрутстві підприємств із планово збитковою економікою (вугільні шахти), де процедура санації не дає значного позитивного результату.

Регулювання відносин інституту мирової угоди нормами госпо­дарського права в Україні цілком та повністю виправдано. Річ у то­му, що не можна робити мирову угоду половинчастою, тобто роз­рахованою на частину кредиторів, скажімо, за цивільно-правови­ми грошовими зобов'язаннями. По-перше, це не відповідатиме основній ідеї відносин неспроможності — погашенню та врегулю­ванню грошових зобов'язань з усіма кредиторами. По-друге, про яке фінансове оздоровлення може йтися, якщо ця проблема не вирішена судовими процедурами?

Мирова угода — це глобальний господарський договір, умови якого охоплюють усіх кредиторів боржника (як тих, хто бере участь у справі, так і тих, хто не бере участі). Мирова угода відоб­ражає спільний інтерес усіх учасників справи про банкрутство.

Має рацію В. К. Мамутов, стверджуючи, що система правового регулювання господарської діяльності не вкладається ні у рамки цивільного, ні у рамки адміністративного права, як би їх штучно не розсували. Яке питання не взяти в галузі економіки, потрібен системний, комплексний підхід, тобто підхід, який є адекватним регульованим складним економічним відносинам.

Тому регулювання відносин неспроможності нормами госпо­дарського права на прикладі інституту мирової угоди відповідає ринковим відносинам у економіці та сприяє реальному фінансо­вому оздоровленню господарюючих суб'єктів в Україні.

68