260 (Включаючи 23 місцеві політичні організації, що прилучилися); Союз

російського народу (СРН) — 350 тис. і 2148 організацій. Таким чином, основні

ліберальні партії поступалися найважливішим соціалістичним партіям і СРН по

сукупному числу членів в 1,5—2,3 рази, а по кількості місцевих організацій —

в 3,5—4,1 рази. Відносна слабкість лібералів, тобто партійного центру

(точніше, лівого центру) і наявність могутніх (до того ж непримиренно ворожих

один одному і лібералам) флангів, представлених соціалістичними і

традиціоналістсько-монархічними партіями, склали особливість партійної

системи Росії.

Облік дрібних партій і особливо думської статистики вносить деякі корективи в

оцінку впливовості основних політичних течій. Не дивлячись на відому

умовність даних про партійний, фракційний склад російського парламенту, можна

констатувати, що у всіх Державних думах, окрім Другої, найрадикальнішої,

ліберали в цілому мали в своєму розпорядженні не тільки відносну, але і

абсолютну більшість, в усякому разі на момент початку роботи Дум. Проте,

беручи до уваги збитковість виборчого законодавства, обмежені права

російського парламенту і суперечності усередині лібералів, можна

констатувати, що їх сильні позиції в Думах не могли повністю компенсувати

вузькість їх масової бази і відносну слабкість їх впливів в суспільстві в

цілому.

Росія так і не стала парламентською країною, і вплив партій у парламенті не

мав тут такого значення, як в більшості західних країн. За винятком періодів

1906—1907 і 1915—1917 рр., коли Дума, виступаючи центром опозиції царському

режиму, привертала до себе широку увагу і суспільні симпатії, пригнічуючи

частину населення Росії, слабо цікавилися думською роботою і, як правило, не

покладала па її особливих надій. На засіданні соціал-демократичної фракції

III Думи в жовтні 1908 р. наголошувалося: «Доповіді з місць констатують або

повний індиферентизм населення до Державної думи і до фракцій, або ж

негативне відношення» " (тут, правда, потрібно враховувати особливості

електорату соціал-демократів).

Диспропорція в співвідношенні чисельності членів, партійних організацій і

кількості одержаних на виборах голосів багато в чому пояснювалася відмінністю

організаційної будови соціалістів, СРН і лібералів, більшою мірою

орієнтованих на думську діяльність. Разом з тим дуже значна питома вага

позапарламентської діяльності — чим на Заході відрізнялися головним чином

соціалісти — була взагалі характерний для російських партій. Кадети і у

меншій мірі октябристи розуміли важливість організації. Але в реальності сила

партійних структур як би убувала зліва направо. Могутні організації мали

есери, РСДРП (у більшовиків формувався новий тип централізованої, по суті

вождистської партії), їм поступалися кадети, ще більш — октябристи, а СРН

багато в чому нагадував організацію типа руху. Сила партійної організації —

за інших рівних умов — грала величезну, а з 1917 р. і визначальну роль в

«живучості» партій.

Правий партійний фланг, традиціоналісти, багато в чому спирався на підтримку

держави. Основна ідея Союзу російського народу, писав З. Е. Крижановській,

полягала в тому, щоб «...виповнити на засадах самооборони — «око за око, зуб

за зуб» — недоліки урядової охорони, зв'язаної державними формальностями».

Справа доходила до того, що деякі члени чорносотенних партій, опинившись в

«обмеженому» матеріальному положенні, зверталися «за нагородою» за свою

активну політичну діяльність до Департаменту поліції. «Для нас, необізнаних,

— іронізував А. У. Пешехонов, лідер народних соціалістів, — не зовсім ясно,

де кінчається корпус жандармів і де починається Союз російського народу».

Проте зв'язки чорносотенців з державою і особливо з поліцією не можна

переоцінювати. В цілому традиціоналістсько-монархічні партії зберігали свою

самостійність. Проте різностороння державна підтримка як би завищувала в

якійсь мірі їх реальну силу. В той же час лівий фланг — соціалістичні партії

— до 1917г. діяли переважно в обмежених державою умовах, що стримувало

реалізацію їх потенційних можливостей. Таким чином, вже із самого початку

партійну систему Росії відрізняв гіпертрофований лівий, соціалістичний фланг,

дія якого на суспільство багато в чому залежало від стабільності державної

влади.

Вже з 1906 р. дослідники помічали, що на відміну від більшості європейських

партій російські набагато менш «співпадали» з класами і крупними соціальними

группами. Це було однією з причин характерного для Росії розколу споріднених,

близьких одна однії партій. У країні практично не було скільки-небудь крупних

«буржуазних» партій. Російська буржуазія відносилася до кадетів, частково до

октябристів і навіть до прогресистів (хоча останні створювали в 1912г. свою

партію саме як буржуазну) з деякою настороженістю і, не дивлячись на

зближення, що посилювалося, не рахувала їх, по крайній мірі до 1917г.,

«своїми» партіями. Багато в чому тому і у фінансовому відношенні кадети і

октябристи ледве зводили кінці з кінцями. Та і самі кадети, не чужі, особливо

спочатку, просоціалістичних ідей (деякі з них не заперечували соціалізм як

«ідеал, до якого йде і прийде людство»), скептично відносилися до російської

буржуазії. З повною визначеністю свою прихильність принципам приватного

підприємництва вони офіційно декларували лише в липні 1917г. на IX з'їзді

партії. Така «небуржуазність» складала особливість російського лібералізму,

додаючи його лівому крилу — кадетам — додаткову радикальність, але в цілому

істотно його ослабляючи.

Більшість західних ліберальних партій лише через певний час розколювалася,

виділяючи радикалів. У Росії лібералізм був розколений з 1903 р., тобто ще до

того, як він партійно організувався. Істотні розбіжності виявилися не тільки

відносно лібералів до уряду (октябристи щонайменше до 1909 р. підтримували П.

А. Столипіна, а кадети його жорстко критикували), але і в їх ідеологіях, що

пропонувалися ними моделях майбутнього державного пристрою. Цей розкол, не

подоланий, в усякому разі, до створення Прогресивного блоку, зіграв далеко не

останню роль у тому, що лібералізм в Росії не зміг виконати тієї місії, яка

була здійснена їм на Заході.

Дещо більше клас і партія співпадали у соціал-демократів. Хоча до початку

1905 р. в керівних органах партії робітників не було зовсім. їх частка в

загальній чисельності РСДРП перевищувала 60%. Звітуючи про діяльність соціал-

демократичної фракції в II Думі, Р. А. Алексинській гордо заявляв, що його

партія «має винятковий вплив і авторитет серед пролетарського населення

Росії. Робоча курія майже вся голосувала за соціал-демократів». Проте, не

дивлячись на дійсний успіх на виборах 1907г. і прагнення РСДРП спиратися на

пролетаріат, самі робітники в основній масі ще не вважали її своєю партією.

Доведено відсутність безпосереднього зв'язку між розмахом страйкового руху в

1905 – 1907 рр. і чисельністю організацій РСДРП. Але партія все ж таки була в

робочому середовищі, мабуть, найпопулярнішою серед інших партій, черпаючи в

цьому життєздатність і силу, не дивлячись на існування після розколу її в

1903 р. двох ворогуючих фракцій (з 1917 г.— партій) більшовиків і меншовиків.

Партійну систему Росії відрізняла величезна питома вага «несистемних партій».

Партії в більшості не тільки були опозиційні по відношенню до існуючого

політичного режиму, але і прагнули його поруйнувати (соціалісти, націонали,

кадети, частково і традиціоналісти). У партійних системах західноєвропейських

держав питома вага таких партій була незрівнянно нижчою, більшість

опозиційних, зокрема соціалістичні партії, була вже інтегрована в існуючі в

цих країнах політичні порядки і тому втратило свій радикалізм. Російські ж

партії займали, як правило, самі крайні позиції серед тих, що відповідали їм

— в тій чи іншій мірі — європейських партій. Соціал-демократи (і меншовики,

і, особливо, більшовики) були найрадикальнішими серед соціал-демократів

Європи, кадети — серед європейських лібералів (про що з гордістю заявляв

Мілюков), а таких«консерваторів», а точніше, традиціоналістів-реакціонерів,

як СРН, не було навіть близько серед західноєвропейських партій. Всі ці

надрадикальні партії діяли в одній країні, складаючи російську партійну

систему, яка могла існувати тільки в умовах сильної монархічної влади.

Відмічені особливості партійної системи, її внутрішня антагоністичність і

диспропорційність компенсувалися могутнім державним втручанням: підтримка

традиціоналістів, що служили противагою лібералам і соціалістам; обмеженість

повноважень Думи і «штучне» виборче законодавство; репресії проти соціалістів і

«націоналів» і т.д. Величезна роль держави (що відображала історичні традиції,

потреби модернізації і несформованість цивільного суспільства), а частково і

відносна молодість нових для Росії політичних інститутів (легалізованих лише в