1917). Основні ідеологічні засади срн запозичив з програми "Русского

собрания", а саме: непорушність самодержавства, панування православної

релігії, державність російської народності.

Одним з болючих питань для монархістів був бурхливий розвиток українського

національного руху. I якщо поява перших українських політичних партій в

Російській імперії спочатку не викликала у чорносотенців особливого

занепокоєння і вони взагалі не відокремлювали їх від загального антиурядового

руху, то поступово монархісти усвідомлювали, що український національно-

визвольний рух є однією з небезпечних для царизму сил. У розвитку

українського національного руху, а провідну роль у ньому відігравали саме

ліворадикальні парти, монархісти вбачали загрозу існуванню як єдиної держави,

так і суспільному устрою. На думку "Киевлянина", одна з небезпек Російській

державі, крім "инородческо-еврейской революции", загрожує з боку "нелепых

маньяков" самостійного "украинства". Монархісти вважали, що існує лише єдиний

російський народ, ніякого Українського народу немає, а є лише "гілка

російського народу". Тому и український рух — "явище такою ж мірою шкідливе,

як і безпідставне".

Ворожість до українського національного руху чорносотенці про­несли через

роки. А тим часом Російська імперія йшла до свого логічного кінця. Після

Лютневої революції 1917 р. діяльність чорносотенних організацій заборонили.

Після остаточного краху революції 1905-1907 рр., 1908 р. українські

громадські сили об’єднались в один союз — "Товариство українських

поступовців" (ТУП). Це товариство не було партією, його платформа — лише

визнання конституціоналізму та парламентаризму керівними принципами

автономії. Тому сюди входили люди різних політичних напрямів. Діяльність

тупівців виявлялась в організованій підтримці тих українських товариств і

видань, які були визнані згідно з додержанням вищезазначених принципів у

своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в

ознайомлені російського і закордонного громадянства із завданнями та

характером Українського руху. За дотепним висловом одного з його членів, це

було "нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи".

Щоб застрахуватися від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП

вимагали певного морального цензу и громадянського стану. Ця організація

об’єднувала в собі увесь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї

почали вступати й селяни. До її складу входили, з одного боку, В.Винниченко,

С.Петлюра, М.Грушевський, з іншого — Ф.Матушевський, А.Ніковський, А.В'язлов,

барон Ф.Штейнгель, С.Чикаленко, П.Стебницький та інші. ТУП складалось з

окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах

України, а також у Петербургу та Москві. На чолі ТУПу стояла Рада, що

розміщалась у Києві. Її обирали з'їзди делегатів, які збирались не менше ніж

двічі на рік. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві

та місячник "Украинская жизнь" у Москві. Під його впливом перебували майже

всі "Просвіти", клуби, йому належала "Українська книгарня" в Києві.

Протягом 1912-1913 рр. організації вдалося зав'язати близькі и дружні

стосунки з представниками прогресивного російського громадянства в особі

лідерів парламентських груп, учених, редакторів прогресивних видань.

Представники ТУПу часто їздили до Петербурга и Москви, де разом з земляками-

тупівцями, що там проживали, брали участь у конференціях та нарадах з

представниками фракції кадетів і трудовиків.

На зламі ХІХ-ХХ ст. у житті українців Галичини та Буковини сталися великі

зміни. Тут швидкими темпами розвиваються суспільні сили і національна

самосвідомість. Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім — вихідці з

народовських громад. Поряд з ними діяла нова генерація духовенства. У цей

період священик у Галичині був невтомним працівником і провідником

прогресивних поглядів. Він організовував читальні, позичкові каси, крамниці,

осередки "Сільського господаря", народний дім. Активну участь у суспільному

житті брали вчителі.

Під впливом галицької інтелігенції формується нове покоління відданих,

свідомих і талановитих провідників із селян, які пройшли школу громадської

роботи в селі. Отож, лави галицьких громадських діячів ширились та міцніли і

довкола них гуртувалася національно свідома українська громада.

Активно вливалася у суспільно-політичне життя студентська молодь, яка

виступала проти національного гноблення, домагалася відкриття українських

вищих навчальних закладів, обстоювала ідею української самостійності.

Зокрема, на своєму черговому вічі 14 липня 1900 р. студент Л.Цегельський

(згодом визначний громадсько-політичний діяч) у своїй програмні промові

підкреслював: "Залишається одне — створити свій власний державний організм,

свою власну незалежну самостійну українську державу в етнографічних границях

по всій території, заселеній українським народом. Тільки в самостійній

Україні зможе відповідно зажити наша нація". Промова Л.Цегельського, його

аргументи про необхідність самостійності України свідчать про формування

нових українських патріотів, які всю свою діяльність присвячують втіленню в

життя цієї незалежності України.

Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного,

культурного и економічного відродження викликало шалений опір польських

панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного

стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський

характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об’єднало всі

польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти

українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти

збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в

адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на

українські культурні и господарські потреби, проти призначення українців на

державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах

суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану

посідання".

Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила

Народно-демократична партія — еНДеки, яку в Галичині очолювали професори

Львівського університету С.Грабський та С.Гломбшський. Партія еНДеків

спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан.

Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя.

Ненависть до українства штовхала IX на контакти з галицькими москвофілами.

Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвитком українства

призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення

чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації.

Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила

Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських

земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об’єднати політичні сили в

краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти

польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р.,

рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-

польської адміністрації та проти центрального уряду, який підтримував її.

Для реалізації цього завдання з'їзд постановив розгорнути широку

організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи

сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне

виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського

питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської

боротьби.

Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка

після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для

реорганізації партії доклали зусиль М.Павлик, Л.Бачинський, I.Макух,

К.Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 листопада 1904 р. було створено

спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією

відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого

українського народу по селах і містах". Нова програма парти була схвалена у