1905 — 1906 Рр.) зумовили принижене місце партій і в цілому партійної системи в

політичній системі країни. Крім імператора, навіть згідно Основному закону 1906

р., що зберіг величезні повноваження, великий, а деколи — вирішальний

вплив на політику робили непартійні структури на зразок Ради об'єднаного

дворянства. Та і в суспільній свідомості партії, особливо спочатку, сприймалися

вельми суперечливо. Навіть В. О. Ключевській був супротивником

«партійно-політичного розподілу суспільства при організації народного

представництва». Верховна ж влада, по суті, так і не змирилася з наявністю

партій, а вже тим більше — з їх претензіями на владу. Не «шукайте підтримки в

політичних партіях, вони у нас такі незначні»,— повчала прем'єр-міністра В. Н.

Коковцова імператриця Олександра Федорівна. «Ми сподіваємося, що ви ніколи не

вступите на шлях цих жахливих політичних партій, які тільки і мріють про те,

щоб захопити владу або поставити уряд в роль підлеглого їх волі».

У свою чергу, принижене положення партій підсилювало їх опозиційність.

Партійна система не вписувалася в політичний режим, сили партій і держави

знаходилися в зворотній залежності один від одного. Це протистояння

відображалося і в партійних ідеологіях, і в державних доктринах.

Лібералів об'єднувала орієнтація на досвід державності Заходу, включаючи такі

його компоненти, як широкі особисті права і свободи, загальне виборче право,

конституційна монархія, законодавчий парламент, правова держава (хоча позиція

деяких партій, наприклад, октябристів, в останньому пункті не була

послідовною). Традиціоналістсько-монархічні партії, навпаки, орієнтувалися на

історичний досвід російської державності, перш за все необмеженого

самодержавства, пов'язаного з православ'ям і російською народністю,

«державною і пануючою». Лише частина традиціоналістів змогла змиритися з

існуванням з 1906 р. законодавчої Думи. Ультрарадикальні в цілому російські

соціалісти прагнули до здійснення суто ідеологізованих і принципово нових

суспільних моделей.

Доктрини найважливіших вітчизняних партій в більшості передбачали руйнування

існуючої в Росії з 1905—1906 рр. моделі державності. Соціалісти, кадети, СРН

виступали жорсткими критиками думської монархії. Виключення — серед крупних

партій — складали головним чином октябристи. В основному їх задовольняла

програма перетворення державного ладу, висловлена в Маніфесті 17 жовтня і

орієнтована на створення конституційної монархії, по типу німецької, з

сильною владою государя і відносно неширокими повноваженнями парламенту. Зате

вже кадети вимагали радикальних перетворень, що включали введення не тільки

загального, але і рівного і прямого виборчого права, а також «відповідального

міністерства» — уряду, відповідального перед парламентом, по англійському

зразку. (У 1905—1906 рр. під впливом революційної ейфорії ідея про загальних,

рівних і таємних виборах в Думу захопила російське суспільство, і її

прихильниками, за деякими свідоцтвами, стали такі діячі, як А. І. Гучков, Д.

Н. Шипов і навіть В. А. Бобринський. Проте надалі помірні ліберали, на

відміну від кадетів, відмовилися від гасла рівних і таємних виборів.) Таким

чином, відмінності між октябристами і кадетами визначалися не тільки якісно

іншою мірою демократизації, але і іншими моделями майбутнього державного

устрою, а в цілому — різним ступенем адаптації їх доктрин до російських умов

і звідси — їх реалістичності. Разом з тим, якщо кадети, що скопіювали свій

зразок з англійської парламентської монархії, грішили явним утопізмом, то і

набагато більш «приземлені» октябристи в досягненні своїх цілей дуже тісно

залежали від успішності урядового курсу реформ.

Есери і особливо соціал-демократи сповідали вельми туманні і двозначні

державні доктрини, що суміщали деякі ліберальні цінності, типа

парламентаризму, демократичної республіки, — з радикальними, зокрема

марксистськими положеннями про заміну постійної армії загальним озброєнням

трудящих, «самодержавство народу», «тимчасову революційну диктатуру робочого

класу», а також із зневагою до розділення властей, фактично — і до особистих

прав і свобод. Більш того, вони розглядали майбутню республіку як тимчасову,

скороминущу форму на шляху до соціалізму, владні механізми якого залишалися

не проясненими, але малися (особливо у соціал-демократів) на увазі

диктаторські методи правління. Національні партії в більшості об'єднувало (як

показав подальший історичний досвід) прагнення до національної державності

або щонайменше автономії.

Таким чином, якщо по відношенню до існуючої в Росії держави більшість партій

об'єднував свого роду негативний консенсус, то відносно майбутньої

державності єдності не було навіть серед споріднених партій. Це мало під

собою деяку об'єктивну основу. Ключевській (дотепер недооцінений у нас як

проникливий і тонкий очевидець бурхливих подій кінця XIX — почала XX в.)

писав в 1905 р., що в умовах, коли «становий розподіл вже не відображає в

собі повно і точно діючих в суспільстві інтересів, а ці інтереси ще не

встигли кристалізуватися, стулитися в суспільні класи, здатні знайти своїх

представників.., можна проектувати які завгодно системи народного

представництва, викроюючи їх чи за зразком старовинних московських Земських

соборів, або за сучасними західноєвропейськими конституційними шаблонами».

Мабуть, лише дві загальні риси характеризували в тій чи іншій мірі більшість

програм провідних російських партій. По-перше, це прагнення до посилення ролі

держави в економіці, соціальній або інших сферах, що було своєрідною реакцією

суспільства на процеси модернізації, і що — з різних позицій — виражали не

тільки соціалісти, але також чорносотенці і частина лібералів (особливо

кадети). По-друге, більшість партійних доктрин відрізнялася нереалістичністю

їх державних моделей, або обернутих в минуле, до необмеженого самодержавства

(СРН), або, навпаки, необачно взятих — повністю або в своїх принципових

пунктах — із Західної Європи і передбачаючих, зокрема, негайне введення

загального і рівного виборчого права, всіх мислимих демократичних свобод, для

здійснення яких Англії і Франції, наприклад, після появи в них парламентів

потрібно більше шести століть. А понад те багато партій вимагали ще і

щонайширших соціально-економічних прав (включаючи 8-годинний робочий день),

які в повному об'ємі не були реалізовані навіть в передових європейських

країнах.

Таким чином, і співвідношення політичних сил і пануючі в суспільстві

політичні уявлення робили маловірогідним перехід Росії до демократичної

державності.

Особливості партійної системи як би відображали революційно екстремальний час

її створення і в тій чи іншій мірі зберігалися до лютого 1917 року. В цьому

відношенні стратегічне значення «Третьочервневого перевороту», думається,

декілька переоцінюється вітчизняною історіографією. Деякі сумніви викликає

коректність поширеного терміну «третьочервнева політична система». Зрозуміло,