2. Польська експансія на українські землі

в другій половині XIV — середині XVII ст.

Як відомо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Однак для поляків опанування україн­ських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир на­зивав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.

Політика Польщі на західноукраїнських землях

До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за пра­вом, що базувалося на законах «Руської правди» і ста­ровинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешкан­цям накинули польські закони. На завойованих тери­торіях поляки створили три воєводства — Руське, По­дільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністра­тивну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворян­ство і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у

королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер. XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, «ходач-кова» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.

Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили гро­шові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1435) селянину дозволялося залиши­ти свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суд­дею, паном його життя чи смерті.

Український народ не мирився із підневільним ста­новищем, піднімався на боротьбу з іноземними гноби­телями. Першим збройним народним виступом, що по­тряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490—1492 рр. Воно почалося в Коломийсько­му повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коло­мию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіха­ми повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу пруських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.

Люблінська унія

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шлях­та на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Украї­ну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опи­нилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насампе­ред з боку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже

весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають¹ тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували се­паратистські тенденції, що мали місце у Великому кня­зівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481 р. та повстання князя Михайла Глинського (1508). У ре­зультаті Литва втратила сіверські землі. У 1500—1503 рр. велася литовсько-московська війна. У 1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського хан­ства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку на­падали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіж­ницьких нападів на українські землі).

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князів­стві Литовському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558—1583 рр. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опи­нившись перед загрозою московського вторгнення, ли­товці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднан­ня в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литов­ські магнати, які погоджувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, викори­стовуючи підтримку литовської й української шляхти,

що була невдоволеною пануванням великих землевлас­ників у князівстві та намагалася одержати такі ж пра­ва як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об­'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Велико­го князівства Литовського спустошливим набігам та­тарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сей­мами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, оби­рався на спільному польсько-литовському сеймі і ко­ронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Лит­ви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошо­ва одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебу­вали Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відхо­дили всі українські землі, що раніше належали литов­цям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина; 6) укра­їнська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Люблі­нському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та русь­кої мови в офіційному діловодстві, свобода віроспові­дання. Вона практично не мала можливостей для ма­неврування. Це був час прогресуючого занепаду Ли­товської держави, що й ставило шляхту українських

земель перед необхідністю вибору між Польщею й Мос-ковією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими полі­тичними свободами та становими привілеями, віднос­ною релігійною толерантністю, що не могло не приваб­лювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним пози­тивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держа­ви — Польщі. (Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сівер-щина — Московського князівства, а з 1618 р. — Речі Посполитої; Закарпаття — Угорщини, а з 1526 р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдавського князівства, а з 1514 р. — Туреччини; Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Вели­кого князівства Литовського.)

Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фа­тальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюд­ний наступ польсько-литовської адміністрації на пра­ва українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Поспо­литої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Істо­рик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазнача­ла: «З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкрес­люване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця

православна віра ідентифікується з українською на­родністю» .

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волин­ське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з цен­тром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спо­чатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але не­забаром вони поступаються загальнодержавному пра­ву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за еко­номічним становищем. Процвітаючими вважалися Во­линь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черка­си. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процві­тання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочів­ників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Пол­тавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сівер-щини. Хоча деякі польські історики твердять, що засе­ляли ці простори переважно мазури, факти засвідчу­ють протилежне — Східну Україну колонізували се­ляни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалеж­ні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впро­вадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західно-

українських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільварко­ва система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ- зустрів воро­же. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирі­шальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебур­зького права, з нього користалися майже виключно по­ляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, на­віть дзвонити на похоронах. Між українськими і ла­тинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добива­лися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух

в Україні у XVI — першій половині XVII ст.

Захоплюючи українські землі й посилюючи кріпос­ницький гніт, поляки намагалися також змусити україн­ський народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його денаціоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкод­ний доступ до економічних багатств України, підпоряд­кувати їм політичне та культурне життя українців.

Полонізація української знаті

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись пе­реманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої поляга­ли у здійсненні політичного керівництва, сприянні роз­витку культури та освіти, підтримці православної цер­кви, формуванні й збереженні національної самобут­ності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність стано­вих інтересів і прагнення зрівнятися з польським пан­ством не лише формально, а й фактично в умовах відсут­ності надій на відновлення власної державності вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український еле­мент не відігравав ніякої ролі. На національних пози­ціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спону­кали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церк­ва, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої само­бутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. її віросповідан­ня прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його ото-

чення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втру­чалися в церковні справи, свавільно призначаючи мит­рополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада по­вністю контролювала духовенство. Така практика при­звела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

У Польщі ж, навпаки, у XV —XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освіче­них і розумних членів та заснувавши по всій Речі По­сполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише ви­ховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й пра­вославну молодь. У той час, коли польські римо-като-лики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та асимілюванням у панівне су­спільство та його культуру, все частіше віддавала пере­вагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.

Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шлях­ти, серед заможних кіл міщанства, православного духо­венства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед

останніх найбільше відзначився князь Василь-Костян-тин Острозький, якого називали «некоронованим ко­ролем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, проте­гував різноманітним українським православним інсти­туціям.

Братства

Проте найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організація­ми міщан, але поступово набули всестанового значен­ня. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, цер­ковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулеви-чівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усува­ючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національ­ного гніту на українських землях, братства набули знач­ного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення — звертаються зі скаргами

на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське брат­ство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих не­великих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї Украї­ни. До Київського братства крім київських міщан і укра­їнської шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слушно вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вирішальна роль. Братчики розуміли, що без національної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природних прав. , Тому з кін. XVI ст. братства розгорнули широку куль­турно-освітню діяльність. Вони організовували навчаль­ні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладан­ня й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкін. 1585 р., мала елементи вищої осві­ти. Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями на-

1 ІС\

дати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надісла­ти книги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію — майбутню Києво-Могилянську академію. На поч. XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.

Іншою важливою сферою діяльності Львівського брат­ства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров — друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго-друкарства, — братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». На поч. 1580-х років, коли кредитори ста­ли погрожувати Федорову, що відберуть у нього дру­карню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричини­лися до національно-культурного відродження України наприкін. XVI ст. Вони зміцнили українське суспіль­ство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друка­рень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

Берестейська унія

Ідея об'єднання християнських церков постала чи не відразу ж після їх розколу в 1054 р. на православ­ну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її роби­лися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан пра­вославної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді

церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріаль­ної підтримки тощо, привів її керівників до переконан­ня, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторите­ту серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отри­мали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокре­ма українські міщани більше не зазнавали б дискримі­нації в містах, а православну знать перестали б ігнору­вати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які спо­дівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі По­сполитої. По-четверте, прагнення католицької церк­ви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході. Першим думку про необхідність укладення церков­ної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський право­славний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського па­тріарха, що передав братчикам функції контролю за пра­вославною ієрархією. З нею погодилися єпископи Ки­рило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Ми­хайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Во­лодимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводи­ли таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з като­лицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII про-

голосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпис­копів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь-Костянтин Остро­зький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднан­ня церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закли­кавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на за­хист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15 — 20 тис. чол. на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація про­ти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський — рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою пра­вославних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засу­дили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніа­ти діставали значні привілеї: духовенство звільняло­ся від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпис­копам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з вось­ми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луць­ка, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала роз­колу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існую­чих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її зго­дом стали називати. Не принесла вона єдності й україн­ському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніат­ська меншість разом із митрополитом та рештою єпис­копів. Обидві сторони повели між собою затяту бо­ротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднан­ня з католиками, проголосив уніатську церкву обов'язко­вою для всього православного населення України, поста­вив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокре­ма зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила вели­кий духовний розкол української нації.

4. Культура України

XIV — першої половини XVII ст.

У XIV — XVI ст. українські магнати поступово опо­лячилися. Селянство, потрапивши у кріпацьку неволю, було неспроможне захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із за­гарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно пере­слідувані на своїй землі польською шляхтою і католиць­кою церквою, зуміли зберегти духовні цінності україн­ського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежнос­ті), культурний розвиток у містах тривав. Уже в другій пол. XIV ст. чітко простежується українська мова в дер­жавних актах, літературних пам'ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолю­вачами за незалежність і свободу рідного краю.

Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав про­тиборство як соціально-політичне, так і духовно-про­світнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної са­мосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманіз­му епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празь­кому та інших університетах. Серед студентів цих на­вчальних закладів українців записували як гиігіепиз, гохоїапих, гизкікиз і т.ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України на­вчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV — XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзько­му, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було по­над 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ста­вали відомими вченими, педагогами, медиками, митця­ми. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був док­тором філософії та медицини у Болонському універ­ситеті, читав там у 1478 — 1482 рр. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483 р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януа-ріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії дру­кована праця українського природодослідника під на­звою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Бо­лонського університету».

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своє-

му українському походженні, викладав у Кракові уні­верситетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесанс­ної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м.Красноставі в Гали­чині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закар­патті, їх відкривали переважно при церквах і монасти­рях, де викладачами були церковнослужителі. У по­чаткових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив бл. 1576 р. князь Костянтин Острозький у м.Острозі {тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі укра­їнські та іноземні вчені викладали граматику, ритори­ку (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли брат­ства. При кожному з них було засновано братські шко­ли. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставрове-цький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських шко­лах регламентувалося статутом — «Порядком шкіль­ним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Украї­ні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректо­ром, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Та­рас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейме­нований в академію), що став на рівень західно­європейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кре­менці та інших містах. Його вихованці часто продовжу­вали навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католи­цьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських бого­словських джерел. Поширеною у школах і серед вче­них була й латинська мова, без якої не можна було уві­йти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гу-левичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Са­гайдачний. Він був палким прихильником національ­но-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братсь­кої школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені,

які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розроб­ляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інркентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Пйом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з еко­номічної і фізичної географії України.

Книгодрукування

Заслугою членів Львівського братства є започатку-вання книгодрукарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкар­нею на українських землях стала друкарня, заснована у

1573. р. Іваном Федоровичем (Федоровим), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. У

1574. р. вийшла перша книжка І.Федоровича — «Апос­тол». Переїхавши через матеріальні нестатки до Остро­га, І.Федорович заснував там на кошти князя К.Остро­зького другу друкарню, в якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Острозький «Буквар» — це посіб­ник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І.Федорович ви­дав 1581 р., стала першим повним виданням Біблії сло­в'янською мовою. Вона була поширена не тільки в Украї­ні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліоте­ки Оксфордського університету, до королівського дво­ру Швеції.

Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі далеко за межами України.

Важливим осередком національної культури на Над­дніпрянщині на поч. XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував

друкарню та папірню і видав у 1616—1624 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памво Беринда, який вніс знач­ний вклад у розвиток науки і мистецтва. Йому нале­жить перший друкований український словник, саме П.Беринда був одним із зачинателів шкільної драми.

Мистецтво

Найбільше пам'яток культури XIV — поч. XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки ЇЇ менше спу­стошили монголо-татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Львова, Луцька, Кременця, Хотина, Кам'янця-Подільського, Хуста, Му-качева, Одеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев'яний собор Благовіщення у Ковелі (1505), Богоявленська церква та кругла башта в Ост­розі (XVI ст.) тощо.

У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів пере­важала релігійна тематика, в якій яскраво проявлявся дух непокори іноземним поневолювачам. Митці найча­стіше зображали в кам'яних, мідних та дерев'яних скульптурах святих, покровителів українського воїн­ства — Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких пам'яток дійшло до нас у вигляді дерев'яних хрестів, кам'яних і бронзових рельєфів на кахлях, две­рях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам'яниці у Львові, царські вра-та у Монастириськах на Тернопільщині).

У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробники Костянтинові Острозькому, Олександрові Ваньку-Лагодовському з Унева, Валентові Гербурту зі Скелівців та ін.

Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли й каплиці. В Україні майже не збереглися фрес­кові шедеври, за винятком фрагментів церкви св.Онуф­рія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому стані тво­ріння українських митців уціліли в храмах Любліна,

Кракова, Вислиці. Піднесено, граціозно змальовано порт­рети Богородиці, святих Онуфрія, Іоана Богослова та ін. На відміну від фрескового мистецтва XIII ст., в яко­му домінували настрої аскетизму, зречення, у XV ст. переважали ліричні, світлі й радісні мотиви — добро­та, самопожертва, героїзм, любов.

Український живопис XIV —XVI ст. розвивався під животворним впливом іконопису княжої доби. Найбіль­ше картин цього періоду збереглося у глухих Карпат­ських горах, де не ступала нога татарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мистецтво мож­на порівняти з українським фольклором. Найхарак­тернішою особливістю малярства XIV —XV ст. був роз­пис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках.

Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. Уперше на картинах зустрічаються підписи малярів (Владика, Яків, Матвій та ін.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієбор­ця, Богородиці, Архангела Михаїла, святих Петра, Пав­ла, Миколи, Розп'яття Ісуса, Тайної вечері, Різдва, Марії, Вигнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів.

Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли школи малярів, картини яких охоче купували польсько-литов­ські королі і магнати, з'явилися художні групи, а та­кож цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У XVI ст. маляр В.Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С.Баторія, князя К.Острозького, громадського діяча, книговидавця і письменника Я.Гер­бу рта та ін.

Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку руко­писні, а з XVI ст. — друковані). Унікальним щодо цього є оформлення Київського псалтиря (1397), де містило­ся понад 200 мініатюр, які виконав художник Спири-дон. Вишуканою кольористикою відзначається мініатю­ра Галицького євангелія (XIV ст.). Книжкова орнамен-талістика, яку застосовували гравери у роботі, близь-

ка до народного мистецтва. Чудово прикрасили худож­ники також Пересопницьке євангеліє (1561), Львів­ський апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та багато інших книг.

У XVI ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соціальні права і культуру нашого народу. Чужинці глумилися над українською мовою, народними звичаями, православною церквою. Чванливі панки праг­нули до повного окатоличення й ополячення україн­ського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізо­вані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і ко­зацтва, основна маса населення — селянство — висту­пала як споконвічна національна берегиня, зберігала най­вищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, не­повторну українську самобутність.

Лекція V

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

1. Формування козаччини на українських землях

Центральним явищем історії України XVI — XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гноблен­ню, стало творцем нової форми державності на україн­ських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: євро­пейської (хліборобської, християнської) та азійської (ко­чової, мусульманської). Саме специфічні умови пору-біжжя та особливості тодішнього життя і породили та­кий феномен як українське козацтво.

Причини зародження козацтва

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV — першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спра­давна обжитих землях;, Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично про­ходила по лінії укріплень Кам'янець — Бар — Вінниця — Біла Церква—Черкаси —Канів —Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською на­валою. Незаселені південні території відзначалися ве­ликими природними багатствами, які вражали су­часників. По Україні ходили легенди про надзвичай­ну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зерно-

вих, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про числен­ні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про дніп­ровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з ме­дом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий бла­годатний край здавна манив до себе людей. Кожної вес­ни сюди направлялися ватаги промисловців на «ухо-ди» — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й соли­ти рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася до­дому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі плати­ли десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і зали­шалися у степу постійно, закладаючи там свої зимів­ники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської не­волі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Во­лині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, вели­кого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насампе­ред татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухли­ве, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із се-

лян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження українського козацтва було зу­мовлене наявністю вільних земель на південному по-рубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національ­но-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Сутність козацтва

Термін «козак» на письмі вперше згадується в По­чатковій монгольській хроніці під 1240 р. й означав самітню людину, «схильну до завоювання». У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалось як «страж», «конвоїр». Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина польського коро­ля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Бра-цлавщині. В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпос­ницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості україн­ського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисель­ності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV —XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закла­далися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали реміс­ництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими се-

лами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермер­ства як форми буржуазного виробництва. Вчорашнє «Дике поле» перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важ­ливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вва­жався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — т. зв. городові, або міські козаки — проживала «на волості», насамперед у та­ких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували по-винностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок «покозачення» міщан.

Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння се­ред правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької воль­ниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Та­ким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст.

Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків {у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну служ­бу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покла­дено початок реєстровому козацькому війську, основ­ними завданнями якого були охорона кордонів та кон­троль за нереєстровим козацтвом, що фактично опини­лося поза законом.

Запроваджуюючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи ліквідувати суверенність україн­ського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенден­ціями в суто військову, уряд все ж був змушений збе­регти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Реєстровці звільня­лися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністра­тивну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки, там два третього судять». Вони підлягали владі й су­дові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — ко­рогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трах-темирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсе­нал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них пре­тендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання. Створення реєстру, по суті, санк­ціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-

правовому відношенні від решти населення Речі По­сполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок «покозачен-ня» насамперед селянства і міщан. Проте процес фор­мування козацького стану був складним та довготри­валим і, за словами М. Гру шевського, лише на рубежі XVI —XVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, еконо­мічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Ни­зовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати служ­бу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керма­ничів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстро­вого, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування пол­ки йменувалися за назвою найбільшого міста — Біло­церківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київ­ський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з нім. Наирітап), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затвер­джував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й вико­нувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили націо­нальні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу

126

проти соціального і національно-релігійного гноблен­ня. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»

Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєст­рові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові ко­заки — основна частина козацтва, що мешкала у при­кордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (ни­зові) козаки — проживали поза межами Речі Поспо­литої, за порогами Дніпра, де створили військово-полі­тичну організацію Запорізька Січ.

2. Запорізька Січ — вільна козацька республіка

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з пан­ських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та праг­нули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізо-вані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивали­ся посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися вико­нувати сторожову службу у прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, задніпровськи­ми порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих

нападів. Згодом на місці дрібних звели одну голов­ну — Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «ог­нищем козацької сили, солідарності, організованості».

Організація Січі

Створення Запорізької Січі стало потужним імпу­льсом для консолідації українського козацтва, форму­вання його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ у 50-ті роки XVI ст. за­снував на о. Мала Хортиця (нині на територіїм, За­поріжжя) Дмитро Вишневецький («Байда») — україн­ський князь зі старовинного волинського роду Гедимі-новичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (нині територія Тернопільська обл.), обіймав високу посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отри­мав. Тому зв'язав свою долю безпосередньо з козацтвом і першим з української знаті перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притя­гальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д.Вишневе­цький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відо­соблювати запорізьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави органі­зацію. Невдалий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козацького війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений з вежі на залізні гаки, вму­ровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реа­лізувати свої задуми. За подвижницьку діяльність на­род у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.

Територія, яку займали запорожці — «Вольності Вій­ська Запорізького» — охоплювала значну частину Півд-

ня України, але до кін. XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин. Сто­лицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і первісно означала укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд із цією вживалася й інша назва — «Кіш», яка у татар означала військову ставку, місцез­находження вождя. Отже, ці слова вживалися для озна­чення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходила­ся на о. Томаківці (1560—1593), р. Базавлук (1593 — 1638), Микитиному Розі (1638 — 1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам'янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), на р. Підпільній (1734-1775). Кожна з них мала гарні укріплення: оточені ровами, високі Хбл. 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут варту­вали козаки, які в разі небезпеки піднімали по три­возі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені — великі приміщення для козаків, зроблені з.лози, а зго­дом — із дерев'яних колод, вкриті очеретом або шкура­ми тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходи­лися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скли­кання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремі­сників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували непо­далік по численних плавнях і річках, та вартовими ве­жами, виставленими далеко у степу.

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі пере­бував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи,

перетворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотар­ством, а в паланках — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загар­бників. Водночас Січ завжди виступала проти соціаль­ного та національно-релігійного гноблення, була при­тулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

Адміністративно-політичний устрій

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продов­жило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинському королівстві, Литовсько-Руській державі. Воно витвори­ло власну військово-політичну і господарську орга­нізацію, поступово перетворюючи її у своєрідну дер­жаву зі значними підконтрольними територіями, бага­тотисячною армією, адміністративним апаратом, звичає­вим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, пе­чатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, перед­бачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Ко­зацька рада, в якій мали право брати участь всі без винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питан­ня внутрішнього життя й зовнішніх відносин. «Тут, — за словами неперевершеного знавця історії Запорізької Січі Д. Яворницького, — панувала повна рівність між усіма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг відкинути пропозиції іншого і взамін запропонувати власні плани й міркування; проте, коли рішення було прийняте більшістю голосів на раді, воно ставали необхідним і обов'язковим для всіх». Постанови на раді приймалися голосними вигука-

ми присутніх, інколи доходило й до бійок (до речі, бійки у парламентах демократичних країн світу не ди­вина й сьогодні). Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали вгору шапки. Козацька рада, як правило, збиралися тричі на рік: 1 січня, на 2 —3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголо­шувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала коза­цький уряд — Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об'єднуючи у своїх руках військові, адмі­ністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові виро­ки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церк­ви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг прийма­ти важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядов­ців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очо­лював військову канцелярію і письмово оформляв най­головніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових ви­років, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо. Особливе місце відводилося курінним отама­нам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куреня­ми, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом ішли т. зв. батьки або «сивоусі діди» — колишні запорізькі військові стар­шини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запо­різької громади». Якщо у діях когось зі старшини, в т. ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав

і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позба­вити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення ко­заків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна оди­ниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150 — 200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400 — 600 осіб. Біль­шість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являли­ся сюди за першим наказом курінного отамана. До служ­би козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д.Явор-ницького, у період розквіту Запорізька Січ нарахову­вала в сер. 10—12 тис. добірного війська, а разом із меш­канцями зимівників і слобід — бл. 100 тис. чол.

Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встанов­люються сталі взаємини із Західною Грузією. Тради­ційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберіга­ли запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського хан­ства й Османської імперії. Запорізька Січ активно втру­чалася в непрості відносини між Кримом і Туреччи­ною, допомагаючи першому в його боротьбі проти ту­рецького втручання у внутрішні справи.

Військове мистецтво, побут та звичаї

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козац­тво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя скла­далася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з ме­талевими наконечниками, що, крім прямого призначен­ня, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки про­ти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоши­ренішим видом піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріп­лення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріпле­них між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступаль­ного бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу ти­сячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» — шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифіка­ційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запо­різького козацтва у бою насамперед були особиста хо­робрість, постійні заняття військовою справою, доскона­ле знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів. Запорізька Січ була своєрідним лицарським орде­ном, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і сомопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер та картограф, безпосе­редній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони

кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, ба­чачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загарто­вані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчай­душні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоро­в'ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словес­ним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося по­рівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані за­кони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військо­вого навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб по­збавитися від можливого переслідування за попередню діяльність," наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважа­лися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брав­ся не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший остан­нього — «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «си­нові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали зло­дійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю

під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяж­чим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому зви­чаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорі­зької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «хри­стиянською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православ­ної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно бу­дували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Воль-ностей Війська Запорізького» існувало понад 60 цер­ков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самар­ський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл ли­царського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольно-стей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від ЗО до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянський коле­гіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взає­модія існувала з українськими монастирями — осе­редками гуманітарних знань. Запорожці пересічно зна­ли по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, ту­рецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було коб­зарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівува­лися герої визвольних змагань, лунали заклики до

повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяс­кравіше віддзеркалилося прагнення українського на­роду до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суве­ренітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матері­ально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монас­тирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквіду­вало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогре­сивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини націо­нальної державності утвердилися на більшості україн­ських земель.

3. Боротьба з турецько-татарською експансією

Однією з головних причин зародження козацтва, як уже зазначалося, була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна була позбав­лена власної державності, а заходи урядів Литви та Поль­щі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресо­рам, як і їхні спроби умиротворити Кримське ханство та Туреччину сплатою данини, були малоефективними.

Турецько-татарська загроза

Кримське ханство як держава існувало у 1449 — 1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання. Ще в ХНІ ст. ця те-

риторія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Гірею вдалося вийти з-під золотоординського правлін­ня і створити власну державу зі столицею у М.Бахчи­сараї. Державною релігією був іслам.

Незважаючи на існування Кримського ханства, пре­тензії на північне узбережжя Чорного моря заявила Туреччина. Вже в 1475 р. вона захопила генуезькі колонії Північного Причорномор'я і встановила своє панування в південній частині Кримського півострова, перетворивши ці території у турецьку провінцію — т. зв. Кафський еялет (у його межах опинилися Херсонес, Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, Тамань, Темрюк, Азов). З метою зміцнення своєї присутності на загарба­них землях та для контролю Чорного й Азовського морів, турки почали споруджувати в стратегічно важливих місцях фортеці. Найпотужніші з них заснували в гирлах рік: Дніпра — Кінбурн, Дністра — Акерман, Дунаю — Ізмаїл, Дону — Азов та ін. Ряд фортець постало в та­ких причорноморських містах, як Очаків, Кілія, Тягиня (Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса); було також зміцнено Перекоп, Гезлев (Євпаторія), Кафу (Феодо­сія) тощо. У результаті склалася ситуація, коли Крим­ське ханство фактично було відмежоване від Чорного моря. У 1478 р., зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальну залежність від неї.

Ставши васалом, Кримське ханство до певної міри виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. При цьому його зовнішньополітичні акції зводилися головним чином до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали україн­ські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплю­ючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села, витоптуючи посіви. За підрахунками історика Я. Дашкевича, протягом XV — першої пол. XVII ст. Україна внаслідок татарсько-турецьких набігів втрати­ла 6л. 2 — 2,5 млн чол. убитими та взятими в ясир {так турки називали полонених). Грабіжницькі промисли були для татар економічною необхідністю, оскільки "їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло

задовольнити нагальних потреб. Торгівля ж людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки. Страшну картину невільницького ринку поч. XVII ст. змалював вірменський мандрівник, історик С. Лехаці: «... дівчаток та хлопчиків, парубків та гарних жінок, — зазначав він, — купці, взявши за руки, показували й продавали наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на площі, наче отару овець. Покупці відкривали облич­чя й груди.молодих дівчат, обмацували з голови до ніг все їхнє тіло... Тих, які подобалися покупцям, купу­вали, віднявши у батька й матері, розлучивши з сест­рами та братами, й везли до себе...» Майже всі вони були приречені на рабську працю.

Основним покупцем невільників була Туреччина. Більша їх частина використовувалася у великих госпо­дарствах та рудниках, де працювала у жахливих, не­людських умовах під канчуками наглядачів. Рабовлас­ники давали невільникам образливі клички, таврува­ли, як худобу, змушували приймати іслам, тримали у чорному тілі. Ще гіршим було становище тих, як прави­ло здорових молодих чоловіків, кого посилали на суд­на веслово-вітрильного турецького флоту — «катор­ги». Тут вони правили за живу силу, що приводила в рух турецькі флотилії, до свого повного фізичного ви­снаження. Нерідко в бою, незважаючи на страшні побої, невільники відмовлялися гребти і цим спричинювали­ся до поразки турків. Траплялися на суднах і повстан­ня, зокрема, у 1599 р. козацький ватажок Самійло Кішка, який промучився на каторзі 25 років, очолив одне з них, визволив невільників і повернувся на Запо­ріжжя. Трагічною.була доля хлопчиків-підлітків, захоп­лених у неволю. їх направляли в султанське військо, де перетворювали на яничар — фанатичних захис­ників мусульманства. Найвродливіших жінок та дівчат продавали до гаремів. Окремі з них займали досить-таки високе становище при султанському та ханському дворах (як Настя Лісовська з Рогатина, відома під іме­нем Роксолани, що ЗО років була дружиною турець­кого султана Сулеймана Пишного) і намагалися яки­мось чином допомогти Україні.

Козацтво на варті південних рубежів

Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти «бусур­манів» своїм священним обов'язком. На перших порах воно нерідко виступало під керівництвом урядників прикордонних зі степом земель (серед відомих про­відників козацтва були черкаський староста О. Дашке-вич, хмільницький — П. Лянцкоронський, барський — Б. Претвич та деякі ін.), а згодом почало організовува­ти відсіч нападникам самостійно. Для своєчасного ви­явлення ворога і попередження про його наближен­ня Війська Запорізького та мешканців українських міст і сіл козаки заснували прикордонну службу. По всій території запорізьких земель та вздовж русла Дніпра було створено мережу сторожових форпостів, які складалися з редутів, тобто укріплень для самооборони, житла для козаків та стайні для коней. З форпостів почергово розсилалися козацькі роз'їзди — «беке-ти», котрі вели розвідку у-відповідних районах. Спо­стережними пунктами служили скіфські кургани — спеціально насипані земляні узвишшя, сторожові виш­ки. Біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях через певну відстань зводили «фігури» — спо­руди, які складалися з двох десятків просмолених бо­чок. Як тільки козаки помічали ворога, то негайно за­палювали найближчу фігуру, чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню від якої, поряд з гарматними пострілами, ставали сигналом для чатових на сусідніх спостережних пунктах. Незабаром палаючі фігури до­сягали прикордонних міст і сіл, де передавали свою сигнальну функцію церковним дзвонам. Мирне насе­лення шукало порятунку за оборонними спорудами, а козацьке військо готувалося до відсічі нападників.

Зміцнівши, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу Туреччини та її васала — Кримське ханство, де визво­ляло бранців, руйнувало фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич. Спершу відбувалися су­хопутні походи, які вже на поч. XVI ст. набрали до-

статньо значних масштабів і ставали регулярними. Вони насамперед були пов'язані з такими козацькими ватаж­ками, як Д. Вишневецький, І. Сверчовський (Свіргов-ський), Б. Ружинський, І. Підкова, якого у 1577 р. прого­лосили правителем Молдавії, Я.Оришовський. Зокре­ма, у 1575 р. гетьман Богдан Ружинський з козаками завдав нищівного удару Кримському ханству. Запо­рожці прорвалися за Перекоп і смерчем пройшлися Кримським півостровом, руйнуючи все на своєму шля­ху. Потім дісталися турецького узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. У 1585 р. січовики здобу­ли в Криму понад 40 тис. коней і багато іншої худоби, а в 1587 р. з'явилися під Варною, де захопили 13 тис. голів худоби; атакували та зруйнували турецьку фор­тецю Усіани; діяли в околицях Бендер. У серпні 1589 р. козаки завдали великих втрат татарській орді на р. Кам'янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі вони напали на ворожий табір, зни­щили всіх татар і визволили бл. З тис. бранців. Коли ж на допомогу своїм прибув ще один загін кримчаків, то «козаки, як могли наспіх із тих трупів татарських... шанці собі починивши... стали по них стріляти» і відби­ли атаку. Це були окремі епізоди великої війни, що протягом тривалого часу велася на суходолі між україн­ськими козаками та турками й татарами.

Чорноморські походи

Крім сухопутних, запорожці з сер. XVI ст. активізу­ють і походи на Чорне море. Для цього вони викорис­товували чайки — невеликі судна, які мали приблиз­но 20 м довжини, бл. 4 м ширини та стільки ж глиби­ни і приводилися в рух 10—15 веслами та вітрилами. З обох кінців чайки прилаштовували стерна, що доз­воляло їй рухатися назад і вперед не розвертаючись, а щоб вона добре трималася на плаву, обабіч прикріплю­вали в'язки очерету. На озброєнні чайка мала 4 — 6 фаль­конетів (дрібнокаліберних гармат) та вміщала від 50 до 70 козаків. Кожен із них мав дві рушниці, шаблю, 5 — 7 фунтів пороху, свинець тощо. Під час морських

походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада старшини була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість. Спершу в походах, переважно на Очаків та Кримське узбережжя, брало участь по кільканадцять чайок, але вженаприкін. XVI — напоч. XVII ст. козацький флот зріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці та міста, включаючи й столицю Османської імперії — Константинополь, безстрашно вступав у відкриті поєдинки з потужними турецьки­ми ескадрами. Вихід козацького флоту в Чорне море мав історичне значення, оскільки свідчив про подолан­ня Україною турецько-татарської морської блокади, що перекривала шлях до Європи, та відновлення княжих традицій мореплавства.

Своїми відважними походами запорожці мстили турецько-татарським загарбникам за їх розбійницькі напади на українські землі. Так, у 1606 р. вони здобу­ли турецьку фортецю Варну, яка вважалася непри­ступною. Ця звістка облетіла весь світ. Одночасно коза­ки спалили передмістя Кілії та Акермана, захопи­ли на морі 10 галер з усім вантажем і без великих втрат повернулися на Січ. У 1608 р., у відповідь на вихваляння кримського хана щороку доставляти сул­танові українських бранців, 3 тис. козаків, висадившись під Перекопом, розгромили півторатисячний загін яничарів, увірвалися до міста, забрали з собою всі гар­мати, визволили сотні полонених християн, а на честь перемоги відправили польському королеві узятого в полон намісника хана у Перекопі. У 1614 р. козацький флот із 40 чайок на чолі з П. Сагайдачним долає Чорне море і нападає на Трапезунд, спустошуючи західне узбережжя, штурмом бере Сіноп і спалює всю турець­ку флотилію, що стояла у гавані. Дізнавшись про це, султан так розлютився, що наказав повісити великого візира (голову уряду). Але наступного року 4 тис. козаків під проводом П. Сагайдачного на 80-ти чайках вчинили нечуване зухвальство — атакували Констан­тинополь, спаливши передмістя та порт. Розгніваний султан вислав за козаками погоню, яка наздогнала їх біля Очакова. Козаки дочекалися ночі, напали на ту-

рецький флот і вщент розбили, захопивши при цьому в полон його командувача. Тільки невелика кількість галер урятувалася втечею, а решту козаки демонстра­тивно спалили на очах турецького гарнізону, що пере­бував у Очакові. Навесні 1616 р. султан, сподіваючись чергового морського походу козаків, завчасно напра­вив навпроти них 14-тисячну ескадру. Та П. Сагайдач­ний на чолі 7-тисячного війська на 150 чайках провів блискучу морську операцію, розтрощивши під Очако­вом турецький флот, командувач якого втік із поля битви, захопивши 15 галер і 100 допоміжних суден. Далі ко­заки здобули Кафу — великий невільничий ринок і визволили тисячі людей. Восени того ж року запо­рожці, очолювані славетним Сагайдачним, штурмом здо­були Трапезунд, зруйнували передмістя турецької столиці Константинополя, спалили кораблі, які знаходилися у гавані, та, взявши велику здобич, повер­нулися на Січ. Ряд успішних морських походів козаків на Туреччину та Крим було зійснено також протягом 1620—1621 рр. Турецький хроніст Наїма з приводу козацьких походів наголошував: «Можна впевнено ска­зати, що не знайти в усьому світі людей більш відваж­них, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Знавці військової справи твердять, що ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».

Налякані турецькі та кримські сановники доклада­ли чималих зусиль, щоб створити перешкоди морським походам запорожців. Зокрема турки в кількох місцях перегороджували залізними ланцюгами гирло Дніпра, а на березі ставили гармати, навівши їх на середину ріки. Та запорожці й тут знайшли вихід. Вночі вони пускали вниз по Дніпру великі колоди, стукіт яких об ланцюг турки сприймали за козацькі чайки і відкри­вали шалений гарматний вогонь, що тривав доти, поки не закінчувалися боєприпаси. Коли все нарешті вщу­хало, запорожці миттю розривали ланцюг, якщо його до цього не розірвало гарматним ядром, і швидко вихо­дили у відкрите море. Іноді вони обирали довший, зате безпечніший шлях. Підіймалися до Кодацького порогу, входили в р. Самару, а з неї — у Вовчі Води. Звідти до

р. Калміуса вони 25 км тягнули чайки волоком, а потім виходили в Азовське море і далі через Керченську протоку — у Чорне. Цією ж дорогою козаки часто повер­талися назад у Запоріжжя, особливо під час турецької погоні.

Походи запорозьких козаків перешкоджали Туреч­чині в її загарбницьких війнах проти багатьох народів. Не раз султан погрожував Речі Посполитій війною, якщо вона не примусить козаків відмовитися від нападів на кримські та турецькі володіння. Якось, розлютившись, він верещав до польських послів: «Чи ви часом не збожеволіли? Хто сміє мені перечити? Боїться мене Персія, тремтять венеціанці, просять пощади іспанці, німці повинні виконати все, що я їм звелів, увесь світ схиляється передо мною, і тільки якісь запорожці зав­дають мені стільки лиха!» На це посли відповіли, що запорожці дошкуляють також і Польщі, але нічого вдія­ти вона з ними не може. «Якщо ви їх знищите, — зазначили вони, — з нашого боку не матимете жодних заперечень».

Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреч­чини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Бага­то держав, над якими нависла загроза турецької аг­ресії, шукали з ними зв'язків. У значній мірі, як свідчать вищенаведені дані, козацькі успіхи були зумовлені талановитим керівництвом П. Сагайдачного, який, на думку дослідників, був найвидатнішим козацьким ва­тажком до Б. Хмельницького й одним із найталановиті-ших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів.

Петро Сагайдачний

Петро Сагайдачний (бл. 1570—1622) народився у с. Кульчиці на Львівщині у родині дрібного українського шляхтича. Навчався в Острозькій академії, згодом по­дався на Запорізьку Січ. Його вражаючі успіхи в бо­ротьбі з турецько-татарською експансією дозволили

йому зайняти почесне місце в антитурецькій «Лізі хри­стиянської міліції», що виникла у Західній Європі. За безприкладну відвагу в боях, за великий розум і'дип-ломатичний хист, патріотизм і роз'судливість козаки обрали його спочатку кошовим отаманом, а згодом і гетьманом Війська Запорізького реєстрового, обов'яз­ки якого він виконував, за винятком невеликої перерви, з 1616 р. до кінця життя. Під керівництвом П. Сагай­дачного козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських загонів у регулярну дисципліновану армію.

У політичній діяльності П. Сагайдачний виходив з реалій тодішніх українсько-польських відносин і діяв насамперед дипломатичними засобами, уникаючи відкритого протистояння з Річчю Посполитою, але в той же час постійно працюючи над закладанням фунда­менту майбутньої української держави. Так, вміло ви­користовуючи потребу поляків у козацькій допомозі, він, попри встановлені кількатисячні реєстри, довів чи­сельність Війська Запорізького до кільканадцяти, а зго­дом і 40 —50 тис. осіб. Головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох найак­тивніших частин українського суспільства — козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. І не тільки поєднати! Гетьман демонстративно засвідчив, що гото­вий силою зброї захищати українську інтелігенцію та православну церкву від будь-яких утисків і пересліду­вань. У 1620 р. він разом з усім Військом Запорізьким відкрито вступив до Київського братства, взявши під протекторат цей культурний і духовний центр Украї­ни та його школу, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. Того ж року завдяки П. Са­гайдачному було відновлено втрачену після Берестей­ської унії. православну ієрархію: запрошений ним до Києва та взятий під захист єрусалимський патріарх Феофан висвятив на сан київського митрополита І. Боре­цького та кількох єпископів. Поєднавши зусилля трьох провідних верств українського суспільства, П. Сагайдач­ний спричинився до активізації як козацтва, котре по­ступово виходить за межі своїх вузькостанових інте-

ресів та включається в загальнонаціональні справи, так і міщансько-духовної інтелігенції, яка, відчувши підтрим­ку Війська Запорізького, почала сміливіше та енергій­ніше реалізовувати свої плани.

У 1618 р. П. Сагайдачний на чолі 20-тисячного коза­цького війська вирушив у похід на Москву, щоб допомог­ти польському королевичу Владиславу, який прагнув здобути московську корону, але потрапив там у скрутне становище. Штурм Москви успіху не приніс, та все-таки за Деулінським перемир'ям до Польщі відійшли Сівер-щина й Смоленщина. Козаки ж, замість подяки за допо­могу, отримали від польського уряду наказ скоротити свій реєстр до 3 тис. чол. та відмовитися від походів у Чорне море. Це призвело до скинення П. Сагайдачного з гетьманства та обрання на його місце представника не­реєстрового козацтва Яцька Бородавки (Неродича).

Хотинська війна

Тим часом міжнародне становище Речі Посполитої різко ускладнилося після нищівної поразки її війська від турків влітку 1620 р. під Цецорою, що в Молдавії. Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах та 4 бойових слонах для залякування «невірних» (тобто християн), а також 60 тис. татар вирушили, щоб довер­шити розпочатий розгром. Через нечисленність поль­ського війська, яке становило трохи більше ЗО тис. чол. при 38 гарматах, уряд Речі Посполитої звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загро­жувала поневоленням і українському народові, Козацька рада ухвалила надати поміч у боротьбі проти «бусурма­нів» і одночасно, аби домогтися в цій ситуації своїх вимог щодо розширення козацьких прав та затверджен­ня нововисвяченої вищої православної ієрархії в Україні, відрядила до короля посольство на чолі з П. Сагайдач­ним. 40-тисячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я. Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім того, щоб розпорошити сили турків, було вирішено активізувати воєнні дії на Чорному морі, ку-

ди відправили бл. 10 тис. запорожців. Вони діяли завзя­то і, за словами козацького літописця С. Величка, «са­мому Цариграду превелике сум'яття і жах учинили...»

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапив­ся П. Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців. Не заставши козаків під Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що зна­ходився в той час під Могилевом. Тут козацтво, незадо-волене невдалим керівництвом Я. Бородавки у молдав­ському поході, скликало Раду, яка скинула його з геть­манства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П. Сагайдачного.

1 вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хо­тин. Наступного дня сюди підійшли турки й татари, які зразу ж ударили на позиції козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися. Проте, зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі ту­рецька армія практично безперервно здійснювала ата­ки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Козаки ж, у свою чергу, робили сміливі вилазки у ворожий стан і навіть мали можливість під час однієї з них цілковито розгромити турків, але у вирішальний мо­мент коронний гетьман Ходкевич, який очолював польське військо, наказав припинити бій, посилаючись на наближення ночі. Про значення козаків у воєнних діях свідчить той факт, що султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з ними, та пообіцяв за кожну козацьку голову нагороду в 50 злотих (для порівняння: у 1572 р. реєстровим козакам було при­значено річну плату в 10 злотих).

Майже цілий вересень велися кровопролитні бої по­близу Хотина, але турки, втративши бл. 80 тис. чол., так і не змогли взяти фортеці. 29 вересня почалися переговори про укладення миру, котрий був підписаний 9 жовтня. Загалом умови Хотинського миру були вигід­ні для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною вста­новлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов'язу-

валися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився заборо­нити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безпри­кладним героїзмом, великою мужністю і самопожертвою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвіяло міф про непереможність Туреччини та, знач­но послабивши останню, примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї пере­моги жодних здобутків. Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П. Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо продовжило його справу. Походи на Туреччи­ну та Крим здійснювалися майже кожного року, а то й по кілька разів на рік. Однак, починаючи ще з кін. XVI ст., українське козацтво, яке поступово перебирало на себе роль провідної сили суспільства, вже не обмежу­валося лише захистом від турецько-татарської агресії, а й цілеспрямовано боролося за соціальні та національні права свого народу. Ігнорування польським урядом козацьких прав лише загострювало цю боротьбу.

4. Козацько-селянські повстання

кінця XVI — першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати «уходники» й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдово­лення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокоти­лися дві хвилі народних виступів (у 1591 — 1596 та 1625 —1638 рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591 — 1593 рр., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем «заслуже­ного козака», дрібного шляхтича з Підляшшя Криш-тофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У 1591 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослі­довну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки. Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиден­цію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх міст і сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Бо-гуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до при­сяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й роз­ширення козацьких порядків на нових землях.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхет­ське ополчення під командуванням київського воєводи К. Острозького. На поч. лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиж­день мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а

тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти геть­манські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбо­ване майно, а селяни, що пристали до повстання, муси­ли повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 р. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Ко-синського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Виш­невецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594—1596 рр., яке очолив Северин Наливай­ко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.). У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, слу­жив у князя К. Острозького. Але після битви під П'ят­кою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1594 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних поборів) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косин-ського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його «вільним ко­зацьким містом». Це, по суті, стало початком повстання. Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям при­був загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової стар-

шини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що на­лічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька по­ходів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з поль­сько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подні­пров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Напри-кін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролюва­ли все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

У значній мірі успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.

У березні 1596 р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір схова­тися за московським кордоном. Але їх просування галь­мував величезний обоз приблизно з 7 —9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596 р. на р. Солониці під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення пере­важаючих сил польського війська, яке налічувало понад

5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7 — 9 рядів, окопали ровом і шанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табо­ру не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі роби­ли небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, ста­рих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.

Розуміючи, що козацький табір неприступний і зна­ючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запо­ріжжя, С.Жолкевський вдався до такого засобу, як під­ступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і страти­ли. Новим гетьманом було обрано запорозького стар­шину Криштофа Кремпського.

На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний об­стріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, не­стачу води, харчів та фуражу, почалися повальні по­шесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Демора­лізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його най­ближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. «Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі», — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорвати­ся на Запоріжжя. Керівників повстання після страш­них тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Нали­вайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували. Козацькі виступи 1591 — 1596 рр. викликали пере­ляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила

козаків ворогами держави та ухвалила «винищити їх до останку». Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осе­редком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощи­ною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40 — 50 тис. козаків). Тому вже у 1601 р. поль­ський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію коза­цького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між при­хильниками Наливайка і Лободи. У козацькому сере­довищі виникли дві течії: радикальна, яку представля­ло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій про­ти польського панства, та поміркована, до якої належа­ли матеріально забезпечені козаки, схильні до ком­промісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяс­кравішим представником якої був гетьман П. Сагайдач­ний, а також активною участю козацтва у зовнішньопо­літичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.

Від Курукового озера до Кодацького порога

На поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими властями знову загострюються. Невдово-лені наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи свою неза­лежність, активно пустошили володіння Криму та Ту­реччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така поведінка викликала занепокоєння польської вла­ди, в т. ч. й короля, який зазначав з цього приводу: «По містах і містечках королівських уся влада в руках ко­заків: захоплюють собі судівництво, закони видають».

Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку

1^4

1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячне польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього ви­ступили об'єднані сили місцевих повстанців та запо­рожців — всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та по­ляками, який відбувся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступно­го дня М. Жмайло, намагаючись уникнути штурму, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчу­ка), де заклав табір. Невдалі спроби польського війська здобути його та різке похолодання змусило С. Конєц-польського запропонувати повстанцям переговори. По­міркована частина козацької старшини погодилася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмайла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий гетьман 5 ли­стопада підписав з Конєцпольським Куруківську уго­ду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збіль­шення козацького реєстру з 3 до 6 тис. чол.; 3) збережен­ня за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстро­вих козаків, які за її умовами мали повернутися в під­данство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти "панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на бо­ротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Остан­ньою краплею, що переповнила чашу народного терпін­ня, стала діяльність Грицька Чорного, який добився геть­манської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виявляв цілковиту ло­яльність до Польщі, прийняв унію, жорстоко карав не-задоволених польською політикою, намагався посили­ти контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертель­ну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і

талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г. Чор­ного викрали й засудили до страти. У березні 1630 р. 10-тисяч^не козацьке військо вирушило з Січі на «во­лость». Його очолив Т.Трясило, який звернувся до укра­їнського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали приєднуватися селяни, міщани, частина реєстрового ко­зацтва. Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Бари-шівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Переяславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я підня­лося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив корон­ний гетьман Конєцпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб «погасити цю по­жежу хлопською кров'ю». По дорозі жовніри виріза­ли мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Димерата інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ні на стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисяч-ним польським військом та приблизно 30-тисячним пов­станським табором під Переяславом, які тривали три тижні. їх апогеєм стала знаменита «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у вороже роз­ташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і складалася зі 150 представників найзнатніших родів польської шляхти. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для відсту­пу. Становище ускладнювалося також активними діями повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемо­га була близькою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстров­ців хотіла використати сприятливий момент для закріп­лення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропо­зицію С. Конєцпольського розпочати переговори. Т. Тря-сило ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис. своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630 р. між козацькою старшиною, що залиши­лась, і С.Конєцпольським було укладено Переяслав­ську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куру-ківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендаренка.

Переяславська угода, як і її попередниця — Куруків-ська, викликала величезне невдоволення серед широ­ких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в кріпацьке ярмо і створю­вали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й видані новообраним королем Владиславом IV та за­тверджені на сеймі у 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу», за якими узаконювалося існування православної церкви та повернення їй частини майна. Тому на поч. 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову «Про припинення козацького свавілля». Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцнити контроль за українським населенням, а для повної ізоляції Запорізької Січі від решти України протягом березня — липня 1635 р. біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (те­пер у межах м. Дніпропетровська). Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж. Маріоном, не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправля­ли на важкі роботи або в тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорізька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небезпеку. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. січовиків на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули фор­тецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького по­встання. Однак незабаром реєстрова старшина підступ­но, при допомозі підісланих зрадників, схопила І. Суди­му та його найближчих соратників. їх було відправле­но у Варшаву і там страчено через четвертування.

Повстання 1637—1638 років

Страта І. Сулими, «очищення» реєстру Війська Запорі­зького від бунтівників та його скорочення до 7 тис. осіб викликали масове обурення та стали приводом до ново­го повстання, яке очолили П. Бут (Павлюк), Я. Остря-

нин (Остряниця), Д. Гуня. На першому його етапі керів­ником став полковник реєстровців Павло Бут — учасник зруйнування Кодацької фортеці. У червні 1637 р. він разом із загоном запорожців і реєстровців захопив у Корсуні артилерію реєстрового війська і перевіз її на Січ. Обраний там гетьманом, П. Бут звернувся до україн­ського народу з універсалом, яким закликав усіх всту­пати до козацтва і в серпні на чолі козацького війська вирушив із Запоріжжя на волость. Невдовзі повстан­ський рух попіирився на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжі. Його підтримала частина реєстровців. Від­бувалося масове «покозачення» населення, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Навіть польний гетьман М. Потоцький мусив визнати, що в Україні «всі до останнього покозачились... тут кожний хлоп — козак». Перелякана шляхта тікала зі своїх маєтків до Польщі.

16 грудня 1637 р. під Кумейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо під проводом М. Потоцького і повстанці, яких було 6л. 10 тис. чол. Бій був запеклим. Козаки успішно відбили три штурми, виявивши.неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, «били жовнірів голоблями та дишлями». Навіть після того, як полякам під час четвертого штурму вдалося підпалити козацькі вози з порохом, що вибухнули з надзвичайною силою, козаки утримували свої позиції. Тільки пізньої ночі бій почав згасати, а на світанку повстанці, які зазнали значних втрат, почали відступа­ти. Вони дійшли до м. Боровицг, південніше Черкас, де й закріпилися. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Старшина умовила П. Бута погоди­тися на переговори з М. Потоцьким, під час яких коза­цький гетьман був підступно схоплений. Його та ще кількох старшин згодом стратили у Варшаві. Повстанці, залишившись без керівництва і 24 грудня капіту­лювали.

Після цього М. Потоцький розпорошив решту пов­станських загонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Лівобережжі. Однак Запоріжжя ли­шалося нескореним. Сюди, як і раніше, стікалися великі маси народу. Спроба І. Караїмовича, що став старшим

над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Запорізьким геть­маном було обрано Яцька Острянина, котрий звернув­ся до народу із закликом до повстання проти соціаль­ного, національного та релігійного гніту. Навесні знову розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 тис, захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало відбили ворожий наступ під Голтвою, знищивши до 3,5 тис. вояків і змусивши неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я. Вишневецький. У запеклому бою під Жовнином (недалеко від впадіння Сули в Дніпро) коронному вій­ську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину.

Ті ж повстанці, що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім відійшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штурмом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою облоги, яка тривала протягом другої половини червня — по­чатку серпня. Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М. Потоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реє­стровців, а за визволення всього українського народу від польського ярма. Тоді М. Потоцький наказав вести штурм безперервно: вдень і вночі. Потерпаючи від нестатків їжі й боєприпасів, повстанці мужньо захища­лися, надіючись на успішну місію козацького полковни­ка Філоненка, який пробивався до них із двотисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табо­ру зуміли дістатися лише кілька сот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серпня погоди-

лася почати переговори з польським гетьманом. Ті, хто не бажав компромісу з ворогом, на чолі з Гунею і Филоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя. Після укладення договору козаки, покладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами роз­ходитися по домівках. Проте пани й на цей раз не до­тримали слова, винищивши більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами якого ста­ли сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму — т. зв. Ординацію Війська Запорізького реє­стрового, за якою: 1) скасовувалася виборність стар­шини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі «виписники» мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєс­трові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося всту­пати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізької Січі тут постій­но мали перебувати два полки реєстровців. На Запо­ріжжя можна було переходити тільки за окремим дозво­лом, порушники каралися смертю.

Здавалося, що цього разу козацтво було зламане ос­таточно. Поляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція. Період ко­зацької активності змінився десятиліттям т. зв. золото­го спокою. Проте це був спокій перед бурею. Україна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди.

Л є к ц і я VI

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

1. Причини та передумови національно-визвольних змагань українців

Різке загострення соціально-економічних суперечно­стей в Україні наприкін. 40-х років XVII ст. призвело до великого повстання 1648 р., яке невдовзі переросло в Національно-визвольну революцію українського на­роду 1648—1676 рр.

Причини революції

Найголовнішими причинами національно-визволь­них змагань українців проти польсько-шляхетського режиму в Україні були такі.

1. -«Ординація* 1638 р., у результаті якої правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективі — на ліквідацію козацтва як стану ук­раїнського суспільства. Реєстрове військо втратило давню самоуправу: на його чолі мав стояти не виборний геть­ман, а польський комісар; так само полковники мали бути зі шляхти і для їх охорони служила прибічна гвардія з найманців. Реєстр зменшено до 6 тис. чол., а решта мала повернутися в підданство до своїх панів. Міщанам і селянам заборонено зватися козаками і віддавати своїх доньок заміж за козаків. На Запоріжжя можливо було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дійшла до критичного моменту — бути

чи не бути.

2. Зростання експлуатації українського селянства

внаслідок стрімкого поширення фільварково-панщин­ної системи господарства, особливо в південних і східних

регіонах України. Сучасник зазначав: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбува­ти панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відпо­відну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, — а щотри роки — й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише зама­неться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою вели­кою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селя­ни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері...»

3. Посилення національно-релігійного гноблення українського народу. Польські магнати, особливо після Берестейської унії, силою насаджували в Україні като­лицизм і уніатство, утискували православних і їхню віру, захоплювали й руйнували церкви та монастирі, проводили дискримінаційну політику у сфері мови, освіти, культури. Православні українці послідовно усу­валися від участі в міському самоуправлінні, їм чини­лися постійні перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею. В умовах загострення національно-визвольної боротьби польські каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток, винищу­ючи українців тільки тому, що вони були українцями.

Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл призвела до загального незадоволення усіх верств українського суспільства. Головною рушійною та керівною силою революції виступило козацтво. Активну участь у боротьбі взяли селянство, міське населення, значна части­на української шляхти й православного духовенства.

161

Богдан Хмельницький

Визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький (1595 — 1657). Він походив із сім'ї дрібної української шляхти. Був освіченою людиною, закінчив Львівський єзуїтський колегіум. Знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Деякий час служив у реєстровому козацькому війську, воював з турецько-татарськими ордами і після битви під Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полоні в Туреччині. Повернувшись, Хмельницький займав поса­ду військового писаря, потім сотника Чигиринського полку. Він володів невеликим маєтком — хутором Су-ботовим поблизу Чигирина. Був одружений з донькою заможного переяславського купця Ганною Сомко, мав четверо дітей: Катерину, Олену чи Степаниду, Тимоша та Юрка.

У 1646 р. Хмельницький на запрошення французь­кого уряду разом з Іваном Сірком і запорізькими ко­заками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.

Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, майже до смерті побив його наймолодшого сина та ви­крав кохану жінку Богдана Олену, з якою той збирався одружитися (на цей час перша дружина Хмельницько­го Ганна Сомко померла). Намагання Хмельницького знайти управу на Чаплінського в польському суді не дали ніяких результатів. Король також нічим не до­поміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні.

На думку дослідників, вже починаючи з 1646 р. гру­па козаків, очолювана чигиринським сотником Б. Хмель­ницьким, розпочала підготовку повстання. Протягом 1646—1647 рр. до керівного центру входили сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко і Клиша, Кривоніс, брати Нечаї та ін. Для реалізації задуму Б. Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владисла-

ва IV залучити козаків до війни з Туреччиною та Кри­мом. У серпні —вересні 1647 р. проводяться таємні ради для обговорення планів повстання. Приймається рішення розпочати його в листопаді, коли коронний хорунжий А. Конєцпольський мав вирушити у пониз­зя Дніпра проти татар. Однак раптова поява Очаків­ської Орди та зрада з боку чигиринського осавула Пеш-ти зірвали виступ. Хмельницького було ув'язнено. Вир­вавшись за сприяння свого кума Михайла Кричевсько-го на волю, він у кінці грудня з кількома десятками осіб негайно подався на Запорізьку Січ. В історії Украї­ни розпочиналася нова доба.

2. Перші перемоги

Прибувши на Запоріжжя, Б. Хмельницький, зважаю­чи на перебування польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на о.Томаківка, де відразу ж розпочав формування збройних сил і встановив зв'язки із запо­рожцями. Заручившись підтримкою останніх, у лютому 1648 р. оволодів Січчю і був обраний гетьманом Війська Запорізького. Саме ці події й ознаменували початок Національної революції. її перший етап (лютий 1648 — серпень 1657) характеризувався найбільшим розмахом національно-визвольної та соціальної боротьби і про­ходив під безпосереднім керівництвом Б. Хмельни­цького.

Початок повстання

Підготувавши основну військову базу на Запоріжжі, новообраний гетьман розпочав роботу по залученню до майбутнього виступу реєстрових козаків та широких мас народу. Кобзарі та досвідчені козаки з гетьман­ськими універсалами, що закликали готувати зброю й підніматися на боротьбу, розійшлися по всій Україні. Незабаром вона завирувала. За визнанням коронного гетьмана М. Потоцького, «не було жодного села, жодно­го міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майно своїх панів і орен-

дарів». Активна організаційна робота проводилася і се­ред реєстрового козацтва.

Водночас Б. Хмельницький розумів, що для перемож­ної війни зі шляхтою потрібна зовнішня допомога. До середини березня йому вдалося завершити перегово­ри з Кримським ханством (Бахчисарайський договір). Пред'явлені хану Ісламу-Гірею III листи польського короля щодо приготувань Польщі до війни з Кримом зробили його зговірливим. Він зобов'язався надати допомогу проти поляків, причому, татари обіцяли не чинити шкоди українцям, зокрема не палити їхніх міст і сіл. Зі свого боку українці обіцяли платити упомин-ки і не допускати морських походів. На допомогу пов­станцям було направлено 3 — 4 тис. татар під керівниц­твом Тугай-бея.

Заключивши військовий союз з Кримським ханством, Хмельницький посилив свою армію татарською кінно­тою. Оскільки поляки не мали піхоти рівноцінної ко­зацькій, а польська кіннота явно поступалася татарській у маневреності, союз козаків з татарами таїв для поль­ської армії величезну небезпеку. Чисельність татарського війська, яке виступало на боці українців, становила в різний час від кількох тисяч до кількох десятків тисяч чоловік. Крім військової допомоги Україна захищала себе від татарських нападів з півдня.

На початку революції Б. Хмельницький та його при­хильники висували лише ідею автономії для ко­зацького регіону (центральна і південна частина Київ­ського воєводства) в складі Речі Посполитої. Вони тоді продовжували вважати останню своєю батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем. Національно-політична свідомість старшини й козацтва в цілому обмежувалася прагненням домогтися відновлення прав і вольностей Війська Запорізького, що ґрунтувалися на козацькому традиціоналізмі. Тому під час переговорів з послами М. Потоцького в середині березня було по­ставлено вимоги щодо виведення польського війська з козацьких земель, ліквідації там «управління Речі Пос­политої» , надання козакам права укладати договори із зарубіжними правителями. Але коронний гетьман по­рахував їх неприйнятними, і, надіючись у зародку при-

душити народне повстання, прискорив підготовку по­ходу, вирушивши з коронним військом на Корсунь. Водночас в універсалі до повстанців він наказав вида­ти йому Хмельницького й розійтися. У разі непокори погрожував «усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати».

Бойові дії розпочалися у квітні. Маючи у своєму розпорядженні бл. 15 тис. жовнірів (разом із реєстро­вими козаками), М. Потоцький вирішив завдати удару по табору повстанців. З цією метою він 21 квітня направив суходолом 2 полки реєстровців і жовнірів (5 — 5,5 тис. осіб) під проводом сина Стефана, а Дніпром 26 квітня — 4 полки реєстрових козаків і частину дра­гунів (4,5 тис. осіб) під керівництвом генеральних оса­вулів Барабаша і Караїмовича. Обидва загони мали з'єднатися біля Кодацької фортеці, розгромити Запо­різьку Січ і придушити повстання.

Від Жовтих Вод до Замостя

Отримавши від розвідників інформацію про час і напрямок виступу ворожих військ, Б.Хмельницький на чолі 4 —5 тис. українців і 3—4 тис. татар Тугай-бея виру­шив назустріч, вдало використавши їхню роз'єднаність. Оточивши 29 квітня противника біля р. Жовті Води (неподалік теперішнього м. Жовті Води Дніпропет­ровської обл.), він під час боїв, що набрали затяжного характеру, зумів заручитися підтримкою реєстрових ко­заків: 12 травня на його бік перейшли полки, що плив­ли Дніпром (при цьому Барабаша й Караїмовича було вбито), а наступного дня — ті, котрі перебували при Стефанові Потоцькому. У вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлено. Близько З тис. поляків, у т.ч. смертельно поранений С.Потоць­кий, потрапили у полон.

Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, геть­ман М.Потоцький почав відступати, надіючись на об'єд­нання з 6-тисячним військом Я.Вишневецького. Щоб не допустити цього, Б.Хмельницький не гаючи часу кинувся за ним. 26 травня полки Потоцького потрапи­ли неподалік від Корсуня в зазделегідь підготовлену

пастку. Значна роль у цьому належала козакові Ми­киті Галагану (Бутові), який, попередньо домовив­шись з Б.Хмельницьким, під виглядом розвідника на­вмисно потрапив у полон до поляків, щоб їх дезінфор­мувати, і цим добровільно прирік себе на муки та смерть. Витримавши жорстокі катування, він примусив поль­ських керманичів повірити у вигадку, що слідом за Запо­різьким Військом наступає кримський хан з усією ордою, та завів їх у завчасно підготовлену засідку. Польський жовнір, учасник бою, писав: «Увійшов табір у цю діброву, як в якусь матню: не міг далі посуватися через зако­пані і стиснуті дороги. На тил табору всією силою напи­рали татари, спереду і з боків козаки із пристосованих шанців завдавали великої шкоди». У результаті поль­ське військо зазнало нищівної поразки. Близько 8,5 тис. жовнірів, у т.ч. коронний і польний гетьмани — М.По-тоцький і М.Калиновський — потрапили а полон. По­ляки втратили також усю артилерію, обоз і прапори.

З Корсуня Б.Хмельницький вирушив до Білої Цер­кви. Він розсилав універсали до українського народу, в яких закликав до всенародного повстання. Цей клич рознісся по всій Україні. Народ численними гуртами потягнувся під гетьманські корогви, бо сподівався знай­ти правду, здобути волю і незалежність. Хвиля висту­пів охопила всю Україну. Ще ніколи повстання не мало такого всенародного характеру. На сер. вересня були звільнені Лівобережжя, Брацлавське, Київське, Поділь­ське воєводства, південна й центральна частина Волин­ського.

Тим часом польська шляхта прагнула реваншу. Але його не сталося. У битві, яка відбулася 21—23 вересня під Пилявцями (тепер с. Пилява Староконстянтинів-ського р-ну Хмельницької обл.), 80 — 90-тисячна армія поляків зазнала нищівної поразки від бл. 100-тисяч-ного українського війська та 5 тис. татар. Було захопле­но всю ворожу артилерію (бл. 100 гармат) та величез­ний обоз з матеріальними цінностями.

Блискуча перемога в битві під Пилявцями відкрила шлях до визвольного походу на західноукраїнські землі. Повстанці за допомогою місцевого населення здобули Збараж, Вишнівець, Броди і на поч. жовтня підійшли

до Львова, який взяли в облогу. Але, не бажаючи руй­нувати чудове старовинне місто та отримавши викуп від польського гарнізону в сумі 200 тис. злотих, геть­ман зняв облогу й повів свою армію до міцної фортеці Замостя, де перебував протягом 6 — 21 листопада.

У той час Річ Посполита, фактично втративши своє військо та короля, який помер ще в травні, стояла на межі катастрофи. Але Б.Хмельницький, замість того, щоб довершити її розгром, оголосив перемир'я. Існують різні версії причин такої поведінки гетьмана: 1) він ще не готовий був до остаточного розриву з Річчю Посполи­тою й надіявся на реформування її державного.устрою, тим більше, що під його тиском королем у цей час було обрано Яна Казимира, котрий начебто обіцяв бути «русь­ким королем»; 2) брак теплого одягу, продовольства, осіннє бездоріжжя, епідемія чуми, від якої помер один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс; 3) проти продовження воєнних дій виступа­ли союзники — кримські татари; 4) побоювання, що розгром Польщі спричинить негативну реакцію євро­пейських монархів тощо.

Синтез усіх цих версій і вплинув на остаточне рішення Б.Хмельницького. Можна сперечатися про доцільність його прийняття; єдине ж, що не викликає сумніву, — це помилковість наступних дій гетьмана: замість того, щоб закріпитися на західних рубежах української етнічної території, він відвів армію вглиб України. Тим самим було втрачено значну територію з досить розвинутим виробництвом, а Польща отримала вигідний стратегіч­ний плацдарм для майбутніх воєнних дій.

Наприкінці грудня 1648 р. українське військо всту­пило у стародавню столицю України — Київ. Хмель­ницького вітали як «українського Мойсея», який виз­волив Україну з «лядської неволі».

Становлення державної ідеї

Завдяки перемогам 1648 р. змінився політичний та економічний лад України. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу й закладалися підвалини унітарної, республіканської за формою прав-

ління, національної держави на чолі з гетьманом. Кор­дон між нею і Річчю Посполитою, згідно з укладеним 25 лютого 1649 р. з польським посольством перемир'ям, мав проходити по річках Горинь, Прип'ять та містові Кам'янцю-Подільському, через який польським підроз­ділам, урядовцям і шляхті переходити заборонялося. Визволена територія поділялася на полки й сотні, де вся повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана, а на місцях — полковників, сотників та інших старшин. Військовий штаб гетьмана виконував функції кабінету міністрів і займався організацією держави.

Революція започаткувала нову модель соціально-економічних відносин. Вона ліквідувала, за невеликим винятком, велику й середню земельну власність, фільвар­ково-панщинну систему господарювання й кріпацтво. Частина землі польських магнатів і шляхти перейшла в руки нових господарів — селян, козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати в спадщину. Револю­ція відкрила селянам і жителям міст можливість пере­ходу в козацький стан, який тоді мав значні права та

привілеї.

Однією з найважливіших справ державного будів­ництва було військо. На початку Національно-визволь­ної революції деякі недисципліновані загони діяли на свій лад, були й ватажки, які не хотіли визнавати геть­манського керівництва. Виявивши організаційний хист, Б.Хмельницький зумів з цієї розрізненої маси створи­ти регулярну армію.

Воєнні дії 1648 р. змінили й психологію самого Б.Хмельницького. Переосмисливши уроки минулоріч­ної боротьби, гетьман, за словами відомих українських істориків В.Смолія та В.Степанкова, уперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. По-перше, у розмовах з королівськими комісарами в лютому 1649 р. було чітко засвідчено право україн­ського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання. В реалізації цього Б.Хмель­ницький відтепер вбачав основну мету своєї діяльності: «Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... А став­ши на Віслі, скажу далі ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи».

По-друге, було висловлено ідею незалежності утворе­ної держави від влади польського короля. Б.Хмельни­цький під час його квітневих переговорів у 1649 р. з московським посольством Г.Унковського підкреслював: «А нас Бог від них увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні». По-третє, було сформу­льовано положення про соборність Української держа­ви. Як свідчив учасник польського посольства М.Мос­ковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Украї­ну», звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі». По-четверте, утворена Українська держава розгля­далася як спадкоємиця Київської Русі. Під час перего­ворів з Г.Унковським Б.Хмельницький відзначав мож­ливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України в тих кордонах, що «володіли благочестиві великі князі». Проте реалізація цих планів утруднювалася через зовнішні та внутрішні обставини. Польський уряд докла­дав усіх зусиль, щоб продовжити війну і знову заволоді­ти українськими землями. Татари насторожено сприй­мали зростання могутності козацької держави й нама­галися зупинити цей процес. До того ж внутрішні сили України ще не були консолідовані: виникали супереч­ки між селянством, з одного боку, і козацькою старши­ною та шляхтою — з другого. Усе це спонукало Хмель­ницького до обережності й поміркованої політики.

3. Воєнні дії між Україною і Польщею в 1649-1653 рр.

На поч. літа 1649 р. війна розгорілася заново. 25-тисяч-на польська армія на чолі з королем Яном Казимиром йшла з Волині, а через Галичину рухалося 15-тисячне військо під командуванням Яреми Вишневецького.

Збаразько-зборівська кампанія

100-тисячна армія Б.Хмельницького спільно з 40 тис. татар на чолі з Ісламом Гіреєм на поч. липня оточила велику частину польсько-шляхетського війська під Збаражем і тримала її в облозі півтора місяця. У боях біля міста було знищено чимало поляків, серед шляхти почалися паніка та дезертирство. Не обійшлося без тяж­ких втрат і в українській армії: тут загинули відомі полковники С.Морозенко і К.Бурляй.

Тим часом на допомогу обложеним поспішали го­ловні сили польської армії, які очолював король Ян Казимир. Непомітним маневром Б.Хмельницький зняв частину війська (бл. 40 тис. українців і 25 — 30 тис. та­тар) з-під Збаража і вирушив до Зборова назустріч 20 — 30-тисячній армії поляків. Несподіваним ударом гетьман відрізав частину польської армії від головних її сил і 15 серпня 1649 р. під час переправи через р. Стри-пу завдав їм великих втрат. Наступного дня почався генеральний бій, який загрожував неминучою капітуля­цією короля з усією його армією. Але в найкритичніший момент канцлер Оссолінський підкупив татарського хана і той категорично зажадав від Хмельницького при­пинити бій та почати переговори. Така поведінка хана пояснювалася його політикою «рівноваги сил», яка вела до взаємного виснаження України і Польщі, давала мож­ливість Криму безкарно грабувати ці землі та відігра­вати провідну роль у Південно-Східній Європі.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський дого­вір, за яким козаки здобували численні права: 1) Укра­їнська держава мала охоплювати територію Київсько­го, Брацлавського й Чернігівського воєводств; на ній не мали права з'являтися коронні війська. Урядові посади тут могли займати тільки православні; 2) козацький реєстр встановлювався у кількості 40 тис. чол., а селяни, які не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво. Підтверджувалися всі права і вольності Війська Запо­різького; 3) всім учасникам повстання проголошувала­ся амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; 4) Католицька і право­славна шляхта зрівнювалися у правах, а православний

митрополит отримував місце у польському сенаті. Питан­ня про унію передавалося на розгляд сейму; 5) поль­ський король погодився на виплату щорічних упоми-нок Криму та у таємній статті дозволив татарам «вільно спустошувати край, повертаючись назад», тобто грабу­вати й брати ясир на українських землях.

Зборівський трактат не відповідав ні фактичному успіху національно-визвольної боротьби, ні тим широ­ким надіям, які плекали українські народні маси. За Зборівською угодою велика частина селян поверталася в кріпацтво. На феодальне гноблення була приречена козацька міська біднота. До того ж, татари жорстоко пограбували землі Волині, Галичини й, особливо, Поділ­ля. Так, замість повного звільнення всього українського народу, і створення своєї власної держави доводилося задовольнятися національно-територіальною автономією, і то лише для козацької верстви. Це викликало в Україні надзвичайне обурення та стрімке наростання антифео­дальної боротьби. Було зрозуміло, що перемир'я трива­тиме недовго.

Державне будівництво

Розглядаючи залежність від Речі Посполитої як про­сту формальність, гетьман Б.Хмельницький використав короткий перепочинок для реорганізації адміністратив­но-територіального устрою України та зміцнення дер­жавних інституцій. Українська держава була поділена на 16 полків, де в цей час проживало бл. 1,4 — 1,6 млн чол. Полки ділилися на сотні. Усі урядовці — як цент­ральної влади (генеральні старшини: писар, обозний, хорунжий, осавул), так і полкової та сотенної — мали військові ранги й поруч з військовими обов'язками виконували цивільну службу у сферах адміністрації, фінансів, суду. Своєрідним парламентом була Стар­шинська рада, яка у воєнних умовах фактично заміни­ла Генеральну раду. Вирішуючи політичні, економічні, військові та інші справи, вона стала головним органом державної влади, постанови якого були обов'язкови­ми для гетьмана. Гетьман очолював уряд і державну адміністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем

збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Резиденцією гетьмана й фактичною столи­цею Української держави стало місто Чигирин.

Відчуваючи неминучість нової війни з Польщею, Б.Хмельницький прагнув заручитися підтримкою іно­земних держав, а тому активізував свою міжнародну політику. Зберігаючи союзницькі відносини з Кри­мом, він налагодив стосунки^з Венецією та Валахією, домовився з Трансільванією гіро координацію дій про­ти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів пе­реговори з Туреччиною про прийняття її протекції, але, як показало майбутнє, так і не зважився на неї. У серпні 1650 р. з 70-тисячними загонами українського війська й татар Б.Хмельницький вирушив у похід на Молда­вію, яка підримувала Польщу й займала ворожі пози­ції стосовно України. Молдавський правитель Василь Лупу змушений був укласти у вересні договір, за яким обіцяв надати Б.Хмельницькому допомогу у боротьбі проти Польщі. Поряд з цим, В.Лупу погодився скріпи­ти українсько-молдавський союз династичним шлюбом своєї дочки Розанди з гетьманським сином Тимошем.

Білоцерківський договір

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в сер. лютого 1651р. 12— 14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою загинули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з най­кращих козацьких полководців Данилом Нечаєм. Хоч і ворог втратив бл. тисячі жовнірів. Під Вінницею по­ляків зупинили загони Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком між 200-тисячним військом поляків та 100-тисячною українською армією і 30 — 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успіш­ними для українців, які знищили 6л. 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати. Зали­шившись без гетьмана, українська армія була оточена

ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, відхід яких прикрива­ли кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з островів, але не залишили по­зицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними да­ними, від 4 до ЗО тис. козацько-селянського війська.

Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. Станови­ще ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити повстання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, центральні й західні райони Української держави. Однак завдяки організаторській діяльності Б.Хмель­ницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдало­ся відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Біло­церківську угоду, за якою значно обмежувалася авто­номія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а маг­натам і шляхті віддавалися їхні маєтки; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів; 3) гетьман підпорядковувася польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземни­ми державами; 4) підтверджувалися права православ­ної церкви та української шляхти.

Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстан­ня проти польської шляхти.

Воєнні дії 1652—1653 років

Б.Хмельницький розглядав Білоцерківський договір як можливість для відновлення сил. У квітні 1652 р. було вирішено заручитися підтримкою Криму й відно­вити воєнні дії проти поляків. Гетьман звернувся до мешканців Лівобережної України із закликом знищува­ти шляхту й урядників та вступати до його війська. Це означало фактичне скасування Білоцерківського догово­ру. Через кілька тижнів ЗО — 35-тисячне українсько-та­тарське військо під проводом Б.Хмельницького напало на 30-тисячну польську армію, яка намагалася пере­шкодити просуванню загонів Тимоша Хмельницького до Молдавії, і в бою неподалік гори Батіг на Брацлав-щині 1 — 2 червня цілковито розгромило її. Загинув і гетьман Калиновський. Цю блискучу перемогу гетьма­на Хмельницького сучасники порівнювали з перемо­гою Ганнібала під Каннами.

Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання спалахнули по всій Україні. Почалося повсюдне винищення шляхти. У результаті у травні —червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Поділь­ського воєводств була звільнена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну неза­лежність.

Однак надалі Б.Хмельницького чекали нові невдачі. Одруживши сина Тимоша з дочкою В.Лупу Розандою, він планував посилити вплив на Молдавію та зміцни­ти міжнародні позиції Української держави, забезпе­чивши їй надійний кордон на цьому відтинку. Та вклю­чення Молдавії у сферу українських політичних інте­ресів насторожило Туреччину. Проти цього також ви­ступила коаліція волоського й трансільванського князів. Вони скинули з престолу В.Лупу та обложили стару столицю молдавських господарів — Сучаву. Двічі — у квітні та липні —серпні 1653 р. — Тиміш на чолі коза­цького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика молодого Хмельниченка, якого провокував на необду­мані дії В.Лупу, призвела не тільки до його загибелі на

початку вересня, а й підштовхнула Валахію та Трансіль­ванію до створення разом із Річчю Посполитою анти­української коаліції. Після зміщення з престолу В.Лу­пу до них приєдналася й Молдавія.

У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під містечком Жванець (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) ЗО — 40-тисячна українська армія спільно з татарами оточила шляхетське військо, що нараховувало близько 50 тис. чол. Значних боїв не було, але поляки через сувору пору року дуже потерпали від холоду, хвороб та нестачі продовольства. Втративши померлими понад 10 тис. чол., вони були готові капіту­лювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня крим­ський хан, як колись під Зборовом, уклав із Польщею сепаратну угоду, здобувши право брати ясир серед населення Галичини й Волині. Таке порозуміння між Польщею та Кримом при пасивності Туреччини стави­ло Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на ряд гучних пе­ремог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Украї­ну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляка­ми потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою си­лою могла стати Московська держава.

4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654—1657 рр.

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духо­венства ще з 1648 р. зверталися до Московської дер­жави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідчен­ням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він, — я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві си­дить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив

прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переясла­ва. Таким чином Москва намагалася уникнути небез­печного для себе союзу України з Туреччиною.

Переяславська рада

Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих цере­моній і, як пише А.Полонська-Василенко, жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо, тому й обрав для переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської ради, яка відбувала­ся 18 січня й ухвалила рішення про прийняття про­текції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмо­вився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В.Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і стар­шина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Украї­на залишалася сам на сам з Польщею та її новим союз­ником — Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники москов­ського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд пред­ставників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чор­нобиль, а також українське духовенство на чолі з мит­рополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б.Хмельницький туди не поїхав. Посли — військовий суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря —

привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьма­на, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлен­ня таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як вну­трішня, так і зовнішня державна самостійність.

«Березневі статті»

Отже, остаточний текст українсько-московського до­говору було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва — «Березневі статті» (їх оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством династії Романових конфедератив­ного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмін­ними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, воль-ності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чинов­ників; певна частина зібраної суми як данина мала пе­редаватися до московської казни; 5) зовнішньополітич­на діяльність Української держави обмежувалася за­бороною зносин гетьмана з польським королем та ту­рецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, «сирим», дозволяв різні тлумачення сторонам, які його підписали.

17-7

За словами Д.Дорошенка, «...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну «під велику царську руку», в Москві з перших же кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне сло­во, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до мос­ковського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно вико­ристовувала Москва різні прояви суспільного анта­гонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо Украї­ни. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі...» Тим більше, що українсько-московська уго­да була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.

Відновлення війни з Польщею

У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об'єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. т. зв. Вічний договір, і почали новий етап війни. Уже в листопаді 30-тисячна польська армія вторглася на Брац-лавщину, згодом до неї приєдналася ЗО — 40-тисячна та­тарська орда. Усвідомлюючи небезпеку, Б.Хмельницький зажадав від Москви негайної допомоги. Однак остан­ня, намагаючись насамперед оволодіти Смоленськом і Білоруссю, де їй, до речі, допомагали 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, фактично проігнорувала вимогу українського гетьмана. Кілька місяців дорогоцін­ного часу було втрачено. Як наслідок — до кін. березня 1655 р. край перетворився на руїну. Було спустошено й спалено бл. 270 міст і сіл, 1000 церков, вбито не менше 10 тис. немовлят, у неволю потрапило понад 200 тис. людей. Московська допомога виявилася не такою ефек­тивною, як її уявляли.

Влітку 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі, які Б.Хмельницький прагнув

17Я

приєднати до своєї держави. 29 вересня українсько-московське військо під Городком розбило поляків і розпочало облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину. В цей же час, у порозумінні з українським гетьманом, проти Польщі успішно воювала Швеція, за­хопивши значну частину польської території, включа­ючи Краків і Варшаву. В політичних зв'язках з Украї­ною прагнула бути Білорусь. Здавалося, визріває мож­ливість возз'єднання українських земель під гетьман­ською булавою. Однак знову негативну роль відіграв пресловутий зовнішній фактор. З одного боку, проти включення західноукраїнських земель до складу козаць­кої України несподівано виступив шведський король, поставивши гетьманові вимогу залишити Галичину. З іншого — почалися непорозуміння з московитами, що вимагали, щоб усі міста, які вони допомагали завойо­вувати, вважалися здобутком московського царя й при­сягали йому на вірність. До того ж, на українські землі вдерлися татарські орди, яким необхідно було негайно протидіяти. Все це змусило Б.Хмельницького відклас­ти на певний час справу возз'єднання українських зе­мель і повернутися на Подніпров'я.

Загострення відносин із Москвою

Тим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з Річчю Посполитою, яка висунула проект обрання московського царя Олексія Михайло­вича на польський престол після смерті Яна Казимира. У травні 1656 р. цар оголосив Швеції війну, а в серпні розпочалися московсько-польські переговори у Вільно, на які українську делегацію допущено не було. На поч. листопада було укладене т. зв. Віленське перемир'я, яке передбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої після обрання її царя на поль­ський престол. Після цієї, по суті, зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбулася Рада, де козацька старшина і гетьман присягалися спільно бо­ронити Україну, присягалися собі, а не чужим монархам.

У ситуації, що склалася, головною метою Б.Хмель­ницького було збереження незалежності Української

держави та об'єднання у ЇЇ складі західноукраїнських земель. Відповідно, необхідно було подолати опір Речі Посполитої, що противилася поверненню українських етнічних територій, нейтралізувати Кримське ханство, як союзника останньої, знешкодити колонізаторські плани Москви, котрі вона плекала щодо України, а та­кож забезпечити спадковість верховної державної вла­ди, як запоруки на майбутнє проти можливої міжусоб­ної боротьби за гетьманську булаву. Для досягнення цих планів Б.Хмельницький, формально не розриваю­чи договору з царем, насамперед спрямовує свою енер­гію на створення антипольської коаліції без Москви і навіть усупереч її інтересам. До складу союзного об'єд­нання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія (Семигород), Молдавія, Валахія, Бранденбург.

Антипольська коаліція

Протягом першої пол. 1657 р. воєнні події розвива­лися у сприятливому для союзників руслі. Вони роз­громили поляків під Замостям, захопили Краків, Сан-домир, Люблін, Варшаву, інші польські міста. До складу Української держави попросилася шляхта Пинщини, Берестейщини, Волині. Під тиском Б.Хмельницького на приєднання до козацької України західноукраїнських земель нарешті погодилася Швеція, до такого ж рішен­ня схилялася Трансільванія — держави, які певний час претендували на ці території. Це був найвищий злет Української держави, політичний тріумф ЇЇ творця — гетьмана Б.Хмельницького. Та вже з літа ситуація по­чала змінюватися у гірший бік. Політичні плани анти­польської коаліції викликали занепокоєння серед сусідніх держав, насамперед Австрії і Данії, які підтри­мали Польщу. Відчувши загрозу своєму існуванню, на захист вітчизни піднявся польський народ. В Україні становище ускладнювалося хворобою гетьмана, через яку він не міг особисто контролювати хід подій, та анти­урядовою агітацією московських агентів, що призвела до бунтів серед частини козацтва, зокрема в корпусах полковника Ждановича та Юрася Хмельницького. На­слідком цього стали поразка та фактичний розпад анти-

польської коаліції. Практично тоді ж Україну вразила ще одна страшна звістка: 6 серпня 1657 р. в Чигирині після важкої й виснажливої хвороби перестало битися серце видатного сина українського народу Богдана Хмельницького. Його похорон, на думку дослідників, найімовірніше, відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Наступником Великого гетьмана став його син Юрась, якого на цю посаду було обрано на Корсунській раді у квітні 1657 р.

Смерть Б.Хмельницького стала важким ударом для молодої Української держави. «Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголітнього провідника — одинокого чоловіка, кот­рий міг покермувати нею...» — зазначав М.Грушев-ський. Ця смерть знаменувала собою завершення пер­шого етапу Національно-визвольної революції, основ­ним завоюванням якого стали утвердження Україн­ської держави, встановлення в ній нової моделі соціаль­но-економічних відносин, котра базувалася на дрібній власності фермерського типу.

Лекція VII

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1657-1676 роки)