2. Революція 1848-1849 рр. Та її вплив на розвиток краю

На поч. 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною скла­довою стали визвольні рухи багатьох національно-по­неволених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Скасування панщини

Революційні події надали широкого розмаху націо­нально-визвольному руху в Східній Галичині. Врахо­вуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких зем­лях сталося майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селян­ських земель державою, який селяни мали відшкоду­вати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов'язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо. У результаті реформи в Східній Гали­чині виникло бл. 375 тис. вільних селянських госпо­дарств. Та при проведенні реформи не було впорядко­вано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руй­нування селянських господарств. За поміщиками зали­шилися деякі феодальні привілеї, зокрема право про-пінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селян­ських мас. .

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залиш­ки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західно­української бідноти, яка бунтувала, шукала справедли­вості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни

самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала на «непокір­них» поліцію і війська, які придушували селянські за­ворушення. А «справедливість» цісарсько-королівсько­го суду полягала в тому, що з 32 тис. позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли ЗО тис, сплативши ще й 15 млн ринських за судові витрати.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ста­вав господарем на своїй землі, у ньому поступово про­буджувався потяг до громадського та національного життя.

Головна Руська Рада

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазнача­лось, що українці становлять частину великого слов'ян­ського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції містилися прохання про введення української мови у народних і вищих шко­лах; видання державних, законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; щоб було зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання українцям доступу до всіх державних установ. Як вид­но, вимоги були скромними й обмежувалися здебіль­шого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Гали­чині виникли національно-політичні організації. 2 трав­ня 1848 р. представники демократичних кіл україн­ства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Гри­горієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала пред­ставляти українське населення Східної Галичини пе­ред центральним урядом. її друкованим органом стала

«Зоря Галицька» — перша у Львові газета україн­ською мовою. Головна руська рада, виступаючи за про­ведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населен­ня краю. У програмній декларації Ради проголо­шувалося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн, зга­дувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик до пробуджен­ня, адресований українському народові, і забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського на­роду. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входи­ли представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла непри­хильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступа­ли разом з поляками. Вона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім'я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюва­тися від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Руський собор», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський».

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на території імперії т. зв. на­ціональні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою консти­туції й законів». Українці в цей час тільки почали по­літично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було численніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережа­нах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з боку урядових кіл і не роз­винули широкої діяльності. Трохи пізніше, у кін. 1848 р.,

австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і нара­ховувала в одній тільки Станіславській окрузі майже 18 000 чол. У 1849 р. було створено добровольчий ба­тальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 чол., що також призначався для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки га­лицькій інтелігенції, мали український характер: на­родний одяг, українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі в Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працюва­ли в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичи­ни на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену головним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Пра­гу перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 р., у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української нау­ки і культури, у якому взяло участь 118 чол. Учасни­ки з'їзду працювали в 9 секціях. З-поміж промовців особливо виділявся М.Устиянович. Зі своєю славнозвіс­ною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях» виступив Я.Головацький. З'їзд схвалив єдину грамати­ку української мови, висунув вимогу впровадження в усіх школах української мови. Було також підтримано вимогу поділу Галичини на два краї: польський і укра­їнський.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-рсвітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підруч­ники для шкіл і взагалі бути вогнищем письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність «Галицько-руська матиця» розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р., відповідно до цісарського дек­рету, у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її професором було при­значено Я.Головацького, який почав викладацьку ро-

боту в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в парламенті поставили ви­могу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські посли-селяни вимагали якнайменших ви­купних платежів за землю.

Революційна боротьба

Яскрава сторінка революційної боротьби галицько­го робітництва — його участь у листопадовому зброй­ному повстанні 1848 р. у Львові, яке назрівало протя­гом тривалого часу. Наприкінці жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок між урядовими військами і національною гвардією. Сигналом до повстання стали події 1 листо­пада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На багатьох вулицях виросли барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників та реміс­ників різних національностей. До них приєдналися сту­дентський легіон та частина національної гвардії. Вранці 2 листопада між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні сутички. Та сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. Депутат австрійського рейхс-рату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав при­сутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контро­лювали гірські дороги.

Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук се­ред населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства.

297

У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, за­хоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, усе більше зміцню­вали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрій­ський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої системи центра-лізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду і Галичина засну­ла на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення за­хідноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здо­бутків революції стала активізація національно-визволь­ної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

3. Перетворення Західної України

на «П'ємонт» національного відродження

(друга половина XIX ст.)

Після придушення революції 1848—1849 рр. прав­лячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквіду­вати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнав­ши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом -від Прусії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні по­зиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромі­су Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до

298

австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із по­ляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму про­бивалися паростки соціального прогресу. Помітне по­жвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише 70 —80-ті стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість стано­вили дрібні, на яких було зайнято по 5— 1-0 робітників.. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопиль­на, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стиму­лювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Зго­дом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й про­мисловості .

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металооб­робна та машинобудівна галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринницт­во та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селян­ських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа карти­на спостерігалася і в Закарпатті, де становище погіршу­валося через проведену у 1867 р. комасацію та сегре­гацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних

299

земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокрем­лення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію. Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не об­межувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й полі-ційних агентів. За підрахунками В.Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому

чотири корчми.

Становище селя№ Західної України набагато погірши­лося внаслідок економічної кризи 70 —80-х років XIX ст. Дані офіційної статистики свідчили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припиня­лася боротьба селян за право користуватися громад­ськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмо­ву працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робіт­ників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної пла­ти, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габс-бургів була зарплата робітників Західної України. Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віден­ський. До того ж, жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, опла­чували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжуєть­ся та міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. 100 львів­ських друкарів провели 7-денний страйк, який закін­чився їх перемогою. На рубежі 70 — 80-х років поряд із

страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. На них, окрім економічних, висували політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального вибор­чого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніаль­ним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією су­купністю суспільно-економїчних відносин, чинників со­ціального і національного гніту. Серед основних при­чин еміграції І.Франко називав перенаселення, проле-таризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні за­робітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію за 1870—1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищу­вала природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місце­вого населення, стала кооперація. Перше західноукраїн­ське кооперативне товариство — торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зво­дилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було засну­вання в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчислен-нішими серед кооперативів були кредитні спілки. Да­ючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову

спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції това­риство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічу­валося 1500 різних кооперативів.

Посилення польських впливів у Галичині

Колоніальне становище Західної України, її еконо­мічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки зу­мовили характер та особливості суспільно-політично­го й національно-культурного руху в краї. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках перерива­ли лише суперечки про мову та правопис і т. зв. азбуч­на війна, що виникла в кін. 50-х років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям нав'язу­вали латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступило проти цього проекту й захистило свою слов'янську азбуку. Нове пожвавлення громадсько­го життя галицьких українців почалося у 1860 р. під впливом політичних подій в Австрії. 20 жовтня 1860 р. в імперії було прийнято нову конституцію, яку 26 лю­того 1861 р. доповнили в досить ліберальному дусі. Галичина разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом та крайовим урядом (ви­ділом). В основу як австрійської конституції, так і крайо­вих автономій було покладено не національну, а стано­ву систему. Галичина, що була конгломератом україн­ських і польських земель, за значної переваги привіле­йованих, здебільшого неукраїнських станів, являла со­бою штучне утворення. У представницьких органах краю українське населення було репрезентоване в меншості. Галицький сейм мав складатися зі 150 послів. На пер­ших виборах українці провели до сейму 49 своїх пред­ставників. У сеймі відразу почалася національна бороть­ба, яка не припинялася до початку Першої світової війни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдя­ки куріальній системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі домагання українців національно-політичного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправ­ність поляків та українців, фактично крайова управа була в руках місцевої польської шляхти. Від початко­вої школи до університету панувала польська мова. Центр ваги в розв'язанні питань міжнаціональних від­носин був перенесений із Відня до Львова. Галицьким українцям постійно доводилося наполегливо боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та культурній сферах.

Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам по­первах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху,' що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або через розчарування результа­тами революції 1848 р. та крах сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині почали зверта­ти погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтрим­ку. До цього вдалася, головним чином, більшість галиць­кого духовенства та старшої інтелігенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угор­щини. Так у Галичині, за словами І.Франка, виник «тем­ний, відвернутий від будь-якої культури напрям москво­фільства. Будучи політично безхарактерним і безідей­ним, суспільно-гальмуючим, національно-ворожим усьо­му рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтелігенцію на два ворожі, неспроможні до об'єднанння, табори».

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буко­винських та закарпатських українців спочатку існува­ла у мовно-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Д.Зубрицький, В. Дідицький, М. Мали-новський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товари­ства — Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народній дім», Товариство ім. М.Качковського, виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» та ін. Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна

рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Обще-ство русских студент.ов Карпат» тощо.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Д.Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Так само москво­філи заперечували існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв'язати українців Галичини з російською ідеєю викликали силь­ний опір нової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і громадських діячів — В.Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф.Заревич, К.Климкович, Є.Згарський, Д.Танячкевич та ін., продовжуючи демо­кратичні традиції своїх попередників, наприкін. 1861 — на поч. 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофіль­ська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т.Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літе­ратури на живій народній основі, створення єдиної літе­ратурної мови, обстоювали ідею окремішності україн­ського народу. Поряд із цим вони залишалися лояль­ними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи на­родною мовою, творять народну літературу, намагають­ся наблизитися до народу. Першим їх друкованим ор­ганом був журнал «Вечорниці», який виходив протя­гом 1862 — 1863 рр. Видавали також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Букови­на». На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і галицьких та буко­винських письменників.

Прагнучи об'єднати вияви національної самосвідо­мості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських куль­турно-просвітницьких, господарських (передусім коо­перативних) та політичних організацій, що своїми роз­галуженнями сягали кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям люд­ської гідності та громадянської гордості, переймалися духом національної свідомості. Таке єднання селянства та інтелігенції Галичини не тільки на духовному, а й на практичному терені приводило до зміцнення націо­нального руху. Зокрема, важливою подією суспільно-полі­тичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати на-родню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту». Першим його головою став учитель гімназії А.Вахнянин (1868—1870).

У 70 —80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії това­риства, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видав­ничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи; що­річно читачі отримували «Народний календар». З «Про­світи» вийшла ініціатива створення друкованого орга­ну народовців — газети «Діло» (1880), першої полі­тичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Редакторами книг, календарів та інших видань «Про­світи» були видатні діячі української культури О.Пар­тацький, В.Шашкевич, Ю.Целевич, Ю.Федькович, І.Франко, В.Лукич-Левицький, П.Огоновський, К.Пань-ківський, К.Левицький, Г.Хоткевич та ін.

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, теат­ральні, вокально-хореографічні, музично-інструмен­тальні гуртки товариство несло в широкі народні маси

і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, кон­курси художньої творчості, спільні свят-вечері тощо — ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку робот.у вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на гро­мадських засадах. Правда, за невелику плату доводи­лося наймати службовців філій та крайового товари­ства, а також деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого на­громаджували з членських внесків, різних платних за­ходів, а також пожертвувань меценатів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бе­сіда». Активну участь у його діяльності брали Ю.Федь-кович, брати Г. і С.Воробкевичі, Н.Кобринська, З.Ма-ковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство ім. Т.Шевчен­ка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у форму­ванні української науки, перетворювалося у першу но­вітню українську академію наук. Переломним для това­риства був 1892 р., коли воно за новим статутом транс­формувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започаткова­но низку періодичних видань — перших за нашу істо­рію україномовних журналів у галузях історії, філо­логії, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Оле­ксандр Кониський, філолог Омелян Огоновський, пер­ший голова товариства Кирило Сушкевич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багато-

літній голова — найвидатніший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував то­вариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та без­прецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду на чолі з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і послідовно домага­лася автономії для українських територій у межах Ав­стро-Угорщини.

Співпраця галичан і наддніпрянців

З другої пол. XIX ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвит­ку. Це пояснювалося тим, що,попри політичні обмеження внаслідок сильних польських позицій, українці Гали­чини жили все ж у конституційній монархії, де основ­ні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у само­державній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. брали участь у виборах, мали парламентське представ­ництво, політичну пресу, громадські організації тощо. У підросійській Україні політичні змагання могли вияв­лятися тільки нелегальним шляхом. Тому, коли росій­ський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Гали­чини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами роз­вивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої Украї­ни. З цього часу духовні зв'язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні відносини з галицькими українцями, був Пантелеймон Куліш. І.Франко писав: «Доля судила,

що власне Куліш був головним двигачем українофіль­ського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років». Він перший звернув увагу молодих галицьких україно­філів на потребу вивчати історію України, на необхід­ність літератури для простого народу.

70 —80-ті роки в історії української самосвідомості були часом переважаючого впливу Михайла Драгома-нова. «Він був для нас правдивим учителем вповні без­корисно не жалував праці..., щоб наводити нас, ліни­вих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях на­шого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європей­ської цивілізації», — так згадував Драгоманова І.Фран-ко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівности і політичної волі заслоню-вали перед його очима ідеал національної самостійно­сте, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою». Майже одночасно зі смертю М. Драгоманова з Києва до Львівського університету переїхав викладати істо­рію визначний український історик Михайло Грушев-ський. Йому судилося стати представником найнові­шої фази українства, яка відштовхувалася від суспіль­них і політичних ідей драгоманівського критицизму, роб­лячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, полі­тична і культурно-освітня діяльність М. Гру шевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Украї-нами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інте­ресів усього українства.

Втім, що зв'язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Обопільні відно­сини ставали іцораз інтенсивнішими, взаємовплив що­раз більшим. Український народ, хоч і розділений дер­жавними кордонами, ставав свідомим своєї єдності і переводив ЇЇ в практичні справи, витворюючи спільні

цінності єдиної національної культури, єдиної політич­ної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України віді­грала свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український на­род — як на Сході, так і на Заході — робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на захід­ноукраїнських землях в практичну справу, творячи но-вочасне українське національне життя. Галичанам Вели­ка Україна давала почуття сили, яку можуть мати тіль­ки сини великого народу. Національні досягнення За­хідної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.

Радикальний рух

70 —80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелі­генції, частини національної буржуазії. Це інтенсифі­кувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Є.Чикален-ко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консерва­тивної частини, набуло чітко окресленого характеру по­літичного руху. У цей час під впливом М. Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників стар­шого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Фран-ко, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну полі­тику в суспільному житті Галичини, «головним завдан­ням якої було ознайомлення народних мас з насущни­ми політичними питаннями з метою викликати в на­роді інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище друго­рядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми

чпо

для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона по­чала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самостійність", і що говори­ти в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну спра­ведливість, бо практично всі багаті в Україні були чу­жинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення українського на­ціонального руху в центр політичного життя Галичи­ни та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним в розвитку українського національного руху. З виник­ненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелі­гентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового націо­нального руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдоскона­лювалися засоби національно-культурного та суспіль­но-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була ство­рена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська ра­дикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «мо­лодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей М. Дра-гоманова, який, висуваючи програму федералізації Ро­сійської і Австро-Угорської імперій, фактично запере-

чував потребу творення самостійної української дер­жави. У той же час другі — Вячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Во­лодимир Охримович та ін. виступали за негайне вве­дення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімаль­ну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок пере­могла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна іггеіїепіа», де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного роз­витку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної само­стійності України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про авто­номію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введен­ня в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збо­ри, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.». Тим самим було заманіфестовано ідею собор­ності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалі­зувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного бу­дівництва, що мала підкреслено комплексний характер. •«Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і голов­на основа розвою народнього — освідомлюванє і роз­буджуване мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-на­ціональнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку покла-

ла собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

Здобутки національного руху

Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880) до 1898 р. український рух зміцнів і організа­ційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколих­нула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно за­майоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю. У 1895 р. постулат політичної самостійності України під­тримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Т.Шевченка голова «Академічної гро­мади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі само­стійності української нації. Це, по суті, була перша між-партійна платформа на самостійницькому грунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні мож­ливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набу­вала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70 —80-х років були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресо­вані переважно селянам і міським робітникам. Ще з

поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика вихо­див радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична літе­ратура, зокрема серію брошур І.Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості гали­цьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячо­ліття Угорської держави, що проходило в умовах на­ступу шовіністичних і католицьких сил з метою асимі­ляції населення Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гна-тюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». У ньому підда­валися гострій критиці угорські загарбники, що прово­дили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. ХіХ ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням ради­кального руху і охопленням ним трудящого люду де­далі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, полі­тичні й ідеологічні чинники, пов'язані з дальшим роз­витком капіталістичного господарства, соціальним роз­шаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демо-кратичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Но-ваковським та національно-демократичну, якою керува­ли І.Франко, Є.Левицький, В.Будзиновський, Т.Оку-невський. У результаті, у 1899 р. з'явилося ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути неза­лежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу». Ці

слова, як і програма УНДП, припали до вподоби бага­тьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського жит­тя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-де­мократів є «вільна держава українського люду, україн­ська республіка». УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим кри­лом, а друга правим. За висловом жандармського пол­ковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «од­ними й тими ж мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є.Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту» (П'ємонт — історична область Італії, яка в сер. XIX ст. стала центром національного об'єднання), внаслідок напру­женої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та воз­з'єднання всіх українських земель.

4. Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику росій­ського царизму й Австро-Угорської монархії, продов­жувала, хоч і повільними темпами, розвиватись україн­ська культура. її стан перебував у тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисло­вості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості,

кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшен­ня кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувалися чотири типи шкіл: пара­фіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при цер­ковних парафіях і були початковими, навчання трива­ло 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, еле­ментарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переваж­но діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, почат­ковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малюван­ня. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів було виключено природо­знавство, філософію і політекономію, впроваджено ви­кладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримува­лися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, пере­важно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній гу­бернії), що працювали за програмою середніх навчаль­них закладів. Доньки дворян здобували освіту і вихо­вувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), засно­ваний на базі гімназії {після польського повстання 1830—1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька профе­сійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіро-

воград) працювала медична фельдшерська школа, у Ми­колаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, ого­лошувалися загальностановими і діставали назву по­чаткових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елемен­тарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70 %, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з пере­писом населення 1897 р., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, пере­дові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протя­гом 1859—1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70 —80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні про­гімназії. Формально їх оголосили безстановими і за-

гальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Над­дніпрянщини були Харківський та Київський універси­тети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років — уже понад 4 тис. У 1878—1889 рр. в Києві діяли жіночі курси.

У 70 — 90-х роках було відкрито спеціальні вищі на­вчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологіч­ний інститут у Харкові, Київський політехнічний інсти­тут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихід­ців із дворянства зменшувалась, а кількість представни­ків інтелігенції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р., початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язко­ве навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкіль­них приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спира­ючись на місцевих великих землевласників та промис­ловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буко­вина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало україн­ців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Авст-ро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чо­тири факультети — філософський, юридичний, бого­словський, медичний) та Чернівецькому (заснований

1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим яви­щем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. ^ Політехніч­ний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були універси­тети. На східноукраїнських землях перші з них виник­ли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський уні­верситет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київ­ський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з від­ділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчали­ся 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

Протягом дореформеного часу 56 вихованців Харків­ського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя і Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губер­нии», яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було прове­дено зі збирання, систематизації і публікації історич­них джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібра­ли й опублікували співробітники Київського тимча-

сового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кін. XVIII — поч. XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (18.41).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норман­ської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Пра­вобережжі 1768 р.

У 20 —30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гумані­тарних наук. І.Могильницький написав першу в Гали­чині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії Украї­ни, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського універ­ситету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою «Повість вре-менних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського уні­верситету, що налічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добити­ся денаціоналізації українського народу, спинити роз­виток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, гро­мадські і культурні діячі, відстоювали право україн­ського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу гра­матику української мови, яку уклав російський філолог

О.Павловський. Відомі вчені І.Срезневський і М.Макси­мович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лек­сичним складом, живописна, поетична, музикальна мова. Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми укра­їнської лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — «Со­бор руських учених». На ньому Я.Головацький прочи­тав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру україн­ської мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним україн­ський правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтував­ся на фонетичному принципі, що був покладений в осно­ву пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової твор­чості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857 — 1918), М.Ващенко-Захарченко (1825-1912), М.Умов (1840-1915), М.Бекетов (1827-1911), І.Мечников (1845-1916), І.Сєченов (1829-1905), М.Гамалія (1859-1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Ра-дзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токар­ський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бун­те, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне міс­це в українській історіографії посідають твори визнач-

них істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфи-менко, Д.Баталія, О.Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целе-вич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноб­лення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознав­ства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літерату­рознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студин-ський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увін­чалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивчен­ням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Півден-но-Західний відділ Російського Географічного Това­риства. Тут напівлегально було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драго-манова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чу-бинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левиць-кого, М.Старицького, М.Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851 —1864), а також земські ста­тистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-За-падной России», присвяченого минулому Правобереж­ної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 рр. 15-томні «Акти Южной и Западной Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 р., про­тягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спога­ди, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

321

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове то­вариство ім. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше пра­цювали тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гна-тюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етно­графічний збірник» і «Матеріали до української етно­логії», двадцятитомник «Українсько-руський архів» і 11 томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагомі­шими були досягнення Товариства в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М. Гру шевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кор-дуби, І.Крип'якєвича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студин-ського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лу-касевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і скон­струював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.ГГузина, мовознавець Ю.Ку-рилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими ста­ли наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізи­ки — М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іме­нами, які через свою активну позицію в обстоюванні укра­їнської державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхрадський — видат­ний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського уні­верситету у Відні, згодом ректор Празького університе­ту. Серед відомих українських вчених того часу — бота­нік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер, природодослід­ник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Тор­говельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до

австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи то­вариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопіл­ля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електро­технічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Льво­ві, дійсним членом НТШ.

Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори осново­положників нової української літератури: І.Котлярев­ського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого україн­ського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класи­ком став І.Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'я­ненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвива­лася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського цара­ту на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876; укази). У цей час творила плеяда видатних пись-менників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визнач­ним представником літератури демократичного напрям­ку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосни-

цький лад, з великою любов'ю відтворила образи про­стих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, ро­манах письменниця яскраво зобразила боротьбу народ­них мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного панства, створила колоритні образи по­борників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова (1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Засобами худож­нього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля по­міщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чи­новників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціаль­но-побутового роману — «Люборацькі» створив тала­новитий письменник-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю від­значилася творчість С.Руданського (1834-1873). У «Співомовках» він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, вина­хідливість його кращих синів і дочок. Широку популяр­ність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70 —90-і роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих пи­сьменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50 ху­дожніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашевасім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках» і «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Вигов-ський» та ін. У них письменник глибоко відобразив жит­тя, побут і психологію різних верств українського су­спільства, правдиво змалював образи борців проти со­ціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письмен­ства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато тво­рів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед

них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла пов­ні?», «Повія», повісті «Лихі люди», «Товариші», «Лихо давнє і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мирного спов­нені теплотою до українського народу, пройняті демокра­тичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863 — 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широ­кий діапазон його діяльності. У численних творах май­стер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підго­товка та видання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П.Куліш (1819 — 1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з ве­ликою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Ви­ступав за збереження основ народної моральності, про­ти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордо-вець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх тво­рах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя тру­дового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе гені­альна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871 — 1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій та­лант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідно­го народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864 — 1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М. Гру шевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори україн­ською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими по­братимами був/.Франка (1856 —1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літе­ратури, стежив за світовим літературним процесом, ста­вив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегли­во боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційни­ми ідеями. Епоху в розвитку українського письмен­ства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збага­тив українську прозу новою проблематикою й образа­ми, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділя­ються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції. Під вплицом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного' з добою досить примітивного реалізму, тобто з доміш­кою етнографізму та суспільницької тенденції, інші ви­ривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи нале­жав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобрин-ська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У.Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д.Лук'янович, з його оповіданнями та повістя­ми з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник

А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних істо­ричних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продов­жував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочас­них літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретіва), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка.Лз пізніших письменників виявився талант О.Маковея —' у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні кар­тин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театраль­ний репертуар. О.Колесса створював поезії за мотива­ми народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжувала традиції І.Котлярев­ського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймич­ка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Ха­зяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широ­ку картину життя українського пореформенного села.

На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври україн­ської драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай сер­цю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народні­стю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Ос­тання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майст­ром драматургії був І.Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, роман­тично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мис­тецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котля­ревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г.Квітки-Основ'яненка, Я.Кухарен­ка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізу­вався в ЗО —40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії п'єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на со­ціальному конфлікті.

З кін. XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і по­ставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського теа­тру в Східній Галичині послужили п'єси І.Котлярев­ського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популяр­ність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озарке-вича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси гали­цьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О.Духновйча, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. XIX ст. виявило­ся насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Жи-

томирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисавет-граді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-про-фесіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка на­лічувала бл. 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М. Кропивницького (1888 -1893,1894 - 1900 ), П. Сакса-ганського й І.Карпенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно роз­ширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропив­ницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині заснова­но 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Жито­мира О.Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та україн­ській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керів­ництвом Теофілії Романович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї родини, обдаро­ваними артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889 —

1892). В українському театрі Галичини працювали та­лановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський, Бібе-ровичі, згодом — Підвисоцькі, А.Стечинський, Ф.Яно-вич, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стад-ники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Неволь-ник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Бору ля», «Без­таланна» І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищення мис­тецького рівня театральних вистав багато зробив фун­датор професійного театру в Україні М.Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської Бесі­ди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Укра­дене щастя» І.Франка.

Музично-пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісен­на творчість. Широко побутували народні пісні кален­дарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали таланови­ті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були ду­ховні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й.Витвицький (1813 — 1866) написав у Києві музичний твір «Украї­на» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібра­лися всі бурлаки». Композитор А.Єдлічка (1819 — 1841), чех за національністю, плідно працював як про­фесійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим

оперним співаком і композитором був С.Гулак-Арте-мовський (1813—1873) — автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активізувалося му­зичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю.Ельснер, піаніст і компози­тор Я.Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і компози­тор К.Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А.Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвав­лення культурних зв'язків з Наддніпрянською Украї­ною. Зокрема, серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д.Бортнянського. Його твори з кін. 20-х років XIX ст. виконували численні аматорські хо­рові колективи Львова. Першими українськими ком-позиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М.Вербицький та І.Лаврівський. . Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М.Ли-сенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в україн­ській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т.Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М.Лисенка: М.Калачевський, Н.Сокальський, Н.Ніщин-ський, М.Аркас, І.Рачинський, С.Воробкевич, А,Вах-нянин, В.Матюк, Д.Січинський, О.Нижанківський.

У другій пол. XIX ст. почали діяти музичні това­риства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), му­зичне товариство в Чернівцях, відділення Російського музичного товариства в Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. у Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р.Глієра), у 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерва­торію.

Образотворче мистецтво

Український живопис у першій пол. XIX ст. розви­вався в загальному річищі розвою європейського мис­тецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвали­ни реалізму як стилю. Демократично настроєні худож­ники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток ми­стецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежува­ла творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З ЗО — 40-х років класицизм став консервативним напря­мом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевчен­ко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією худож­ніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з ЇЇ Товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товари­ство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випли­вали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здо­бували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаш­тувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко підніма­лися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К.Кос-танді, «Об'їзд володінь» М.Кузнецова, «Глухомань» П.Левченка, «Жертва фанатизму» М.Пимоненка, «Про­води рекрутів» І.Соколова, «Хворий» К.Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Бать­ківщини, митці активно утверджували позитивний іде­ал, прагнули розкрити красу природи і людини, втіли­ти в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли знач-

но менше та й то переважно учні Петербурзької ака­демії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представ­ники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильків­ський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світо-славський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втіли­ли у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю жит­тєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, ви­тонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські худож­ники Т.Копистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Копистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бой­ківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звер­тався художник А.Пилиховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80 —90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здо­бутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селя­нам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був вихо­дець з України І.Мартос (1754—1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професо­ром і ректором. Кращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві, па­м'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельд­маршалові П.Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Пе­черській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої поло­вини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульп­турі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П.Забіла (бю­сти М.Салтикова-Щедріна, М.Гоголя, мармуровий пор­трет Т.Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя не­веселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульп­тори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимов-ський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміні­стративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закла­дів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821 —1841 рр. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Ста­рий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архі­текторів А.Пихля і Я.Зальцмана (1837 — 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітекто­ра В.Равського.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер май­дан Незалежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперно­го театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комер­ційного училища і земельного банку. Одесу прикраси­ли будинки оперного театру (архітектори Ф.Фель-нер, Г.Гельмер), Нової біржі (арх.О.Бернадрацці). Чи-

мало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх. Г.Горголев-ський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополи­та Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті - мислив­ський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII - у першій пол. XIX ст. в Украї­ні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєт­ку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, попри несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Тала­новиті вчені, літератори й митці створили багато кла­сичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу послужив міцним фундаментом для подальшого її розвитку.

Лекція XI

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ

І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

на початку XX століття

1. Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині

На поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у-межах якої перебували Східна Галичина, Північна Бу­ковина та Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою Росії проживало понад 20 млн українців.

Перші роки XX ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили неспро­можність режиму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі реакційні та консер­вативні сили в державі для боротьби проти українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотен­ний часопис «Кієвлянин» дещо пізніше писав: «Україн­ський рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом». На той час тривала дія Емського указу 1876 р., який забороняв розвиток україн­ської культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користу­ватися в адміністративних установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали^-, книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася ма­сова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей роз­вивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І.Котляревсько­му в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували компо­зитора М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила грунт для переростання куль­турно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окре­мих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Ан­тоновича, П.Андрієвського, М Русова, Л.Мацієвича, Б.Ка-мінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголо­шена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого сво­го історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні се­редніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював М.Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії про­голошували самостійну демократичну республіку, ша­нування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Україн­ську соціал-демократичну спілку група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демокра-тичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності. Врешті «Спілка» влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді переймену­вали РУП в Українську соціал-демократичну робіт­ничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винни-ченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізу­валися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «ка-де». Справді, з російською конституційно-демократичною партією їх ріднив послі­довний демократизм. З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автоно­мії України, визнання соціалістичної перспективи тощо). Для ілюстрації цієї тези наведемо витяг з відозви пол­тавської громади демократичної партії: «Стоячи на

обороні інтересів українського народу, — проголошува­лося у відозві, — ми закликаємо в наші ряди всіх, хто свої сили присвячує українському народу в усвідомлен­ні його культурних, соціальних і економічних особливос­тей з метою його політичного вивільнення і подальшого культурного розвитку в напрямку загальнолюдських ідеалів і можливостей досягнення соціалістичного ладу, що найбільш повно забезпечує інтереси трудящих мас».

Революція 1905—1907 років

Нагромадження політичних, економічних та соціаль­них конфліктів завершилося соціальним вибухом під час революції 1905—1907 рр. Під ударами народних мас захиталася «тюрма народів» — Російська імперія. Революційна буря охопила всі простори України, заче­пивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися ро­бітники Донбасу і Придніпров'я, прогресивна інтеліген­ція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорномор­ські моряки броненосця «Потьомкін», де матроси — майже всі українці — на чолі з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика Б.Жаданівського, робітники Донбасу, і Харкова. В усій Україні палали селянські бунти. їх криваво придушували каральні загони царської армії. Правдиво описав ці події у творах «Фата моргана» та «Коні не винні» класик української літератури М.Ко­цюбинський.

Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про пере­творення Росії в конституційну монархію. Проте се­лянству цього було мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії

взявся голова Ради міністрів П.Столипін. За двадцять років він обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п'ять років (1906—1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної рефор­ми у сільському господарстві України сталися суттєві зміни — значно збільшилася кількість т. зв. куркуль­ських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з'явилося в Україні понад 226 тисяч. Малозе­мельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Станом на 1914 р. 6л. 2 млн залишилося там на постій­не проживання. Вони надіялися стати «міцними» госпо­дарями, та далеко не всім це вдалося на цілинних зем­лях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо). У 1905—1907 рр. посилився український національ­но-визвольний рух. Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівно­правності всіх народів, вільного розвитку української мови в культури, безперешкодного навчання україн­ською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, засну­вання культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літера­туру національними мовами, випускати газети й жур­нали, створювати культурно-освітні товариства, відкри­вати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі почали навчати учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-Подільсько-му та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні то­вариства «Просвіта». Активну участь у їх роботі бра­ли видатні діячі української культури Л.Українка, П.Мирний, Д.Яворницький. У багатьох містах відкри­вали українські клуби, му зично-драматичні гуртки, нау­кові товариства.

З кін. 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська дум­ка» (пізніше «Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. У ній співпрацювали про­відні діячі української культури, зокрема М.Грушев-ський, І.Франко, О.Олесь, В.Винниченкотаін. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат Є.Чикаленко.

В умовах революції 1905 — 1907 рр. пройшла консолі­дація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Наумен-ко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламент­ського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

У період першої російської революції на значній те­риторії України діяли організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст. Вони утво­рилися на основі місцевих організацій загальноросій-ської партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно по­пулярної серед селянства. Проте організаційне оформ­лення УПСР затягнулося.

У виборах до першого російського парламенту — Державної Думи в лютому —квітні 1906 р. з україн­ських політичних партій взяла участь тільки демокра­тично-радикальна партія, її представляла в Думі група визначних діячів — Є.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, М. Біляшівський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44 чол. Вона ви­ступала з вимогами введення навчання українською мо­вою та заснування в університетах кафедр україно­знавства, готувала законопроекти про автономію Украї­ни, місцеве самоврядування тощо. Значну роль у її діяль­ності відіграв М.Грушевський, тоді професор Львівсько­го університету.

8 липня 1906 р. царський уряд розпустив І Думу. Вибори в II Думу відбулися в січні —лютому 1907 р.,

в умовах спаду революції. Друга Дума засідала з 20 лю­того до ЗО червня 1907 р. У ній також діяла Україн­ська громада — 47 депутатів, які видавали свій друко­ваний орган «Рідна справа. Думські вісті», що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть у III Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.

Післяреволюційна реакція

Природне зростання українства викликало невдово­лення царського уряду, правих кіл російського суспіль­ства. Конфіскаціями, грошовими штрафами, пересліду­ваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з огляду на те, що «об'єднан­ня на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення». Ще докладніше у 1911 р. з цього приводу висловився міністр внутрішніх справ і голова уряду Росії П.Столипін, заявивши, що «істо­ричним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішні часи прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України... на автономних національно-територіальних основах». І тому українці циркуляром для губернаторів (1910) оголошувались разом з іншими пригнобленими націями «інородцями», яким заборонялося створюва­ти будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, вида­вати газети рідною мовою. Царський уряд заборонив відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. На знак протесту в лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полта­ві та інших містах відбулися масові страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників та студентів.

Численні партії, які діяли в Україні в період рево­люції 1905 — 1907 рр., після її поразки занепали або пішли в підпілля. Це негативно вплинуло на національ­но-визвольний рух. У 1908 р. з ініціативи діячів УДРП організовано міжпартійний політичний блок — Това­риство українських поступовців (ТУП), до якого при­єдналися і члени інших груп. Головною метою ТУПу був захист національних завоювань українства, бороть-

ба за нові права. Мінімальними програмними вимогами товариства були українізація початкової школи, введен­ня у навчальні програми середніх шкіл курсів україн­ської мови, літератури та історії, допущення української мови в усі громадські установи. До ради ТУП входи­ли М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чи-каленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко та ін. ТУП координу­вало діяльність «Просвіти», тісно співпрацювало з Нау­ковим товариством у Києві, йому належала «Українська книгарня», загалом було провідною політичною органі­зацією Наддніпрянщини до початку Першої світової війни.

2. Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях

В Австро-Угорській монархії проживало понад 4,6 млн українців, у т. ч. у Східній Галичині — 3850 тис, на Буковині — 305,1 тис, в Закарпатті — 505,3 тис. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше була об'єднана із Західною (польською) в одну адміністративну одиницю — «Королівство Галіції і Лодомерії». Цей край поділявся на 50 повітів. Окре­мою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з чотирьох українських жуп, або комітатів.

Обмеження політичних прав українців

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Австро-угорський імператор призначав його з верхівки найбагатших поль­ських поміщиків, вірної опори габсбурзької монархії. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самовря­дування відігравали Галицький та Буковинський сей­ми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Усю діяльність Галицького та Буковинського сеймів була підпорядковано центральній владі. їх постанови обов'язково мав затверджувати імператор, який часто

зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними в законо­давчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи. їхні бюджетні права були

обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна окремо обира­ла депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земель­них власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які платили пода­ток понад 200 крон. Друга курія — «торговельно-про­мислових палат» — захищала інтереси великих під­приємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборців. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кож­них 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене пра­во виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон. «Сільське насе­лення» (до цієі категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином заможні господарі й великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах перева­жали представники заможних верств населення, зокре­ма в першому — польські, а в другому — румунські та

німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицько­го і Буковинського сеймів незаможні верстви населен­ня фактично було усунено за допомогою високих май­нового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-серед­няцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На поч. XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині — 4,9 % населення.

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавались до всіляких зловживань. Най-

поширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місця та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешко­дити передвиборній агітації українських кандидатів, власті кидали їх до в'язниць на підставі дрібних зви­нувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових непись­менних виборців змушували голосувати за представ­ників панівних кіл. Проти непокірних використовува­ли жандармерію та військо.

Національна дискримінація

Поряд із обмеженням політичних прав українці Га­личини, Буковини й Закарпаття потерпали від націо­нального гніту. Панівні верстви монархії Габсбургів, проводячи особливу, т. зв. австрійську національну політику, наблизили до себе в Галичині поляків, нада­ючи їм привілеї, аби ще жорстокіше експлуатувати українських трудівників. Австро-угорський уряд спи­рався в Галичині на польську аристократію, яка відігра­вала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління. Хоча Галичину заселяли переважно українці, політична, еко­номічна і культурна перевага цілком належала полякам. З цього приводу один польський автор відверто заяв­ляв, що «Галичина лише формально вважалася австрій­ською провінцією, з австрійською конституцією, австрій­ськими законами, австрійським правосуддям та адміні­страцією, насправді ж все управління краєм, здійснен­ня правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впро­вадили в Галичині порядки терору, хабарництва і пря­мого насильства».

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дріб­ного міщанства в Галичині. Характерною у даному ви­падку була передвиборна промова професора Львівсько­го університету С.Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній.

З особливою рішучістю антиукраїнська політика

здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закла­дах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. У 1914 р. в провінції налічувалося 96 польських і лише 6 україн­ських гімназій, тобто по одній на кожні 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втричі більше, ніж українських.

Українці зазнавали дискримінації на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдеся­теро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інве­стиції направляли, звичайно, у західну, польську части­ну провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вперто боротися за кожну устано­ву, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне

українське слово.

Грабуючи українське населення Галичини, Букови­ни та Закарпаття, живучи за рахунок його праці, обме­жуючи його політичні права, переслідуючи національ­ну культуру, колонізатори та їх спільники знущалися над самою душею українства. Селян вони з презирством називали «бидлом», «хлопами».

Наростання українського спротиву

Корінне населення регіону не мирилося зі своїм важ­ким становищем. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз гострішими ставало страйки галицьких робітників. Протягом 1900—1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь 6л. 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися пов­ною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, у 1904 р. — 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова в червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко приду­шили виступ, заливши вулиці міста кров'ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрого-бицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції на-

були політичного характеру, супроводжувалися демон­страціями. У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгоро­да. Наступного року закарпатські робітники виступи­ли спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь бл. 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси се­лянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виник­ли страйкові комітети, які формулювали спільні вимо­ги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейк­брехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закли­кали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече». У зверненні комітету зазначалося: «Бра­ти селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи ла­тинського обряду... Вже досить нашого горювання, до­сить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров'ю поливали». Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласни­ків піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9 —7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинги проходили на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали впровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження при­мусового продажу селянських земель, скасування зе­мельного податку.

У 1905—1907 рр. страйковий рух на західноукраїн­ських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло участь понад 40 тис. робіт­ників. Лише протягом першої пол. 1906. р. в краї відбу­лося 2323 мітинги і 171 демонстрація. їхнім лейтмоти-

вом була рішуча одностайна вимога демократизації ан­тинародної виборчої системи. Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в т. ч. й західноукраїн­ських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Ав­стро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували пра­ва простих трудівників. Новий виборчий закон не ска­сував старої системи дискримінації українського насе­лення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від 102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах панували австрійські, угорські, польські, румун­ські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907 — 1914 рр. не припиня­ли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної бороть­би українців стала справа польського графа А.Потоць-кого, натхненника та організатора антиукраїнської полі­тики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Від природи він був садист. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у гра­фа не розходилося з ділом. Під час виборів до галиць­кого сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монасти-риського р-ну Тернопільської обл.), від якого балоту­вався граф К.Бадені, було вбито селянина Марка Ка­ганця. Перед тим він звинуватив претендента на депу­татський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у ви­краденні бюлетенів. На очах у всього села до М.Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнета­ми закололи його. «Це була остання крапля, — писав у ті дні Г.Хоткевич, — котра переповнила чашу народ­ного терпіння». Одним із виразників глибокого обу­рення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львів-

ського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив ката українського народу А.Потоцького. Ця подія дала силь­ний поштовх антиукраїнським настроям польських по­літиків. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою національно-визвольного руху україн­ського населення західноукраїнських земель була бо­ротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяло участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці м. Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкрит­тя чотирикласної української школи. Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за україн­ський університет. Цю ідею підтримували різні прошар­ки-, галицького українства. Особливо активно за втілен­ня її в життя виступала студентська молодь. 13 листо­пада 1901 р. велика група студентів Львівського уні­верситету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закін­чилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-україн-ців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівсько­му університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися в 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в т. ч. й ректора.

Прогресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету. У 1908 р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резо-

ОЛГі

люцію, у якій зазначалося: «Українська академічна мо­лодь протестує проти виключно німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб універ­ситетські власті приймали прохання і заяви, писані українською мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було користуватись україн­ською мовою».

Не припиняло боротьби за свої національні інтере­си українське студенство Львова. 5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української сту­дентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «За український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шо­віністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Знову оте одвічне: Львів був створений Господом-Богом лише для поляків, немає місця під сонцем українцям, їх треба ви­різати.

Загострилися взаємини між студентами універси­тету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв україн­ською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. На­півтрупа викидали за двері під регіт задоволення при­сутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допуска­ли до навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Було поранено бага-

тьох студентів. Смертельно пораненим впав Адам Коц-ко. Із явно фальсифікованих протоколів видно, що вби­тий — 1, тяжко поранених — 8, легко поранених — 22.

А.Коцко помер, не прийшовши до тями. 4 липня 1910 р. відбувся його похорон. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А.Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шале­ні кати!». Кожне місто, кожне містечко Галичини при­слало делегації з вінками та квітами. Це був день на­ціонального смутку. Сміливо на тому маленькому бастіо-ні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над україн­ським студентством сколихнули Європу. На ім'я сту­дентських організацій і матері А.Коцка надходили теле­грами підтримки, співчуття й болю. Вперше на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджувалися листи із закликом продов­жувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім'я гали­цького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Пошук національних пріоритетів

Із прискоренням політичного й національного роз­витку українців їх і без того складні взаємини з' поля­ками погіршилися. Інтереси двох народів розходили­ся мало не в кожному питанні. Як наслідок, на поч. XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між дво­ма національними елітами, за словами О.Субтельного, виріс у конфронтацію між двома народами, що набира­ла загрозливих масштабів. Радикалізація національно-

го руху — як українського, так і польського — неми­нуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозуміли­ся з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір, діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна». Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням. Ще більше занепокоєння наростання національного руху в Галичині викликало в Росії, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим відродженням українства в Австрійській імперії. Російські урядові кола усвідомлювали, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Східній Україні будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалі очевиднішим ста­вало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з «україн­ським сепаратизмом» в анексії Західної України — доки розвиток національного руху не набрав там та­ких розмірів і такої сили, коли вже жодні репресії його не спинять. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потуж­ний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. У червні 1914 р. російський посол у Відні заявив про­тест від імені своєї держави австро-угорському урядові з приводу проекту заснування українського державно­го університету у Львові. При цьому було підкреслено, що подібний крок російський уряд розцінюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до війни. Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає на український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту-між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і

рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України». Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського на­роду і з його національним достоїнством». В антиросій-ському дусі висловився і другий з'їзд українських сту­дентів (2—4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунту­вав Д. Донцов, майбутній ідеолог українського інтеграль­ного націоналізму. Так само поставилися до Росії й бу­ковинські українці.

Спортивно-протипожежний та стрілецький рух

Розуміючи державно-політичні суперечності, які скла­лися на поч. XX ст. між європейськими країнами, на­самперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх мож­ливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних' прагнень вони мали б виступити в май­бутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрун­том, на якому галицьке українство почало усвідомлю­вати необхідність власної військової сили, став спортив­но-протипожежний рух у формі сокільсько-січових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в с. Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив адвокат Кирило Три-льовський у с. Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Діяльність цих організацій була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об'єд­нуючи здебільшого молодь, українські «Соколи» й, осо­бливо, «Січі» захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи і муштра на зразок військо­вої, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов'язку — створювали сприятли­ву атмосферу для зародження військового руху. «Січі»

вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, зви­чаями і символікою — зв'язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відрод­ження українського війська. Незважаючи на утиски та перешкоди властей, у 1914 р. в Західній Україні існу­вало вже 967 організацій «Сокола», що нараховували 58 627 чл., та 1056 «Січей» із 66 000 чл. Це була орга­нізована сила, яка, відродивши пам'ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвиткові вій­ськових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» і «Со­колах», зародилась думка про збройне виборення влас­ної державності. Зародившись, ця думка починає шука­ти форм свого вияву, бо рамки січово-сокільських то­вариств стали для неї тісними. Так спочатку у Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді,, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбіль­ший вплив серед них мав таємний військовий гурток «Пласт», що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гурт­ка учнів середніх шкіл та кількох студентів університе­ту. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, О.Квас, О.Степанівна. Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об'єднували 1 700 чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність.

На поч. 1913 р. К.Трильовському вдалося подола­ти опір властей і за третім разом затвердити статут чисто військового товариства «Січові Стрільці». 18 бе­резня 1913 р. на його основі у Львові організували перше легальне українське стрілецьке товариство під однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Во­лодимир Старосольський. Незабаром такі товариства

виникли в Косові, Яблунові, Заліщиках, Тернополі, Бе­режанах, Яворові та інших містах краю. їх очолили віддані ідеї національного відродження українські стар­шини запасу Р.Дашкевич, К.Гутковський, Г.Коссак, Л.Лепкий та ін. Загалом, напередодні Першої світової війни в Галичині постало 96 українських стрілецьких-^ товариств, що нараховували 8 200 чл. Значення стріле­цького руху полягало насамперед у тому, що саме стрі­лецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як акту­альну й безпосередню мету національно-політичної бо­ротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалеж­ності. Основним досягненням стала їхня практична спра­ва — військове виховання та навчання молоді. Така позиція була рішучим поступом у розвитку української політичної думки.

Перші результати українського національно-військо­вого руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня народження Т.Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово-спор­тивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представ­ляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокіль­ських та пластових організацій краю; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця мані­фестація викликала ентузіазм українського громадян­ства. На здвизі також були присутні австрійський наміс­ник у Галичині Коритовський з великим почтом пред­ставників крайових і міських властей та командант львів­ського корпусу генерал Кальошварі, що засвідчило рі­вень української військової справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада.

Отже, напередодні Першої світової війни галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і куль­турній діяльності являли собою самосвідому національ­ну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та пара-мілітарних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке

порівняння зі становищем українства в Російській імперії. А тому певні успіхи українців у Австро-Угор­щині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, при­вели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світо­вому конфлікті, що стрімко наближався. Основним зав­данням українства в ньому мали стати домагання виз­волення Великої УкраїнИ/ВІд російського поневолен­ня, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.

3. Україна в Першій світовій війні

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово-со-кільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерц­герцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Анг­лія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення кон­тролю за джерелами сировини та ринками збуту, бо­ротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Українські землі у планах воюючих сторін

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне гео-політичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю «об'єд­нання всіх руських земель», відкрито готувалася загар­бати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з «мазепинством» і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись ство­рити потужну світову імперію, також була не проти

взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кож­ного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та еко­номічне положення, у якому перебуває Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України...» Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до Украї­ни, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — україн­ського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбіль­ше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у російській армії та 250 — 300 тис. в австрійському війську боролися і вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбива­ти один одного.

Вплив війни на Україну

Від самого початку боїв влітку 1914 р. територія За­хідної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшли­ся разом зі своїми менш потужними союзниками два старі супротивники — Австро-Угорщина і Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до поч. 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифро­нтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала тери­торія Східної Галичини, Північної Буковини і частко­во Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро-угор-

ську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тис. солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. У березні 1915 р. після шести­місячної облоги впала найміцніша австрійська форте­ця Перемишль. Російські дивізії штурмували карпатські

перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністра­ція при допомозі місцевих москвофілів свідомо зни­щила тут все, що було українським: гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні орга­нізації. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Митрополита А.Шептицького було заарешто­вано і депортовано в Росію. Незавидною була доля й простих українців: спочатку їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допо­магали росіянам, то з приходом російської армії їх підда­вали всіляким гонінням вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тис. заарештованих.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито май­же всі українські організації та газети. Коли в листо­паді 1914 р. загальновизнаний лідер українства М.Гру-шевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті арештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук'янівської в'язниці. У лютому 1915 р. М. Гру шевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися україн­ського руху». Однак, після катастрофічних втрат росій­ської армії, коли у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

У 1916 р. Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Почався наступ російської армії під командуванням генерала О.Брусилова. Внаслідок багатомісячної битви чимало районів Галичини, осо­бливо Тернопільщину, було зруйновано вщент, населен­ня евакуйовано, господарства та майно — втрачені. Не менше лиха приніс населенню Галичини і червневий наступ російських військ, які кинув на австро-угорський фронт О.Керенський у 1917 р. Ця авантюра не принес­ла перемоги її ініціаторам, навпаки, закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч.

Українські січові стрільці

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов ле­гіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структур­ний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла га­лицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зго­лосилися бл. ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонуку­ване польськими політичними колами, обмежило чи­сельність легіону до 2,5 тисяч, а на прохання відклика­ти з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільсько-го, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімна­зисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Ба-люк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.На-зарук та ін. Першим офіційним командантом (коман­диром) легіону був М.Галущинський, директор Рога-тинської гімназії.

Створення легіону Українських січових стрільців ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення відбувалося в структу­рах австрійської армії — то був тоді єдино можливий

шлях до організації українського війська — це не озна­чало, що стрілецтво мало намір відстоювати чужі йому інтереси. Об'єднуючи кращі сили молоді, які представ­ляли практично всі суспільні верстви Галичини, легіон УСС став втіленням передової політичної думки і вира­жав сподівання національно свідомої частини галицько-українського суспільства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого існу­вання Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися приймати при­сягу на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі

пріоритети. .

Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано зорганізованих та переваж­но далеких від військової служби осіб, УСС, доклада­ючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на своєму шляху, зуміли до 1917 р. перетво­рити легіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з національною символікою, влас­ними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.

Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар­патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. — 2.V.1915), де Українські січові стрільці вкри­ли себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав про стрільців: «Мої баварці б'ються як леви, а українці — як чорти». У 1915 — 1917 рр. легіон УСС вів кровопролитні бит­ви на подільській землі. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й вод­ночас горді: «Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союз­ників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так,

російське командування, характеризуючи УСС у сек­ретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про віднов­лення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення україн­ської державності, Українські січові стрільці усвідом­лювали, що реалізація цього потребує ретельної і ціле­спрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд гро­мадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити'бібліотеку, «етап­ну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Ірчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письмен­ники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.

Національно-політична та культурно-освітня актив­ність Українських січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні. Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-держав­ницької ідеї можуть бути тільки сили власного наро­ду, вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідом-люючій та просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині — щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людсь­кого існування та гідного місця в історії.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яс­нювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокре­ма, читалень, товариств «Просвіти», господарських осе­редків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці

працювали і на перспективу, була їхня участь в органі­зації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 рр. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Воли­ні до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культур­но-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлюва­лося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім. До­ступність цих жанрів давала змогу охопити якнайшир­ші кола українства, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприя­ли проникненню стрілецьких ідей у глибини україн­ської душі. Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитаєть­ся», «Зажурились галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових, лю­бовних, жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців протягом Першої світо­вої війни.

Наслідки війни

Війна справила руйнівний вплив на економіку вою­ючих країн, які опинилися на межі виснаження. Най­тяжчих втрат зазнала Російська імперія, а відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Припини­лася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорно­морські порти. Війна відірвала від продуктивної праці мільйони українських селян і робітників. На початку війни було мобілізовано 30 — 40 % робітників кам'я­новугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики виконували все більше воєнних замовлень і скорочу­вали виробництво предметів широкого вжитку.

Жорстока війна та її наслідки спричинили гостре невдоволення серед багатьох верств українського на-

роду, зростання революційно-визвольного руху. Спад страйкової боротьби, викликаний початком війни, змінив­ся навесні 1915 р. піднесенням. У цілому з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяло участь бл. 300 тис. робіт­ників. Вони висували економічні вимоги, все активніше виступали проти самодержавства і війни. З серпня 1914 р. до кін. 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі — 50, на Київ­щині — 32, на Харківщині — 28. Приблизно 20 % висту­пів супроводжувалися сутичками з поліцією та помі­щицькою сторожею, близько третини — закінчувалися арештами й ув'язненнями селян.

Слідом за робітниками та селянами на революційну боротьбу піднялися солдати. Вони відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися у полон тощо. З часом, зі зростанням політичної та національної свідомості, вони відкрито повставали, браталися із сол­датами противника. Революційний рух робітників, се­лян та солдатських мас активізував демократичну інте­лігенцію, зокрема студентську молодь.

Усе це свідчило, що наприкін. 1916 — на поч. 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна та політична криза. Український народ, ви­тримавши на поч. XX ст. чималі випробування, швид­ко наближався до нових соц^йльних потрясінь.

4. Становище української культури

Активізація визвольних змагань українського наро­ду, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями.

Освіта

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спря­мованості своєї політики царський уряд змушений був

піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрян­щині. Протягом 1897 — 1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народ­них шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 по­вітах Полтавської губернії за 1897 —1910 рр. грамотність підвищилась з 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала по­ требам населення у початковій освіті. За даними одно­ денного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 р., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, ста­ новив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відстава­ ли від вимог часу. ,

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письмен­них людях і спеціалістах, а також під впливом револю­ційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914—1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних учи­лищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. чол. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже 6л. 70 % населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в серед­ньому більш як у два рази. Так, у Київському універ­ситеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901 — 1914 рр. стало більше в З рази. Усього в 1908—1910 рр. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. чоловік.

Революція 1905 — 1907 рр. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з «ниж­чих» станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р.

студенти «нижчих» станів у Київському університеті становили 36 %, в Новоросійському — 41,7 %. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Ро­бітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи на державному утри­манні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть піс­ля офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та про­ведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою.

Важким було становище освіти на західноукраїн­ських землях. Власті імперії Габсбургів, панівні вер­стви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів західно­українських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчет­веро меншим, ніж у центральних австрійських провін­ціях. Власті насаджували школи з німецькою і поль­ською мовами викладання. Для корінного населення бу­ли призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня шко­ла залишалася недоступною для дітей трудящих. Най­нижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911/12 навчальному році у Львівському університеті було 5271, політехнічному інституті — 1803, ветеринарній акаде­мії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21 %, політех­нічному інституті — 4,4, ветеринарній академії — 10, лісотехнічній вищій школі — 10 %.

Майже всі студенти вищої школи походили із за­можних верств, бо тільки вони могли платити за на­вчання, користування лабораторіями, за практичні за­няття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для

ч«^

жінок. Лише в кін. XIX ст. вони отримали дозвіл всту­пати на філософський і медичний факультети універ­ситетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгор­нулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів універ­ситету залишили в 1901. р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі осві­ти-щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у

наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну шко­лу галицькі й буковинські українці перед Першою світо­вою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині — у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

Наука

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку на­уки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизня­ну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківсько­му, а з 1902 р. в Київському університетах плідно пра­цював у галузі математики професор Д.Граве — за­сновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджу­вала найважливіший розділ алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В.Стеклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіо­фізики багато зробив професор Харківського універ­ситету Д.Рожанський. Він став основоположником Хар­ківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термоди­наміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекуляр­но-кінетичного обґрунтування другого начала термо­динаміки.

Низку цінних праць з органічної хімії створив про­фесор Київського університету С.Реформатський. Ва­гомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М.Бе-кетова, професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фар­мацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження з фізич­ної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Вагомим був внесок українських вчених у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціону­вали та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіо­логії рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольді — засновник Харківської школи альгологів. Великий вне­сок зробили епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високо-вич та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший у Росії аероклуб. Його чле­ни С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійсни­ли перші в Росії польоти на літаку. У Києві збудува­ли літаки й дирижаблі. Російський військовий льот­чик П.Нестеров — член Київського товариства повітро­плавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродро­мом у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема «мертву петлю».

У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували суспільні науки, покликані дати

відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати істо­рик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з пер­ших синтетичних курсів — «Історія українського наро­ду» (1906), Значний внесок у розвиток історичної нау­ки в Україні зробили В.Іконников, Д.Багалій, В.Бар-вінський. Неперевершеним істориком запорозького ко­зацтва був Д.Яворницький. Закінчивши в 1881 р. істо-рико-філологічний факультет Харківського універси­тету, Д.Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорі­зької Січі, створив музей старожитностей Катеринослав­ської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, на­писав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.

Ученим із світовим іменем на поч. XX ст. став М.Гру­шевськии. Закінчивши історико-філологічний факуль­тет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», М.Грушевськии у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний курс україн­ської історії. З 1894 р. став головою Наукового товари­ства імені Т.Шевченка, редагував його «Записки». 1907 р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р., з початком Першої світової війни, царський уряд за­слав М. Гру шевського до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах за­слання не припиняв наукової роботи.'' Серед праць М. Гру шевського найбільшою є одинадцятитомна "Істо­рія України-Руси", що охоплює період до 1663 р. Праці М. Гру шевського відзначаються багатою джерельною базою. У них широко використані документальні мате­ріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М.Грушевськии був одним з керівни­ків багатотомного видання «Джерел до історії України-Русі», у якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.

Всесвітньовідомий вчений, автор майже 2 тис. науко­вих праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після

загадкової смерті був безпідставно звинувачений у най­тяжчих гріхах. Впродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М. Гру шевського характе­ризували епітетами «буржуазний націоналіст», «сепа­ратист», «контрреволюціонер» і т. ін. Його славнозвіс­ну «Історію України-Руси», як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечно було навіть зга­дувати про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спад­щина М. Гру шевського повертається до нас.

Видатним діячем української історіографії був І.Франко. Він написав понад 100 праць з історії, се­ред яких найбільш важливі монографії і статті: «Хмель­ниччина 1648—1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в Галичині» (1913) та ін.

Плідною була робота українських вчених і в інших гуманітарних науках. І.Франко, В.Гнатюк, О.Роздоль-ський та ін. розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. І.Франко опублікував збірку «Галицько-руських народних приповідок», «Студії над українськими народними піснями». В.Гнатюк видав фольклористичні збірники «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Українські народні байки» та ін., був редактором «Етнографічного збірника» НТШ {усього до 1916 р. вийшло 36 його томів). Низку важ­ливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходо­знавець, історик А.Кримський. Значною подією в роз­витку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В.Дубровського та в 1907 — 1909 рр. «Словаря української мови» за ре­дакцією Б.Грінченка. Дослідженнями з історії украї­нської літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В.Перетц. Йому належать праці «Історико-літературні дослідження і матеріали», «Нариси старовинної малоруської поезії» та ін. Учнем В.Перетца був І.Огієнко — дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою,

вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.

Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства, які діяли в Україні на поч. XX ст. Завдяки зусиллям М.Грушевського, який з 1897 р. очо­лював Наукове товариство ім,Т.Шевченка у Львові, воно перетворилося в першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили: І.Франко, В.Гнатюк, О. і Ф.Колесси, К.Студинський, І.Ра-ковський, до яких незабаром приєдналися молоді нау­ковці, учні М.Грушевського — С.Томашівський, М.Кор-дуба, В.Гарасимчук, І.Джиджора, І.Крип'якевич, І.Кри-вецький та ін. Поряд з ними працювали вчені з підро­сійської частини України. Розквіт діяльності товари­ства припав на останні роки перед Першою світовою війною. Крім суспільствознавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузях інших фундаментальних наук.

Багатий досвід діяльності НТШ М. Гру шевський ви­користав, ставши в 1907 р. ініціатором створення та керівником Українського наукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало «в розробці і популяризації українською мовою різних галузей наук». Київські нау­ковці видавали «Записки Українського наукового то­вариства в Києві» {у 1908— 1918 рр. вийшло 18 томів), «Збірники природничо-технічної секції» (г/ 1910 — 1918 рр. видано 4 книги) та ін. Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популяр­них видань.

Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Спочатку вона складалася з трьох відділів: істо-рико-філологічного, фізико-математичного та соціаль­но-економічного. Першими дійсними членами УАН були Д.Багалій, К.Воблий, В.Гнатюк, М.Кащенко, В.Кістяківський, А.Кримський, В.Липський, А.Лобода, В.Перетц, М.Птуха, М.Сумцов, А.Тутковський, О.Фомін та ін. Першим її президентом став видатний український вчений В.Вернадський.

Ч7П

Література

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, бороть­бою різних партій, ненавистю до світової кровопролит­ної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У чис­ленних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялеч­ка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М.Коцюбинський затаврував систему царського са­модержавства як ворога українського народу, перекон­ливо показав революційно-визвольну боротьбу в но­вих умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в пере­мозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», п'єси «А катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться у творах прозаїків А.Тесленка, С.Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант гли­боко ліричного поета Олександра Олеся (О.Канди-би). Ввійшовши на поч. XX ст. в українську літерату­ру, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже в першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905—1907 рр. У поезіях, написа­них на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь за­кликав до боротьби за волю України, за торжество спра­ведливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

«Дійсним чародієм» поезії був талановитий україн­ський поет Грицько Чупринка, творчість якого доне­давна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. здобули широку популярність на поч. XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. у кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я на­довго було вилучено з історії нашої літератури. Тільки тепер творчість поета-борця повертається із забуття.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хотке-

вич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліт­тя», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне ми­нуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до остан­нього часу маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 р. — голова уряду Центральної Ради, В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменни­ком. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902 — 1906 рр. — «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін. автор реалістично зобра­зив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, по­казав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутріш­ній світ героїв. Після поразки революції 1905—1907 рр. В.Винниченко пристрасним словом і ділом продовжу­вав боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905—1907 рр. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і низку статей: «Сухий пень», «Одвертий лист до гали­цько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського наро­ду, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Захід­ної України Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семанюк). Найвидатнішою буковин­ською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці XIX — на поч. XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницькии, які'продовжували кращі традиції красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став та­лановитий поет та історичний романіст Богдан Леп-кий — найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І.Франка. Його вірш «Журавлі» — то без­смертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для україн­ців усього світу. Визначний учений і перекладач, про­фесор української літератури в Ягеллонському уні­верситеті (Польща), Б.Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням пошуку нових шляхів розвитку україн­ської літератури, визволення від побутового етнографіз­му і включення у загальноєвропейський процес було пройнято діяльність літературної групи «Молода муза», яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.

«Молода муза» залишила значний слід в історії укра­їнської культури. Цей слід продовжила літгрупа на захід­них землях України «Митуса» (1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи» було літоб'єднання «Українська хата», з яким пов'язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцято­го року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені — у творчості раннього Павла Тичи­ни, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модер­ної поезії й боротьба за нові засоби вираження почали­ся в добу української народної революції в Києві. Най­визначнішим представником цього покоління був Пав­ло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну сим­воліку народної мелодії з новими літературними ви­могами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі

та мрійливих революційних настроїв поет згодом пере­йшов до програмних пролетарських поем. Найвизначні­шим представником неокласиків став Максим Риль­ський — тоді найбільший епічний поет із дуже широ­ким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбіль­ше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М.Рильського, належа­ли М.Зеров і П.Филипович — врівноважені зрілі по­ети й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов, М.Драй-Хмара, О.Бургардт і ін.

Преса та видавництво

Пожвавлення національно-визвольного руху на поч. XX ст. викликало вихід української преси, якої у Східній Україні до 1905 р. фактично не було. Перша українська газета в Східній Україні «Хлібороб» (м.Лубни) поча­ла виходити в 1905 р. після вибуху першої російської революції. Оскільки не було дозволу уряду, після вихо­ду п'яти чисел її закрили. У 1905 р. в Полтаві побачили світ перші числа щотижневого журналу «Рідний край». Найважливішими серед наступних українських періо­дичних видань з 1906 по 1914 р. були газета «Громадська думка», потім «Рада». З ними співпрацювали Д.Доро­шенко та С.Петлюра. У 1906 р. в Східній Україні виник­ли нові періодичні видання: у Києві — газета «Бороть­ба», журнали «Шершень», «Новагромада», «Українське бджільництво», в Одесі — газети «Народна справа», «Вісті», в Харкові — газети «Слобожанщина», «Прав­да», у Катеринославі — «Запоріжжя», «Добрапорада», у Чернігові — «Десна». Усього на Наддніпрянщині в 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань, а російських — 226, польських — 234, вірменських — 21, єврейських — 13. А коли почалася Перша світова війна, царський уряд заборонив українську пресу.

Серед журналів, що виходили в Західній Україні, найзначнішим був «Літературно-науковий вістник»

(1898 — 1914), заснований у Львові НТШ. Часопис віді­грав велику роль у консолідації літературно-громадсь­ких сил України. І.Франко майже десять років був його головним співробітником і редактором. До редакційної колегії входили також В.Гнатюк і О.Маковей. Це виз­начило демократичне спрямування журналу. У «Літера­турно-науковому вістнику» друкували свої твори Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилян-ська, П.Грабовський, Г.Хоткевич, А.Кримський. Журнал публікував у перекладі українською твори зарубіжної класики. 1907 р. редакцію журналу, яку очолював М.Гру-шевський, було переведено зі Львова до Києва.

Головними українськими центрами книговидавни­цтва в Галичині були НТШ і «Просвіта», які продов­жували активну працю для підвищення рівня націо­нальної свідомості українства. На поч. XX ст. тривала діяльність у Львові «Українсько-руської видавничої спілки», активну участь у роботі якої брали І.Франко і В.Гнатюк. Спілка видавала кращі твори української та зарубіжної літератури. З часу заснування (1899) до 1917 р. вона випустила бл. 600 назв художніх і науко­во-популярних книг. Українське педагогічне товариство видавало газети «Учитель», дитячий журнал «Дзвінок», шкільні підручники, науково-популярні, освітні книж­ки для молоді, навчальні карти тощо.

Театр '

За важких умов на поч. XX ст. тривала діяльність українського театру в Східній Україні. Численні україн­ські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандру­вали по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп пере­важали низькопробні водевілі, розраховані на невибаг­ливих глядачів. Передові діячі українського театрально­го мистецтва і літератури рішуче боролися проти зане­падництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.

У період революції 1905—1907 рр. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових

07С

ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації і маніфести. Тимчасове послаб­лення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умо­ви для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який органі­зував 1907 р. М.Садовський,у Києві. Згодом М.Зань-ковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна. Провідне місце в театральному житті України на поч. XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени П.Саксаганський, І.Карпен-ко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчо­го піднесення трупи П.Саксаганського—І.Карпен-ка-Карого були 1900—1903 рр., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. У репертуарі трупи тоді було 6л. 60 п'єс — кращі зразки української класичної драматургії.

У 1901 — 1905 рр. трупа поставила п'єси «Хазяїн», «Житейське море», «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Супро­тивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискави-ченко» М.Кропивницького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова квітка» Л.Яновської, оперу В.Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю виста­ви за комедією І.Карпенка-Карого «Суєта», яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз — явище небачене для того­часного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість

виконавців.

Діяльну участь у творенні українського театрально­го мистецтва брали визначні майстри сцени Г.Затир-кевич-Карпинська, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська, Ф.Ле-вицький, І.Замичковський, І.Мар'яненко, а також вихо­ванці класичної театральної школи митці молодшого покоління О.Курбас, Г.Юра, Є.Коханенко, А.Бучма, Д.Козачківський, Б.Романицький та багато ін. З ро­сійської сцени на українську перейшли відомі режи-

сери О.Загоров, О.Смірнов, О.Іскандер, Б.Кржевецький. Помітною подією в історії української культури був «Молодий театр», який заснував у 1917 р. й очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він об'єднував акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з теат­ром ім. Т.Шевченка. Однією з кращих вистав об'єдна­ного колективу була інсценізація поеми великого Кобза­ря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник — Л.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицькии, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самій-ленко, П. Долина та ін.

На початку XX ст. пожвавилося театральне життя в Західній Україні. Продовжував діяльність театр «Русь­кої бесіди». Завдяки провідним акторам А.Осипови-чевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також ре­жисеру І.Стаднику театр залишався на високому про­фесійному рівні. У його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постановку «Хазяїна» І.Карпенка-Карого, «Украдено­го щастя» І.Франка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гула-ка-Артемовського, «Катерини» М.Аркаса, а також «Про­даної нареченої» Б.Сметани, «Урієля Акости» П.Гуц-кова, «Сільської честі» Б.Масканьї.

Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з теат­ром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова при­їхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку й згуртував колек­тив інших талановитих акторів. Побачили світло рам­пи постановки української народної драми «Бурла­ки», п'єси І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Сує­та», «Хазяїн», «Сто тисяч», кращі драматичні твори М.Старицького, О.Островського. Значно зросла май­стерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незаба­ром відомими діячами українського театру.

Музично-пісенна творчість

На поч. XX ст. почалася нова доба у розвитку україн­ської музики. Композитори згуртувалися тоді довкола митців Києва і Львова. Важливу роль у підвищенні музичної культури населення, поширенні музичної осві­ти в Україні відіграло Російське музичне товариство, зокрема його відділення в Києві, Одесі, Харкові, Кате­ринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані. Активну участь у діяльності Російського музичного товариства в Україні брав видатний український композитор М.Ли-сенко. Велике значення для виховання діячів україн­ського сценічного мистецтва — акторів, співаків, музи­кантів, диригентів — мала Музично-драматична школа М.Лисенка, яку він заснував 1904 р. в Києві.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори київської школи К.Сте-ценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Кошиць.

Учень М.Лисенка К.Стеценко — відомий україн­ський композитор, хоровий диригент, педагог і музич­ний критик — найяскравіше виявив талант у хорових поемах і кантатах, вокальних ансамблях і солоспівах, в обробках для хору і голосу численних народних пісень та інших жанрах вокального мистецтва.

Активну участь у творенні української музики бра­ли молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуць-кий, В.Косенко, П.Козицький, Б.Лятошинський. Згодом, за гетьманської доби, було засновано українську держав­ну капелу під керівництвом О.Кошиця, державний сим­фонічний оркестр, який очолив О.Горілий. Симфонічні оркестри виникли в Харкові, Катеринославі, Одесі.

У деяких містах України, зокрема Харкові, Полтаві виникли капели бандуристів, професійні хори. Особли­во плідно працював у цій галузі композитор М.Леон­тович. З ініціативи його побратима К.Стеценка в 1919—1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — «Думка», яка успішно працює досі, ставши провідним мистецьким колективом України.

Впевнено ставало на професійну основу музичне життя на західноукраїнських землях. Тут вдосконалю­вали майстерність композитори нової генерації, досяг-

ли значного рівня музикознавча думка, музична крити­ка й публіцистика. Важливою подією в музичному житті Західної України стало урочисте відзначення 35-річчя творчої діяльності корифея української музики М.Ли­сенка (1903), на якому був присутній сам композитор. Чималий внесок у розвиток музичної культури зробив театр «Руської бесіди», який ставив драматичні п'єси з музичним оформленням М. Вербицького та І.Лаврів-ського, М Лисенка, а також твори світової оперної кла­сики. 1903 р. у Львові виникла Спілка співацьких і му­зичних товариств (з 1907 р. — Музичне товариство ім.М.Лисенка). Завдяки його концертній діяльності тут широко зазвучала музика М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Ф.Колесси, С.Людкевич'а, А.Вахнянина, О.Нижанківського, Г.Топольницького, Д.Січинського.

Того ж 1903 р. у Львові відкрито Вищий музичний інститут, якому 1907 р. було присвоєно ім'я М.Лисен­ка. Діяльність інституту та його філіалів у інших містах сприяла вихованню музичних кадрів. Вагомо заявили про себе чимало обдарованих музикантів і компози­торів, серед яких виділявся СЛюдкевич. 1905 р. у Львові вийшла у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ». Творчість С.Людкевича сприяла дальшому розвитку і зміцненню принципів реалістичної музики. Він прожив довге і плідне творче життя, став одним з найбільших українських компози­торів (другим після М.Лисенка), теоретиком музики, педагогом-професором. Писав спорадично й поезії. Був удостоєний звання лауреата Шевченківської премії (1964). На роті роковини його уродин (1979) тодішня влада навіть удостоїла його золотої зірки героя соц-праці, але він міг обійтися без такої нагороди, бо мав іншу, найвищу — всенародне визнання. У Галичині працювали композитори Д.Січинський і О.Нижан-ківський, які виступали організаторами і диригентами хорових колективів товариства «Боян», збирали україн­ські народні пісні й створювали на їхній основі хорові обробки, були авторами хорів, кантат, солоспівів на слова Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича.

Багатюще джерело розвитку української музичної культури — народнопісенна творчість. Народні пісні

в обробках М.Леонтовича, С.Людкевича все ширше проникали в концертний репертуар професійних ви­конавців та самодіяльних хорових колективів.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії, уроджен­ка Тернопільщини Соломія Крушельницька. її голос чарував слухачів багатьох країн Європи, Америки, Афри­ки. Як зазначав відомий італійський музикознавець Р.Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири співаки — М.Батістіні, Е.Карузо, Т.Руффо, Ф.Шаляпін. І лише одна жінка спро­моглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була С.Крушельницька. Всесвітньо відома співачка ви­ступала на сценах в Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання — побувати в Києві — С.Крушельницькій не вдалося здійснити через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до визвольних зма­гань українського народу, про її близькі стосунки з українськими патріотами М.Лисенком, Л.Українкою.

Образотворче мистецтво

Пожвавлення національно-визвольного руху україн­ства на поч. XX ст. вплинуло на образотворче мистецтво. Художники розширили тематичну основу творів, підви­щили їх. художній рівень, поглибили зміст.

В українському живописі продовжували плідно пра­цювати відомі майстри пензля С.Васильківський, О.Світославський, П.Левченко, С.Кишинівський, М.Пи-моненко та ін. У цей же період табір українських живо­писців поповнила велика група молодих художників — О.Мурашко, Г.Світлицький, Ф.Кричевський, О.Куль-чицька та ін., які разом з митцями старшого покоління творчо розвивали кращі традиції національного мис­тецтва.

Високохудожніми творами збагатив живопис на поч. XX ст. С.Васильківський. Його пейзажі «На Дінці», «Дюни», «Перед бурею», жанрові полотна «Ярмароку Полтаві», «Іа подвір'ї», картини на історичні теми та за мотивами народних пісень відзначаються широким ліро-епічним характером, тонким колоритом, просякнуті

глибокою любов'ю до українського народу і його героїч­ного минулого, до рідної природи.

Про піднесення мистецького життя свідчило виник­нення нових творчих об'єднань і активізація діяльності вже існуючих товариств, зокрема Товариства південно­російських художників (1890), Товариства для розвою руської штуки у Львові (1896), Товариства Харківських художників (1900) та ін. Найдіяльнішим серед них було Товариство південноросійських художників. Нав­коло нього згрупувалася талановита молодь (П.Нілус, Т.Дворников, Є.Буковецький, Ю.Бершадський). У 1905 р. з ініціативи відомого українського художника І.Тру­їла у Львові виникло Товариство прихильників україн­ської літератури, науки і штуки, у якому об'єдналися передові митці Західної України.

Найвідомішими художніми навчальними закладами в Україні на поч_; XX ст. залишалися Одеська малю­вальна школа, художнє училище, створене на базі Київ­ської малювальної школи М.Мурашка, та Харківська малювальна школа М.Раєвської-Іванової, реорганізована 1912 р. в художнє училище.

Велику вагу для розвою національного мистецтва мало відкриття в Києві в грудні 1917 р. Української Академії мистецтв, її очолив відомий графік Ю.Нарбут, а членами Академії стали М.Бойчук, О.Мурашко, М.Бу-рачек, брати Василь та Федір Кричевські. Більшовики перетворили цей заклад-в один з інститутів.

Лідером мистецького життя західноукраїнських зе­мель на поч. XX ст. був художник /. Труш. Йому нале­жала велика роль у організації у Львові виставки львів­ських та київських художників — «Виставки україн­ських артистів», у підготовці та виданні журналу «Артистичний вісник» (1905). Поїздки по Наддніпрян­щині та Криму сприяли створенню кращих пейзажів І.Труша — «Могила Шевченка», «Дніпро біля Києва», «Захід сонця в лісі» та одного з кращих портретів Лесі Українки. Новатором серед західноукраїнських живо­писців був Ю.Панькевич, який продожував традиції давнього українського живопису, широко використову­вав національні елементи. Найкращі його твори — «Т.Шевченко на тлі Дніпра», «Портрет І.Франка». На

небосхилі мистецького Львова, крім І.Труша та Ю.Пань-кевича, заяскравіли імена О.Новаківського, О.Кульчи-цької, Й.Куриласа, А.Монастирського та ін. Творчість цих художників сприяла зміцненню позицій україн­ського мистецтва на західноукраїнських землях і зро­била істотний внесок у скарбниці світової культури.

У 1905 р. Товариство прихильників української на­уки, літератури й мистецтва, яке очолювали І.Труш та І.Франко, влаштувало у Львові виставку «Українське мистецтво та промисли». Поряд з професійними ху­дожниками тут вперше виставили твори народні май­стри. Метою виставки було пожвавлення художніх ре­месел. Рух за збереження народного мистецтва відбу­вався під гаслом боротьби з впливом т.зв. віденського модерну та сліпим наслідуванням іноземних зразків.

Значною подією в художньому житті України стало проведення в 1910—1913 рр. конкурсів на проект пам'ят­ника Т.Шевченку в Києві, у яких взяли участь відомі українські й російські скульптори Л.Шервуд, С.Вол-нухін, М.Андрєєв, М.Гаврилко, Ф.Балавенськийтаін. Проекти українських скульпторів Ф.Балавенського й М.Гаврилка було відзначено другою та третьою преміями {першу премію на цьому конкурсі не присуджено). Однак пам'ятник Великому Кобзареві, внаслідок пере­пон, які чинив царський уряд, тоді так і не було спору­джено.

Будівництво та архітектура

Посилення процесів урбанізації викликало бурхли­вий розвиток міського будівництва. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах розгорнулося широке промислово-транспортне будівництво, постали великі фабрично-заводські корпуси, вокзали й елек­тростанції, банки і біржі. Пожвавлення суспільного і культурного життя в містах сприяло будівництву при­міщень для театрів, музеїв, бібліотек, навчальних закладів, будинків громадських товариств тощо. На поч. XX ст. в Україні працювало багато талановитих зодчих, які роз­вивали кращі традиції класичної архітектури. Творчо використовуючи багату спадщину давньоруського, кла-

сичного та народного зодчества, новітні технічні до­сягнення, вони зробили чималий внесок в українську архітектуру.

Помітний слід у зовнішньому вигляді Києва залишила діяльність архітекторів О.Кобелєва, О.Вербицького, П.Альошина, В.Рикова, В.Осьмака та ін. За їхніми проектами споруджено будинки Педагогічного музею (1909-1911), Державного банку (1902-1905), бібліо­теки Київського університету (1914-1915).

Харківський архітектор О.Бекетов створив будин­ки Медичного товариства з Бактеріологічним інститу­том ім. Л.Пастера і комерційного інституту. М.Верьов-кин спорудив адміністративний будинок страхового протипожежного товариства «Росія» і прибутковий житловий будинок товариства «Саламандра». Досить вдалою спробою створення українського національного стилю в архітектурі став будинок Полтавського зем­ства, споруджений у 1903—1908 рр. за проектом архі­текторів В.Кричевського та К.Жукова.

У Львові на поч. XX ст. швидко поширився новий стиль — модерн. Однією з найважливіших споруд у цьому стилі є будинок торгової палати за проектом архітерторів О.Сосновського і А.Захаревича. У ново­му стилі споруджено житлові будинки на розі вулиці П.Чайковського та проспекту Т.Шевченка (1905), бу­динки філармонії (1907) і банку на вулиці М.Копер-ника (1912) та ін.

Пошуки нових архітектурних форм спонукали архі­текторів звернутися до традицій і форм українського народного зодчества, зокрема дерев'яної архітектури. І.Левинський, О.Лупшинський, Л.Левинський та Т.Об-мінський декоративно оздобили керамічними фриза­ми народної орнаментики фасад будинку страхового товариства «Дністер», на вул.Руській, 20 у Львові (1905).

Таким чином, українська культура на початку XX ст., попри утиски й гоніння колонізаторів, продовжувала розвиватися. Усі її галузі поповнилися чудовими висо­комистецькими творами, важливими науковими від­криттями. Зростаючи на грунті народної творчості, тра­дицій національної класики, вона була важливим чин­ником патріотичного виховання українства, зробила ва-

гомий внесок у духовний прогрес світу. Характерною рисою культурного життя України став поглиблений інтерес науковців та митців до життя і звичаїв народу, до його історичного минулого, через яке вони прагну­ли відобразити актуальні проблеми тогочасного ета­пу національно-визвольного руху.

Лекція XII

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 років

1. Центральна Рада:

становлення національної державності

Одним із наслідків Першої світової війни стала пе­ремога Лютневої демократичної революції 1917 р. в Росії, якою було покладено край багатовіковому монар­хічному режимові династії Романових. Склалися сприят­ливі умови для піднесення національно-визвольного руху пригноблених народів. Ніхто в Росії не прийняв з такою радістю й ентузіазмом Лютневу революцію, як українці. І це цілком зрозуміло. Адже царизм щодо укра­їнського народу застосовував усі форми утиску, екс­плуатації, обмеження політичних і національних прав.

Формування нових осередків влади

З перемогою Лютневої революції та створенням Тим­часового уряду в Петрограді, на місцях, в т. ч. в Україні, почалося формування нових органів влади. Політичні сили по-різному ставилися до цього. Представники російських правих партій в Україні, перш за все в Києві, почали формувати органи, які б підтримували Тимчасо­вий уряд у Росії. До них увійшли представники міської думи, фабриканти й заводчики, земські діячі, лібераль­на професура. Вони утворили Виконавчий комітет, який став представником Тимчасового уряду в Києві.

Паралельно формувалися Ради робітничих і селян­ських депутатів. Усього протягом березня 1917 р. в Украї­ні виникло понад 170 рад. Переважали в них пред­ставники соціалістичних партій, здебільшого російських, які надзвичайно багато зробили для повалення само-

державства. Ставлячи своєю кінцевою метою створення соціалістичного суспільства, вони, однак, по-різному бачили шляхи її досягнення. Якщо меншовики й есери вважали, що країну після перемоги Лютневої революції чекає порівняно довгий шлях еволюційного розвитку, то більшовики, орієнтуючись на «світову соціалістичну революцію», вимагали негайних ради­кальних змін і вже незабаром розпалили вогнище брато­вбивчої громадянської війни, привівши країну до ката­строфи, від якої чи не найбільше постраждала Україна. Після перемоги Лютневої революції 17 (за н. ст.) березня 1917 р. в Києві виник ще один центр, який ре­презентував інтереси всього українського народу — Українська Центральна Рада. її діяльність сприяла дальшому національному піднесенню. Раду було ство­рено з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч Ми­хайло Грушевський, а його заступником — В.Наумен-ко, товаришами голови — Д.Антонович і Д.Дорошенко. Згодом керівний склад Центральної Ради змінювався. Провідну роль у ній з часом почали відігравати Україн­ська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Україн­ська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Боротьба за автономію України

У той час скрізь по Україні вирували віча, з'їзди, збори. Широкої підтримки набули гасла українізації школи, суду, управління, транспорту. Головною вимогою маніфестантів було надання Україні автономії. 22 бе­резня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відозвою «До українського народу», у якій закликала селян, ро­бітників, солдатів, городян, інтелігенцію, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, збирати кошти в український національний фонд, тво­рити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні значно активізувалося. Відроджувалися старі й виникали нові політичні організації та партії, відкри-

валися українські клуби, товариства, відбувалися різно­манітні збори. Відновила діяльність «Просвіта», знову почала виходити газета «Нова Рада».

Важливою подією українського життя стала націо­нальна маніфестація, що відбулася в Києві 1 квітня 1917 р. Сто тисяч учасників — солдатів, робітників, сту­дентів, учнів — йшли під українськими національни­ми прапорами. На Софіївському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого прийняли резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, а також вимагали широкої автономії України в складі демократичної Російської держави та скликання Установчих зборів. Транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Украї­на з гетьманом на чолі» було бл. 10, проте вони загу­билися серед 300, які вимагали автономії України. Про­ти самостійності України тоді рішуче виступав М. Гру­шевський. В одній із брошур він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Оглядом сил українства, засобом його дальшої орга­нізації став Український національний конгрес, який проходив у Києві 19 — 22 квітня 1917 р. У його роботі взяли участь бл. 1500 чол., які представляли всі гу­бернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Ку­бань, Холмщину. Отже, конгрес був справді всеукраїн­ським. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній рес­публіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів й культурного життя. Делегати конгресу величезною більшістю голосів переобрали го­ловою Центральної Ради М. Гру шевського, а його заступ­никами обрали С.Єфремовата В.Винниченка. Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представницьким, законодавчим органом України. Та­ким чином було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Центральна Рада обрала виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала Рада, на місцях почали виникати підлеглі їй гу­бернські, міські, повітові українські ради.

Керівники Центральної Ради використали патріо­тичне піднесення українського народу, підтримавши

його віковічні прагнення до волі. Проте задовольнити вимоги політичної автономії України ні Тимчасовий уряд, ні російська демократія (Петроградська рада) не поспішали. Крім того, проти рішень Українського на­ціонального конгресу ополчилися російські консерва­тори Києва і, особливо, півдня України. На словах вони визнавали право українців на автономію, на українську школу тощо, та фактично виступали проти них. По­сипалися протести в Петроград, заяви і протести на

місцях.

Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Діяльність Ради підтримали скликані в Києві в травні 1917 р. Всеукраїнські військовий, селянський, робітни­чий з'їзди.

Незважаючи на заборону Тимчасового уряду, поча­лася українізація військових частин, де переважали українці. На Київському етапному пункті 3000 солдатів-українців утворили окремий полк, який назвали Пер­шим полком ім. Б.Хмельницького. Перший Всеукраїн­ський військовий з'їзд назвав Центральну Раду «єди­ним компетентним органом» у вирішенні всіх справ України. Делегати з'їзду прийняли ухвалу про «на­ціоналізацію армії», тобто про формування із солдатів-українців національних полків. З добровольців створю­вали загони «гайдамаків», «вільного козацтва». Особ­лива заслуга в цьому належала Українському військо­вому клубові ім. П.Полуботка, створеному в Києві. За ухвалою з'їзду було утворено Український генераль­ний військовий комітет, який мав формувати національні

збройні сили.

Ставши провідною силою всього українського наро­ду, Центральна Рада змогла рішучіше поставити вимо­ги перед Тимчасовим урядом. З цією метою в кін. трав­ня 1917 р. до Петрограда прибула українська делега­ція із десяти членів Центральної Ради, яку очолював В.Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тим­часового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, утвори­ти при Тимчасовому уряді посаду комісара в україн-

ських справах, призначити крайового комісара для всієї України, провести українізацію армії, навчальних зак­ладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою, звільнити політич­них в'язнів. Однак домагання української делегації було відхилено. Після цього Центральна Рада обнародувала декларацію, адресовану Тимчасовому урядові, в якій пропонувала передати українське питання на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити в Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, а в Петрограді при Тимчасовому уряді створити міністер­ство у справах України.

Всеукраїнський селянський з'їзд, який тим часом зібрався у Києві, ухвалив не чекати призначених на листопад Всеросійських установчих зборів, а раніше скликати Українські установчі збори, доручивши їм вирішити питання про самоврядування України. Після цього з'їзду до Центральної Ради було включено Раду селянських депутатів із 133 чол. Потім до Центральної Ради приєднався і Всеукраїнський робітничий з'їзд, кооптувавши своїх представників до її складу.

Перший Універсал Центральної Ради

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу, який був зачитаний на Другому військовому з'їзді у Києві. У цьому урочистому акті проголошувалося: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!.. Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам поряд­кувати своїм життям... Ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і опові­щаємо: однині самі будемо творити наше життя». За­значалося також, що тільки всенародно обрані Україн­ські установчі збори (сейм) мають право ухвалювати в Україні закони.

Вслід за цим на пропозицію Української партії с'оціа-лістів-революціонерів було утворено Генеральний сек-

ретаріат Центральної Ради — виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив Володимир Вин-ниченко. Він одночасно був затверджений генераль­ним секретарем внутрішніх справ. Генеральними сек­ретарями стали також С.Єфремов (згодом — О.Шуль-гин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садов-ський, І.Стешенко, М.Стасюк, а генеральним писарем — П.Христюк. У першому українському уряді п'ять місць займали соціал-демократи, соціалісти-революціонери — два, сощалісти-федералісти — одне. Із дев'яти членів уряду був один безпартійний — кооператор.

Стан справ в Україні, зокрема проголошення Першо­го Універсалу, занепокоїв російські офіційні кола в Петрограді. 11 липня 1917 р. до Києва прибула деле­гація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським. Вона провела переговори з українськими представниками в складі М. Гру шевського, В.Винниченка і С.Петлюри. У результаті було досягнуто порозуміння між Централь­ною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасово­го уряду визнали право України на автономію та по­годилися з тим, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали крайовими органами влади в Украї­ні. Центральна Рада у свою чергу визнавала майбутні Всеросійські установчі збори і до їх скликання зобов'я­зувалася не здійснювати ніяких таємних заходів щодо встановлення автономії України.

Під час переговорів було вирішено проблему пред­ставництва в Центральній Раді національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям виділили ЗО % місць. Передбачалось обрати новий склад Генерально­го секретаріату, до якого також увійшли б представни­ки національних меншин.

Другий Універсал Центральної Ради

Таким чином, відступивши від своєї непримиренної позиції щодо України, Тимчасовий уряд після трива­лих переговорів з представниками Центральної Ради наважився на угоду. Але під тиском Тимчасового уряду від проголошених у Першому Універсалі принципів відступила і сама Центральна Рада. У Другому Універ-

салі, схваленому 16 липня 1917 р., вона заявила про визнання Всеросійських установчих зборів, які мали встановити автономію України, і відсутність наміру від­окремлюватися від Росії: «Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдности її де­мократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик пра-вительства до єдности... Зважаючи, що утворення крає-вого органу тимчасового правительства на Україні за­безпечує бажане наближення управи краєм до потреб місцевого населення в межах, можливих до Установчих Зборів, і думаючи, що доля всіх народів Росії тісно зв'я­зана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських' Установчих Зборів».

Отже, тези про волю України і про те, що україн­ський народ сам творитиме своє життя, проголошені в Першому Універсалі, у Другому були фактично запере­чені. Цей політичний компроміс ослабив авторитет Цен­тральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недо­вір'я до свого парламенту.

Продовжуючи державотворчу діяльність, Центральна Рада на підставі домовленостей з міністрами Тимчасового уряду уклала «Статут Вищого Управління України». Однак новий кабінет міністрів Росії на чолі з О.Керен­ським не затвердив його. Замість Статуту, який українці вважали рівнозначним конституції, було отримано Інс­трукцію Тимчасового уряду, у котрій права автономії України значно зменшувалися. Генеральний секретаріат було названо органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду. До компетенції Генерального секретаріату не вхо­дили військові справи, транспорт, міжнародні зв'язки, продовольчі справи, пошта й телеграф. Призначати уря­довців він теж не міг. До сфери влади Секретаріату входили лише 5 із 9 українських губерній: Київська, Во­линська, Подільська, Полтавська і частково Чернігівська.

Новий Генеральний секретаріат було доручено сфор­мувати Д.Дорошенку. З принципових питань він не дійшов згоди з М.Грушевським і новосформований уряд знову очолив В.Винниченко.

Наростання політичної кризи

Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Голод примарою ходив по Росії і зачепив Чернігівщину. Про­довольчих запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна було. І цим обмежувалася його продовольча політика. Податків ніхто не платив. Се­лянство, змучене війною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безладдя в країні. Центральна Рада й Генеральний секретаріат ніяк не могли вирватися з тенет Тимчасового уряду, нерозв'язаними залишалися економічні, земельні, воєнні питання.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно вступила найрадикальніша частина російської соціал-демократії — більшовики. Вони висунули ідею переростання демократичної революції у т. зв. соціа­лістичну. Спочатку більшовики хотіли добитися цього мирним шляхом, але після невдалої спроби підняти на поч. липня 1917 р. повстання в Петрограді і таким чи­ном захопити владу — взяли курс на збройну бороть­бу і встановлення диктатури пролетаріату.

Революційний запал, у якому було багато утопічного і жорстокого, наростав. Визріла революційна криза. Процеси, що відбувалися в країні, забезпечили більшо­викам підтримку пролетарських мас, особливо в індус­тріальних центрах. Потужна агітація і пропаганда, що закликали до «експропріації експропріаторів» дали результати. У ніч з 6 на 7 листопада влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах. Тимчасовий уряд було повалено.

В Україні ситуація розвивалася неоднозначно. Події у Петрограді підтримали робітники кількох україн­ських міст, особливо Донецького басейну. В інших містах, зокрема в Києві, народ підтримував політику партій, які входили в Центральну Раду. Вороже до більшо­вицького перевороту в Петрограді поставилися штаб Київського округу і підпорядковані йому війська. Вони могли виступити проти революції і проти українства. Тому 7 листопада б^ло утворюю «Крайовий комітет

для охорони революції на Україні», куди увійшли представники військових організацій Центральної Ради, Київської ради робітничих і солдатських депутатів та всіх партій, які до них належали. Центральна Рада ви­ступила зі зверненням до громадян України, у якому пояснювала, що це громадське новоутворення потрібне, щоб запобігти відновленню царського самодержавства.

Наступного дня після повалення Тимчасового уряду відбулося засідання Малої Ради, де було прийнято відо­зву про повстання більшовиків. У ній підкреслювалося: «Визначаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краю повинна перейти до рук усієї демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, які являються тільки частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді».

Здобувши всю повноту влади в Росії, більшовики в Україні, на Дону й Кубані зазнали поразки. У Києві 11 — 13 листопада 1917 р. дійшло до збройного зіткнен­ня штабу Київського військового округу, який продов­жував підтримувати Тимчасовий уряд, більшовицьких військових частин і українського полку, сформованого з делегатів Третього Всеукраїнського військового з'їзду, що підтримував Центральну Раду. Боротьба закінчила­ся поразкою штабу, який виїхав на Дон, і придушенням більшовицького повстання. Після від'їзду з Києва вірних Тимчасовому уряду військ уся влада перейшла до Цен­тральної Ради. З різних місць України на її адресу надходили заяви зі словами підтримки. У відозві до населення Центральна Рада закликала до спокою, по­рядку й підпорядкування українській адміністрації. Тоді ж уряд України поповнили нові генеральні секретарі, які представляли УСДРП і УПСР.

Третій Універсал Центральної Ради

20 листопада Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, що пролунав у святковій атмосфері біля пам'ятника Б.Хмельницькому і був освячений молеб­нем у Софїівському соборі. Зміст Третього Універсалу

не повною мірою відповідав тогочасним патріотичним настроям широких верств українства. У цьому доку­менті йшлося про встановлення Української Народної Республіки, яку українське населення, зарубіжні дипло­матичні місії розуміли як проголошення незалежності Української держави. Це була деяка політична модифі­кація автономного статуту України в складі єдиної Ро­сійської республіки. Незрозуміло тільки, про яку Росію йшла мова. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія вже не існувала.

Відповідно до Третього Універсалу верховним зако­нодавчим органом УНР залишалась Українська Цен­тральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим ор­ганом був Генеральний секретаріат. Було визначено дер­жавні кордони УНР, які охоплювали й Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Пи­тання приєднання інших земель — Холмщини, части­ни Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв'язане згідно з волею їх мешканців. Підтверджено такі демо­кратичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, справедливий суд. Універсал установив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промислові­стю, проголосив право національних меншин на націо­нально-персональну автономію, а також реформу місце­вого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на по­міщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на поч. грудня 1917 р. було ухвалено низку законів про реор­ганізацію судів, про народні ради для євреїв, а 9 січня 1918 р. — закон про охорону прав національних мен­шин України.

Здійснюючи багатогранну державотворчу діяльність, Центральна Рада та її уряд мали значну підтримку народних мас. Протягом першого місяця після більшо­вицького перевороту в Петрограді вони користували­ся в Україні найбільшим впливом. Переконливим підтвердженням цього стали результати виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбулися в кін. листопада 1917 р. Більшовики одержали 10 % усіх го­лосів, а українські партії — майже 75 %. У цій ситуації більшовики зробили спробу здобути владу шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, сол­датських і селянських депутатів. Та коли він 17 грудня 1917 р. почав у Києві роботу, виявилося, що із 300 дію­чих в Україні рад на ньому було представлено лише 49. Більшість із 2,5 тис. учасників з'їзду становили селя­ни. З'їзд підтвердив волю українського народу, виявле­ну на виборах до Установчих зборів, і висловив довір'я Центральній Раді.

Посилення більшовицької загрози

Делегати-більшовики чисельністю 124 чол. не підко­рилися рішенням більшості з'їзду і покинули його, переїхавши до Харкова, де саме тоді працював НІ з'їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. 77 делегатів на нього послали всього 46 із 140 рад регіону. Об'єд­навшись, ці дві групи вирішили конституюватися як І Всеукраїнський з'їзд Рад. На другий день своєї робо­ти, 25 грудня 1917 р., він проголосив встановлення в Україні радянської влади. Цей з'їзд не відображав волю українського народу. Він спирався на 10 % вибор­ців — в основному російськомовне населення, яке пра­цювало на підприємствах не національного, а всеросій­ського значення. Таким чином, радянська влада в Україні прагнула стати владою меншості над більшістю.

На противагу Українській Народній Республіці в Харкові було проголошено утворення Української Ра­дянської Республіки (певний час вона також назива­лася Українською Народною Республікою) та її уря­ду — Народного секретаріату, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), Є.Бош, В.Затонський,

М.Скрипник та ін. Новоутворений більшовицький уряд негайно визнав Україну федеративною частиною Росії, поширив на її території чинність декретів російського Раднаркому {Ради народних комісарів — уряду Радян­ської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозво­лив також вивозити хліб з України до Росії. Більшови­цькі організації в Україні розгорнули серед широких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Центральної Ради. Сприятливий ґрунт для цього ство­рили помилки в діяльності Генерального секретаріату. Український уряд виявляв нерішучість у розв'язанні основних соціально-економічних завдань. Землі кон­фіскувалися та передавалися до рук селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала в не­доторканності стару банківську систему. Не було вста­новлено належного контролю над виробництвом. Збе­реглися старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти і навчання.

Не дивно, що з Росії в Україну почали втікати (і зна­ходили тут підтримку) залишки панівних верств. Біль­шовикам це, звичайно, не могло сподобатись. Україна мимоволі ставала оплотом усіх антибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт між нею і більшовицькою Росією. Знайшовся й привід. У Києві дислокувалися деякі більшовицькі військові частини, діяли більшовицькі організації. Спочатку вони були лояльні до української влади, але з часом почали агітувати проти Централь­ної Ради. Тоді, після кількох спроб примусити їх розій­тися по домівках, було прийнято рішення роззброїти більшовицькі частини і вислати їх за межі України.

Другим приводом для Радянської Росії послужи­ло ставлення українського уряду до донських козаків, які виступили проти більшовиків і почали збирати на Дону свої військові сили. Донські козаки, які перебу­вали на фронті, для повернення додому мали найближ­чий шлях — через Україну. Уряд УНР зайняв нейтраль­ну позицію. Тоді більшовицька Рада народних коміса­рів (РНК) 17 грудня 1917 р. пред'явила ультиматум / українському урядові за підписом В.Леніна та Л.Тро-

цького, що, на словах «визнаючи» УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він містив 4 вимоги до Централь­ної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту {йшло­ся про утворення Українського фронту); не пропуска­ти через Україну козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоно-армійців. У разі неприйняття даних вимог протягом 48 год. РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Виходячи з того, що Україна є суверенною республі­кою і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, Центральна Рада 18 грудня 1917 р. відхилила ульти­матум. Це призвело в кін. грудня 1917 р. до українсько-більшовицької війни.

Війна Радянської Росії проти України

На боротьбу проти УНР були перекинуті більшови­цькі російські війська з фронту. З Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардій-ців — переважно робітників і матросів, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду. Всього проти УНР ви­ступили три більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати. Понад мільйон сол­датів українізованих частин колишньої царської росій­ської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано. І не їхня вина, що окремі лідери Центральної Ради, особливо В.Винниченко ви­ступали проти створення регулярної армії. Крім окре­мих частин добровольців, Україна в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі полки, у тому числі й з гучними назвами (Шевченківський, Доро-шенківський, ім. Грушевського та ін.), у найкращому разі, оголошували нейтралітет, а то й переходили на бік інтервентів.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В.Антонов-Овсієнко, 26 грудня 1917 р. захопили Хар­ків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси

397

18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ. Про­тягом січня більшовицькі війська під керівництвом ко­лишнього царського полковника М.Муравйова з допо­могою підрозділів Єгорова, Берзіна та Знаменського зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза на­висла над Києвом. Невеликі загони українських патріо­тів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.

У той грізний час у Києві сформувався студентський курінь, що нараховував 300 чол. Серед них були сту­денти Українського народного університету і багато учнів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В.Омельченка (також сту­дента) 27 січня 1918 р. вирушили на фронт. Наступ­ного дня о 4 год. ранку вони зупинилися на залізничній станції Крути, що за 18 км від Ніжина. З ними було 250 учнів старшинської школи та 6л. 40 гайдамаків.

Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. У виритих перед станцією окопах, по обидва боки колії залягли юні оборонці: праворуч — старшинська школа, ліворуч — стрільці студентського куреня. Холодного ранку 29 січня 1918 р. на них почали наступати чер­воні війська, обстрілюючи гарматним вогнем лінію окопів. До обіду українські юнаки героїчно відбивали ворожі атаки. А коли не стало боєприпасів, жменька героїв не змогла витримати наступ переважаючих у 10 разів військ противника. Балтійські матроси багне­тами витиснули учнів старшинської школи на право­му крилі, а на лівому — оточили студентський курінь, який ще кинувся в останню атаку. Частина куреня заги­нула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потра­пили в полон, були розстріляні. Всього впало до 300 юних українських патріотів. Бій під Крутами закін­чився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Українські війська змушені були відступити з Ліво­бережжя і у зв'язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захисти­ти українську владу в столиці УНР. Бої з більшови-

398

цькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшо­вики захопили найважливіші об'єкти столиці, зокре­ма «Арсенал» на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузь­ким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського полону, прорва­лись крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 люто­го здобули «Арсенал», захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшовиків було вбито. Однак укра­їнські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лютого вони зайняли Дарницю й мости на Дніпрі, навівши на місто гармати, які залишили демо­ралізовані українські вояки, й п'ять днів бомбардува­ли Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне україн­ське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоно-армійці зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів А.Боголюбського.

Місто було залите кров'ю. Газети публікували спис­ки страчених людей. Все, що було підведене під катего­рію «контрреволюція», немилосердно знищувалося. Пре­су заборонено, українські друкарні конфісковано, кни­гарні і школи зачинено. Найтемніші більшовицькі еле­менти зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежу­вали по селах українських шкільних вчителів і розстрі­лювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М.Грушевського з його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.

В умовах більшовицького наступу життєво важли­вим для УНР було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччи­ною і Болгарією. Ще в грудні 1917 р. радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала переговори

399

про перемир'я з Німеччиною. 1 січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація, яку очолював В.Голубо-вич. До неї входили М.Лкубинський, М.Полоз, О.Сев-рюк, М.Левитський та економічний радник делегації С.Остапенко. Це були молоді українські патріоти, на жаль, далекі від дипломатичної діяльності.

Четвертий Універсал Центральної Ради

Зовнішньополітичне та внутрішнє становище України вимагало негайного проголошення незалежності. У Чет­вертому Універсалі, датованому 22 січня 1918 р., Цен­тральна Рада заявила: «Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Поряд із проголошенням незалежності УНР зазначалося, що Українські установчі збори, які мали скликати як­найшвидше, повинні розв'язати питання про федера­тивний зв'язок України з колишньою Російською держа­вою. Четвертий Універсал перейменував Генеральний секретаріат у Раду народних міністрів, намітив після підписання миру замінити постійну армію народною міліцією, встановив монополію внутрішньої та зовнішньої торгівлі, контроль над банками, постановив провести вибори волосних, повітових і міських народних рад, щоб у них мали голос демобілізовані солдати, та при­значив на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів.

Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «большевиків і інших напасників, які розграблю-ють і руйнують наш край». Перед урядом республіки було поставлено завдання піднести народний добро­бут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. На залізо, шкіри, тютюн та інші товари держава встанов­лювала монополію. Уся земля до початку весняних по­льових робіт мала бути передана трудовому народові без викупу. Підтверджено декларовані раніше права і

свободи особи.

Через тиждень після проголошення Четвертого Уні­версалу уряд, який очолював В.Винниченко, склав пов­новаження. ЗО січня 1918 р. головою Ради міністрів

УНР став український есер Всеволод Голубович.

Усі міністри новосформованого уряду, крім двох соціал-демократів, належали до Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі та 8-годин-ний робочий день. Згодом Мала Рада ухвалила закони про Державний герб (ним став тризуб — родовий знак київських князів), про громадянство, про новий адміні­стративний поділ України (на землі), про грошову си­стему (грошовою одиницею УНР стала гривня).

Брестський мир

Незважаючи на винятково складну ситуацію, Цен­тральна Рада розвивала зовнішньополітичну діяльність. У кін. січня 1918 р. до Бреста прибула українська де­легація на чолі з О.Севрюком. Виявивши багато так­товності і дипломатичного хисту, вона відстояла інтере­си УНР, підтверджені Четвертим Універсалом. У ніч з. 8 на 9 лютого 1918 р. молоді українські дипломати підписали мирний договір з центральними держава­ми, які розраховували на великі природні багатства України. Австро-Угорщина через «польське питання» неохоче пішла на підписання цього договору.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави цен­трального блоку визнали незалежність і самостійність України, яка стала повнокровним суб'єктом міжнарод­ного права. Західні межі УНР було встановлено по до­воєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна зміша­на комісія «на основі етнографічних відносин і бажань людности». За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918 р. значну кількість «хліборобських і промислових лишок», зокрема 1 млн т збіжжя, круп, м'яса. Інші пункти до­говору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами центрального блоку, регу­лювали обмін військовополоненими, повернення інтер­нованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовляли­ся від сплати контрибуцій.

401

Окрему таємну статтю Брестського миру було укла­дено між УНР та Австро-Угорщиною, Остання зобов'я­зувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один «коронний край». Проте згодом Австро-Угор­щина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшо­вицьких інтервентів. Центральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним про­ханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 450 тис. чол. Це надало австро-німецькій допомозі харак­тер окупації. Тим більше, що українські делегати на переговорах у Бресті добивалися, щоб в УНР були направлені Українські січові стрільці та частини, сфор­мовані в Австро-Угорщині і Німеччині з військовопо­лонених українців (ЗО тис. чол.). Кожен іноземний сол­дат, який служив в Україні, мав право відправити на батьківщину посилку вагою 12 фунтів.

Українські війська за допомогою німецьких підрозді­лів розчистили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. ввійшли у Київ. До столиці повернулися Центральна Рада і уряд В.Голубовича.

Через кілька тижнів в Україні не залишилося жод­ного червоноармійця. Німецькі й австро-угорські війська зайняли всю Україну. Німці розташувалися на півночі УНР, а австро-угорці — на півдні. Центральна Рада та її уряд закликали у відозвах український народ до спокою. Однак широкі верстви-українства з недовір'ям зустріли нових окупантів.

Розпуск Центральної Ради

Центральна Рада ліквідувала всі заходи і розпоря­дження радянської влади, зокрема, відновила право влас­ності на фабрики, заводи, транспорт, банки. Цим були задоволені як українські підприємці, так і німецька ад­міністрація. Але їх не влаштовувало те, що українська влада залишила в силі закон про соціалізацію землі,

згідно з яким селяни вже навесні мали починати діли­ти землю поміщиків. Міський пролетаріат, який підтри­мував більшовиків, був проти Центральної Ради. Сільський пролетаріат, бачачи, що його землі вже обсів німецький окупант, також був незадоволений її політи­кою. Заможне селянство ставилося вороже до Централь­ної Ради через закон про соціалізацію землі. Поміщики, інші великі землевласники, яким українська влада пе­решкоджала в експлуатації незаможних верств, теж не підтримували Центральну Раду. Не в усьому розумі­ли М. Гру шевського навіть українські демократи. Відда­ти владу чужинцям означало загубити національні здобутки. У цьому була трагедія Центральної Ради. Німецька військова адміністрація все більше втручала­ся у внутрішні справи України. Це призвело до гострих конфліктів між нею і Центральною Радою.

28 квітня 1918 р., коли Центральна Рада обговорю­вала накази головнокомандувача німецькими війська­ми фельдмаршала Г.Ейхгорна, до будинку Педагогіч­ного музею, де вона засідала, увірвалися німецькі сол­дати й арештували двох міністрів. Наступного дня Цен­тральна Рада зібралася на останнє, як виявилося, засі­дання, на якому ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і обрала М.Грушевського Президентом України. Після цього Центральну Раду, яка не зробила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.

її падіння аж ніяк не означало, що робота протягом 13,5 місяців була марною. Центральна Рада добилася визнання прав українського народу на свою державу і національну культуру. «Великі часи творчості Україн­ської Центральної Ради та її акти, — на думку М.Гру­шевського, — зостануться великою епохою ЇЇ розвою, твердою підставою національного будівництва». Важко не погодитися з цією оцінкою багатогранної, хоч і не безпомилкової діяльності Центральної Ради.

2. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського

Усунення з історичної арени Центральної Ради не означало припинення української державності. Вона продовжила своє існування у Гетьманаті — періоді, який тривав в Україні трохи більш як півроку.

Переворот 29 квітня

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві, у приміщенні цирку Крути-кова, зібрався з'їзд хліборобів-землевласників, на який прибуло бл. 8 тис. учасників — в основному представ­ників заможного селянства. Його делегати в промовах різко критикували політику Центральної Ради, зокре­ма аграрну, вимагали відновлення приватної власності на землю та встановлення в Україні міцної державної влади. Учасники з'їзду одноголосно обрали гетьма­ном України Павла Скоропадського — великого зем­левласника, нащадка старовинного козацького роду на Полтавщині, колишнього ад'ютанта російського монар­ха Миколи II, авторитетного царського генерала. По­пулярності П.Скоропадського серед української гро­мадськості сприяло те, що він першим з-поміж гене­ралів царської армії влітку 1917 р. українізував свій кінний корпус, а через кілька місяців був обраний військовим отаманом Українського вільного козацтва. Повалення Центральної Ради населення України в цілому сприйняло байдуже. Адже, на загальну думку, Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, її необхідно було замінити силь­ним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування німецьких окупаційних військ, яке не бачило в Центральній Раді силу, спроможну виконати договірні зобов'язання, передбачені Брестським миром, зокрема поставити Німеччині значну кількість продо­вольства в обмін на воєнну допомогу.

Німецька військова адміністрація вирішила встано­вити в Україні новий політичний режим у формі дик­татури. На роль диктатора були намічені багатий зем-

левласник Є.Чикаленко та генерал П.Скоропадський. На нараді 24 квітня 1918 р. в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В.Гренера, який мав величезну реальну силу, перевагу було оста­точно надано П.Скоропадському. Українська народна громада, яка виступала проти Центральної Ради, пого­дилася на умови німецького військового командуван­ня. Головними з них були: визнання Брестського дого­вору, розпуск Центральної Ради, перенесення дати скли­кання Установчих зборів до «повного заспокоєння» України, відповідальність перед польовими судами осіб, які виступали проти німецької окупації, впроваджен­ня вільної торгівлі, відновлення права приватної влас­ності на землю, оплата Німеччині за воєнну допомогу. За цих умов німці погоджувалися на державний пере­ворот в Україні, у якому вони не збиралися брати безпосередньої участі. Генерал В.Гренер заявив, що німе­цька військова адміністрація підтримає українського гетьмана лише після того, як його буде обрано. Ці домов­леності між представниками українського громадянства та німецьким окупаційним командуванням визначили майбутню політику нової державної влади.

Протягом 29 квітня 1918 р. прихильники держав­ного перевороту майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами. Гетьманська влада роз­почала діяльність, долаючи великі труднощі. Очоливши Українську державу, генерал П.Скоропадський поста­вив перед собою завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос у еконо­міці. Для цього йому було надано широкі повноважен­ня — право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею. Це, по суті, означало наділення «ясно­вельможного пана гетьмана» (так було прийнято вели­чати П.Скоропадського) диктаторською владою.

Внутрішня політика

У «Грамоті до всього Українського Народу», прого­лошеній того ж 29 квітня 1918 р., гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудящих мас Україн-

ського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман повідом­ляв, що незабаром видасть закон про вибори до Україн­ського Сейму. Саме до його скликання мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані першого дня гетьманського перевороту. У них було визначено головні напрями діяльності Гетьмана­ту в політичній сфері, організації державного управління, дано гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархіч­них засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну сис­тему. Тому з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який відбувся 15 — 18 травня 1918 р., схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тис. його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української Держави. Для консолі­дації сил заможних верств суспільства вони утворили Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського гос­подарства (Протофіс). Цей з'їзд показав, що державу П.Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Документи від 29 квітня 1918 р. були скріплені «отаманом Ради Міністрів» М.Сахном-Устимови-чем. Йому, однак, не вдалося сформувати уряд — че­рез відмову представників Української партії со-ціалістів-федералістів увійти до нього. ЗО квітня 1918 р. гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів відомого наукового та громадсько-політичного діяча М.Василенка. Його спроба залучити до участі в уряді соціалістів-федералістів також закінчилася невдачею. У кабінеті, який сформував М.Василенко, було 12 мі-ністрів-українців — авторитетних громадських діячів,

кваліфікованих фахівців і чотири міністри-неукраїнці. Уряд М.Василенка діяв недовго — до 8 травня 1918 р. Через два дні земський діяч із Полтавщини Ф.Лизо-губ створив новий гетьманський уряд. До нього входи­ли лише два відомі українські громадсько-політичні діячі — Д.Дорошенко та М.Василенко, а решта міністрів належала до російських політичних партій, переважно до кадетів і монархістів. На жаль, лідери українських соціалістичних партій дотримувалися гасла: «Не потріб­на несоціалістична Україна». Вони не змогли стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я побудо­ви Української держави. За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьман­ський уряд призначив губернських та повітових старост, переважно з великих землевласників, земських діячів та суддів. Із осіб, які займали керівні посади за старого режиму, в усій Україні залишилося лише кілька. Дер­жавні службовці були, за невеликим винятком, україн­цями, однак не належали до т. зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З поперед­нього періоду нерозформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кор­дони України. У липні 1918 р. було створено Сердюць-ку дивізію під командуванням полковника Клименка в кількості 5 тис. вояків, вихідців із хліборобських ро­дин. У листопаді того ж року почалося відновлення Галицько-буковинського куреня Січових стрільців. Від­роджувався Чорноморський флот. Уряд, з одного боку, побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація. Вона за­певняла гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Один із пунктів умов, вироблених на вже згаданій нараді 24 квітня 1918 р., гласив: «Як довго австро-угорські й німецькі війська перебувають на Україні, ніяка українська армія не може формуватися. Держава може тримати лише

виключно німецькі відділи за порозумінням з обома командуваннями». Загалом, українське військо того часу нараховувало бл. 65 тис. чол., хоча планувалося створи­ти 300-тисячну армію.

Неабиякого значення гетьманська держава надала аграрному питанню. З перших днів діяльності гетьман­ський уряд вживав заходів щодо нормалізації станови­ща на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й по­лагодження конфліктів між землевласниками і селя­нами було створено губернські та повітові комісії. Тим­часові правила про земельні комісії зобов'язували се­лян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збит­ки, яких вони завдали великим землевласникам. У жовтні 1918 р. було створено вищу земельну комісію, яку очолив П.Скоропадський. На поч. листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних воло­дінь і розподіл їх між селянами — не більш як 25 деся­тин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в сер. літа 1918 р. вдалося налагодити нормаль­ний залізничний рух. Було вжито заходів для зміцнен­ня фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це привело до деяко­го економічного піднесення.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчут­них результатів у культурно-освітній сфері. Було ви­дано кілька мільйонів примірників українських підруч­ників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Украї­ні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й у деяких селах. У жовтні 1918 р. в Києві та Кам'ян-ці-Подільському було відкрито українські державні уні­верситети. В усіх вищих навчальних закладах України почали діяти кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано український театр, національ­ний архів та бібліотеку з кількістю томів понад 1 млн. Великою подією в культурному житті країни стало від­криття 24 листопада 1918 р. Української академії наук. Першим її президентом призначили відомого україн-

ського вченого В.Вернадського. Гетьманський уряд зав­дяки своїй непохитній волі фактично поклав початок автокефалії Української православної церкви.

Зовнішньополітична діяльність

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію україн­ських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існу­вали з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні контакти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Укра­їнсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф.Ли-зогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові «законні» підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщи­ною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн пудів хліба, 11 млн пудів м'яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн пудів м'ясних консервів, багато іншого продовольства й про­мислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифі­кацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії ста­ло підписання 12 червня 1918 р. в Києві прелімінар­ного (попереднього) миру з Раднаркомом РСФРР. У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Україн­ської Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуа­цію громадян, обмін консульськими представництвами.

Однак українська та російська делегації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ дер­жавного майна та боргів царської Росії. З листопада 1918 р. російська делегація відбула з Києва до Москви, що означало припинення переговорів.

Активною була політика гетьманського уряду, спря-. мована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії {північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі (Підляшшя й Холмщина), Румунії (Північна Бессарабія). Було підписано попередній договір з Кри­мом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період прав­ління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити зга­дані проблеми.

Прорахунки Гетьманату

Крім досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фа­тальними. Чи не найбільше компрометувала його за­лежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсо­ромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд у проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам. Під захист німецько-австрій­ських військ і Гетьманату до Києва переїхали правління кількох колишніх петроградських і московських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінан­систів, колишніх царських міністрів, генералів. Тут, зокре­ма, знайшли притулок білогвардійські лідери Пуріш-кевич, Рябушинський, Шульгин, Мілюков. В Україні ви­никла мережа загальноросійських шовіністичних органі­зацій «Монархічний блок», «Союз відродження Росії», «Союз російського народу», «Національний центр» та ін. їх об'єднувала ненависть до української державності, до «сепаратизму». На території гетьманської держави відкрито формувалася білогвардійська т. зв. Південна армія на чолі з генералом Семеновим. Головне бюро вербування до цієї армії базувалося в Києві, опорні

пункти діяли в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному, Кам'янці-Подільському.

Гетьман був тісно зв'язаний із заможними верства­ми українства, які спонукали його до ліквідації со­ціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти україн­ського трудового народу. Дуже шкідливою для україн­ської справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населен­ням нібито від імені влади, дискредитували українську державність.

З відновленням права приватної власності на землю в села в супроводі каральних загонів почали поверта­тися поміщики. Вони накладали на трудове селянство великі контрибуції. Один із великих землевласників з Ямпільського повіту на Поділлі хвалився, що він стяг­нув із селян 250 тис. крб., тоді як усе його майно кош­тувало менш як 150 тис. крб. Не легше було й робітни­кам, більшість організацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання бо­ляче вдарили по населенню міст.

Антиі етьманська опозиція

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону вла­стей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було «знищення української державності і всіх здобутків революції», засудили з'їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїн­ський земський союз на чолі з С.Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918 р. до П.Скоропадського звернулися представни­ки чотирьох українських політичних партій (соціа-лістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет мініс-

трів не є українським за складом і політичною орієнта­цією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловжи­ванням, а також призначення на державні посади не-українців та військової політики уряду. Названі полі­тичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національ­но-державний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як «буржуазного і неукраїнського» з метою «рятувати загрожену українську державність». На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Україн­ський національний союз. З 18 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигеть-манське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на «Союз держав». У Німеччині вибухнуло повстання, що пере­росло в демократичну революцію. Імператор Віль-гельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депу­татів. Ради солдатських депутатів створювали і в німе­цьких військових частинах, які дислокувалися в Украї­ні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П. Скоропадський та його уряд втратили підтримку Ні­меччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала до­статньої регулярної армії, загрожувала війна з Радян­ською Росією.

Боротьба проти правління П.Скоропадського наби­рала дедалі більшого розмаху. У різних місцях Украї­ни виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигород­ському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь бл. 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 ку­леметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вда­лося придушити повстання лише ціною великих втрат.

За офіційними повідомленнями німецького команду­вання, тільки у Звенигородському повіті окупанти втра­тили вбитими і пораненими 6 тйс. чол. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Мо-гилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робіт­ники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропад­ський вдався до зміни політичного курсу і почав шу­кати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листо­пада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: «Се­ред решти частин многострадальної Росії на долю Украї­ни випала, порівнюючи, більїп щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення вели­кої Росії». Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С.Гер-белем.

Ліквідація Гетьманату

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістич­них партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію — тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко — голова Директорії, члени — С.Петлюра й Ф.Швець, тимчасові члени — А.Макаренко і П.Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву — центр антигеть-манських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир

413

Винниченко. Тут він склав відозву до населення, у якій проголошувалося, що гетьманська влада має бути дощенту знищена, а гетьман є поза законом. С.Петлюра в Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення.

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шука­ли можливості повернутися додому. 17 листопада по­встанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і ру­шила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою — за ЗО км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П.Скоропадського. 20 листо­пада на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштейна, а згодом — Запорізька дивізія полковника П.Болбоча-на. Дещо пізніше до лав повстанців влилася Сердю-цька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на до­помогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці із Січо­вими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зробив таку заяву: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикла­дав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умо­ви, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». П.Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера виїхав за кор­дон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918 р. україн­ські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто. Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

3. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Революційні події 1917 —1918 рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділя­ли. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умо­вах політичного розпаду. На Галичину зазіхала ново-створена Польська держава. Деякі з галицько-україн­ських політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних ста­тей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочат­ку складався головним чином із офіцерів-українців австрійської армії -і згодом прибрав назву Централь­ний військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Правда, з приходом до Комітету в першій пол. жовтня представників Українських січових стрільців — поручника В.Старо-сольського, сотника Н.Гірняка, підхорунжого Д.Паліїва, а згодом й інших — Комітет вирішив «боротися під знаменом соборної України».

16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав запізні лий мані­фест, у якому обіцяв перетворити Австрію на союз на­ціональних держав. «Австрія по волі своїх народів, — зазначалося в цьому документі, — має статися союзною державою, у якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Тимчасове представництво інтересів окремих народів передавалося Національним Радам, створеним з парла­ментських послів кожної нації. Відповідно до плану

австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави — німецько-австрійська, чеська, південнослов'янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї держав­ності. Доля Боснії й Герцеговини та румунської части­ни Буковини залишалася нез'ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрій­ської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української пар­ламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських по­сли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів галицького та буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політич­ної партії. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) й під ке­рівництвом парламентського посла Євгена Петрушеви-ча приступила до державотворчої діяльності. її засідан­ня почалося о 8 годині вечора і тривало' до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української

держави.

Аналогічні рішення прийняли конституанти інших народів колишньої Австро-Угорщини — чехів і сло­ваків, південних слов'ян і поляків. Останні проголоси­ли приєднання до Польщі українських земель Галичи­ни. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Поль­ську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширювати­ся на всю Галичину. Це передвіщало українсько-поль­ський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції. Відтоді, хоча дата виступу ще не була відома, Централь-

ний військовий комітет почав працювати як справжній військовий штаб підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розма­хом, ніж українці {якщо з українського боку на орга­нізацію повстання було витрачено всього 9 000 крон, то з польського —100 000 крон і 50 000 франків) та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади. Начальник жандарме­рії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер допо­відав у Відень, що «легіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг тощо, навіть вербуються добровольці», що ці організації ма­ють зв'язок з Варшавою, Краковом, Лодзю і представ­никами Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфу­вав до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків». 28 — 30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. ранку члени ЦВК довідалися, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ із Відня «передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголоситься». Невдовзі вони також дізнались із вранішніх польських газет, що 1 ли­стопада до Львова приїздить з Кракова Польська ліквідаційна комісія для перебрання влади на території Східної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В.Чарторийського генеральним комісаром усієї Галичини. Було очевидним, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники Української На­ціональної Ради на чолі з її головою Є.Петрушеви-чем у той час перебували у Відні, проводячи час за переговорами з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрій­ського уряду, що виглядало як глузування над україн­цями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади, хоча напередодні почула від Д.Вітовського про готовність негайно почати воєнну акцію, просила австрійського

намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської військової організації, що най­ближчим часом передасть їй владу в краї). Зібравшись після цього на чергову нараду, тепер вже з участю членів Центрального військового комітету, галицька делегація радилася, що робити далі: вичікувати сподіваної інформації з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицького, що краще дочекатися вказівок з Відня. Проти такої позиції рішуче виступив Д.Вітовський, який від імені Комітету заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. «Справа може вдатися тільки зараз, — ще раз підкреслив сотник Вітовський. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки».'Така рішучість і впевненість провідника май­бутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.

Листопадовий зрив

Почалися останні приготування до збройного повстан­ня. Зокрема, було вирішено взяти владу у Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганізовано ЦВК в Українську генеральну команду (УГК). До неї увійшли: сотник УСС Д.Вітовський, отаман УСС С.Горук, по­ручники УСС Б.Гнатевич та І.Цьокан, поручник П.Бу-бела, четар Іванчук і підхорунжий УСС Д.Паліїв. Одно­часно вживали заходів для організації виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14 — 16-ї год. до всіх повітових центрів на ім'я раніше призначених командантів або відомих українських громадян зі Львова було відправлено на­каз за підписом Д.Вітовського з вимогою вночі з 31 жов­тня на 1 листопада захопити владу в українські руки.

Того ж дня о 19-й год. в Народному домі відбулося останнє перед виступом засідання Української гене-

ральної команди, у якому взяли участь понад 100 чол., у т. ч. бл. 40 старшин. Його вів сотник Вітовський. У короткій промові він охарактеризував міжнародне політичне становище і ситуацію в краї, вказав на зав­дання, поставлене перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні всього 1400 вояків та 60 старшин. Цей виступ, особливо останнє повідомлення, справили на присутніх неоднозначне враження. Значна частина з них засумнівалась, чи вда­сться виступ, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень і за цей час добре підготуватися. Але Д.Вітовський нагадав, що Польська ліквідаційна комісія вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно перебра­ти владу, та що на провінцію вже вислано кур'єрів із наказом про перебрання українцями влади. «Мусимо заняти Львів цієї ночі, — заявив він. — Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в нашім краю, навіть хоч би прийшлося її завтра утратити». Проти такої логіки заперечень не знайшлося. Учасники засідання взялися до остаточного з'ясування деталей виступу, початок якого було призначено на 4-ту год. ранку.

У ході повстання, згідно з оперативним планом, було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також роззброєно польських солдатів і офіцерів львів­ського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністра­тивні центри та інтернувати там австрійського намісни­ка графа Гуйна і військового командувача фельдмар­шала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вок­зали, склади, міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського, вивісили український прапор. Львів опи­нився в руках українців. 1 листопада 1918 р. бл. 7 год. ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левицькому, тодішньому голові львівської делегації Української Національної Ради, що українські війська «заняли Львів і обсадили всі державні установи без проливу крові і взагалі без жертв». Невдовзі в місті з'явилися прокла­мації за підписом УНРади, у яких говорилося: «Україн­ський Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визво­лення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...». Тоді ж Д.Вітовський повідомив Раду міністрів у Києві: «За-

нятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України». Більш-менш успішно перебирали владу й у провінції.

Таким чином у Листопаді 1918 р. в Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатові­кове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову національ­ну революцію, результатом якої стало створення україн­ської демократичної республіки. Вона займала територію 70 000 кв. км. її населення становило б млн чол. — 71 % українців, 14 — поляків, 13 — євреїв і 2 % інших націо­нальностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія.

Державне будівництво

Законодавчим органом молодої держави стала Укра­їнська Національна Рада, яку очолював Євген Петру-шевич. До неї входило понад 150 послів від повітів та міст краю. Вже 5 листопада, виражаючи інтереси всього західноукраїнського населення, вона у своїй про­грамній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, проведення аграр­ної реформи. Виконавчим органом Української Націо­нальної Ради — урядом був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його пер­шим головою став К.Левицький.

Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угор-ської монархії», ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка і охоплювала «українську суцільну етно­графічну область... з українською частиною бувших • австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угор­ських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош». «Гербом Західноукраїнської

Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий». Закон утверджував державну самостій­ність ЗУНР.

Перед урядом Західноукраїнської Народної Респуб­ліки стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Адже Галичина впродовж чотирьох років Першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Край було зруйновано і по­грабовано. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Збо-рівський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турботою Секре­таріату внутрішніх справ було забезпечення населення й армії продуктами харчування, оскільки в Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була неста­ча промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу га­личанам. У край було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування, в т. ч. 500 вагонів цукру, й асигновано гроші для купівлі харчів. Але ця допомога виявилася недо­статньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змуше­ний був здійснити радикальні заходи. Всі запаси про­дуктів харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Було введено два безм'ясних дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випіка­ти тісто. До хліба треба було давати четверту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду.

За умов постійної руїни й воєнних дій західноукраїн­ському урядові вдалося також налагодити адміністра­цію краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти й телефону.

Було проведено земельну реформу. Українська На­ціональна Рада поклала в основу своєї аграрної полі­тики принцип збереження приватної власності на зем­лю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, "що належали поваленій династії Габсбургів, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму

площі. Наділення землею передбачали почати відразу по закінченні війни. До того часу землею мали розпо­ряджатися земельні комітети.

Значна увага приділялася освітній політиці, якою зай­мався Секретаріат освіти. Під його керівництвом пра­цювали повітові шкільні ради, створені в лютому 1919 р. У тих населених пунктах, де була більшість українців, у народних школах навчали українською мовою. На українську мову було переведено частину польських шкіл у містах. Приватні українські школи націоналі­зувались. Уряд ЗУНР безперешкодно давав дозвіл на відкриття приватних польських шкіл. Правда, українська •мова в них, як і в інших навчальних закладах, була обов'язковою. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося. Середніх державних шкіл разом з учительськими семінаріями в 1918 р. було ЗО, у т. ч. 20 гімназій.

Отже, в кін. 1918 р. — на поч. 1919 р. на всіх ділян­ках державного будівництва ЗУНР кипіла напружена робота. Українці краю переконливо продемонстрували готовність до державного життя. Однак вони зіткнули­ся з неприхованою агресією ззовні. Запеклі бої з поляка­ми у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною.

Акт злуки УНР і ЗУНР

Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918 р., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська На­ціональна Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Рада, виконую­чи право самовизначення українського народу, прого­лошує торжественно з'єднання... ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».

Невдовзі 36 галицьких делегатів, серед яких були Л.Бачинський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, письменник В.Стефаник, виїхали до Києва на урочис­тий Акт злуки, приурочений першій річниці проголо­шення самостійності Наддніпрянської України. Пого­жого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибра­ну Софіївську площу в Києві заповнили десятки ти­сяч жителів столиці, численні гості, військо. О двана­дцятій годині над колонами пролунало «Слава», про­звучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л.Цегельський оголосив грамоту — ухвалу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачи­тав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначало­ся: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Україн-ська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угор­ська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійсни­лися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом україн­ських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під керівництвом полковника Є.Коновальця. Увечері 22 січня 1919 р. Трудовий Кон­грес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Уні­версал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Захід­ну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став Тризуб.

День 22, січня 1919 р. був одним із найпрекрасні-ших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єд­нання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення Злуки Директорія під тиском ро­сійських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілковито лягала на їхні плечі.

Українсько-польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адмініст­рацію й населення Львова, а й польські військові орга­нізації, які одночасно з Українським військовим комі­тетом готувалися до захоплення міста й краю та передан-ня їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступи­ли до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивіль­них, не думав погоджуватися із самовизначенням наро­ду і фактом існування Української держави в Гали­чині. Поляки негайно почали організацію своїх військо­вих сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вок­залом. Вони почали нападати на українські стежі (спо­стережні пункти) на вулицях Сапіги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська по­гіршувалося і тим, що чисельність польських легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населен­ня Львова, українці ж чекали на добровольців з навко­лишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Україн­ці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жов-нірів-селян. Поляки з самого початку мали багато стар­шин різних ступенів, а їх військові частини формува­лися майже винятково з інтелігентських та напівінтелі-гентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Осно­вою польських збройних сил стали шкільна й ремісни-

ча молодь, залізничники й урядовці. До них приєдна­лося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добили­ся відчутних успіхів. Оволодівши головним залізнич­ним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролюва­ли українці. 13 листопада 1918 р. польські війська за­хопили Перемишль і організували засилання зброй­них загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографіч­ної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої ста­ли Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА зде­більшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Україн­ських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і росій­ського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. ста­новила бл. 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили знач­но швидше. Економічний і людський потенціал корін­ної Польщі значно перевищував ресурси Східної Га­личини. Вирішальну роль відіграла військово-економіч­на допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отрима­ла зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антан­та вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських зе­мель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді — грудні активність УГА була висо­кою, загарбники досягли значних успіхів — захопили 10—11 повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві ки­нуло на галицький фронт-більшість сил, 8 січня почав­ся польський наступ. Його було відбито, але безуспіш­ними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 р., 2 та 11 січня 1919 р.). Столицю Захід­ноукраїнської Народної Республіки після втрати Льво­ва було перенесено до Тернополя, а згодом до Станісла­ва (нині Івано-Франківськ).

У лютому 1919 р., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який передбачав оволодіння залізнич­ною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція роз­вивалась успішно: 15 лютого українські війська звільни­ли села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв'язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загаль­мувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти україн­сько-польське перемир'я та передати суперечливі пи­тання на розгляд Паризької мирної конференції.

Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 бе­резня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське го­ловне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 бе­резня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт при­була сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галлера, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Львовом, а в другій пол. травня українські війська почали загаль­ний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втру­чанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосереди­тися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин —Чортків — Товсте — Залі-щики. Це дозволило на певний час відірватися від насту­паючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня 1919 р. УГА зі свого, плацдарму несподіва­но для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III — лівим берегом Дністра просу­нувся до Монастириська і 16—19 червня здобув пере­могу під Перемишлянами. .

Успіхи УГА викликали ентузіазм українського на­селення, насамперед селянства, дали змогу сформува­ти IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дала змогу сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис, а решту було розпущено по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на га­лицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, цього разу останній, відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв'язку з неможливістю тримати фронт проти пе­реважаючих сил польських інтервентів, 16—18 липня 1919 р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є.Петруше-вича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40 — 45 тис. стрільців та старшин, , 158 гармат, 546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в'язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко пересліду­вали. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн українців Східної Галичини і 18 млн поляків за підтримки остан-

ніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від інозем­ного поневолення та об'єднати їх із землями Україн­ської Народної Республіки чітко окреслила етногра­фічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов еста­фету перебрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.

4. Встановлення влади Директорії: відродження та занепад УНР

Після перемоги збройного повстання Директорія фак­тично перетворилася на уряд нововідродженої Україн­ської Народної Республіки. У той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Програма революційних перетворень

Директорія відмінила декрети гетьманського уряду, арештувала кількох гетьманських міністрів. Інші виїха­ли за кордон або перейшли в підпілля. Було звільнено з роботи чимало державних службовців. У державних установах заборонено вживати російську мову. Військо­вополонені — захисники поваленого гетьманату — опинились у в'язницях. 26 грудня 1918 р. Директорія призначила Кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. До нього входили представники україн­ських соціалістичних партій. Від національних меншин був тільки міністр єврейських справ. Програму діяль­ності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Одне з основних положень цього документа — обіцянка експропріювати державні, церковні й великі приватні землеволодіння і перероз­поділити їх серед селян. Відзначалось, що уряд пред­ставлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелі­генції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав. Місцева влада мала належа­ти трудовим радам селян, робітників і трудової інтелі­генції. Перед Директорією стояли складні завдання внут-

рішньої політики: впровадження демократичних сво­бод, 8-годинного робочого дня, передання землі трудо­вому селянству та ін. Своєрідний парламент — Трудо­вий Конгрес мав формуватися з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників та поштовиків.

Із самого початку воєнно-політичне становище Ди­ректорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі — радянські, на південному сході — російські білогвардійці А.Денікіна, на півдні — в районі Одеси, Миколаєва, Херсона — французькі інтер-венціоналісти. В уряді Директорії не було єдності. В.Вин-ниченко, В.Чехівський, М.Шаповал виступали за союз із Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С.Пет­люра та група, яка його підтримувала, шукали порозу­міння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську дер­жавність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. По­дібною була ситуація і в питаннях соціальної політики.

Директорія була лише номінальною владою. Звузи­лась її соціальна база. Чисельність армії зі 100 тис. чол. перед наступом на Київ у сер. січня 1919 р. скоротила­ся до 21 тис. в результаті переходу багатьох отаманів із своїми загонами до більшовиків та проголошення політичного нейтралітету іншими загонами. Директо­рія стала політичною ширмою для діяльності різного роду пройдисвітів, що видавали себе за отаманів, підлег­лих С.Петлюрі як Головному отаманові.

Друга війна більшовицької Росії проти України

Використавши важке становище Директорії, більшо­вики організували другий похід на Україну. Вже 17 ли­стопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту — В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін та В.Затон-ський. У розпорядженні Ради були 43-й Воронезький робітничий полк, 2-а Орловська кавалерійська дивізія. Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) було утворено маріонетковий радянський уряд України на чолі з

Г.П'ятаковим, до якого увійшли В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Уряд УНР 31 грудня 1918 р., З, 4 і 9 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська Украї­ни — української радянської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. На південному сході українська армія переслідувала неве­ликі загони російських добровольців — прихильників П.Скоропадського, які відступали. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. Над Украї­ною нависла смертельна небезпека. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські частини після важких боїв біля Хар­кова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з до­помогою отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.

5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Киє­ва. Директорія перебралася до Вінниці. У сер. лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко заявив про свій «відхід від політики» і виїхав за кордон, «щоб зайня­тись далі літературною працею». Разом з В.Винничен-ком з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С.Оста-пєнком. Більшість його членів належала до Української партії соціалістів-федералістів. Обов'язки голови Ди­ректорії взявся виконувати Симон Петлюра. Це з за­доволенням сприйняли українські патріоти, національне вояцтво. «Серед усіх членів Директорії, — писав пол­ковник Є.Коновалець, — найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. Справді, й у нього не було потрібної підготовки для керми військовими й полі­тичними справами Української Республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів, що поча­ли спадати на українську владу, спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприят-

ливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».

Захопивши Київ і зміцнивши свої позиції, радянські війська в лютому —березні 1919 р., щоб не допустити війська Директорії до Галичини, почали новий наступ у напрямку на Мозир і Коростень, а також на Кремен­чук, щоб відрізати їх від військ Антанти. Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реаль­ної допомоги, висувало щораз нові вимоги: виключення з Директорії С.Петлюри та П.Андрієвського, передача Антанті права контролю за внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з військами А.Денікіна. Під впливом воєнних і дипломатичних невдач в україн­ській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апа­рату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зай­няли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Озброєні селянські маси, яким більшо­вики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня по 19 червня 1919 р- — 338 повстань), в основному се­лянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія в сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили Західноукра­їнсько; Народної Республіки — Українська галицька армія — 16—18 липня 1919 р. відступили за Збруч і посилили український протибільшовицький фронт. Спільними силами, чисельність яких становила при­близно 80 тис. вояків, вдалося вибити російську Черво­ну армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 р. об'єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу росій­ська Добровольча армія на чолі з генералом А.Дені-кіним.

Кінцевий етап визвольних змагань

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С.Пет­люрою і генералом А.Денікіним, почалися відхід і роз­вал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливо­му становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада 1919 р. командувач УГА Мирон Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт із генералом Дені-кіним про перехід армії під його командування за умо­ви неучасті у воєнних операціях проти військ Петлю­ри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкін. листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р. було вирішено припинити війну регулярною армією і вдатися до такти­ки партизанської боротьби. Із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимо­вий похід — по тилах спочатку А.Денікіна, потім біль­шовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Право­бережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобе­режжя. Вони завдали кілька поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. У кінці березня 1920 р. армія УНР отримала наказ рухатися до поль­ського фронту.

Удари армії УНР, завдані білогвардійцям, полегшили більшовикам остаточний розгром денікінців. Денікінці залишили Україну і вирушили до Ростова-на-Дону.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня 1919 р. вони втретє зайняли Київ і до сер. лютого 1920 р., витіснивши війська А.Денікі­на, оволоділи Україною. Частини УГА знову опинив­шись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмо­вила їм у притулку — у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву ЧУГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві (А.Лівицький і С.Петлюра) продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т. зв.

Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою як верховної влади в державі; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не укладати між­народних угод, спрямованих проти України; 4) гаран­тування національно-культурних прав українського населення в Польщі і польського — в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала поча­ток спільних військових дій проти більшовиків на тери­торії України. У результаті почався польсько-україн­ський наступ на більшовиків. Поруч із польською армією діяли дві українські дивізії і армія, яка повер­нулася із Зимового походу. Вже 7 травня 1920 р. диві­зія М.Безручка разом з польськими частинами увійш­ла до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С.Будьонного, яка протягом червня — серпня здобула територію до Збруча, після чого зайняла велику частину Галичини й Волині та через Замостя розпочала наступ на Варшаву. Після розгрому більшовиків під Варшавою (15 верес­ня 1920 р.) почався черговий наступ польсько-україн­ських армій, які, відтіснивши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга над Дністром —Шар-город — Бар — Літин. Ці операції були припинені після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР — 23 тис. бійців — сама про­довжувала боротьбу до 21 жовтня 1920 р., коли під тиском переважаючих більшовицьких військ мусила пе­рейти за Збруч на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА, яка на­прикін. квітня 1920 р., скориставшись наступом україн­сько-польського війська проти більшовиків, покинула останніх у надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність. Проте вояки УГА були оточені поляками, роззброєні й заслані до спеці-

лчч

альних таборів. Значну частину галичан, що залишилися в Червоній армії, незабаром було репресовано більшо­виками.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. Український повстанський рух у жовтні 1920 р. охоплював бл. 40 тис. чол. і завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страш­на посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для його підтримки з числа добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизан­ський рейд за участю 1500 вояків — відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 ли­стопада 1921 р. Було створено три повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю.Тютюнник, Подільську (М.Палій) і Бессарабську (А.Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Проскурів-ський та Летичівський повіти, дійшла до Малина й Бо-родянки, згодом вирушила на схід від Радомишля, про­бралася через любарські та заславські ліси і 29 листо­пада 1921 р., перейшовши польський кордон, поверну­лася назад. Група Ю.Тютюнника попрямувала на Коро­стень, який захопила з великими трофеями. Та 14 листо­пада 1921 р. повстанців оточила і розбила червона кава­лерія. Частина вояків повернулася до Польщі. А 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада 1921 р. у м. Базар після того, як жоден не захотів «каятися».

Втрата української державності: причини і наслідки

Визвольні змагання українського народу 1917 — 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею з іншого. Згідно з цим документом, що, фактично, поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй терито­рії всіх антибільшовицьких організацій, включаючи

уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена в 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєдна­ти її до Польщі. Ще раніше, у 1918 р. Румунія окупу­вала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехо-Словаччині.

Поразка українських визвольних змагань була зумов­лена значною мірою низьким рівнем національної свідо­мості українства, успадкованим від довготривалої полі­тичної неволі. Традиція і вага власної державності при­гасли в народній масі, а провідна верства, яку здебіль­шого представляла національна інтелігенція, не вироби­ла спільного напрямку дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селян­ство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітниц­тва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу були про­ти національно-визвольних змагань українства. Тим ча­сом, як відомо, результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволю­ційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революцій­ним шляхом державність ніби впала українцям з неба. Проте вони не виявили єдності й витривалості, необхід­них для захисту державності.

Однак, незважаючи на значні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агре­сія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усві­домлювали, що без людського та економічного потенціа­лу України, її геополітичного розташування «Росія існу­вати не може». Що ж до позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршо­му — допомагали агресорам загарбувати українські землі.

Лекція XIII

МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

1. Українські землі в умовах насадження комуністичного режиму та втягнений до складу СРСР

Після поразки визвольних змагань 1917—1921 рр. Україна на довгий час втратила свою національну дер­жавність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз «червоної». Почався період терору, голодо­морів, насильницької денаціоналізації тощо.

Встановлення більшовицької влади

Встановлення влади на українських землях вияви­лося для більшовиків нелегкою справою. Перші їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кін. 1917 по квітень 1918 р., а 2-й — з кін. 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкін. літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л.Троцький зазначав: «Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покину­ти межі України, а грандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, «чрезви-чайку», продовольчі загони, комісарів і євреїв знена­видів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх по­рогах». Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед — насадження колек­тивізації та ігнорування українського націоналізму.

Г.ПС

Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: «Знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка» та за­певненнями про припинення колективізації і реквізицій. Проте було б наївним вважати, що саме ці облудні ма­неври зробили податливим розбурхане українське су­спільство. Тим більше, що більшовики й далі продов­жували забирати в селян зерно, правда, стверджуючи, що воно «не для Росії, а для бідних українських селян, для робітників і Червоної армії, що вигнала Денікіна з України». Згаданий вже Л.Троцький наприкін. 1920 р. відкрито стверджував: «Радянська влада протримала­ся на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії». Про це ж свідчать і слова Х.Раков-ського, голови маріонеткового Раднаркому України, кот­рий цинічно, але правдиво визнавав, що боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Украї­ні і російська радянська влада. Ще влучніше висловив­ся головнокомандувач Східним фронтом в Україні пол­ковник Муравйов, заявивши в кін. січня 1918 р.: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всеціло підтримуємо її силою цих багнетів». Отже, остаточна перемога більшо­вицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росії, яка на вес­ну 1920 р. нараховувала майже 3,5 млн солдатів під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів. Але й за таких умов українці, за словами Я.Грицака, волі­ли розмовляти з більшовиками крізь приціл рушниці. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія Н.Махна контро­лювала окремі регіони в центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 парти­занських загони, які налічували від 20 до 500 чол, в кожному. Деякі з них проіснували аж до кін. 1920-х років.

Що ж собою являла більшовицька влада в Україні? Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У, у 1918 р. ця організація мала у своїх лавах тільки 3 % членів, що визнавали себе українцями, тоб-

то з усіх 4364 членів КП(б)У лише 130 вважали себе українцями. У 1925 р. КП(б)У нараховувала вже 101 852 члени, але й тепер українці в ній становили меншість — всього 36,9 %. Враховуючи той факт, що керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що ця влада була чужою для України і не могла виражати інтереси українського народу.

Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснював Л.Троцький: «Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може». Особливо гострою була хлібна проблема. У телеграмі до Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе в Харків від 15 січня 1918 р. російський керівник В.Ульянов-Ленін благав: «Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енергійних і революцій­них заходів для відправлення хліба, хліба, хліба! Інак­ше Пітер може сконати... Повідомляти щодня. Ради бога». І заходи вживалися. Після проголошення радян­ської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Проте цього було замало. Трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закли­кає своїх підданих до загарбання України: «Безглуз­дям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля». Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою, Ленін, очевидно, не відчував, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби».

«Воєнний комунізм»

Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади було згортання виробництва, нестача харчів, палива, безробіття. Така ситуація знач­ною мірою була спричинена політикою більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встано­вити т. зв. соціалістичний лад, перетворивши народи колишньої царської Росії, в т. ч. й український, на об'єкт небаченого за масштабністю і жорстокістю експеримен-

ту. З метою виконання більшовицької програми, а та­кож для забезпечення продовольством Червоної армії та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової УСРР було введено жорстку економічну політику під назвою «воєнного комунізму». .Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промисло­вих підприємств, торгівлі, примусову трудову мобіліза­цію, централізований розподіл продуктів і товарів. Цен­тральне місце в політиці «воєнного комунізму» займа­ла «продрозкладка» — експропріація зерна в селян. Усі надлишки сільськогосподарської продукції, перш за все хліб, треба було здавати державі. Під охороною військових загонів («продотрядов») більшовицькі ко­місари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти.

Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами — комітети незаможних селян, чис­ло яких на 1 листопада 1920 р. становило 10 799. їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звіль­нені від податків і отримували 10 — 20 % «здобичі». Ці «надзвичайні революційні органи» діяли всупереч інте­ресів основної частини селянства. З їх допомогою мате­ріальну базу заможних господарів України було вкрай підірвано. Значна частина селянства зовсім припинила виробництво.

Голод 1921—1923 років

Водночас із загостренням дефіциту продуктів хар­чування великі райони Південної України (перш за все — Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Мико­лаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північно­го Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 —1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голоду­вало 12 % населення України, у січні 1922 р. — 20 %, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн чол. Особ­ливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих бать­ках. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, за­лишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці.

Газети повідомляли про відчай людей, які харчували­ся сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових си­туаціях більшовики визначали свою політику, виходя­чи з єдиного критерію: аби не послабити власної дикта­тури. Тому перевага в продовольчому постачанні надава­лася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені

селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С.Кульчиць-кого, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за ра­хунок України. Але про голодуючих українських се­лян держава забула. Газетам було заборонено висвіт­лювати становище в південних губерніях України {цю блокаду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьова­но й техніку замовчування пануючого в Україні голо­ду. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: «Вказати губко-мам, що під час проведення кампанії необхідно розріз­няти заклик до боротьби з голодом в Росії від бороть­би з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».

Замовчування продовольчої кризи на Півдні Украї­ни дозволило використовувати хлібні ресурси ви­ключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надход­ження з кампанії допомоги голодуючим від таких іно­земних благодійних організацій, як Американська адмі­ністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були знач­ною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 57 до 27 млн пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від

посухи губерній республіки голодуючими, але без на­дання населенню пільг, якими користувалися голоду­ючі Росії, тобто повного звільнення від податку і про­довольчого забезпечення за рахунок загальнофедера-тивного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РСФРР. На поч. січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала право­славна церква. Але комуністичне керівництво відкину­ло її: У той же час більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб послабити церковний вплив на насе­лення та поповнити свої фонди. їхній вождь В.Ленін у «суворо таємному» листі, адресованому В.Молотову для членів політбюро ЦК РКП(6) писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церков­них цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакцій­ної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме те­пер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати».

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921 — 1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Наступ­ного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керів­ництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголо­шено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Принцип «недоїмо, але вивеземо», котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: «помремо, але вивеземо». Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921 —1923 рр. Поси­ливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб приду­шення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкін. 1920 — на поч. 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали при­родному лихові розправитись із селянським повстан­ським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впора­ється з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за при­близними оцінками, коштував Україні до 1,5 — 2 млн жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, вик­ликаний посухою 1921 р.; 3) політика «воєнного ко­мунізму», насаджувана більшовиками; 4) примусове ви­везення українського хліба у голодуюче Поволжжя, про­мислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання москов­ським урядом голоду як ефективного засобу придушен­ня антибільшовицького повстанського руху в Україні. Катастрофічне становище в економіці привело до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодержавства комісарів» за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо се­лян та робітників. Хоча Червона армія й ЧК нещадно придушували ці повстання (15 тисяч захисників Крон­штадту було знищено без суду й слідства), В.Ленін та його партія були змушені визнати провал політики «воєнного комунізму».

НЕП

У березні 1921 р. відбувся черговий X з'їзд РКП(б), на якому В.Ленін переконав своїх однодумців у необ­хідності нової економічної політики (Л. Троцький звер­нувся до ЦК РКП(б) з подібною пропозицією ще в лютому 1920 р., але її було відхилено). Основними-складовими непу були: відновлення торгівлі та товар­но-грошових відносин; введення стійкої грошової оди­ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підпри­ємств, повернення їх старим власникам; введення гос­подарчого розрахунку на підприємствах (право прода­жу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлен­ня матеріальних стимулів виробництва, розвиток коо­перації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів насе­лення. Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збира­лася відмовлятися від мрії створити соціалістичну еко­номіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

У сільському господарстві неп передбачав цілу си­стему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи, а також орен­дувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення де­централізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися в трести. Було відмінено обов'яз­кову трудову повинність, створювались умови для фор­мування ринку робочої сили. У промисловості також

дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залу­чався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922—1924 рр. було вве­дено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертова­ним і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було введено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.

Політика непу була неоднозначно сприйнята деяки­ми діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаю­чи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. В умовах непу довоєнного рівня досягли га­лузі легкої, харчової промисловостей, виробництво пред­метів споживання.

Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробниц­тво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята со­ціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важ­кої промисловості, які, так само, як транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, були під контролем держави. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшо­виків і практикою.

Створення СРСР

Поряд зі змінами в економічній сфері, більшовики змушені були рахуватися з українським рухом, що знач­но зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, мали декла­ративний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та «визнання самостійності УСРР», російське керівництво на чолі з В.Леніним насправді прагнуло міцніше прив'язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т. зв. воєнно-політичний союз радян-

ських республік, за яким створювалася єдина армія, орга­ни безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком у цьому напрямі стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського до­говору. За ним Радянська Україна фактично була поз­бавлена ознак реального суверенітету, передавши в со­юзне, а насправді — московське підпорядкування армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресур­сами, шляхами і навіть засобами зв'язку.

Ще більше зросла залежність України від російського центру, коли ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад РСФРР, УСРР, БСРР і Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і до­говір про створення СРСР. Єдине, чого вдалося доби­тися національним республікам — це уникнути сталін­ської моделі об'єднання, яка передбачала включення їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб'єк­там об'єднання однакового статусу. В.Ленін не був про­тивником централізації, але розумів, що негайне ство­рення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії негативно вплине на пер­спективи «світової соціалістичної революції». Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунту­валося на принципі імперського централізму. Союзний договір передбачав: 1) український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, пра­восуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним за­безпеченням; 2) із союзним урядом український уряд ділився владою в питаннях виробництва продуктів хар­чування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції; 3) у виключній компетенції союзного уря­ду залишилися зовнішні зносини, армія, флот, зовнішня торгівля, зв'язок, транспорт.

За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала фор­мальне право на вихід із союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше Сталін визнавав: «За бажанням рес-

публіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали». Легітимність договору про створення СРСР є сум­нівною, оскільки всі рішення приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум, ніхто й не згадував. Крім того, дехто з дослідників стверджує, що навіть з погля­ду радянського права при утворенні союзної держави було допущено серйозні порушення. Так, історик Я. Даш-кевич, проаналізувавши союзний договір 1922 р., при­йшов до таких висновків: 1) Радянський Союз як то­талітарна держава був утворений з допомогою бруталь­ної сили, яка на самому початку свого виникнення навіть не дбала про те, щоб своє терористичне існування і пра­вовий нігілізм маскувати юридичними формулами; 2) Україна, приступаючи до союзного договору'1922 р. як нібито окрема соціалістична держава, вже в той час була в становищі колонії, що було закріплено де-юре двома роками раніше російсько-українським союзним договором 1920 р.; 3) так званий союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вво­дити в дію. Як міжнародний акт він не був рати­фікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Жорстока централізаторська тенденція, що посилюва­лася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так незначних прав республік, які об'єдналися в Радян­ському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, власними адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні передумови для націо­нально-культурного відродження українського народу.

2. Національна політика більшовиків в Україні

Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х рр. — надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнів­но, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917 —1919 рр., який розкував

творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в ла­вах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Причини «коренізації»

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити націо­нальну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представ­ників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-дер­жавному апараті. Зокрема, наприкін. 1920 р. українці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У стано­вили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6 і 13,6 %. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-дер­жавного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоре­нитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригні­чених до того національних культур.

Українізація

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації полі­тичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловод-

ства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським насе­ленням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки {українська мова — мова початкової, середньої і ви-щої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін {пе­реважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УРСР. Практично ж україніза­цію переклали на плечі Наркомату освіти, який пере­творився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні кому­ністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів ре­волюції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами — боротьбистами та укапістами, що влилися в більшовицьку партію відпо­відно в 1920 і 1925 рр. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Люб-ченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у на­ціонально-визвольних змаганнях 1917 — 1921 рр. і те­пер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Гру-шевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й знач­ний опір, зокрема верхівки КП(б)У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймо­вірно, але генеральним секретарем ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (якщо не брати до уваги короткотривалого перебування на цій посаді на поч. 1920-х рр. Д.Мануїльського, якого сам Сталін називав «липовим українцем»); були латвійці, євреї, поляки, росіяни. У контрукраїнізаційній політиці вер­хівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відо­мого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л.Каганович.

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпо­рядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну сприймало українізацію й росій­ське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контр­революційність українського і селянського. Одна із пер­сонажів комедії М.Куліша «Мина Мазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Чер­вона армія і навіть відомі представники росій­ської інтелігенції. А.Луначарський, як нарком осві­ти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби пере­кладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор Ц.Толстой оголосив ренега­тами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Про­ти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від само­го початку була приречена на провал.

Наслідки національного відродження

Та все ж за порівняно короткий час наполеглива ре­алізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розви­ток національної освіти, що збіглася в часі з розгор­танням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьмен­ності. У 1925 р. було запроваджено для дітей обов'яз­кове 4-класне, а у 1931 р. — 7-класне навчання. Якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 навчальному році цей показник становив лише 47,9 %). У вузах у 1933 р. було 55 % студентів-українців (у 1923 - ЗО %).

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. україн­ською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводилися театри, радіо­мовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника національ­на мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійсню­валася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було за­сновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 мол­давських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи. У 1925/26 навчальному році було

1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврей­ських, 337 — польських, 74 болгарських, 31 — татарська, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі мож­ливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а од­ним із результатів культурного розвитку всього україн­ського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн українців, діяло 240 шкіл, педін­ститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешко­ди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50 %, у Запоріжжі відповід-,но — з 28 до 56 %, у Дніпропетровську — з 31 до 48 %, у Луганську — з 31 до 37 %.

Згортання українізації

Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського націо­нального відродження, що йшло знизу вверх. Відповід­но, середина — друга пол. 1920-х років стали періо­дом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні /Наслідків багатовікової русифікаторської політики, роз­ширення сфери дії української мови, нового осмислен­ня традицій, національних цінностей. Українізація сприя­ла поверненню в Україну значної кількості діячів куль­тури,, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

Ще одним головним болем для неї стало т. зв. націо-нал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового,

який своїм гаслом «Геть від Москви» закликав до по­долання провінціалізму української культури, звіль­нення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджу­вав російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Волобуєва, котрий стверджував, що еко­номічна політика СРСР заснована на нехтуванні інте­ресів України і є, по суті, колоніальною.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втруча­тися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адміністративно-командної си­стеми ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Кон­ституції 1924 р. розподіл компетенцій Союзу та рес­публіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим. Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для «соціалістич­ного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісарі­ату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи бл. 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов'язковим ви­вчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочу­валися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо.

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до ЗО %.

Але найстрашнішим явищем став масовий терор, за­початкований ще В.Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кін. 1920-х років він

набрав особливого розмаху і був спрямований насам­перед проти української інтелігенції. Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.

3. Трагедія соціалістичної модернізації

У сер. 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та пра­цьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Більша частина її населення була зайнята ручною працею, у містах зро­стало безробіття, села залишалися перенаселеними. За роки непу економічно зміцніла значна частина україн­ського селянства, яка вороже ставилася до більшови­цького режиму. Лідерам партії і держави таке становище видавалося загрозливим. Зріла ідея необхідності ради­кальних змін для порятунку і поглиблення «соціалі­стичних завоювань». Переконані в тому, що неп є виму­шеним відступом, викликаним тимчасовими обставина­ми, більшовики прагнули повернути суспільство на­зад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.

Індустріалізація

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служи­ла прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками біль­шовицької партії після смерті Леніна. На кін. 1920-х років И.Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опо­зиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціато­рами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілюва-

ти в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворен­ня СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — у пе­редову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетво­рень розробили в 1928 р. Було обрано стратегію при­скореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Першу п'ятирічку 1928—1933 рр., зі слів Й.Сталіна, було виконано за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятиріч­ний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу вироб­ництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націо­налізація промисловості, збільшення прямих і непря­мих податків, використання трудового ентузіазму тру­дівників і примусової праці політичних в'язнів, колек­тивізація сільського господарства, конфіскація церков­ного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої

торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, у СРСР інду­стріалізація здійснювалася не для задоволення спожив­чих потреб населення, навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ста­вала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав ре­конструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-про­мисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискоре­ним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забез­печували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3 %, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося

68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгір­шим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78 % признача­лось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн насе­лення), отже — для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чо­ловік) припадало лише 22 % асигнувань на нове про­мислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому напрямі, що сформувався ще в царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли сут­тєвих змін — у другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7 % від загальної суми по Со­юзу, а в передвоєнні роки — 14,5 %. Частка ж Росії зросла до 71 %. Така ситуація змусила вченого-еконо-міста М.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила — Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М.Волобуєва та інших вчених-еко-номістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом вола­ючого в пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національ­ної економіки.

Визнаючи це, слід пам'ятати, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її про­мисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з'явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів хар­чування, послуг (значних обсягів також набирала при­мусова праця в'язнів, передусім політичних).

Щоб збудити ентузіазм, використовували різно­манітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змага­тися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки. Це в значній мірі підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобут­ками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.

Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел індустріалізації промис­ловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних госпо­дарств створити велике виробництво, тобто колективі­зувати сільське господарство. Така форма забезпечува­ла контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібо­заготівель 1927 —1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати дер­жаві хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбю-ро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове ви­лучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основ­них зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднес­ла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. .або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низ­кою власних ініціатив щодо прискорення темпів колек­тивізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів ко­лективізації»'. 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(6)У С.Косіор підписав лист-директиву місце-

вим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоро­тили терміни колективізації на 1 — 1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажа­ють відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби ви­робництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насиль­ства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнюва­лися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміні­страція млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

Особливо активним був наступ проти заможних се­лян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одно-осібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочат­ку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, забороняла­ся оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райо­ни СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні госпо­дарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою реп­ресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, -де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

457

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті на­самперед знищення того сільського прошарку, який зда­тен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колекти­візації. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено май­же половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках дохо­дило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. за­гальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.

Події набували загрозливих масштабів. На поч. бе­резня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю И.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджу­валися «перегини» в колгоспному будівництві. Голов­ну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з кол­госпів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштува­ти більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У резуль­таті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано май­же 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

Голодомор 1932—1933 років

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932 — 1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була ліквідувати основу української нації і національного відродження, унеможливити протисто­яння радянській владі. Аналіз тодішніх подій перекон­ливо засвідчує, що в українському селі мали місце всі

елементи політики геноциду. Отже, не посуха, яка у

1931. р. охопила степові райони, була причиною голодо­мору {у 1934 р. посуха мала спустошливіший харак­тер, однак голоду тоді не було), а цілеспрямована зло­чинна політика більшовицького керівництва. Такого висновку дотримуються і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в

1932. р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично кон-фісковувала більшу їх частину, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби проти­діяти насильству жорстоко придушувалися.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Конфіскації збіжжя продовжувалися, не­зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забира­ли сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охоро­ну соціалістичної власності», за якою за крадіжку кол­госпного майна вводилася «вища міра соціалістич­ного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести до­дому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян ішли до міста, де весною скасували хлібні картки і можна було купи­ти хліб. Однак сільським жителям хліб продавати за-

боронилося. Селянам не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, пе­реходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Румунією і Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Незва­жаючи на те, що й шляхи, які вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів пробивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві кож­ного ранку збирали і вивозили до братських могил померлих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міста і зали­шали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Загалом же, за різними підрахунками, від голодомору 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 3 до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи — їх більше ніко­му було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищу­вався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Масові репресії

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала націо­нальну самосвідомість українського народу, а відповід­но й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямова­на боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї частини, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917 — 1921 рр. та українізації, видатних діячів науки.й культури, розпоча­лася вже наприкін. 1920-х років. її першими наслідка­ми стали викриття згадуваного вже «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського на­ціонального центру», «Польської організації військо­вої», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнськогоборотьбистськогоцентру», «Троцькіст-сько-націоналістичного блоку»- та ін. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, політична поліція —

ОДПУ, а згодом Головне управління державної безпе­ки НКВС — змушувала свої жертви визнавати член­ство у цих сфабрикованих «таємних антирадянських організаціях» на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УРСР виніс вирок у справі «Спілки визволення Украї­ни» (СВУ), трактованої як контрреволюційна органі­зація. Всього було звинувачено 45 провідних учених, письменників, діячів культури, включаючи академіків Сергія Єфремова та Михайла Слабченка, науковців Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, церковного дія­ча Володимира Чехівського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську. Разом з ними до судової відпо­відальності притягалися молоді люди, яким інкриміну­вали членство в юнацькій організації СВУ — «Спілці української молоді». Згідно з документами звинува-чення, СВУ —СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужо­земних держав, емігрантських сил, підбурювання селян­ства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Підсудні одержали від

2 до 10 років ув'язнення, а згодом були фізично ліквідо­ вані. Один зі слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на колі­ на. Коли не поставимо — перестріляємо».

Після процесу «Спілки визволення України» погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної пра­вославної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була саморозпуститися, а митрополита М.Бо­рецького, десятки єпископів та сотні священиків неза­баром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі

3 М.Грушевським було звинувачено в належності до іншої «ворожої організації» — «Українського націо­ нального центру». Багатьох заарештували, а М.Гру- шевського вислали до Росії, де він у 1934 р. помер при загадкових обставинах. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на ЇЇ видання, закривалися найдіяльніші секції, виганяли-

ся й піддавалися репресіям т. зв. буржуазні націо­налісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив своїм особистим представником в Україні П.Постишева. Разом з«им прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький і тисячі російських функціо­нерів. Постишеву було доручено завершити колективіза­цію без огляду на ціну, провести чистку в компартії та припинити українізацію. По мірі того, як набирало обер­тів правління терору нового сталінського опричника в Україні, страчували чи висилали в табори тисячі пред­ставників нової української інтелігенції, що з'явилася в 1920-ті роки. За даними О.Субтельного, з 240 україн­ських письменників тоді зникло 200; із 85 вчених-мово-знавців ліквідували 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і роз­стріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажа­ючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М.Скрипник та М.Хвильовий. Загалом, за деякими даними, в УРСР у 1930-х роках було лікві­довано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підста­ви назвати цей період «розстріляним відродженням».

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але не­забаром прийшла черга і до них самих. У 1932 р. ЦК ВКП(б) звинуватив КП(б)У в толерантності до україн­ського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республікан­ської парторганізації з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже вдвічі — з 520 до 285 тис. членів. До жовтня цього ж року зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % всіх чиновників у місцевих радах. На листопадовому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У П.Постишев дав зрозуміти, що виключен­ня з партії та звільнення з роботи тягне за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнен­ня в таборах. На заміну десятків тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших «братських» республік.

462

Якщо репресії кін. 1920-х — першої пол. 1930-х рр. були насамперед спрямовані проти українців, то те­рор 1937—1938 рр. охопив весь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військово­службовці і навіть діти «ворогів народу». Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, роз­пачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКП(б) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі «Сухановка» існу­вало не менше 52 видів катування. Крім страхітливих і витончених побоїв були і такі методи мордування, як підтруювання газом, занурювання ліктів у окріп, вико­лювання одного ока, тригодинне сидіння куприком на кутку стільця тощо. На очах у в'язнів на крижаний стовп був перетворений один зі священиків за те, що відслужив у бараці Всенощну перед Різдвом 1938 р. Існував і своєрідний електричний стілець. Не видержу­ючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забез­печувалася нова хвиля арештів.

Репресії в СРСР, як і все інше, здійснювалися планово. Так, НКВС України отримав із Москви наказ репресу­вати в 1937 р. 28 000 чол. Але плани було прийнято перевиконувати. Тому нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Як наслідок, «червонозоря-на столиця» прислала в Україну нові плани: розстріля­ти — 26 150 чол., відправити у концтабори — 37 600.

Під час терору 1937 — 1938 рр. Україна знову зазнала дошкульніших ударів, ніж інші республіки. А.Авторха-нов, аналізуючи в книзі «Империя Кремля» націо­нальний склад жертв «великого терору» 1930-х років, зазначає: «Саме серед української... інтелігенції жертв терору було в декілька разів більше, ніж у централь­них областях Росії». Навіть Л.Троцький, котрий свого часу не приховував негативного ставлення до україн­ського народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, при­душення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на

Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності». Таке відверто вороже ставлення мос­ковського керівництва пояснювалося, за словами П.По-стишева, тим, що вона потребувала масовіших «чисток», оскільки постійно породжувала більше ворогів, аніж де-інде. У результаті в той час було знищено майже всіх членів ЦК КП(6)У та українського уряду, сотні тисяч українців. НКВС планував ліквідувати цілі верст­ви населення, зокрема священиків, колишніх учасників антибільшовицької боротьби, тих, хто бував за кордо­ном чи мав там родичів, іммігрантів із Галичини тощо.

Загалом, за даними історика А.Антонова-Овсієнка, терор 1935—1941 рр. приніс 20 млн жертв. Що ж сто­сується України, то, за підрахунками М.Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927 — 1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн чол.

Масові репресії призвели не тільки до фізичного винищення найбільш -активної та інтелектуальної час­тини нації, вони також понівечили долю багатьох лю­дей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т. зв. членів сімей ворогів народу, сприяли морально­му розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розма­хом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він зали­шився в пам'яті людства під назвою Великого терору.

4. Становище української культури

Українське відродження 1920-х років охопило різні аспекти життя нації, особливо позначившись на літера­турі, мистецтві, науці й освіті.

Наука

В Україні розгорнули дослідницьку діяльність відомі наукові колективи, наприклад математична школа Д.Гра­ве, створювалися нові. Зокрема, праці М.Крилова та його учня М.Боголюбова заклали основи нелінійної механі-

ки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі математики.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Україн­ському фізико-технічному інституті (Харків), у якому деякий час працював видатний фізик І.Курчатов. На­писана тут праця Л.Ландау в галузі кінетичної теорії плазми с.тала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. У 1932 р. в цьо­му інституті вперше в СРСР здійснили штучне роз­щеплення атомів літію. На рубежі 20 —30-х років Є.Па-тон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних рішень, які подару­вав людству Ю.Кондратюк (О.Шаргей) — людина енциклопедичних знань, талановитий винахідник, на де­сятки років випередили світовий рівень багатьох га­лузей науки і техніки. Уже в 20-х роках його розроб­ки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняно­го ракетного двигунобудування використовували по­ряд із працями К.Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені зі світовими іменами М.Гамалія і Д.Заболотний. Зміцнювали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт Ф.Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М.Стражеско, відо­мий фізіолог В.Данилевський.

М.Холодний, А.Сапегін, В.Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тва­рин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М.Вавілова, обраного в 1929 р. дійсним чле­ном АН УРСР. Визначних успіхів досягли учйі й по­слідовники І.Павлова — вчені України О.Богомолець, О.Палладій та ін.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики Д.Багалій (академік АН УРСР з 1919 р.), Д.Яворницький (академік АН УРСР з 1929 р.). У 1924 р. з еміграції до Києва повернувся М.Грушевський, найвидатніший історик України, праці якого з давньої історії України та української літератури були відомі

в усьому світі. їх видавали й перевидавали іноземни­ми мовами за кордоном. Незабаром його обрали ака­деміком АН УРСР, а в 1929 р. — академіком АН СРСР. У той же час йому не довіряли, оскільки в ми­нулому він був одним із лідерів Української Народної Республіки, очолював Центральну Раду.

Література

У розвитку української літератури 20 —30-х років поєднувалися демократичні традиції .дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених україн­ською революцією. Письменники створювали різні гурт­ки, студії, шукали своє місце в літературному процесі. Багато талановитих митців мали значні художні здо­бутки. До цього часу сформувалася яскрава революцій­но-романтична течія: П.Тичина, В.Еллан-Блакитний (Елланський), В.Чумак, В.Сосюра. Активно виступали представники інших напрямів і творчих течій у літера­турі: М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара. Знач­ним внеском у літературне життя республіки були пам­флети М.Хвильового, сонети М.Зерова, новели й опо­відання Г.Косинки, сатира і гумор О.Вишні, І.Мики-тенка. Побачили світ високохудожні твори І.Ле, Г.Епіка, Ю.Яновського та багато інших.

Характерною особливістю літературного процесу в Україні в ті часи було виникнення й розпад багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ур-біно», ВУСПП тощо), перехід письменників з однієї творчої групи до ін.

У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М.Хвильовий, а пер­шим її президентом М.Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи.

Дискусія щодо визначення шляхів розвитку україн­ської літератури широко розгорнулася в 1925 р. У цій дискусії разом з творчими питаннями поступово поча-

ли визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення. Одним із найбільш дискусійних моментів було гасло «Геть від Москви!» М.Хвильового, що сто­сувалося ставлення до російської літератури. Йшлося не про розрив з російською культурою, адже письмен­ник у своїй творчості звертався до російських класиків і тогочасних літераторів, а про використання досягнень світового мистецтва. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні від євро­пейської культури. Проте учасники дискусії — письмен­ники, державні й партійні керівники республіки — зви­нуватили М.Хвильового в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представлений новою ідеологічною те­чією — хвильовизмом.

Музичне, театральне, образотворче мистецтво

У республіці інтенсивно розвивалося музичне мис­тецтво: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий внесок у її розвиток зробили Л.Ревуцький, В.Лятошинський, М.Вериківський та ін.

Вдосконалювали.майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела «Дум­ка», капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококва­ліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття в 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Маючи різні художні смаки, його пред­ставники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити су­спільства. У республіці створювалися десятки професій­них та аматорських театрів.

В українському театрі працювали такі прославле.ні корифеї сцени, як П.Саксаганський, М.Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О.Сердюк, Н.Ужвій, О.Ватуля. А.Бучма,

Ю.Шумський, І.Паторжинський, О.Петрусенко, М.Гриш-ко та багато ін.

Становлення й розвиток українського театрального мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режи­серською діяльністю Гната Юри. Він один,із заснов­ників, а з сер. 20-х років — незмінний керівник драма­тичного театру ім. І.Франка.

Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас — енциклопедично освічений і високообдаро-ваний новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисер­ська творчість — яскрава й водночас драматична сторін­ка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагну­чи вивести український національний театр із рутини провінційного глухого кутка, Лесь Курбас ще в 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль» — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.

Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут пра­цювало понад 80 театрів.

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбу­валися в середовищі художників. Утворювалися асоці­ації та групи, у яких точилися ідейно-мистецькі супе­речки між представниками різних напрямів. Плідно працювали художники старшого покоління — М.Бой-чук, І.Іжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш та ін. На межі 20 —30-х років вагомо заявляли про себе митці молодшого покоління — М.Дерегус, В.Костецький, А.Петрицький, скульптори — Б.Іванов, М.Лисенко, графік В.Касіян та ін.

Комуністичний погром української культури

Наприкінці 20-х років в Україні почався комуністич­ний погром української культури. Переслідували нау­ковців, літераторів, митців, інших представників інтелі­генції, передусім тих, котрі сформувалися в дореволюцій­ний час. Через безпідставні звинувачення й наклепи були репресовані й замучені академіки АН УРСР гео­лог М.Світальський, генетик І.Атол, філософ С.Семків-

ський та ін. У 1930 р. був заарештований Ю.Кондратюк, який і на засланні продовжував наукові дослідження. Звинувачувалися колишній президент АН УРСР В.Вер-надський і щойно обраний президентом республікан­ської Академії О.Богомолець.

Тривожне становище склалося навколо Л.Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його не­прихованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П.Капиця в березні 1937 р. запросив Л.Ландау до Москви в Інститут фізичних проблем, який він очо­лив. І все-таки його заарештували, звинувативши в неймовірному — шпигунстві на користь фашистської Німеччини, й відпрацьованими методами примусили підписатися під цим. Завдяки надзвичайним зусиллям вчених, насамперед П.Капиці, вдалося врятувати жит­тя вченого, який незабаром став одним із найвидатні-ших фізиків світу.

Під час дискусії з питань історичної науки Ще в 1923 р. було піддано упередженій критиці як немарк-систські й націоналістичні праці М.Яворського. Автора усунули з усіх посад, виключили з партії, позбавили членства в обох академіях, а в 1937 р. кинули до в'яз­ниці, де він і загинув.

У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано числені літературні групи, а 12 червня 1934 р. створено Спілку письменників України. Так легше було керува­ти «неслухняними» літераторами, контролювати літе­ратурний процес. Незабаром більшість українських письменників було репресовано. Серед них: Микола Зеров, Василь Бобинський, Микола Вороний, Лесь Гомін, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Микола Куліш.

Були також піддані репресіям діячі українського мистецтва: театральний режисер Л.Курбас, засновник української школи монументального мистецтва М. Бой-чук таін.

Репресії знекровили українську культуру, підріза­ли їй крила, негативно впливали на талант навіть тих діячів науки, літератури, мистецтва, яких не зачепили переслідування комуністичного режиму.

Лекція XIV

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 20—30-ті роки XX століття

1. Національна політика Польщі на окупованих територіях

Західноукраїнське населення виявилося єдиною ве­ликою спільнотою, що після Першої світової війни не завоювала незалежності. Зазнавши поразки в націо­нально-визвольних змаганнях, більшість його опинила­ся в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляш-шя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн чоловік.

Анексія західноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляш-шя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921 р.) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отрима­ти мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погоди­лася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Пілсудчики відкинули і цю поста­нову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська республіка». На­решті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі.

Польський уряд зобов'язався забезпечити національ­ним меншинам умови для вільного розвитку та нада­ти Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне став­лення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони сабо­тували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продов­жували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 75 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Від­сталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Гали­чині і 95 % на Волині мешкали в селі, у містах переваж­но домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміц­нення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а та­кож селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спря­мовано в міста на посади поліцаїв, поштових та заліз­ничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві ча­стини — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої вхо­дили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі «А» зосереджувалось 80 % металообробної, електротехніч­ної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, ви­робництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальму­вав промислове будівництво в Польщі «Б». У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрува­ти за кордон.

Наступ на національні права українців

Метою польської політики на західноукраїнських зем­лях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони складали не менше 15—16 % всього населення Польщі, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 млн мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу грома­ду становили понад 2 млн колишніх підданих Росій­ської імперії, що проживали на Західній Волині, Захід­ному Поліссі, Холмщині та Підляшші. Вони належали до православної церкви, їх національний та політичний розвиток був фактично у зародковому стані. Зокрема, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі числен­ної групи населення — бл. 700 тис. чол., що не могла визначити, яка її рідна мова — українська, білоруська чи польська. Себе вони називали «тутешніми», а мову свою — «тутейшою», «звичайною», «місцевою», «хлоп­ською». Виходячи з цього, польський уряд докладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який відповідав колиш­ньому державному між Австро-Угорщиною і Росією. Таке адміністративне роз'єднання мало перешкодити

поширенню українського національного руху з Гали­чини на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежуван­ня української громади та території її проживання, власті намагалися здійснювати й у самій Галичині. Вони вдавалися до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, пе­реконуючи лемків, гуцулів і бойків, що вони є окреми­ми народами, а не частиною української нації, роздму­хували русофільський рух, намагалися внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Наступ на національні права українців був тоталь­ним. Вже восени 1919 р. польська влада розв'язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них бл. 1000 греко-католицьких священиків. Мав місце розстріл без суду 10 українських священиків, у т. ч. й о. Остапа Нижанківського — відо­мого галицького композитора. Було ліквідовано органи самоврядування. У березні 1920 р. окупанти запрова­дили офіційну назву для Західної України — «Мало-польська Всходня». Терміни «Західна Україна», «украї­нець», «український» було заборонено, натомість поши­рювалися назви «русін», «рускі», «русінскі». Польсько-українську двомовність у краєвій адміністрації було ліквідовано. Українську мову вважали «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впли­ву української інтелігенції в суспільстві. Від неї вичи­щали державні установи, включаючи повітові, дискри­мінували при працевлаштуванні. Щоб не допустити зростання нових її кадрів, було ліквідовано всі україн­ські кафедри Львівського університету, українцям всіля­ко утруднювався вступ до нього, як і до інших навчаль­них закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українську молодь надій на здо­буття вищої освіти (у Львівському університеті час­тка українців ледве сягала 10 %). Одночасно зі вста­новленням польської окупації розгорнулося масове пе­реселення вчителів зі Східної Галичини до Західної і навіть у центральні райони Польщі. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських

вчителів. Як наслідок, за 20 років польського пануван­ня в Західній Україні кількість українських шкіл змен­шилася з 3662 до 144. Якщо в 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна україн­ська — аж на 230 тис. українців.

У загрозливій ситуації перебували й українські цер­кви — як православна, так і греко-католицька. Оскільки вони були основою національної самобутності україн­ців, то у повній мірі відчули на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала православна конфесія на північно-західних землях. У ході приму­сового навернення до католицької віри тут було зруй­новано прибл. 190 православних церков, а бл. 150 пе­редано римо-католикам. У результаті з 389 православ­них церков, які діяли в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, хоча її права захищалися особливою угодою — конкордатом — між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків карали, у т. ч. й ув'язненням, за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян {наприклад «Левицький» замість «Лєвіцкі») при заповненні метрик. Навіть гла­ву Української греко-католицької церкви митрополи­та Андрея Шептицького поляки в сер. 1923 р. майже місяць не пускали до Львова, ізолювавши в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свід­ченням стурбованості польської влади зростаючим авто­ритетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв'язання західноукраїнської проблеми, зустрічався з діаспорою та керівниками дер­жав Європи й Америки.

Пацифікація

Для послаблення українського руху польська влада не гребувала використовувати й брутальну фізичну силу. Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до жор­стоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських по-

громів і отримали офіційну назву пацифікація (умиро­творення).

Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колектив­ної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Для проведення каральної акції в Галичині уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські коо­перативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував, тощо. Було заарештовано понад 2 тис. українців, насамперед активістів українських організацій та установ, вчителів, студентів, школярів, молодих селян; близько третини з них засуджено на тривалі терміни ув'язнення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати пе­редплата українських газет, відправлення дітей в україн­ські школи, членство в українських організаціях, за­повнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.

Ще одною функцією пацифікації стало перетворення її правлячим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинувачуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отри­мувала формальний привід для ізоляції їх на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. Па­ралельно українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів.

У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав, Ліга Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифікації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Режим Пілсудського дедалі відвертіше виявляв свою авторитарність. Він ска­сував самоврядування в селах, перевів їх під владу польських чиновників, у 1934 р. організував концтабір у Березі Картузькій (нині в Білорусі), де більшість ста­новили українські політв'язні, офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин. Це вело до

зростання серед українців національної свідомості, по­силення ворожості до Польської держави і поляків, за­гострення українсько-польських відносин.