3. Битва за Україну

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р., роз­гром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р., а також самовіддана праця мільйонів людей в тилу під гаслом «Все — для фронту, все — для перемоги» ство­рили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволо­діння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів на Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над ворогом (за да­ними західних істориків, Червона армія в той час мала потрійну перевагу в людях і — завдяки амери­канським поставкам — майже п'ятикратну — в техніці), радянські війська просувалися на захід, виті­сняючи нацистських загарбників з України.

Вигнання фашистів з Лівобережжя

У результаті успішної Чернігівсько-Прип'ятської

операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з'єднання Центрального фронту прорвали сильну обо­рону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населе­них пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути зі ставки в Східній Прусії у Вінницю. Фашистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони зазна­ли краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобе­режні райони Київщини очистили від гітлерівців.

Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не виправдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію за оволодіння Донбасом війська Південного і Південно-Західного фронтів почали 13 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1943 р., гітлерівські війська були вигнані з Горлівки, Макіївки, а 8 вересня і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Почався кульмінаційний момент битви за Україну. Під безпе­рервним вогнем артилерії та ударами авіації против­ника воїни змушені були проводити переправу через Дніпро. На правий берег пливли хто як міг: тримаю­чись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Посильну допомогу надавало населення придніпровських сіл. Але солдати тисячами тонули в холодній осінній воді. Учасник форсування Дніпра письменник Віктор Астаф'єв згадував: «Два­дцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

Тоді ж розгорнувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими дія­ми при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмель­ницького, заснованим у жовтні 1943 р. Війська Півден­ного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і «закрили» в Криму 200-тисячну 17-ту армію.

Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німець­ких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. Сталін наказав зайняти українську столицю до річниці більшовицького перевороту. 6 листопада о 4 год. ранку ціною величезних жертв (лише в районі Букри-на загинуло 40 тис. чол.) радянські війська ввійшли в столицю України.

Остаточне звільнення України

У 1944 р. було проведено ряд операцій, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угру­повання німецьких військ «Південь» і групу «А», за-

йняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до сер. січня 1944 р. майже по­вністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку і Ровенську {тепер Рівненську) області. Війська 2-го Українського фрон­ту під час Кіровоградської операції не тільки відки­нули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Кор-сунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час з 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом {тепер Хмельницький), Тернополем і Чер­нівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією. Успішно розвивали радянські війська наступ на півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянсь­ких військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на тери­торію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами (поряд з німцями тут воювала дивізія СС «Галичина», що складалася з українців, котрі спо­дівалися перетворити її у повноцінну українську ар­мію) радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав. Гітлерівське командування поспішно відво­дило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Уж-городської операції закінчилося звільнення від фашист­ської окупації території України в її довоєнних кордо­нах. На останній стадії операції було очищено від військ противника Ужгород. 28 жовтня 1944 р. завершилося звільнення Закарпатської України. Остання подія ство­рила умови для возз'єднання українських земель. У травні 1945 р. уряди Радянського Союзу і Чехо-Словач-

чини підписали договір про передачу Закарпатської України до складу СРСР.

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання: продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід ОУН-УПА, надіючись на зіткнен­ня західних країн і СРСР, вирішив продовжувати бо­ротьбу, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися на західноукраїнських теренах. Щоправда, у протистояння між німецьким військом та Червоною армією УПА в той час, як правило, не втручалася, збері­гаючи сили для вирішальних дій. Лише після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, не допустити нових депортацій, припинити репресії про­ти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямо­вані проти загонів НКВС, членів більшовицької партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це проти­стояння обійшлося Україні величезною кількістю люд­ських жертв.

У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм фашист­ського лігва — Берліна. Через вимогу Й.Сталіна ввійти туди швидше, ніж союзники, вона втратила в ході Бер­лінської операції 400 тис. солдатів і офіцерів. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги. Влітку того самого року радянські війська спільно з союзниками розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня та­кож змушена була капітулювати. Так закінчилася Дру­га світова війна.

Вагому частку у перемогу над ворогом внесли українці, 4,5 — 6 млн яких боролися у складі Червоної Армії та радянських партизан, Української повстанської армії, військових формувань США, Канади, Франції, ІІольщі, Чехо-Словаччини тощо. Радянськими бойови­ми нагородами було відзначено 2,5 млн українських вояків, 2072-3 них стали Героями Радянського Союзу, 32 удостоїлися цієї нагороди двічі, а льотчик Іван Ко-

жедуб — тричі. Значною була українська присутність серед воєначальників, командувачів фронтами і армія­ми: маршали С.Тимошенко, Р.Малиновський, А.Єре­менко, П.Рибалко, С.Руденко, бл. 300 генералів. Тала­новитих командирів висунули зі своїх рядів також Українська повстанська армія (Р.Шухевич, Д.Маєв-ський, Р.Клячківський) та радянські партизани (С.Ков­пак, О.Федоров).

4. Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова та розвиток господарства України у по­воєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна біль­шість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як і інші народи СРСР, сподівалися на доко­рінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їхні надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвид­шого відновлення та зміцнення своїх позицій всередині країни і на міжнародній арені, незважаючи на ціну.

Втрати України у війні

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що б міг використати против­ник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд крб., з яких 255 млрд — Росії). Ця сума вп'я­теро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств про­тягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господар-

ство України, становила 1,2—1,5 трлн крб. — понад 40 % національного багатства. На руїни було перетво­рено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (бл. 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промисло­вих підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над го­ловою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн чол. (військові — 2,5 млн, цивільні — 5,5 млн), в той час як у Німеччини та Росії ці показники вияви­лися значно меншими — 6,5 та бл. 6 млн осіб. За­гальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн чол.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інже­нерів. Всього з України було вивезено в Росію, Серед­ню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн осіб. Крім того, з України евакуйовано ЗО 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, зншцено-нремислові об'єкти Дніпрельсхану, вбі-54-дем-н«у4іисаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупо­ваній німцями території.

З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Украї­на не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, дово­дилось платити з власного бюджету.

Господарство

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйно­ваного війною господарства. Щоправда, відбудова про-

мисловості здійснювалася однобоко. Як і раніше, випе­реджуючими темпами розвивалися галузі важкої про­мисловості, хронічно відставала харчова та легка про­мисловість. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7 %. У 1945 р. Україна дала 18 % загальносоюзного вироб­ництва чавуну і 11,2 % сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило май­же третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи «Запоріжсталь», «Азов-сталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава— Київ. На кін. 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було стано­вище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю дегра­дувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяг­лової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, зали­шалося найбільш ущемленою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закупо­вувалася, а фактично вилучалася методом продрозклад-ки. Оплата праці сільських виробників була символіч­ною, а існували вони, в основному, за рахунок приса­дибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особ­ливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довер­шила жорстока посуха, яка знищила врожай у півден­них областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив мільйони жителів України. За найскром-нішими підрахунками, бл. 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих ринули у західні області Украї­ни, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують най­новіші дослідження, мав достатні резерви для забезпе­чення людей зерном. Однак у 1946-1947 рр., як і в

1921 — 1923 та 1932 — 1933 рр •, добірну пшеницю виво­зили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн т, що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювали­ся за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців вря­тувала допомога селян західноукраїнських об­ластей. Тут не було посухи, не знали вони й кол­госпів. Західні українці чесно, по-християнськи вико­нали людський обов'язок перед земляками, які опини­лися у безвихідному становищі. Але їхньої помочі було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були над­то великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з прохан­ням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічали­ся випадки людоїдства. «Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, ска­зав мені, — зазначав тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов у мемуарах, — що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка пра­цювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на час­тини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьо­му вона промовляла: «Манечку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємося ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!».

Такий стан речей підштовхнув М.Хрущова до рішу­чих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР до­кумент, що містив би об'єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М.Хрущов просив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами харчуван­ня. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з про­ханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін

назвав М.Хрущова «підозрілим елементом», але все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн крб. для організації безплат­ного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

В цілому ж сільське господарство залишалося збитко­вим. Підхід до розв'язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогос­подарської артілі в 1946 р. почали обмежувати приса­дибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на поч. 50-х років становила лише 84 % довоєнного рівня.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевер-шеними майстрами «показухи» й окозамилювання. Вони в 1947 р. вдалися до відміни карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові то­вари. Це була пропагандистська пустопорожня акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати насе­лення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. «почистила» до кінця кишені простих трудівників.

Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністра­тивних методів управління, ігнорування інтересів прос­тих людей. Традиційне для радянського режиму нехту­вання випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи.лавіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розви­ток здійснювався на переважно екстенсивній основі. Понад 70 % робітників промислових підприємств Украї­ни досягали норм виробітку переважно ручною пра­цею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічно-

го і соціального прогресу. Відомо, що США пропонува­ли включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршал-ла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.

Визвольний рух у Західній Україні

У Західній Україні новий прихід радянської влади зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч лю­дей з болем і розпукою залишали рідний край і виїзди­ли на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страж­дання українському народові. І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939 — 1941 рр. «соціалістичні перетворення», розгорнувши своєрідну «радянизацію-2», яка також супроводжува­лася великомасштабним терором. Вони поспішали як­найшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу на­ціональну свідомість галичан. Розпочалися форсована ліквідація приватної власності на землю, примусове за­лучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5—10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися у промисло­вому відношенні зі східними областями УРСР. У Льво­ві, Ужгороді, Чернівцях, Станіславі (з 1962 р. Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах будували за-води-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський па­перовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів та ін.).

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отри­мував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкін. 1950 р.

їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші про­фесійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів при­мусила уряд УРСР відкривати школи, вузи, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди компартії. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували «недобитків українських буржуазних націоналістів». Міста і села краю вкрила щільна агентурно-інформаційна мережа держбезпеки. У західних областях в 1944 — 1945 рр. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13 085 інформа­торів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завер­шили 19 606 слідчих справ, «розгромили» 379 форму­вань УПА з 5831 учасником повстанської боротьби. Основну масу агентури використовували для дис­кредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом ство­рення спецбоївок НКВС-НКДБ, які переодягалися у форму УПА й нападали на мирне населення. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р. в захід­них областях України впровадили такі підступні фор­ми діяльності, як фізичне знищення керівників оунів-ського підпілля і командування УПА за допомогою т. зв. «агентів-бойовиків», створення «паралельної агентур­ної мережі» та переведення оперативників до категорії «негласних працівників».

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церк-

вою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т. зв. Львівського синоду 1946 р. До його початку був арештований і засланий у Сибір митрополит Йосип Сліпий, «знешкоджені» єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулю­вання Брестської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Мос­ковської православної патріархії. Дещо пізніше анало­гічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими Патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордо­вані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Віддана українському народові греко-католицька цер­ква була розпущена, але не знищена — її найкращі пред­ставники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести націо­нально-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: «Здобути волю Україні, або загинути за неї!».

У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельні­стю понад 5 тис. чол. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чер­нівецькій областях. Радянський уряд змушений був пе­реправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Всього наприкін. 1944 р. до боротьби проти УПА було залучено бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і вини­щувальних частин.

Сутички між повстанцями та радянськими війська­ми приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, першкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущання над місцевими жителями з боку партійних, радянських та караль-

них органів. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Московських вищих партійних курсів, який хизувався своїми «подвигами» у Західній Україні: «Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи: «Слава Україні!» От гадюка! Скільки я їх перемордував».

Після закінчення радянсько-німецької війни на бо­ротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосере­джувалися повстанці. Зважаючи на багаторазову кіль­кісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чуприн­ка (Р.Шухевич), вдалися до зміни тактики, відмо­вившись від дій великими з'єднаннями (куренями) та перейшовши до маневрування малими, рухливішими загонами — сотнями, а згодом відділами по 10—15 воя­ків. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою знач­ної частини місцевого населення, власті активізували щодо нього репресивні заходи. «Бандитськими» ого­лошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Тюрми були забиті в'язня­ми. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї т. зв. бандпособников. Усього в 1944—1953 рр. було депортовано 600 — 800 тис. чол. Крім того, у селах, містах, на підприємствах, в уста­новах, школах, вузах під тиском властей запроваджува­лася система «сексотства», коли людей змушува­ли доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зреш­тою, УПА. Після загибелі у 1950 р. генерал-хорунжого Тараса Чупринки організовані дії УПА фактично при­пинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 50-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі.

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від

16 січня 1946 р., передані новопризначеному наркому внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу про те, що з люто­го 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 103 313 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8 370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти у боях з УПА: кулемети, міномети тощо.

Зі свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти вій­ськовослужбовців і просто проти громадян, котрі вияв­ляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944 — 1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. чол.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН-УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західно­українських областях колективізацію сільського гос­подарства. На поч. 50-х років вона була завершена.

Депортація українців

Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі — Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці спо­конвічні українські землі мають бути включені до скла­ду республіки. Але по-іншому розпорядився Й.Сталін. Нав'язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жи­телів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове пере­селення українців звідти на схід. У 1945—1946 рр. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних

військ ліквідувати повстанський рух, який цілковито підтримувало населення, провалилися. Не допоміг поль­ським жовнірам і генерал К.Свєрчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичних режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН-УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію «Вісла». Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське вій­сько стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізува-ти лемків, їх розміщали по дві-три сім'ї в кожному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Ідеологічний наступ режиму

Незважаючи на перемогу над фашизмом, у СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбо­ваний тим, що могли похитнутися ідеологічні впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів (на 1 млн чол.) для червоноармійців, які були у німецькому полоні. Ще раніше, у травні 1944 р., комуністичний режим вдав­ся до масової депортації народів, які, нібито, виявляли «нелояльність» щодо радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів (всього за час війни в СРСР було депортовано бл. 3,4 млн населення).

Сталін і його оточення виробили план нещадної бо­ротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А.Жданов, накинувся на «гнилу» західну буржуазну культуру, що, як і капі­талізм, є «умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей». Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград». По-

страждало багато талановитих письменників, зокрема М.Зощенко, А.Ахматова та ін. Проти митців спрямува­ли низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій: закривали журнали, забороняли кіностріч­ки, арештовували талановитих письменників, худож­ників, композиторів.

Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Й.Сталін пропонував виселити всіх українців у Сибір. Ледве його переконали, що зробити це неможливо — не вистачить транспортних засобів. Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні «буржуазного націоналізму». Неодноразово наголошувалося на необ­хідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналі­стичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літе­ратурі та мистецтві.

Перший секретар КП(б)У М.Хрущов та його попліч­ники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня —жовт­ня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних поста­нов: про «Історію української літератури», про журнал «Перець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. Дісталося недавно звільненому з концтабору О.Вишні за спробу довести свою само­бутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів сло­ва, як М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Дов­женко, В.Сосюрата ін. Авторів «Історії української літе­ратури» звинуватили в аполітичності. Таке формулю­вання означало, що в книзі не висвітлено класову бо­ротьбу «прогресивних» і «реакційних» письменників, не показано «позитивного впливу російської літерату­ри на творчість письменників України», а нібито наяв­не схиляння перед Заходом.

Авторам «Історії України», виданої за редакцією М.Петровського, також приписали спотворене відоб­раження минулого українського народу на основі «бур­жуазно-націоналістичних концепцій», взятих з арсена­лу М.Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К.Данькевича. Колективам усіх газет та

журналів вказано на необхідність глибше висвітлюва­ти «комуністичне будівництво», а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до «бур­жуазного націоналізму».

Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 р., відкликавши М.Хрущова, призначив першим секрета­рем ЦК КП(б)У Л.Кагановича, одного з конструкторів голодомору 1932—1933 рр., керівника масового зни­щення української інтелігенції в 30-х роках. Він пата-логічно ненавидів художників, письменників, людей твор­чої праці. Злива звинувачень впала на Володимира Со-сюру за вірш «Любіть Україну». Партійні бонзи та колеги по перу примусили В.Сосюру публічно «кая­тись» у «націоналізмі», адже, за словами Л.Каганови­ча, під тим віршем міг підписатися сам С.Бандера. Поет змушений був написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Що стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліли ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило, були закатовані, перебували в концтаборах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським дія­чем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводи­ли відкриті суди. У присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на захід­ноукраїнських землях у 1949 р. після загибелі письмен-ника-комуніста Я.Галана. У вузах арештовували і звіль-нялимісцевих професорів та викладачів, масово виклю­чали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політично­го тиску на суспільство стала боротьба проти «низько­поклонства» перед Заходом, яка розгорнулася наприкін. 1948 р. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, західноєвропейське, приріка­ючи країну на хронічне відставання в розвитку науки

і техніки. Так, у 1948 р. академік Т.Лисенко і його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду боротьбу проти т. зв. вейсманістів-мор-ганістів. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженау­кою, сміхотворною, штучною видумкою «загниваючого капіталізму». Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у наиперспективніших галузях знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

На поч. 50-х років репресивний апарат .продовжу­вав вишукувати нових «ворогів народу». їх знаходи­ли в особі інтелігентів та керівників єврейської націо­нальності, яких звинувачували у «космополітизмі» (відсутності патріотизму), валютних спекуляціях, сіонізмі. Лише смерть Сталіна врятувала євреїв від ма­сових арештів і депортацій.

Отже, незважаючи на значну роль України у Другій світовій війні, вона й надалі залишалася цілковито за­лежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний самостійний розвиток. Чи не єдиними здо­бутками українців у цей час стали об'єднання пере­важної більшості українських земель у складі УРСР та входження її у 1945 р. до складу держав-заснов-ниць Організації Об'єднаних Націй. Членство в ООН хоча й було декларативним, та все ж нагадувало світові про існування окремого українського народу, що праг­нув до волі.

Лекція XVI

ВІД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ ДО НЕОСТАЛШІЗМУ: УКРАЇНА в середині 1950-х — першій половині 1980-х років

1. Десятиліття контрольованого лібералізму

Смерть Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 р., породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве покращення їхнього становища. До певної міри ці надії справдилися. Дійсно, такого розгнузданого терору, який мав місце при Сталіні, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігно­рувала як права народів, так і свободи окремої людини. Загалом наступні три десятиліття після смерті Сталіна умовно можна поділити на два періоди, які істотно відрізнялися між собою і.за тривалістю, і за суттю. Пер­ший — період відносної лібералізації — т. зв. відлига, коли частина кремлівської верхівки на чолі з М.Хру­щовим пробувала частково реформувати тоталітарну систему, щоб подовжити її життєздатність. Другий період, по суті, являв собою неосталінізм, який характе­ризувався політичною та ідеологічною реакцією, прогре­суючим занепадом і розкладом тоталітарної системи.

Початок -«відлиги»

Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в політ-бюро ЦК КПРС {назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення. Сам Л.Бе-рія, якого незабаром без суду стратили за спробу за­хоплення влади, висловлювався за право радянських республік на більшу незалежність від центру. В У краї-

ні відновилися елементи українізації. Місцевих мешкан­ців масово приймали до лав партії, призначали на відпо­відальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інфор­мації. Збільшилася питома вага українців у централь-них'державних і партійних установах УРСР: якщо на поч. 1940-х років вони становили там бл. ЗО %, то у сер. 1950-х — вже 68 %. Фактично вперше в історії УРСР посаду першого секретаря ЦК КПУ, замість ро­сіянина Л.Мельникова, звинуваченого в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні, зайняв українець Олександр Кириченко. Го­ловою Президії Верховної Ради УРСР став Дем'ян Коротченко, а Раду міністрів очолив Никифор Каль-ченко. Пост заступника голови уряду отримав пред­ставник західноукраїнських областей, син славетного українського письменника Семен Стефаник, щоправда, ненадовго.

У 1954 р. в СРСР широко відзначали 300-річчя «воз­з'єднання» України з Росією. Виходячи з історичних та культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорід­неності України й Криму, Верховна Рада СРСР 19 лю­того 1954 р. видала указ про включення Кримської області до складу УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчу­вання обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи, передали півострів Українській РСР. Це об'єктивно сприяло тор­жеству історичної справедливості. Адже Крим ще за княжої доби певний час перебував під впливом київ­ських князів і відтоді постійно тяжів до України, як у географічному, так і в політико-економічному аспектах. З економічної точки зору у повоєнний період Крим був банкрутом, йому необхідно було надавати постій­ну фінансову допомогу. Україна десятиліттями вкла­дала великі інвестиції в економіку Криму, витягла його з банкрутства. На жаль, дехто з російськомовного насе­лення півострова не пам'ятає цих благородних жестів України. Ще одна проблема полягала у тому, що Крим був батьківщиною кримських татар, яких комуністич-

ний режим звинуватив у «нелояльності» й депортував до Узбекистану. Тому згодом, ставши незалежною, Україна взяла на себе розв'язання складного питання щодо повернення репресованого народу на батьківщи­ну та його облаштування.

Тим часом з ініціативи Микити Хрущова, який ви­йшов переможцем у боротьбі за владу у Москві (у вересні -1953 р. його було обрано першим секретарем ЦК КПРС), розпочалися процеси, спрямовані на лібе­ралізацію суспільно-політичного життя. Вони започат­кували період, який завдяки влучному виразу росій­ського публіциста І.Еренбурга ввійшов в історію під назвою «відлига». Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. Вже у вересні 1953 р. було ліквідовано такі позасудові орга­ни, як воєнний трибунал військ МВС і Особлива нара­да МВС. У 1954 р. створено центральну та місцеві комісії щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 рр. Уперше в СРСР відкрито заговорили про злочини Сталіна та його оточення.

Десталінізація

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М.Хрущов виголосив таємну доповідь про культ осо­би Сталіна (основні положення доповіді у дещо по-м'якшеному вигляді стали відомими для широкого загалу лише у липні, завдяки постанові ЦК КПРС ■«Про подолання культу особи та його наслідків» від ЗО червня 1956 р.). Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним змови, його військову некомпетентність, що стала при­чиною катастрофи 1941 — 1942 рр., депортації цілих народів, у т. ч. й про наміри вислати всіх українців за межі Батьківщини тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М.Хрущов, проте, не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи, про необхідність покаяння ком­партії перед суспільством. Більше того, з його слів ви­ходило, що жертвами репресій були лише члени партії, а не народ. Ведучи мову про відхилення від «ленінських норм життя», він замовчував, що саме В.Ульянов-Ленін

був ініціатором комуністичних репресій, а Сталін лише йшов по стопах свого вчителя. В доповіді нічого не го­ворилося про злочинну суть колективізації, голодомор 1932—1933 рр., голод 1946—1947 рр., жахіття «радя-низації» у Західній Україні, мільйони знищених у конц­таборах людей.

Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викрит­тя зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репре­сивної машини, що перетворила країну у великий кон­центраційний табір. Водночас парадокс ситуації, за сло­вами історика Г.Касьянова, полягав у тому, що розвін­чування «культу особи» відбувалося цілком за канона­ми системи, яку ретельно вибудував сам Сталін. Партійно-бюрдкратична ієрархія, звикла до послуху, беззаперечно виконувала вказівки верхів. Розгорнула­ся «десталінізація по вертикалі»: автоматичне шаблон­не засудження «культу особи» всіма партійними та ідеологічними структурами. Преса друкувала відповідні статті й огляди, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах.

Що ж до України, то процес десталінізації суспіль­ного життя тут розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з'являтися антисталінські статті у пресі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного жит­тя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам'яті широко­масштабними репрсіями, які в Україні, як ніде інде, на­бирали найстрахітливіших ознак. Пам'ятали тут і про вислів, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні рубають пальці». Проте з наростанням валу засуджен­ня сталінізму активізувалися й українці.

Першою легальною спробою змінити існуючі поряд­ки в українській літературі й мистецтві став виступ О.Довженка, який вимагав «розширення творчих меж соціалістичного реалізму». Багато зусиль для відро­дження рідної мови доклали М.Рильський, А.Хижняк, П.Плющ, М.Шумило, інші діячі культури. Було пере--видано «Словник української мови» Б.Грінченка. Прин-

циповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від «російської передової культури». Демонстрацією піднесення націо­нальної свідомості українців стало широке відзначен­ня по всій республіці 100-річчя з дня народження І.Франка у серпні 1956 р.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керів­ників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затон-ського, С.Косіора, інших членів партії, проте не поспіша­ли з реабілітацією сотень тисяч українців, якимось чи­ном пов'язаних зі звинуваченнями у «націоналізмі». Навіть спроби реабілітувати українських націонал-комуністів М.Хвильового, О.Шумського і М.Скрипни­ка були визнані помилковими і шкідливими.

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти хрущовських реформ, курсу на засу­дження «культу особи» Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М.Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т. зв. антипартійна опозиція вирі­шила усунути його від влади. Проте змовники, до яких належали В.Молотов, Л.Каганович, Г.Маленков, Д.Ше-пілов, не були підтримані КДБ і армією, а тому зазна­ли невдачі. Після цих подій позиції Хрущова значно зміцніли. У 1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стало винесення мумії тирана з крем­лівського мавзолею. Було перейменовано всі об'єкти, які носили ім'я Сталіна, в т. ч. й Сталінську область на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

Економічні експерименти

Після смерті Сталіна було зроблено спробу перегля­нути деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М.Хрущов почав реформувати сільське господарство, яке знаходилося у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для колгоспів

підвищення у 2 —5 разів закупівельних цін на м'ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; зменшення об­сягів обов'язкових поставок державі сільськогосподар­ської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підви­щили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з хронічною нестачею продуктів харчування, М.Хрущов запропонував про­граму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. З України виїхало туди 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані. Освоєння цілинних та пе­релогових земель дало змогу на деякий час забезпечи­ти населення СРСР хлібом та хлібо-булочними виро­бами, але не вирішило проблему хронічного відставан­ня сільського господарства.

Наступним кроком М.Хрущова стала т. зв. куку­рудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успі­хами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення аме­риканських фермерів в СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що повинно було підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити по­треби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідпові­дальності і загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшенич­них полях. Сіяли її навіть в Архангельській області. Тому, посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн га, ра­дянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замі­нений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епо­пея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготов­лене експериментаторство звело майже нанівець попе­редні досягнення в галузі сільського господарства, зумо­вило поглиблення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського госпо­дарства України зріс на 65 %, то в 1958 — 1964 рр. — на 3 %. У 1962 р. СРСР вперше змушений був Закупи­ли

ти зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

У суто комуністичному дусі вирішував М.Хрущов проблему забезпечення населення продуктами, зокрема молоком, м'ясом та виробами з них. Як про­відний марксист-ленінець, будучи безкомпромісним ворогом приватної чи особистої власності, він орієнту­вав тваринництво тільки на суспільний сектор. Словом, повний достаток м'яса і молока мали забезпечити тільки колгоспи і радгоспи. Індивідуальне, присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі в приватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втіле­не в життя, що призвело до масового зменшення пого­лів'я худоби, свиней. Замість повного достатку, неймо­вірно підвищилися ціни на м'ясо, сало, інші продукти сільського господарства.

Поряд із аграрним сектором, експеременти відбува­лися і в промисловості. У 1957 р. почали реформува­ти управління народним господарством. Існуючі над-централізовані галузеві міністерства, на думку М.Хру­щова, були неспроможні забезпечити швидке зростан­ня промислового виробництва. Замість них утворили територіальні управління — ради народного госпо­дарства. Ідея децентралізації управління економікою для такої великої країни, як СРСР, спочатку отримала позитивні відгуки. Проте в характерному для команд­но-адміністративної системи дусі автори пропонува­ли цю реформу як чудодійний одномоментний акт, спро­можний змінити економічну ситуацію в країні. Правда, організація раднаргоспів дала деякий ефект. Помен­шало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства. Вивільнені площі використали для виробництва нової продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зокрема в Україні у 1956— 1960 рр. поча­ли виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Було значно скорочено адміністративно-управ­лінський апарат. Тисячі українських заводів і фабрик,

позбувшись опіки центру, вперше на всю потужність запрацювали для свого народу. На внутрішньому рин­ку республіки з'явилися телевізори, радіоприймачі, пральні машини, пилососи, холодильники, швейні ма­шини, фотоапарати, велосипеди, мотоцикли та інші де­фіцитні товари. Темпи приросту промислової продукції у 50-х — першій пол. 60-х років майже вдвічі переви­щували показники за 1965— 1985 рр. У цьому сенсі період правління Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М.Хрущов, ні, тим більше, його найближче оточення, не ставили питання про повний злам командно-адміні­стративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи еко­номічного росту цілком можна забезпечити за допомо­гою існуючого господарського механізму, не усвідом­люючи, що його резерви вичерпалися. Свідченням цьо­го були гасла «догнати і перегнати Америку» та «по­будови комунізму за 20 років». Найсумнішим було те, що, збираючись конкурувати із західним світом, М.Хру­щов та його однодумці не усвідомлювали, що рухають­ся зовсім не в той бік. Тим часом, як промислово розви­нуті країни розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз «переганяв» їх за видобутком сиро­вини.

«Шістдесятники»

Чи не найважливішою подією українського суспіль­но-політичного життя періоду «відлиги» стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву «шістдесятників». Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти пануючої задушливої атмосфери, бо­ролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, художники П.За-

ливаха, А.Горська, кінематографісти Ю.Ільєнко, Л.Оси­ка, журналіст В.Чорновіл та ін. Характеризуючи шіст­десятництво, один із його представників Валентин Мо­роз зазначав: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло вже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування...»

Своєрідним організаційним осередком руху шістде­сятників став київський клуб творчої молоді «Сучас­ник», що виник у 1959 р. під егідою міського комсомо­лу. Його очолив Л.Танюк, а найактивнішими учасника­ми були А.Горська, М.Коцюбинська, М.Вінграновський, І.Драч та ін. Серед основних форм їхньої багатогран­ної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори па­м'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Україн­ки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, керівником якого став М.Косів, а діяльними членами — брати Горині, подружжя Калинців, М.Осадчий та ін. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися до­свідом оунівського підпілля.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграла поезія В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, М.Вінграновськогота ін. їхні пое­тичні вечори користувалися великою популярністю, збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опо­зиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де М.Хрущов піддав брутальному цькуван­ню представників творчої інтелігенції. Побувавши на-прикін. 1962 р. на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецт­во. Вердикт був однозначним: «Заборонити! Все забо­ронити! Припинити неподобство!» Українські янича­ри тільки й чекали такого розвитку подій. У 1963 р. за перевиховання молодого покоління взявся ідеологі­чний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній кри-

тиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. Роз­горнулася кампанія проти тих, хто приділяв «надмірну увагу» негативним явищам сталінської доби. До непо­кірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У сер. грудня 1963 р. сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що час­тина з них «переорієнтувалася», ставши покірною ре­жимові, інші відійшли від громадської діяльності й за­йнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до роз­повсюдження «самвидаву» — офіційно не визнаної або забороненої літератури. Поширювалися твори Л.Кос­тенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. На зміну шіст­десятництву, як правило, культурницькому, йшов диси­дентський рух.

Кінець «відлиги»

М.Хрущов був сином своєї' епохи, причетним до ба­гатьох її злочинів {за даними російського дослідника Д.Волкогонова, за розпорядженням Хрущова було зни­щено 11 великих паперових міхів з документами, які свідчили про його участь у репресіях часів Сталіна, в т. ч. й в Україні), тому не зміг відмовитися у своїй діяльності від використання старих методів. Так, побо­рюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репре­сіями. Зокрема, протягом 1954—1959 рр. лише в Украї­ні було притягнуто до судової відповідальності і підда­но іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» бл. 3,5 тис. осіб. Збройною силою було при­душено робітничі виступи у Новочеркаську в 1962 р. Починаючи з 1957 р. проводилася посилена антирелі­гійна кампанія. До 1965 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. храмів, нерідко унікальних пам'яток світо-

вої історії та культури. У 1958 р. за вказівкою ЦК КПУ було заборонено й знищено щойно віддруковану збірку поезій Д.Павличка «Правда кличе», де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому ж році в СРСР ви­йшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення пре те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають вчити дітей у школах. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не вивчати української мови. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за ЗО років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Не випадковим видається у низці згаданих подій підпал у Київській Публічній бібліотеці АН УРСР, який стався 24 травня 1964 р. {майже одночасно горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді та Самарканді) і призвів до цілковитого знищення українського відділу — 600 тис. томів най­цінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. На­завжди було втрачено значну частину пам'яток україн­ської історії й культури. Подібні дії не могли викликати симпатій у суспільстві, яке прагнуло до рішучіших змін.

Значно підривали «хрущовську відлигу» і поклада­ли край будь-яким надіям на краще непослідовні еко­номічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці {придушення національної революції в Угорщині в 1956 р., провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Ки­таєм, хуліганські дії радянського лідера в ООН тощо). Після нетривкого покращення, знову почав падати рівень життя народу, зокрема виникли серйозні труд­нощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.

У верхніх ешелонах влади поступово готувалися до усунення М.Хрущова від влади. Його стиль та методи керівництва викликали роздратування значної части­ни партноменклатури, яка звикла до свого панівного становища і боялася його втратити у ході численних хрущовських реорганізацій. Найбільший переляк у неї викликали плани Хрущова проводити періодичне пе­реміщення й омолодження кадрів. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хру-

щова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК було обрано Л.Брежнєва.

2. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х — середина 1980-х років)

Післяхрущовський період (1964—1984) у житті на­родів СРСР, в т. ч. й України, увійшов в історію як період «застою» («розвинутого соціалізму» — за пар­тійною фразеологією), що проявився в економіці, су­спільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібе­ралізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, про­йшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася ру­сифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Поглиблення економічної кризи

Захопивши владу, нове партійно-державне керівниц­тво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототож­нюється з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О.Косигіна. «Косигінська реформа» повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладен­нях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей гос­подарства. Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники для підприємств, ство­рити на підприємствах фонди матеріального стиму-

лювання; фінансувати промислове будівництво шля­хом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднар-госпи і відновити галузеву систему управління; підви­щити закупівельні ціни на сільськогосподарську про­дукцію; перерозподілити частку національного при­бутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні резуль­тати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали знижуватися, і .радянське керівниц­тво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настали «золоті роки стабільності».

На сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50 —60-х років динамізм, роз­виваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заложницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті інду­стріальні галузі економіки — видобуток вугілля і ме­талевих руд, важке машинобудування, виробництво ме­талів — швидко занепадали через брак нових техно­логій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основ­них виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радян­ському Союзі. Та всі ці негаразди української економі­ки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої еко­номічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. Негативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показни­ки виробленої продукції, що призводило до суттєвого

зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі про­мислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9 % виробів). Зрештою, саме в центрі прийма­лися рішення про будівництво підприємств атомної енер­гетики на території республіки, в результаті яких про­водилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцево­стях. В Україні, на яку припадало лише 2,6 % тери­торії Радянського Союзу, було побудовано бл. 40 % атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були па­ливно-енергетичний і військово-промисловий комплек­си. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. На військову промисловість працювало до 80 % ма­шинобудівних заводів. Перекоси в структурі економі­ки обумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розви­нутих країнах цей показник досягав 50 —60 % і більше.

Протягом 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалося упо­вільнення економічного розвитку, який перетво­рився на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації вико­ристання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотех-нологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбу­вався шляхом надмірних витрат, нарощування палив­но-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучен­ня до виробництва нових природних ресурсів (наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна кри­за). Це давало короткочасний ефект, але кінцеві резуль­тати були низькими, фондовіддача падала, якість про­дукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не виста­чало товарів широкого вжитку. Промислові плани Ра­дянського Союзу й України не виконувалися. З кін. 60-

х до кін. 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст об'єму виробництва промис­ловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід впав у свому при­рості з 45 до 16 %. На виробництво одиниці національ­ного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих краї­нах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добу­ти більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зро­бити більше машин...». (За даними доктора економіч­них наук М. Лемешева, 60 — 80 % товарів, які вироб­лялися у 1980-х роках, нікому не були потрібні.)

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господар­ства, значне фінансування (протягом 70-х років у га­лузь було спрямовано 27 % усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Не­рідко добрі справи тут вироджувалися у свою проти­лежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техні­ки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину до­повнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідчен­нями цього були сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв) та відстала система пере­робки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад ЗО %.

Наслідком такого господарювання стало система­тичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно спадали середньорічні темпи зростання ви­робництва (якщо у 1960— 1970 рр. вони становили 4,5 %, то у 1981 —1985 — 3,9 %) та приросту сільсько­господарської продукції (з 1,5 % у другій пол. 70-х років до 0,5 % в першій пол. 80-х). Країна, яка мала

найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зер­на за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах вироб­ництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизи­лося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація: капіталовкла­дення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основ­ною причиною такого становища була колгоспно-рад­госпна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося по­слаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоно­сіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження «нафтодоларів». З 1960 по 1985 р. частка паливно-сиро­винного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоно­сіїв величезні кошти — за різними даними, за період з 70-х до сер. 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд дол. США. Однак «нафтодолари» використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто за­лишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація інду­стріально розвинутих країн на енергозберігаючі техно­логії на поч. 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостеріга­лося певне зростання життєвого рівня людей, то в по­дальшому цей процес уповільнився, навіть незважаю­чи на постійний ріст середньої заробітної плати, який в 1970 — 1979 рр. становив ЗО %. Адже підвищення номі­нальної заробітної платні зовсім не означало зростан­ня реальної, оскільки не було підкріплене збільшен­ням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження за­ощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкін. 70-х років становили 32 млрд крб. Відсутність можливості реалізації доходів через хронічні дефіци-

ти на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку «тіньової економіки» (з 60-х до кінця 80-х років «тіньовий» сек­тор економіки СРСР зріс у ЗО разів і становив більш як 20 % від національного доходу), формування мафі­озних угрупувань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. соціалістичних методів господарю­вання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заці­кавлення людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня; перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70 — на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчи­ла активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розта­шованій поруч Прип'яті дійшло до заворушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у рідному для Брежнєва Дніпро­петровську на будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з'явився транспарант із написом: «Солідаризуємося з усіма, хто проти вас».

Зміна політичного курсу

Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Леоні­дом Брежнєвим на початку, принаймні, декларувала де­яку лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід зразу ж позначився посиленням репресій про­ти шістдесятницького руху. їх масштаб в Україні знову виявився значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Вже у серпні — вересні 1965 р. у ряді українських міст орга­ни держбезпеки заарештували кілька десятків шіст­десятників, яких звинуватили в антирадянській діяль­ності. Навесні 1966 р. Львовом, Києвом, Луцьком, Тер­нополем, Житомиром, Івано-Франківськом пройшла хвиля судових процесів, у результаті якої 20 чоловік були засуджені на різні терміни покарання. У мордов-

ських таборах опинилася ціла низка представників укра­їнської інтелігенції: науковці М. і Б. Горині, М.Осад­чий, інститутські викладачі В.Мороз і Д.Іващенко, ху­дожник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та ін. Цей «табірний лікнеп» мав продемонструвати, що чекає тих, хто наважиться висловлювати незгоду з режимом, протестувати проти припинення процесу десталінізації.

Звичайно, розпочата комуністами хвиля репресій не могла обійтися без «ідеологічної приправи». ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа» з вимогою посилити «виховну роботу» з інтелігенцією. Як наслідок, на місцях відбувалися партійні збори, де «неблагонадійних» всіляко паплюжили, а згодом вик­лючали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, вига­няли з вузів, переслідували членів їхніх родин. Водно­час у пресі різко збільшилася кількість статей, спрямо­ваних проти «українського буржуазного націоналіз­му». Внаслідок низки «закритих» постанов ЦК КПУ активізувалася цензура, набирала розмаху ідеологічна чистка гуманітарних закладів, редакцій засобів масової інформації.

У 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб приду­шити там процес демократизації. Ця подія переконли­во продемонструвала, що радянське керівництво, за ви­словом Г.Касьянова, остаточно перейшло на рейки нео-сталінізму (не випадково велика когорта сталіністів всерйоз розраховувала на реабілітацію свого куми­ра). По суті, відбувся «блідий ренесанс» минулих років. Репресії не набули таких потворних форм, як при Сталіні, і, головним чином, зводилися до тюремно-адмі­ністративних методів переслідування. Тотальний пре­синг стосувався в основному ідеології, культури, масо­вої свідомості. Уже у березні 1969 р. з'явилася поста­нова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відпо­відальність керівників усіх структур ідеологічного цик­лу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь-яким «націоналістичним проявам». Почалося справжнє

«полювання на відьом». Ідеологічно заклопотані керів­ники, побоюючись втратити роботу чи прагнучи доби­тися кар'єрного сходження вверх, невтомно вишукува­ли «націоналізм», всіляко цькували тих, хто намагав­ся зберегти в цих умовах свої творчі та суспільно-полі­тичні переконання. Так, об'єктом їх пильної уваги були літературний критик І.Дзюба, скульптор І.Гончар, який утримував удома унікальну колекцію творів українсько­го мистецтва, самодіяльний народний хор під керівниц­твом Л.Яшенка та багато інших «підозрілих об'єктів». Що ж стосується партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови москов­ського центру, про що, серед іншого, свідчать згадані постанови. Хоча слід віддати належне Петрові Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ (1963-1972), котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, ви­магав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифі­кації. Подібна поведінка, звичайно, не могла імпонува­ти московському керівництву, яке розпочало підготов­ку усунення Шелеста від влади. В сер. 1970 р. новим керівником республіканського КДБ призначили В.Фе-дорчука, ставленика Москви і прибічника «жорсткого курсу» щодо інакомислячих, який замінив близького до Шелеста В.Нікітченка. У травні 1972 р. прийшла черга й самого П.Шелеста, якого усунули з посади за звинуваченням у «м'якотілості» до українського на­ціоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви. Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша радянська», яка вийшла ще в 1970 р., за «ідеалізацію минулого» та «не­достатній інтернаціоналізм».

Посилення реакції

Новим першим секретарем ЦК КПУ став Володи­мир Щербицький, який до цього займав посаду голови Ради міністрів УРСР та був у давніх приязних сто­сунках з Л.Брежнєвим, оскільки обидва були членами

т. зв. дніпропетровського клану. Цей факт і вирішив подальшу його кар'єру. Протягом всього свого правлін­ня він проводив політику цілковитого підпорядкуван­ня Москві, навіть якщо це йшло на шкоду інтересам України, та нещадної боротьби проти української на­ціональної самобутності. Плазуючи перед Москвою та слухняно виконуючи її вказівки, цей, за влучним ви­словом О.Субтельного, «викінчений тип малороса» зумів рекордно довго протриматися на своїй посаді — понад 17 років.

Зміна республіканського керівника «дивним чином» збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», відо­мої як «великий погром». Ще в січні 1972 р. у ряді українських міст пройшла серія арештів, жертвами яких стали В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець, Є.Свер-стюк та ін. — всього бл. 20 осіб. Навесні до них при­єдналася нова група українських патріотів. За різними підрахунками, у той час у слідчих ізоляторах перебу­вало від 70 до 122 чол., головним чином представників дисидентського руху, яких звинувачували за політич­ними статтями. Ще більше інакомислячих було підда­но адміністративним покаранням: звільнення з керів­них посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори тощо. Протягом осені 1972 — весни* 1973 рр. майже 90 із заарештованих засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Безглуздість ситуації по­лягала в тому, що «провина» цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисних листів і пе­тицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання позацензурних часописів. Нерідко у провину ставило­ся авторство незакінченої статті чи навіть просто розмо­ви, які кваліфікувалися як «поширення наклепниць­ких вигадок, що очорнюють радянський державний і суспільний лад». Чималі тюремні строки можна було отримати за читання і поширення творів М.Груціев-ського, П.Куліша, М.Аркасатаін. «українських буржу­азних націоналістів».

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена «чистка» керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі

соратники опального Шелеста. Зокрема, на місце Ф.Ов-чаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначили сумнозвісного В.Маланчука (Мілмана), який ще замо­лоду, займаючи посаду секретаря з ідеології Львівського обкому партії, вишукував «буржуазних націоналістів» серед студентства Львівського університету та серед галицької інтелігенції. Він буквально переслідував українських учених, письменників, художників, артистів, вбачаючи у них потенційну загрозу для існуючого режиму. Саме Маланчук разом із шефом КДБ Федор-чуком під керівництвом Щербицького провели у 1973 р. «чистку» республіканської парторганізації, в ході якої з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко ак­тивізувалися процеси уніфікації національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення «злиття націй», який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республіканських підрозділів в річницю 50-ліття створення СРСР декла­рувалося виникнення «нової історичної спільності лю­дей — радянського народу». Виходячи з цього, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру (аналогічним було станови­ще і в інших національних республіках радянської імперії). Склалося становище, суть якого найкраще ви­разив чеський письменник М.Кундера: «Першим кро­ком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищіть його книжки, його культуру, його історію. А потім накажіть комусь написати нові книжки, створи­ти нову культуру, винайти нову історію. Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навко­лишній світ забуде про неї ще швидше». Для радянсько­го режиму це завдання значно полегшувалося: йому не потрібно було писати нові книжки, створювати нову культуру, винаходити нову історію — всім цим готовий був «поділитися» щедрий російський народ. Залишалася одна проблема — позбавити неросійські народи, в т. ч. й український, їх національної пам'яті, культури, історії. Вирішити дану проблему в Україні взялася влада на чолі з В.Щербицьким. Прагнучи до якнайшвидшої

денаціоналізації власного народу в угоду абсурд­ним московським теоріям, вона організувала переслідуй вання учених, письменників, митців, які дозволяли собі «відхід від партійної лінії» у національному питанні, «ідеалізували минуле», «смакували національну само­бутність» тощо. Спроби наукового дослідження україн­ської минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояль­ності до держави. Підозру викликало навіть оперуван­ня такими термінами, як «український народ» чи «Київ­ська Русь», потрібно було вживати — «народ Украї­ни», а ще краще «радянський народ», «Древня Русь» тощо. Паралельно з бібліотек вилучали літературу «на­ціоналістичної спрямованості», бібліографічні покаж­чики з прізвищами опальних авторів; з тематичних планів видавництв початку 1970-х років, за даними дослідників, було знято 157 назв книжок, в яких ідео­логічні опричники знайшли хоча б натяк на «націо­налізм». «Винні», як звичайно, каралися зі всією стро­гістю «соціалістичної законності».

Ще одним чинником, який був значною перешкодою на шляху злиття націй і народностей СРСР в єдину «радянську націю» під егідою російського народу, ви­явилася українська мова. Наступ проти неї очолив сам Щербицький, який, за словами відомого письменника та політика Ю.Щербака, дав кремлівському ідеологові М.Суслову обіцянку за одну п'ятирічку покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Треба ви­знати, що добився він у реалізації своєї обіцянки нема­ло. Русифікація, яка, по суті, стала безжальною бо­ротьбою проти української мови, велася за всіма кано­нами наступальної війни. Сотні придворних суспіль­ствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна рать працювали на обгрунтування й пропаганду мов­ної дискримінації. Особистий приклад подав Щербиць­кий, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко зростала русифікація шкіл, адже для переве­дення їх на російськомовний статус викладання до­статньо було заяви лише декількох батьків. Вчителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки до ставок. Класи, у яких було понад 25 дітей,

на уроках російської мови поділялися на групи, в той час як українська мова подібних пільг не мала, навпа­ки, — у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, неперспективності та непрестижності. Загальну деукраїнізацію забезпечу­вали вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах, технікумах, профтехучилищах, відсутність укра­їнських підручників та посібників тощо. Складалася па­радоксальна ситуація, коли саме вживання інтелігенцією української мови могло бути розцінене як вияв «бур­жуазного націоналізму». Так, на судовому процесі над поетом Василем Стусом один зі свідків наполягав, що той є націоналістом, бо весь час розмовляв українською мовою.

Наслідки русифікації були жахливими. На кін. 1980-х років в Україні з 2,6 млн дітей в україномов­них дитячих дошкільних закладах виховувалися лише 642 тис, або кожна 4-та дитина. У Києві українською мовою навчався тільки кожен 5-й учень. На 1988/1989 навчальний рік не залишилося жодної української шко­ли в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У 1990/91 навчальному році лише 49,3 % (за іншими даними — 47,9 %) українських школярів навчалися українською мовою. Із 49 столичних ПТУ українською мовою не викладалося в жодному. У вузах українською мовою читалося тільки приблизно 5 % лекцій. Питома вага навчальної літератури для вузів, друкованої в УРСР мовою корінного населення, за кількістю назв скоротилася з 86,9 % у 1946 р. до 8 % у 1980 р. У цілому по СРСР питома вага тиражу підруч­ників для вузів з усіх дисциплін, разом узятих, виданих мовами народів Радянського Союзу, крім російської, склала у 1987 р. лишень 5,1 %, в той час як іноземни­ми мовами даного роду літератури випущено 10,6 %. За перших 2 роки влади Щербицького в Україні ти­раж художньої літератури російською мовою збільшився з 3,3 млн примірників до 9,9 млн. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за на­звою, а за тиражем — тільки 3 %. Під час перепису

населення в 1979 р. кожен 6-й українець назвав рідною мовою російську. Упала в Україні й частка самих україн­ців: якщо у 1959 р. їх нараховувалося 76,8 %, то у 1989 — 72,6 %; в той час як росіян — зросла з 16,9 до 22,0 %.. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. їх руйнівні результати відчуваємо і сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978-му — Конституція УРСР, що являла собою каль­ку першої. Вони лицемірно декларували зростання на­родовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, «керівна і спрямовуюча роль» якої була зафіксована' у сумнозвісній 6-й ст. Країною правила, за висловом Г.Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л.Брежнєвим (на, 1982 р. Л.Брежнєву виповнилося 76 років, М.Суслову — 80, Д.Устинову — 74, А.Громико — 73, К. Черненку — 71, Д.Кунаєву — 70, Андропову — 68...) Вони спира­лися на підтримку партноменклатури, платою за лояль­ність якій була свобода дій на місцях. Таке «порозумін­ня» привело до зловживання владою, корупції, безгоспо­дарності. До всього цього маразму додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччину (1968) і Афгані­стан (у афганській війні (1979—1989) взяли участь понад 150 тис. вихідців з України, з них бл. 2,5 тис. загинуло, стільки ж повернулися додому каліками), прихована військова допомога низці диктаторських ре­жимів, багатомільйонне субсидування «братніх комуні­стичних партій та рухів» тощо. Як наслідок, в суспільстві наростали настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сфе­рах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.

3. Дисидентський рух

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вжи­вався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не

збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест про­ти бездержавності, панування партійно-державної бю­рократії, утисків національно-культурного життя, зрос­таючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розпов­сюджувався і «самвидав». За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60 —70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робіт­ники, науковці, літератори, студенти, митці, священнос­лужителі, селяни та ін.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на дум­ку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чоти­ри основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найради-кальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був са­мостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здо­бути мирними засобами, хоча окремі з них не відкида­ли можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Україн­ський національний комітет та ін. Серед них виділяла­ся Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині гру­пою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної консти­туцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її чле­нів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша — засуджено на різні тер-

міни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, — до розстрілу, пізніше заміненого на 15-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського націо­нального фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І.Коваль, Б.Грицина, М.Проців), ба­гатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчитель­ка О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Го­ринь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов, літератур­ний критик Є.Сверстюк та ін.

Національнр-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базував­ся на необхідності духовного і культурного відроджен­ня українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники націо­нально-культурних прав протестували проти цілеспря­мованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків націо­нальної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репре­сованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, лега­лізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних держа­вою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особли­во, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні заса­ди українського дисидентського руху.

Форми спротиву

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністич­ному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед пер­ших «самвидавних» публікацій, які фактично започат­кували український дисидентський рух, був «Відкри­тий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шля­хом «самвидаву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви теро­ру?» В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965—1966 рр., розкрива­лися механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріо­тичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний жур­нал Українського національного фронту «Воля і Бать­ківщина». Велика частина самвидаву різними шляха­ми потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до органі­зації міжнародних кампаній на підтримку вимог україн­ських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації україн­ського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 рр. у Львові за редак­цією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензу­рою твори, замовчувана суспільно-політична інформа­ція, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих реп­ресій були демонстрації протесту. Дисиденти надси­лали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали гро-

мадські комітети на захист заарештованих, приїжджа­ли на відкриті процеси над інакодумцями, але відмов­лялися виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова «Тіні забу­тих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей вста­ли. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Тро­хи згодом, у 1968 р., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Па-раджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І. Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу}.

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бери-славський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: «Борітеся за законні права україн­ської мови» та «Свободу діячам української культури»). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 р., протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із Калуша.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречен­ня радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе україн­ськими самостійниками, вимагали визнання за собою

статусу «політичних в'язнів», збирали факти бруталь­ного ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзна­чення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шев­ченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників ареш­товували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопіль­щині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслуж-бами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років пораз­ки у правах та стільки ж — заборони проживання на території західноукраїнських областей.

Українська гельсінкська група

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав ново­го імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радян­ським Союзом Гельсінкської угоди 1975 р., яка передба­чала і зобов'язання країн-підписантів щодо дотриман­ня основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов'язки. 12 травня 1976 р. у Москві було проголоше­но про створення громадської групи для контролю за виконанням гельсінкських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінкська група (УГТ). Серед її засновників були: О.Бердник, П.Григоренко,

І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, М.Руденко, Н.Строката-Караванська, О.Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх спілок та організацій УГГ суттєво відрізнялася. Вона була легальною, тісно співпрацюва­ла з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її чле­ни вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демо­кратії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У май­бутній демократичній Україні, йшлося в декларації, бу­дуть гарантовані конституцією права національних мен­шин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до кон­ституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись неза­лежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним ре­жимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протя­гом 1977 — 1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були .засуджені за політичними і кримі­нальними статтями та відправлені у табори і на за­слання, 6 позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні.

Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністич­на влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона

вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На" поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо, часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та «кво­ти» для них у тюрмах залишалися стабільними. До того ж, судді до українців були значно «щедрішими», ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажі­мо, отримував 4 — 6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Пла-хотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В.Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В. Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, висловив думку, що вона була зініційована Кремлем. «Творчість Василя Стуса, — зазначає він, — у 1985 р. Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б прису­джена 24 жовтня. Але її присуджують тільки жи­вим, посмертно — ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 р. був Гітлер: премія була присудже­на в'язневі концтаборів К.Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з потенційним лауреа­том Нобелівської премії Василем Стусом у традицій­ний спосіб: «Непі человека — нет проблеми»-... >> Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для бо­жевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 60 — 70-х років виступив голова КДБ СРСР Ю.Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгор­тання мережі психіатричних лікарень <<з метою за­хисту радянського державного і суспільного ладу».)

Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайно­го в'язня все ж була надія хай і за 10— 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося припи­сати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб демора­лізувати дисидента, його поміщали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у «психушках» рятувалися від за­служеного покарання; параноїків, нерідко під наглядом «санітара», з карних злочинців. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. За­гальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підра­хунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Як ці люди витримували такі тортури? Василь Ру-бан пише: «Я знав, що на волю мені дороги нема. При­наймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. На­віщо тоді це зсе? Так кадебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1937, 1940, 1947 і так далі, аж до мого арешту в 1972 р.» (В.Рубану вдалося вийти на волю лише у 1978 р.)

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно викори­стовувалися й адміністративні переслідування, зокре­ма звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публі­кацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати про­ти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтуван­ня, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний геніальний поет Василь Си-моненко. Наприкін. листопада 1970 р. після усних по­гроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київ­щині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. сталося за-

гадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув оста­точно перетворити Україну у денаціоналізовану ро­сійську провінцію. Але на захист української самобут­ності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український диси­дентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.

Лекція XVII

УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ: 1985-1991 роки

1. Горбачовська «перебудова» в українському контексті

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва (1982), а за ним і двох його наступників: 70-річного Ю.Андропова (1982-1984) та 74-річного К.Черненка (1984-1985), до влади в СРСР нарешті прийшов представник мо­лодшого покоління — 54-річний Михайло Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним сек­ретарем ЦК КПРС (г/ 1988 р. він став головою Пре­зидії Верховної Ради СРСР, а в 1990-му — президен­том СРСР). Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т. зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни.

Спроби змін: причини і суть

Як і свого часу хрущовська «відлига», горбачовська «перебудова» була наслідком не особистого бажання її ініціатора, хоча й це зіграло немаловажну роль, а на­гальним велінням тодішнього часу. На сер. 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «соціалістична економіка» хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижу­вався життєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падін­ня цін на нафту і природний газ на міжнародному рин­ку та радянська агресія в Афганістан. Тривала виснаж­лива гонка озброєнь. До економічних додавалися су­спільно-політичні негаразди. Зокрема, потужна репре­сивна машина нещадно придушувала всякі вияви неза-

лежної громадської чи особистої думки. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих мас­штабів набирало повальне п'янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деграда­цію. Подібна перспектива змусила М.Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політи­ки, соціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження но­вого політичного мислення у міжнародні відносини, перехід від класових до загальнолюдських цінностей. Був узятий курс на «перебудову», «демократизм» і «гласність».

Однак, як виявилося, ведучи мову про «перебудову», її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося про лібералізацію в межах «оновлено­го соціалізму», про «повернення до ленінських норм» і т. ін. Тому з часом поняття «перебудова» через утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст.

Що стосується ходу перебудовних процесів в Україні, то певний час тут взагалі не спостерігалося будь-яких змін, оскільки вільна думка в Україні була винищена значно ретельніше, ніж у Москві, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ, вкупі з відповідними службами КДБ, пра­цювали більш цілеспрямовано. У той час як на союзно­му рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р.. залишався одіозний В.Щербицький, оскільки Горбачов боявся швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому. Відтак, у перші роки «пербудови» «гласність», проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи вже про якісь істотні зрушення. Украї­на все ще залишалася «заповідником застою».

Централізований «ринок»

Справжнє оновлення всіх сфер життєдіяльності краї­ни вимагало глибших зрушень у вирішальній сфері — економіці. Висунута програма перетворень передбачала

«прискорення соціально-економічного прогресу» краї­ни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозумілим, що реформування економіки вимагає якісних структур­них змін у радянській економічній моделі. Реформато­ри ж прагнули поєднати ринок з централізованим плануванням. Тому їх спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств на ос­нові формули «самостійність», «самофінансування», «самоокупність» {було прийнято закон «Про держав­не підприємство та об'єднання»), активізацію приват­ної ініціативи {за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність» тощо) не увінча­лися успіхом. Наслідком цього стало подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найшир-ших верств населення, утвердження в держсекторі бар­терної економіки, а в новому підприємницькому сек­торі — «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання макси­муму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

До абсурдних спроб поєднати ринок і централізова­не планування додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім'ї окре­мою квартирою чи будинком та запровадження в побут населення «здорового способу життя». Перший нічим не був обґрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалі­зації такого широкомасштабного завдання, а тому так і залишився «прекрасною мрією радянських людей». Дру­гий прожект був зведений до подорожчання й обме­ження продажу алкогольних напоїв, вирубування ви­ноградників у Криму й на Закарпатті, часткової лікві­дації виноробних виробництв. Проте алкоголізм подо­лати не вдалося, а бюджет однієї лише України втра­тив 10 млрд крб. До того ж значно поширилося само­гоноваріння, що призвело до дефіциту цукру, почасті­шали випадки отруєння неякісним алкоголем та його сурогатами, збільшилося число наркоманів.

Значною перешкодою на шляху реформування еко­номіки України був її структурний дисбаланс. Зокре­ма, питома вага важкої промисловості становила більше 60 %. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-тех­нічного потенціалу. 95 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена у союзному фінан­совому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та послідуючий її перероз­поділ поза зв'язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2 % витрат державного бюджету Украї­ни покривалися власними доходами, решта — пере­розподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робітниц­тва і, як наслідок, привели до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпо­чалися шахтарські страйки, які охопили найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас та Львівсько-Волинський басейн. Крім економічних, шах­тарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на по­ступки, задовольнивши майже всі домагання страйкарів.

Чорнобильська трагедія

Величезною проблемою для української економіки, загальнонаціональною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Республіканське керів­ництво під тиском Москви, зокрема М.Горбачова, пев­ний час боягузливо замовчувало сам факт катастрофи, а згодом — і її справжні наслідки. В результаті насе­лення Швеції швидше дізналося про трагедію в Чорно­билі, ніж українці. Ще одним злочином як республі­канського, так і центрального керівництва стала пер-шотравнева демонстрація у Києві, в якій брали участь діти. Звичайно, це були діти простих киян, бо партноменклатура встигла вивезти своїх за межі Киє­ва завчасно. Офіційне попередження про небезпеку

радіоактивного опромінення було оприлюднене лише 5 травня, на 9-й день після катастрофи. До цього засо­би масової інформації — як республіканські, так і цен­тральні — переконували, що аварія на ЧАЕС не стано­вить загрози для здоров'я населення.

Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до поч. 1990 р. в Україні було дез­активовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу, що становило бл. 12 % території республіки. З госпо­дарського обігу вилучено бл. 190 тис. га землі. У цілому, жертвою радіоактивного забруднення стали понад 1000 українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце проживання. Протягом 13 років внаслідок катастрофи на ЧАЕС померли 400 тис. лікві­даторів і постраждалих. На сьогодні в Україні нарахову­ється 73 тис. інвалідів-чорнобильців. Витрати на ліквіда­цію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989 рр. склали більше 10 млрд дол. США, а непрямі витрати — 25 млрд дол. Щорічно Україна ви­трачає 800 — 900 млн дол. для вирішення чорнобиль­ських проблем. Згідно з міжнародними домовленостями, наприкін. 2000 р. Чорнобильська АЕС припинила своє функціонування.

Аварія на ЧАЕС стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоніальне становище України: рішення про замов­чування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. Усвідомлення трагічної залежності від московського центру яскраво простежувалося навіть у тодішніх сумних жартах: «Алло, алло! Це говорять з Чорнобиля! Москва, так? Скажіть, будь ласка, як у нас справи?»; «Що таке мілірентген? Це рентген, який про­йшов через програму "Время"». Поступово, із загострен­ням почуття критицизму, українці зосередились і на інших вадах суспільного життя.

2. Зростання національної свідомості

«Перебудова», як і кожна «революція згори», була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її зна­чення полягало у тому, що вона спрчинилася до різко­го зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки горбачовській «гласності» люди дола­ли стереотипи й догми, які формувалися десятиліття­ми, отримали право на об'єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, зви­чайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запеклий опір з боку консервативних сил, передусім партійної верхівки на чолі зі Щербицьким, але був не-зворотним. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до націо­нальних глибин: історії, культури, мови.

Початий національного відродження

Провісником українського національного відроджен­ня стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проб­леми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого жит­тя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Вер­ховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в україн­ську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницькоґо тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформаль­них» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український куль­турологічний клуб, до якого належало чимало диси­дентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Міляв-ський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про голодомор 1932 — 1933 рр., визвольні змагання 1917 — 1921 рр. та ін. Тоді ж у Львові з'явилося культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Почи­наючи з 1987 р. в Україну з ув'язнення повертається цілий ряд таких відомих представників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Горинь, М.Горбаль та ін. Влітку

1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінк- ськд спілка (УГС) і виступала за самостійність Украї­ ни, її лідером став політв'язень з 26-річним «стажем» Левко Лук'яненко, звільнений наприкін. того ж року. На поч. 1989 р. виникло Товариство української мови їм. Т. Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того ж року відбулася установча конференція істори- ко-просвітницького товариства «Меморіал», яке висту­ пало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репре­ сій. Наприкін .жовтня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в рес­ публіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987 —

1989 рр. розгорнув політклуб «Планета», створений студентами історичного факультету Кам'янець-По- дільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Бай- дюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступа­ ючи в багатьох колективах міста та області, гостро кри­ тикували партійно-державне керівництво республіки,

передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дис­кримінаційну політику щодо української мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам'янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові дер­жавного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інсти­туту. Врятували лише активна підтримка більшої части­ни викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з орга­нізаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво за­свідчила суперечливість перебудовних процесів у рес­публіці. Якщо в Москві журнал «Огонек», редагований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто анти-радянських авторів, то в Україні навіть захист україн­ської мови міг послужити приводом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстрацію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Україн­ського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними ак­ціями загонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спини­ти хвилю зростаючого людського невдоволення політи­кою тодішніх республіканських властей. Так, у червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціо­новані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чор­новіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингу­ючі дискутували щодо розв'язання нагальних націо­нальних проблем, вимагали спорудження у Львові па­м'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного те­рору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка {вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на-мітингу у Львові) поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демокра­тичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС — газета «Голос відродження» та відновлений «Український вісник», а також журна­ли «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «Молода Україна», «Поступ» та ін. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сторінках згаданих ви­дань вперше з'явилися матеріали про криваві злочи­ни комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друку­валися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим сек­ретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався дер­жавний статус української мови. У 1990 р. знач­ного резонансу набули два масові політико-про-світницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий лан­цюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різни­ми даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Фран­ківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухів-ською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбув­ся демонтаж пам'ятників Леніну, як символів то­талітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у

Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуніс­тичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серпня 1990 р.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських цер­ков — греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної пра­вославної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 р., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про її легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5 —6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвер­див факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення ЇЇ патріархату.

Становлення багатопартійності

Новий етап розвитку демократичних процесів в Украї­ні був пов'язаний з початком формування багатопар­тійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудо­ву» було вилучено з назви організації). Його поява відображала- об'єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України. У лютому 1989 р. г. «Літературна Україна» опублікувала проект програми НРУ, розроб­лений ініціативною групою, до якої увійшли представ­ники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вересні того ж року, незважаючи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, відбувся Установчий з'їзд Народного руху (його чисельність у той час станови­ла 280 тис. чол., а через рік — 633 тис), головою якого було обрано поета І. Драча, а головою Секретаріату — одного із лідерів УГС М.Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на грунті боротьби за націо-

нальне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КГЕРС, партійне будівництво прискорилося. У квіт­ні 1990 р. на базі Української гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна дер­жава. Очолив УРП відомий правозахисник Л.Лук'янен-ко. У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Україн­ської християнсько-демократичної партії (лідер — В.Січко), Соціал-демократичної партії України (А.Пав-лишин, А.Носенко), Української селянсько-демократич­ної партії (С.Плачинда, В.Щербина) та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Наприкінці того ж року оформилися Демократична партія України (Ю.Бадзьо) та Партія демократичного відродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Філенко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріаль­но і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо загальна кількість членів усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35 — 40 тис. чол. {Рух не був полі­тичною партією), то КПУ — 2,9 млн осіб {щоправда, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно по­слаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу бороть­бу проти монополії компартії на владу.

Виборчі кампанії

Значний вплив на розгортання демократичних про­цесів в Україні, зростання національної свідомості мали вибори до союзної, республіканської та місцевих Рад,

які відбувалися у 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні —травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження (тре­тина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від неї громадськими організаціями), стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійний апарат та чиновники на місцях розгорнули несамови­ту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко обливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народними депутатами все ж було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них письменників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром'яка, журналістку А.Ярошинську та ін. За прямою трансляцією з Москви першого З'їзду на­родних депутатів СРСР із затамуванням подиху спо­стерігала вся країна. Інколи до мікрофону вдавалося пробитися українським депутатам з демократичного табору. їхні виступи, як і виступи депутатів-реформа-торів з інших республік, були нещадним звинувачен­ням комуністичного режиму, який понад 70 років про­водив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не вплинути на світогляд навіть найлояльні-ших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися ви­бори до Верховної Ради УРСР. Український виборчий закон був значно демократичнішим за союзний і перед­бачав обрання депутатів прямим, таємним голосуван­ням з альтернативних кандидатур. У ході передвибор­ної кампанії демократичні сили республіки — бл. 40 неформальних організацій — згуртувалися в Демо­кратичний блок. Він виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, націо­нальне відродження українського народу, за необхідність прийняття нової Конституції. У цілому по Україні Дем-блок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непога­них результатів, завоювавши 1/4 мандатів. Однак ви­бори показали, що позиції демократичних сил на півдні і сході республіки ще доволі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживай-

ня влади та її монопольний контроль над державними засобами масової інформації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї політичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих Рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох гали­цьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і впер­ше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичи­ні над приміщеннями місцевих органів влади замайорі­ли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також у ряді східноукраїнських міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

3. Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність

Починаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі., Часи, коли депутати з'їжджалися на 1-2 дні, лише щоб одностайно проголо­сувати за законопроекти, підготовлені апаратом, кану­ли у вічність. Перша сесія новообраного українського парламенту тривала 60 робочих днів. У результаті саме Верховна Рада, а не кремлівські кабінети чи закапел­ки ЦК КПУ, стала тим місцем, де вирішувалася доля України.

Перші кроки суверенізації

Вже з перших днів роботи українського парламенту у ньому розпочалося протистояння між прокомуністич­ною більшістю — т. зв. групою 239 на чолі з О.Моро­зом та демократичною меншістю — Народною радою,

лідером якої став академік І.Юхновський (приблизне співвідношення сил між ними було як 239 до 115 — 133 осіб). Особливо воно загострилося під час виборів голови Верховної Ради. Усвідомлюючи відсутність будь-яких шансів на перемогу, демократичні сили за­пропонували бл. десятка своїх претендентів на цю по­саду (М.Горинь, І.Драч, Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін.). Таким чином, вони використали парламентську трибуну для пропаганди національно-демократичних ідей, оскільки сесію парламенту в прямій трансляції і в запису в ті часи дивилася і слухала вся Україна. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23-х парламентських комісій 7 далеко не другорядних (зовнішніх справ, економічної реформи, прав людини, культури і духовного відродження та ін.) очолили представники опозиції.

Основним здобутком першої сесії українського пар­ламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. За неї проголосу­вала не тільки Народна рада, а й представники проко­муністичної «групи 239». Такий перебіг подій був зумов­лений збігом кількох обставин. По-перше, Декларацію про державний суверенітет на той час вже прийняла Росія і це давало Народній раді додаткові аргументи у суперечці з «групою 239». По-друге, депутати-комуністи були розгублені несподіваною відставкою В.Івашка, який, перебуваючи разом із кількома десятками своїх сорат­ників із числа депутатів у Москві на XXVIII з'їзді КПРС, змінив посаду голови Верховної Ради на заступ­ника генерального секретаря ЦК КПРС. По-третє, робо­ту Верховної Ради супроводжували постійні багато­тисячні мітинги та шахтарський страйк, під час якого шахтарі домагалися департизації підприємств, націона­лізації майна КПРС, відставки союзного уряду на чолі з М.Рижковим.

Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної націо­нально-державної незалежності. У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, по-

вноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступа­ти тільки Верховна Рада. Територія України в існую­чих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкрес­лювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національ­ним багатством України. Верховна Рада зберігала за Україною право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Проголошувався намір стати в майбутньому постійно нейтральною дер­жавою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Важливим було положення про українське громадян­ство. По суті, Декларація створила основу для респуб­ліканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Наступним кроком Верховної Ради після прийнятя Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийня­тий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і націо­нальний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна госпо­дарська самостійність і свобода підприємництва; вве­дення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

У контексті Декларації логічними були також дії українських парламентарів, передусім представників Народної ради, які прагнули надати відносинам Украї­ни з іншими республіками СРСР міждержавного ха­рактеру. 29 серпня 1990 р. вони спільно з російськими депутатами з блоку «Демократична Росія» підписали «Заяву про засади державних відносин України і РРФСР на підставі декларацій про державний сувере­нітет». До кін. 1990 р. Україна підписала двосторонні державні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Росією, Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном.

Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об'єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних еаходів, спрямованих на дальшу демокра­тизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою ак­цією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верхов­ної Ради були: відмова від підписання нового союзно­го договору, відставка уряду, оголошення нових парла­ментських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парла­мент піти на поступки і прийняти компромісне рішен­ня: 1) провести на поч. 1991 р. референдум про дові­ру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недо­віри — організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах респуб­ліки; 3) створити парламентську комісію для розгля­ду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним»; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В.Масола; 6) до ЗО ли­стопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність з положеннями Декларації про держав­ний суверенітет.

Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізо­ване лише одне — відставка голови Ради міністрів: замість В.Масола було обрано В.Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною ра­дою і прокомуністичною більшістю. Одним із його наслідків стало позбавлення депутатської недоторкан­ності й арешт радикально налаштованого депутата С.Хмари. Водночас зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секрета­рем ЦК КПУ С.Гуренком та головою Верховної Ради Л.Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність

до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декла­рації про державний суверенітет. До підтримки остан­нього схилялася група партійної еліти з числа дирек­торів великих підприємств та апарату Верховної Ради. Фактично вперше за останніх 60 років в Україні відбу­валося становлення групи «націонал-комуністів».

Загострення економічного становища

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової про­дукції. 'Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991-му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім промис­лових товарів стали м'ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі {у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у 8 разів, їх зро­стання щонайменше в 1,5 раза перевищувало зростан­ня доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належ­ної індексації вкладів, це підвищення фактично знеці­нило всі нагромадження й залишило переважну части­ну населення, особливо людей похилого віку, без за­ощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижува­лися якість і тривалість життя. Україна ще наприкін. 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запро­ваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над еко­номікою України з боку центральних відомств. Загаль­носоюзна власність на території України була пере­творена у республіканську. Створювалися власна гро­шово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатоти­сячні шахтарські страйки. Поряд з економічними ви-

могами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конститу­ційного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республікан­ського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибо­ри Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві.

Останні потуги імперії

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у на­ступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13 — 20 січня 1991 р., коли московська влада вдалася до застосу­вання військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб приду­шити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджу­вала дії центру як порушення державного сувереніте­ту прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і неподіль­ного Союзу», проімперські сили вдалися до інспіру­вання сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чут­ки про відновлення Донецько-Криворізької республі­ки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало аре­ною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було про­голошено автономію. Об'єктом провокацій стало релі­гійне життя, коли відверті українофоби штучно розду-

вали протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям виз­вольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичи­на» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бан-дері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалюва­ли могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформа­ція про керівників національно-демократичного табо­ру, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим формулюванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свобо­ди людини будь-якої національності?» Щоб нейтралі­зувати можливе посилення імперського центру, Вер­ховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, вклю­чила на референдум додаткове республіканське запитан­ня: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Де­кларації про державний суверенітет України?» У Гали­чині додалося ще й третє запитання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на за­питання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % україн­ців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова вза­галі відмовилися від його проведення. Тому після ре­ферендуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьов-ський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово

під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. й Украї­ни, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на існування у ньому бага­тьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясу­вати, чи його умови не суперечать Декларації про су­веренітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огля­ду на її тисячолітню історію державотворення та по­стійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою най­вищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-пре­зидентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язо-вим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійсне­на спроба державного перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП {українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допусти­ти підписання нового союзного договору та намагали­ся повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтер­нований у Криму). На відміну від нього, голова україн­ського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існуван­ня страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесен­ня та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В на­ступні дні Президія Верховної Ради прийняла поста­нови «Про департизацію державних органів, установ

та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. ЗО серпня 1991 р., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референ­дум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Прези­дента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лу-к'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновсь-кого. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Лео­ніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності україн­ський народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжна­родної спільноти.

Лекція XVIII

СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

1. Перші здобутки і перші втрати: Президент Леонід Кравчук

Вражаючі результати Всеукраїнського референду­му на підтвердження Акта проголошення незалежності України викликали позитивний резонанс у світі. Вже на другий день після голосування про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. 25 грудня про визнання укра­їнської державності заявили США. Загалом у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн, а про­тягом 1992 р. — ще 64 держави світу. Україна ставала повноправним учасником світового співтовариства.

Остаточний демонтаж СРСР

Наслідки всенародного референдуму в Україні до­корінним чином вплинули на становище агонізуючого Радянського Союзу. Вони, по суті, стали останнім цвя­хом, забитим у його домовину. Американський часопис «Тайм» з цього приводу зазначав: «Росія може існува­ти без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Леонідом Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзні структури влади, а Президент Горба­чов не полишав надій якимось чином втримати Украї­ну в орбіті імперського центру. Зокрема, не виключала-