1. Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр.

Завершальний етап Національно-визвольної рево­люції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався дво­ма основними тенденціями: з одного боку, різким заго­стренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи Украї­ни, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами відновити тери­торіальну цілісність та державну незалежність україн­ських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним спра­ву державотворення, але своїми безрозсудними вчин­ками, особливо протягом 1657—1665 рр., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни — гострої кризи україн­ської державності другої пол. XVII ст.

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь між­усобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добив­ся обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних

справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовт­ня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657 — 1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впро­вадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руї­ни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту Київщини. Навчався в Києво-Моги-лянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, зго­дом — намісником старости. Був членом луцького брат­ства й великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дип­ломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Ви-говського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вба­чав у здобутті Україною повної незалежності. Було , укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмель­ницького, який передбачав утворення військово-полі­тичного союзу й визнання її урядом незалежності Украї­ни; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принци­пах рівноправності та невтручання у внутрішні спра­ви України. Крім того, він надіявся, що Москва допомо­же йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Литовського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло страте­гічного мислення, щоб усвідомити незворотність соці­ально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного віднов­лення дореволюційної моделі розвитку, він потурав праг­ненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну органі­зацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викли­кав незадоволення запорожців, які вважали, що відбу­вається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, по­літичної дестабілізації, звуження соціальної бази геть­манства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остататочної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький ко­шовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мар­тин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирі­шили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволен­ня політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. вій­ська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опози­цією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликав­ши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти вну­трішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба кош­тувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військо­во, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважли­вими діями поклали початок Руїні. При цьому і геть-

ман, і опозиція припустилися ще однієї великої помил­ки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим са­мим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.

Розрив відносин з Московією

Московський уряд з самого початку зволікав із ви­знанням гетьманства І.Виговського, вимагаючи від нього чимало поступок і найперше — введення до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після Переяславської ради з'ясувалося, що Москва аж ніяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди і схильна розглядати Україну як невід'ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її зако­ни. І це, за словами М.Брайчевського, було цілком закономірно. Надто різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд побоювався, що ті про­цеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть по­ширитися на московські землі. Україна в той час була республікою демократичного взірця, тим часом як Мос­ковщина демонструвала приклад деспотичного єдино­владдя. Україна фактично ліквідувала феодальне земле­володіння — у Московії воно становило основу еко­номічної системи. Україна стояла на межі ліквідації крі­пацтва — Московська держава знала найбрутальнішу форму того інституту. Україна мала міське самовряду­вання — у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні верстви останньої з відразою стави­лися до українських порядків, які неминуче револю­ціонізували народні маси Московщини.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у дійсності провокував загострення боротьби між ними, надаючи зростаючу підтримку опозиції, і таким чином намагався позбутися невигідного «самостійника» Вигов­ського, а відповідно, й обмежити самостійність Україн­ської держави. Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед дилемою: або

змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщини на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман вибирає останнє й розриває союз із Москвою.

Гадяцький договір

Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською дер­жавою неминуче, І.Виговський починає шукати союз­ників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було небезпечно. Становище ж України постійно по­гіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике московське військо, знову активізувалася опози­ція. Тоді Виговський розпочинає переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Бра-цлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто осо­бою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх зе­мель Князівства Руського; 3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затвер­джувався королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисяч-не військо, українське діловодство; 5) перебування поль­ських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядко­вувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський праг­нув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівно­правний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципо­вих питаннях виявила непоступливість. Було відкину­то домагання українців про включення до складу Кня­зівства Руського західноукраїнських земель; обмежу­валися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися можли-

вості доступу в Україну польської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити ук­раїнських державників.

Українсько-московська війна

Звістка про укладення Гадяцького договору була причиною початку відвертої війни між Україною і Моск­вою. Цар Олексій Михайлович видав грамоту до всьо­го українського народу, в якій оголосив гетьмана Ви-говського зрадником. У свою чергу гетьман розіслав маніфест до всіх європейських держав,,сповіщаючи про розрив із Москвою та його причини.

У цей же час починаються воєнні сутички між україн­ським і московським військами. Ще в серпні 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський зробив спробу визво­лити Київ від московитів, але вона виявилася невда­лою. Навесні 1659 р. 100— 150-тисячна московська армія вирушила на Україну, руйнуючи все на своєму шляху, її зупинив ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який за підтримки міщан витримав у Конотопі більше ніж двомісячну облогу, маючи всього бл. 5 тис. вояків. На допомогу обложеним вирушив І.Виговський зі своїм військом та допоміжними силами німців, поляків, сербів, молдаван — всього бл. 60 тис. чол. — та 40-тисячною татарською ордою. 8 липня 1659 р. відбулася Коно­топська битва, в якій московська армія була розбита. Згідно з даними сучасного дослідника Ю.Мицика, тут загинуло 40 тис. царського війська, а 15 тис, у т. ч. півсотні воєвод, були взяті в полон. Гетьман втратив 4 тис. козаків та 6 тис. кримських татар.

Поразка в Конотопській битві викликала в Москві велику тривогу. Визначний російський історик С.Со-ловйов так описав ці події: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не мав змоги вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив на Москву». Цар звелів готува­тися до оборони і навіть сам наглядав за земляними

роботами. До Москви почали прибувати біженці, по­ширювалися чутки, що цар виїде за Волгу в Ярославль.

Усунення Виговського від влади

Добившись блискучої перемоги, І.Виговський отри­мав можливість успішно завершити війну з Московією і припинити громадянську війну. Однак через ряд при­чин скористатися її плодами гетьманові не вдалося. По-перше, орієнтація на Річ Посполиту не мала підтрим­ки в суспільстві, яке у переважній більшості продов­жувало вважати останню своїм основним ворогом. По-друге, невдала соціальна політика гетьмана та викори­стання в боротьбі з опозицією кримських татар настрої­ли проти нього переважну частину українського насе­лення. По-третє, воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти Кримського ханства позбавила Виговського союзників, які поквапилися на захист влас­них домівок. По-четверте, активізувала свою діяль­ність опозиція, основу якої складала старшина лівобе­режних полків, котра боялася, що у випадку війни з Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп М.Филимонович і заявив про підготовку повстання проти гетьмана. На чолі добре законспірованої змови стояли полковники Я.Сомко, В.Золотаренко, Т.Цюцюра та ін. Повстанці розгромили урядові залоги, багато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Д.Ви-говський та І.Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосере­джувалися навколо Ю.Хмельницького. Провідну роль в їхній організації відіграли І.Богун, П.Дорошенко, \.С\рко та. талал тфо-тажкккл сшззрз ^ \\отлл&!ЄК>.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю.Хмель­ницького. У цій ситуації І.Виговський, відчуваючи втра­ту підтримки, не звернувся за допомогою до турків і

татар, як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, а сам подав­ся до Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений поля­ками за доносом тодішнього гетьмана Тетері. Трагедія Івана Виговського — цієї, безперечно, розумної людини, щирого українського патріота — полягала в тому, що він, за словами І.Крип'якевича, знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхет­ську Україну на зразок шляхетської Польщі.

Юрій Хмельницький

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмель­ницького (1659—1662), старшина сподівалася, що авто­ритет роду Хмельницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра проблема по­дальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація скла­далася таким чином, що Українська держава фактично опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою — з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти обачливо, використовуючи суперечності між згадани­ми державами. Як зазначав восени 1659 р. один із поль­ських сановників А.Потоцький в листі до короля, коза­цька старшина вважала за найрозумніше «не бути ні під королем, ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи короля царем, а царя — ко­ролем».

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському королеві, поспішали владнати відно­сини з Москвою. Вони відстоювали основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, які б забезпечували українську держав­ність: до складу України також мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непорушність території; вільне обрання гетьмана; свободу диплома­тичних зв'язків з іншими державами; заборону перебу-

вання на її теренах, крім Києва, московського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т. зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чолі з П.Дорошенком князеві Трубець-кому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній пого­дився, поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували московські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубець-ким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (україн­ська сторона їх на цей час втратила) та додаткових ста­тей. Його зміст, за словами В.Смолія та В.Степанкова, переносив характер українсько-московських відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Московії: 1) заборонялися зносини Української держави з іноземними країнами; 2) Україна позбавлялася права без царської згоди пе­реобирати гетьмана: обрана на цю посаду особа повинна була їхати до Москви на затвердження; 3) гетьман без Козацької ради не міг призначати й звільняти полков­ників та генеральну старшину, а також розпоряджати­ся військом без дозволу царя; 4) для посилення конт­ролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшувався контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані; 5) перед­бачалася смертна кара для українців, які відмовлялися присягнути на вірність царю; 6) Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху тощо.

Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей сфальсифікований документ 1659 р. став єдиним офіційним текстом т. зв. Статей Богдана Хмельниць­кого й на ньому згодом підписувалися всі гетьмани. Він був надрукований в «Полном Собрании Законов Рос-сийской Империи».

190

Нав'язавши Україні Переяславський договір, мос­ковський уряд фактично перестав рахуватися з моло­дим гетьманом. Воєводи втручалися в управління, роз­давали на свій розсуд землі, московські залоги грабу­вали населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволення українського народу.

Щоб остаточно перемогти в довголітній боротьбі за українські землі, московський уряд перервав переми­р'я з Польщею і в 1660 р. почав війну. 20-тисячна армія під проводом воєводи В.Шереметьєва вирушила на Волинь. По дорозі до них мав приєднатися з 30-тисяч-ним військом Ю.Хмельницький. Шереметьєв дійшов до містечка Любар і тут зустрівся з великими силами противника. Після кількаденних боїв московське військо відступило під містечко Чуднів, витримуючи потужні атаки. Під Чудновом, на Волині, поляки розбили мос­ковські війська, змусили В.Шереметьєва капітулювати, а гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же, на полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір (відомий також як Слободищенський трактат), який у головних рисах по­вторював Гадяцьку угоду, але без статті про Князівство Руське. Україна діставала автономію на чолі з гетьманом.

І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Лівобережні полки під командуванням Я.Сомка ви­ступили проти зв'язків із Польщею, а відтак — і проти Ю.Хмельницького. Будучи неспроможним опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, моло­дий гетьман восени 1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона. В Україні загостри­лася спустошлива громадянська війна. Доба Руїни сяг­нула апогею.

2. Розчленування України

на Лівобережну та Правобережну

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чвара­ми між політичними групами, Українська держава на

поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив вели­кий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іно­земних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними вну­трішніми сутичками між народними низами і старши­ною, соціальним напруженням. В українському суспіль­стві зростала анархія, з якої користалися його вороги.

Правобережжя

Після Ю.Хмельницького гетьманом Правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тете­ря (1663—1665). Він походив із православної шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. — учасник Національної революції. При Б.Хмельницько­му Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема брав участь у виробленні «Березневих статей» 1654 р., а згодом — Гадяцького та Чуднівського дого­ворів, був переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові Ю.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, розумна, талановита, він у той же час відзначався користолюб­ством та егоїзмом.

Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув ряд вимог до польського короля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо-католицької, надання гетьманові права самостійних дипломатичних зв'язків з Кримом, Молдавією та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я. Дашкевич, король задовольнив. Невирішеним залишилося релігійне питан­ня, яке, поряд з існуючими соціально-економічними су­перечностями та намаганнями польської шляхти відно­вити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народних заворушень.

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за допомогою польсько­го війська поширити свою владу на Лівобережжі й та­ким чином возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-тисячне поль­ське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події розгорталися несприятливо для нападників. По-перше, проти віднов­лення польсько-шляхетських порядків виступило на­селення Лівобережжя. По-друге, похід запорізького ко­шового І.Сірка проти Кримського ханства значно обме­жив татарську допомогу польському королеві. По-третє, на Правобережжі почалося повстання, на придушення якого було відправлено частину війська на чолі з П.Тете­рею. До цього також додалася надзвичайно важка зима та голод. Переконавшись у неможливості перемоги, ко­роль Ян Казимир відмовився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І.Богун, якого розстріляли поляки, звинувативши у зв'язках з ново­обраним лівобережним гетьманом І.Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання на Правобережній Україні, спрямоване як проти Польщі, так і проти геть­мана Тетері. Придушувати його останньому допомага­ло польське військо, яке очолював С.Чарнецький. Праг­нучи помститися за 1648 рік, поляки повсюдно палили, грабували, мордували українців, віддавали їх татарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть наказав розко­пати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки. На вимогу П.Тетері поляки заарештували і стратили І.Виговського, якого було звинувачено в орга­нізації повстання. Це ж інкримінували Ю.Хмельницько­му, митрополиту Тукальському, героєві конотопської облоги полковнику Г.Гуляницькому, котрих також було . заарештовано та посаджено до в'язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р. долучилася інтервенція І.Брюхове-

цького. Витіснивши ворожі війська з Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто визнав владу польського короля, останній на чолі лівобічних полків та за під­тримки московського війська переніс воєнні операції на правий берег Дніпра, прагнучи поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З допомогою поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на певний час при­душити основні осередки народного повстання. На­слідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл. За дуже при­близними підрахунками дослідників, загинуло бл. 100 — 120 тис. осіб і десятки тисяч було забрано в татарську неволю.

Поведінка П.Тетері та поляків викликала загаль­ний осуд та ненависть правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На поч. червня один із повстанських ватажків, найімовірніше В.Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у полон його самого. Після цього невдатний і розчарований гетьман, прихопивши клей-ноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом — до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у московському цареві, як гаран­тові української державності, П.Тетеря надіявся знай­ти підтримку у польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявилося, що в існуванні української держав­ності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське ханство, ні, тим більше, Москва.

Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впли­вом московських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську владу. Каталі­затором цієї боротьби, як вже зазначалося, став Чуднів-ський договір, який ще більше загострив громадянську війну, що неминуче вела Українську державу до розко-

лу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний (тимчасовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невдалу спробу домогтися на скли­каній неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через рік — у квітні 1662 р. — на старшин­ській раді в Козельці він домігся проголошення його «повним гетьманом», але цього разу Москва визнала вибори недійсними, оскільки шукала собі надійнішого васала. Крім Я.Сомка, за гетьманську булаву на Ліво­бережжі змагалися ніжинський полковник Василь Золо-таренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюхове-цький — демагог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий при­хильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада — виборчі збори, в яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д.Вєліко-Гагіним гетьманом було обрано І.Брю­ховецького. Його суперники були ув'язнені, а згодом — страчені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби Руїни, одним із тих аван­тюристів, про яких козацький літописець С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України?» З 1648 р. він знаходився при дворі Б.Хмель­ницького в якості «старшого слуги», виховуючи геть­манського сина Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І.Брюховецький був відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький про­водив відверто промосковську політику. Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно обмежува­ли політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду: 1) безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово-господарським

194

життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося царським воєводам; 2) військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати у всіх великих містах, зокрема у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверськрму, Каневі й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх утримання покладалося на українських платників податків; 3) об­межувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого могли відбуватися лише з дозволу царя у присут­ності московських представників; 4) українському геть­манові заборонялося вступати у дипломатичні відноси­ни з іноземними державами; 5) податки з українського населення, крім козацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської скарбниці; 6) Київська ми­трополія підпорядковувалася московському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по україн­ській державності. Всі права, за які так завзято бороли­ся попередні гетьмани, І. Брюховецький легковажно втра­тив. За зраду національних інтересів він отримав бояр­ство, численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладе­ним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників, яке перед­бачало: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві части­ни: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Пра­вобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями на 2 роки передавався Московії; 3) Запорізька Січ мала перебу­вати у спільному володінні обох держав; 4) Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками, які прагнули поживитися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промос-ковську політику гетьмана Брюховецького Лівобереж-

жям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Ліво­бережжі та перехід України під турецький протекто­рат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана, а також активізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. На поч. лютого вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 червня 1668 р. в с. Буди-щах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зректися гетьманства на користь П.Дорошенка.

3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави

У середині 1660-х років Українська держава внаслідок міжстаршинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. Характеризуючи тодішню ситуа­цію, історик М.Костомаров з болем відзначав: «Україн­ська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникла воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріо­тичні вчинки й жертви показувалися даремними. Осо­бисті приватні інтереси переважали всі чесні й патрі­отичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху

до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших...» І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх україн­ських земель у складі незалежної держави. Ним виявив­ся Петро Дорошенко, син козацького полковника на ім'я Дорофій, онук славного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у війні з кримськими татарами у 1628 р.

Зміцнення позицій

П.Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині. Здо­був ґрунтовну освіту, ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, добре знав польську й латинську мови, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647 р. разом із Б.Хмельницьким вирушили на Запоріж­жя. В ході Національної революції виконував важливі доручення, в т. ч. дипломатичного характеру, посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії, зокрема, в останній час займав посаду черкаського полковника. Після втечі П.Тетері до Польщі, у серпні 1665 р. П.Доро­шенка було обрано гетьманом (1665—1676). У боротьбі за гетьманську булаву він переміг двох небезпечних су­перників — брацлавського полковника Василя Дрозденка та енергійного медведівського сотника Степана Опару.

Вважаючи своєю головною метою визволення й об'єд­нання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих для себе реалій. Україна була розколота на дві частини, кожну з яких контролю­вали відповідно Московія і Польща, та надзвичайно спустошена, зокрема, Правобережжя втратило щонай­менше 65 — 70 % свого населення. Тому насамперед не­обхідно було зміцнити гетьманську владу на Правобе­режній Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Правобережжі, П.Дорошенко за підтримки київського

митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих ре­форм: 1) відновив скликання козацьких рад, надію­чись таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) щоб не бути заручником частої зміни настроїв козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне наймане військо т. зв. сердюків (з турецької — відчайдухи), що стало його особистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю; 3) для зміцнення фінансової системи вста­новив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи щодо утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів й урядовців; 5) проводив енергійну колонізацію спустошених окраїн Правобереж­жя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому прикордонні. Гетьман активно підтримував заходи митрополита Тукальського, спрямовані на ство­рення окремого Українського патріархату, котрий міг би стати важливим політичним чинником утверджен­ня незалежної держави.

Активною була зовнішньополітична діяльність право­бережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз'єднання козацької України, намагався добитися поступок щодо виведення з української тери­торії польських залог, скасування унії, повернення пра­вославній церкві захоплених храмів і майна, віднов­лення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимча­совим тактичним кроком, адже наприкін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запропоновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було немож­ливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочи-нае діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччино^ — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні —серпні 1666 р., коли, користуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського

полку проти московської політики та влади І.Брюхо-вецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув про­ти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Воєнні дії проти Польщі

Восени 1666 р. правобережний гетьман, очевидно, отримавши перші звістки про зміст московсько-поль­ських переговорів, які проходили у с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір звільнити все Пра­вобережжя, щоб де-факто вивести його за рамки Андру-сівських перемовин і таким чином перетворити на базу для боротьби за об'єднання розшматованої України, він насамперед вирішив не допустити розташування у Брацлавщині 6-тисячного польського війська і 19 груд­ня в бою під Браїловом за допомогою татар вщент роз­громив його, а далі розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одночасно П.Дорошенко активізував пере­говорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на протекторат останнього за умови визнання Україн­ської держави та згоди надати військову допомогу.

Розрив із Польщею прискорив укладення Андрусів-ського перемир'я, викликав нову хвилю народного невдо­волення як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. За таких умов П.Дорошенко запропонував скликати загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати владу новообрано­го керівника єдиної Української держави. Однак з цим не погодилися І.Брюховецький та більшість лівобереж­ної старшини. Тому П.Дорошенко вирішив діяти само­стійно. Запросивши на допомогу татар, він восени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичи­ни. Уперше після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спробу включити до складу Української дер­жави західноукраїнський регіон. Вирішальні події роз­вивалися коло Підгайців, де 24-тисячне козацьке військо разом із кількома десятками тисяч татарської орди та

З тис. турецьких яничарів, маючи п'ять десятків гармат, оточили 15-тисячне регулярне польське військо й кілька тисяч озброєної челяді. Близько двох тижнів тривала облога. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика І.Сірка, який, відмовляючись визна­ти П.Дорошенка гетьманом України, разом із запорож­цями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П.Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня договір, який передба­чав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повер­татися до маєтків тощо. У той же час Польща змушена була визнати автономію Правобережної України, вста­новивши українсько-польський кордон по р. Горинь.

Возз'єднання Козацької України

Зазнавши невдачі у справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією напри-кін. 1667 — на поч. 1668 рр. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій: 1) сприяння реальному об'єд­нанню всіх українських земель, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир; 2) вивід московсь­ких воєвод та інших урядників з України; 3) відмова від збору податків на українських землях; 4) підтвер­дження прав і вольностей Війська Запорізького; 5) ви­знання гетьманом обох боків Дніпра П.Дорошенка. Зви­чайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об'єд­наною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.

У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П.Доро­шенка. В результаті антимосковського повстання на Ліво­бережжі, більша його частина була звільнена від мос­ковського війська. Рішучішими стали дії Туреччини, яка заявила про згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старши­ни і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну.

Після вбивства І.Брюховецького Козацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української дер­жави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Діючи рішуче, він взяв під свій контроль майже все Лівобе­режжя, розмістив у найважливіших містах свої залоги. Практично все українське суспільство підтримувало його дії, спрямовані на відновлення незалежної собор­ної Української держави. Митрополит Тукальський роз­порядився, щоб в українських церквах поминали не московського царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почали­ся невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися мири­тися зі втратою українських земель. П.Дорошенко дові­дався про вторгнення польських підрозділів на Бра-цлавщину, тому 18 липня був змушений покинути Ліво­бережжя, залишивши там наказним гетьманом Чернігів-, ського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на геть­манську булаву заявив запорізький писар П.Суховій. Його підтримували Запоріжжя, незадоволене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське хан­ство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Української держави воно втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар П.До­рошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпадається на два гетьманства.

Під турецьким протекторатом

Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, За­поріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвер­дивши пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошен­ка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату,

щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, бага­то клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запо­різьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею не­залежності козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом До­рошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П.Суховія від імені частини пра­вобережних полків новим гетьманом було проголоше­но уманського полковника Михайла Ханенка (1669 — 1674), який виступав прихильником утвердження ко­зацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супро­тивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успіш­но її грабують, плюндрують та поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політич­них противників на Правобережжі, П.Дорошенко змуше­ний був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирі­шувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викликала пасивність турецького султана щодо допомо­ги у справі відновлення територіальної цілісності Укра­їнської держави. Тому він робить ще одну спробу ло-розуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його

керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослід­ників, передбачав встановлення конфедеративного зв'яз­ку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільсько­го воєводства, Волині й Полісся — кордон мав прохо­дити по р.Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвер­дженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну бороть­бу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скром­ніші умови підданства. Вона визнала останнього право­бережним гетьманом і 2 вересня підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, за­хопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлав-щину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на поч. червня наступного року і сам виру­шив у похід на чолі 100— 120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волин­ню і частково Галичиною даЛьвова й змусили польсько­го короля 18 жовтня 1672 р. підписахи Бучацький мир­ний договір. Основними положеннями були: 1) визнан­ня Польщею Української держави «в старих кордонах». З її території виводилися всі польські залоги; 2) Поділ­ля з Кам'янцем і частина Галичини з Чортковом відхо­дили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови «статечної поведінки»; 4) Польща зобов'язува­лася сплатити Туреччині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і

надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої, яка -до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непо­коїла також поведінка Туреччини, яка почала домага­тися зруйнування в Україні фортець, роззброєння насе­лення, виплати данини тощо. Розчарувавніись у турець­кій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак перегово­ри з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Правобереж­на Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населен­ня сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобо­жанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка.

Поразка революції

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає до­вір'я українського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи сердюків, соратники і навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман'І.Самойлович. Від­правлені ними в 1674 р. на Правобережжя війська були підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вірність Москві, М.Ха-ненко добровільно здав гетьманську булаву І.Самойло-вичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом «обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулю­вати й П.Дорошенко. 19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя — об'єднати розтерзані українські землі в єдину незалежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. За­вершилася політична кар'єра великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після зречен­ня гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на

Чернігівщині, та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В 1679 — 1682 рр. служив воєводою у В'ятці, а останні роки жит­тя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. (До речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Сте-панкова, — так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політич­ним планам і намірам, завдали їй таких важких ран».

На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І.Са-мойловича. Цього не допустила Туреччина, яка прого­лосила гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницько­го (1677 — 1681). Після звільнення з польської в'язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запо­різького».

У 1677 — 1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Про­те успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він вста­новив деспотичне управління, обклав населення важки­ми податками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його самого, стративши у Кам'янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки полі­тичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчисарайським перемир'ям вона була поді­лена між Туреччиною, Кримським ханством і Москов­ською державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запо­ріжжя залишалися за Московщиною; 2) Південна Київ­щина, Брацлавщина і Поділля переходили під владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в пів­денних степах України.

Остаточний поділ України був затверджений 16 трав­ня 1686 р. «Вічним миром», який підтверджував Андру-сівське перемир'я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою: 1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чер-нігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримува­ла 146 тис. крб компенсації); 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київ­щина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділ­ля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі); 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Крим­ським ханством, вступала до антитурецької «Священ­ної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна революція 1648 — 1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям, незважаючи на величезні втрати (під час воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, пе­ реселень), які, згідно з даними дослідників, становили бл. 65 — 70 % (у Правобер Україні цей показ-

ник досягав 85 — 90 %), або 3,2 — 3,5 млн осіб від при­близно 5 млн мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в етнічних ме­жах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

Дем'ян Многогрішний

Лекція VIII

УКРАЇНА наприкінці XVII — у XVIII столітті

1. Становлення Гетьманщини. Іван Мазепа та Пилип Орлик

Після занепаду Правобережної України все більшо­го значення набуває новий політичний центр, що зорга­нізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літера­туру під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утво­рення у формі автономії в складі Московського цар­ства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Україн­ської революції. її територія в адміністративному відно­шенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжу­вала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. До­радчим органом при ньому була Генеральна старшин­ська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Геть­манщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обме­ження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні пра­ва Гетьманщини на перших порах були Малоросій­ський приказ, що відав українськими справами в цар­ському уряді, та воєводи — представники останнього на місцях.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забез­печення своїх соціальних здобутків, зміцнення відно­син з Москвою, захист автономії України. їхнім пер­шим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний (1668-1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і ти­сячі інших селян, у роки революції покозачився і за­жив неабиякої слави, дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку. Радо сприйняв повідомлення про возз'єднання українських земель під булавою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 р., після від'їзду на Правобережжя, гетьман П.Дорошенко за­лишив Многогрішного на Лівобережній Україні наказ­ним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П.Дорошенка, який порадив за­хищатися своїми силами, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини стар­шини і православного духовенства, особливо архиєпис-копа чернігівського Л.Барановича, примусили Д.Мно­гогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глу­хові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московсь­кому цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які ска­совували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б.Хмель­ницького, але зі значним обмеженням української авто­номії: 1) московські воєводи залишалися в п'яти укра­їнських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) коза­цький реєстр становив ЗО Тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними дер­жавами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незва­жаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667 р., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, по­ступово послаблюючи політичну роль козацької стар­шини, без якої проводив переговори, сам надавав і відби­рав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв'язки з П.Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської вер­хівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зно­сини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засу­джено до смерті. Уже під катівською сокирою Д.Много­грішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув'язнено в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д.Многогріш­ного було звільнено, після чого він певний час перебу­вав на військовій службі в Забайкаллі. У 1696 р. по­стригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Іван Самойлович

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д.Мно­гогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672 — 1687). Царські представники по­новили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й стар­шинської ради висилати посольства до іноземних дер-

жав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди стар­шинської ради чи вироку військового суду; 5) Скасо­вувалися компанійські полки, що були реальною військо­вою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином свя­щенника, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офі­церів для дітей старшини, усі питання вирішував зі стар­шинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердили­ся державні форми Гетьманщини, що проіснували май­же ціле століття. І.Самойлович, безперечно, був україн­ським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І.Брюхо-вецького і взяв участь у повстанні проти засилля мос­ковських воєвод в Україні. Він вважався добрим полі­тиком й адміністратором, але, за словами історика Д.До­рошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вима­гав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав пе­ред московським урядом на війні з правобережним геть­маном. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголоше­ний гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р.

Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими союзника­ми витіснили з Правобережжя турки. У 1679 р. за на­казом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому можливо­сті черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого майже вся Київщи­на перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти пе­редачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке зали­шалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Про­те навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдово-лена користолюбством гетьмана, роздачею посад за ро­динним принципом, підпорядкуванням, що було ним схвалено у 1685 р. української церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблювали значні ба­гатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення по­живитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойло­вича звинувачували у прагненні відірвати Гетьман­щину від Московії, зв'язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія — чернігівського полковника, якого по-звіря­чому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша час­тина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

Іван Мазепа

Після арешту І.Самойловича в князя Голіцина відбу­лася нарада з козацькими старшинами, на якій було домовлено, що новим гетьманом стане І.Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв'язки з Голіциним, а також що всі учасники проти Самойло-вича будуть підвищені в рангах. 25 липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Харківська обл.) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 — 1709), який присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну, соціаль­ну та зовнішню політику України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприя­ти виконанню численних царських заборон. Він поз­бавлявся права усувати з посади без царського дозво­лу вищу старшину, а старшина — скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася нагля­дати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) за­боронялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкри­ваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати ЗО тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) в гетьман­ську столицю — Батурин вводився московський стрі­лецький полк; 5) українським купцям «под жорстоким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законо­давчо формулювалася вимога злиття українського на­роду з московським, для досягнення чого рекомендува­лося заохочувати змішані шлюби.

Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України — народив­ся бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві. Протягом 1656— 1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дип­ломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мо­вами). У 1659—1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоруг­ви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у пе­реговорах між гетьманами Дорошенком та Самойло-вичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отама­ном Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазе­па посів посаду генерального осавула в уряді лівобе­режного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Московією, Крим­ським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дво­рянства — зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщи­ни двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспіль-

ства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика

гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут формувалися ідеї, які визна­чали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику. За допомогою І.Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можли­востей користуватися благами освіти». Чимало моло­дих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі — т.зв. козацькому барокко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві {зруйнована у 1934 р.) та дзвінницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. — обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру. Допоміг І.Мазепа запорожцям вибу­дувати нову церкву в Січі. Загалом, протягом 1687 — 1706 рр. завдяки І.Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

І.Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну бібліотеку. Підтриму­вав творчість Д.Туптала, С.Яворського, І.Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його гетьману­вання припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду віршів.

Відносини з Москвою

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Мос­квою. Вже на початку свого правління він, підписуючи «Коломацькі статті», відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею мо­нарха фактично мала стати повністю залежною від ньо­го областю «их царского величества самодержавної! держави». Але, пам'ятаючи трагічний кінець гетьману­вання Многогрішного та Самойловича, І.Мазепа і ко­зацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосун­ки, що тривали бл. 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомо­гу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фор­теці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирі­шальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економіч­них інтересів. Проте війна з турками і татарами затягу­валася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося гос­подарство, а головне — Україна втрачала незалежність і втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викли­кало невдоволення діями гетьмана, якого стали нази­вати «вітчимом» України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольни­цю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної вій­ськової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріж­жя і почав агітацію проти Москви й гетьмана Мазепи.

У 1692 р. він за підтримки татар організував повстан­ня. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі П.Іваненка Січ розірвала зв'язки з тата­рами і почала переходити на бік гетьмана.

Спроби возз'єднання України

Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануван­ням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антиполь-ське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом. Польські загарбни­ки жорстоко.розправлялися з повстанцями й мирним населенням. їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних операцій було страчено бл. 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700™ 1721), яка велася між Москов­ською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У став­ленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещин-ського, другий — підтримав чинного короля Августа II і спільно з Московією продовжував боротьбу зі швед­ською агресією. За таких умов інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаю­чись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив ви­користати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії і

підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і ви­слав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке вій­сько на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Право­бережжя. До кін. серпня воно дійшло до Львова, а на поч. жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про возз'єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину за­думатися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зу­божіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військо­вих укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєн­них дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з ко­заками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської

армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його най­ближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьман­щини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чи­ном, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі за­гибель. У разі успіху Карла XII українські землі ста­ли б здобиччю його союзника польського короля С.Ле­щинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Стар­шина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про май­бутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясу­чи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому геть­ман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посе­редництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на геть­мана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про най-потаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ло-миковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лу­бенський — Д.Зеленський, миргородський — Д.Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була вису­нута головна вимога — незалежність Української дер­жави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському на­родові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гер-брм Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був за­вернути в Україну для відпочинку та поповнення при­пасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетво­рення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьма­на. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднан­ня зі шведами гетьман привів лише 4 —6-тисячне вій­сько. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони не­одноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання стар­шині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Менши-кову захопити гетьманську столицю Батурин, де збері­галися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70 — 80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб від-лякати українське населення від спілки зі шведами.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрад­ника Батурином, московити вчинили нещадну розпра­ву над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Украї­ні почалося винищення прихильників гетьмана. Протя­гом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запі­дозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли про­щення всім, хто знову повернеться під владу москов­ського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазна­ли поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськи­ми політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Свято-юрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослід­ника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною полі­тикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селя­ни й міщани більше дбали про захист власних еконо­мічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали голов­ного винуватця у погіршенні свого становища у ко­зацькій старшині, насамперед у гетьмані та його ото­ченні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й

захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по мож­ливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосков-ського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головними скла­довими поразки. Однак, незважаючи на невдачу геть­мана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчи­нок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність Украї­ни для майбутніх поколінь.

Пилип Орлик

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового ота­мана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом — у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті — «Пакти і Консти­туцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали прин­ципи конституціоналізму в політику й правову прак­тику) , став свідченням передової української суспіль­но-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представ­ників генеральної і полкової старшини, генеральних рад­ників (депутатів), які обиралися по одному від кож-

ного полку, а також послів- від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб із наступним затвер­дженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлював­ся строгий розподіл між державною скарбницею й осо­бистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених стар­шиною земельних маєтків, та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я прого­лошувалося державною релігією, а також передбачала­ся автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широ­кий план визволення України, уклавши союз зі Шве­цією {шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допо­міжним корпусом він рушив в Україну. На Правобереж­жі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропад­ського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою та­тарських союзників, які почали грабувати місцеве на­селення. Тому він змушений був відступити та повер­нутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підпи­сання у 1713 р. Андріанопольського миру між москов­ським і турецьким урядами П.Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впро­довж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Ту­реччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформа­цію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких назива­ли в Європі апостолами Української незалежної дер­жави.

2. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна ліквідація

Після перемоги над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо раніше у зарубіжних джерелах та на картах північно-східні землі здебільшого назива­ли Московщиною або Московським царством, то тепер він урядово закріпив і поширив у вживанні назву «Ро­сія». Було навіть видано наказ московським послам у різних країнах, щоб за кордоном Московське царство називали Російським. Після закінчення Північної війни і прийняття в 1721 р. Петром І титулу імператора за Росією було встановлено офіційну назву «Російська імперія». Тоді Гетьманщину почали офіційно назива­ти Малоросією, а згодом (1796) на цих землях створи­ли Малоросійську губернію.

Іван Скоропадський

Після об'єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став старий і безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виконував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерально­го бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з «Просительними статтями» —, проханням про підтвердження прав і вольностей Геть­манщини. У відповідь були прислані т. зв. Решетилів-ські статті, які ще більше посилювали залежність Украї­ни від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя забо­ронялося змінювати старшину, надавати і відбирати ' маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козаць­кого війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під коман­дуванням російських генералів, а гармати, забрані цар­ськими воєводами у Батурині, залишалися за росіяна­ми як військовий трофей. Водночас із відповіддю гетьма-

нові цар призначив при ньому свого наглядача — мініс­тра Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російсько­го кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке зав­дання порятунку автономних прав України, які Моск­ва намірилася звести нанівець. Адже після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. Царська політика супроти Украї­ни (аналогічно поводили себе і всі наступні самодер­жавні імператори Росії, з більшою чи меншою жор­стокістю і фанатичною впертістю) передбачала такі основні заходи.

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попердній устрій Гетьманщи­ ни, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд. Він штучно підігрівав антагоністичні протиріччя між гетьманом і полковниками, старшиною і народом; призначав на важливі посади чужинців; підтримував тих українців, які лояльно ставилися до його політики. Царська система підриву влади украї­ нського гетьмана яскраво відображена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпе­ ки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати про­ хань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходи­ ти з доносами... Треба, щоб в усіх полках були полков­ ники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і пол­ ковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».

2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч українців спроваджувалися царським урядом на тяжкі примусові роботи — копання каналів навколо Ладозь­ кого озера, будівництво на фінських болотах нової росій­ ської столиці СанктгПетербурга, спорудження фортифі­ каційних укріплень понад Каспійським морем тощо.

225

Вони змушені були воювати в Білорусі, Литві, Ліфлян­дії і Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як прави­ло, залучалися фізично здорові й економічно забезпечені козаки та міщани. З них додому поверталося 30 — 60 %, інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу, адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей.

3. Руйнування України як самостійного еко­номічного організму і поступове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі частіше міс­цевим купцям і торговим людям заборонялося займа­тися торгівлею не тільки з закордоном, а навіть із За­поріжжям. За порушення таких указів жорстоко кара­ли і засилали до Сибіру. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося перекупо­вування різноманітних товарів лише у російських куп­ців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко цен­тральною владою визначались торги, ярмарки, особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. З 1719 р. товари з України експортували тільки через Ригу та Архангельськ — під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встано­влював російський уряд. Отже, фактично була скасова­на вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швид­ке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб, 1723 р. — 85,9 тис, а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Три­вожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Ма­зепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагну­ли впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала україн­ську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні «лихих» мідних грошей, щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й зосереджувалися у державній скарбниці.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямо­вано звужувалося вживання національної мови (особ­ливо в офіційних установах, великих містах і т.д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було забо­ронено друкувати всі інші книги, крім церковних, здо­буття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. За нака­зом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студен­тів Києво-Могилянської академії, які були родом з укра­їнських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилюва­лася залежність української церкви від московської патріархії, що викликало невдоволення і протест не тіль­ки серед українського духовенства, а й серед мирян. Починаючи з 1721 р., навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщи­ни було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722 —1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові й скла­далася із 6 російських урядовців, прокурора та канце­ляристів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. На неї покладалося ряд функцій, реалізація котрих фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, яку він ще мав: 1) Малоросійська колегія мала наглядати за діяль­ністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, вста­новленням і стягненням податків до царської казни, про­віанту для російської армії та її розквартируванням в Україні; 2) контролювала роботу Генеральної військо­вої канцелярії, роздачу земельних володінь офіцерам і старшинам; 3) була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.

Підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемір­но пояснювалося піклуванням Москви про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і по­мер влітку 1722 р.

Павло Полуботок

Данило Апостол

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського пол­ковника Павла Полуботка (1722—1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 р., але через недовіру Моск­ви його кандидатура була відхилена. Ставши наказ­ним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганіза­цію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправ­лятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з про­ханням розпустити Малоросійську колегію та віднови­ти гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив по­вноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його одно­думців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештува­ти та ув'язнити у Петропавлівській фортеці. Частина з них, у т. ч. й сам Полуботок, померли під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч! 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

У народній пам'яті П.Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду на­ціональної гідності кинув звинувачення в обличчя росій­ському самодержцеві. Збереглася легенда про те, що перед смертю П.Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного судді, Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом».

Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готу­ючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось вти­хомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. її несподіваним тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний регент малолітнього царя Петра II, власник величезних маєтків у Гетьманщині і запеклий ворог українського автоно-мізму. Він виступив із критикою Малоросійської коле­гії, яка обклала податками його маєтності в Україні, й у 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозво­ливши місцевому населенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргородський полковник Дани­ло Апостол (1727—1734). Він походив з козацько-стар­шинського роду Полтавщини, соратник І.Мазепи, за участь в опозиційному русі був ув'язнений разом з П. Полуботком.

Д.Апостол після обрання його гетьманом подав пе­тицію про відновлення державних прав України на ос­нові «статей Б.Хмельницького». У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище ТтМШЩИЯИ ~ Т, Зд. Рішительні Пункти. Вони знач­но обмежували гетьманську владу і політичну автоно­мію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випадків, коли це стосува­лося прикордонних проблем із Польщею і Кримським ханством. Під час війни він підпорядковувався росій­ському фельдмаршалові, а не цареві як раніше; 2) кан­дидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар; 3) вищою судовою апеляційною інстанцією мав бути Генеральний суд, до складу якого поряд з трьома українцями входило стільки ж росіян; 4) усувалися обмеження в торгівлі з іноземними куп­цями, але мито за імпортовані товари йшло до царської скарбниці; 5) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, все-аки в цих умовах Данило Апостол шукав можливості іля організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, знач-ю зменшив кількість росіян в адміністрації, підпоряд-сував собі Київ, обмежив до шести число російських юлків в Україні. Значну увагу гетьман приділяв купе-гько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній тору української державності, зробив спробу покінчи-ги із землеволодінням російських вельмож і чиновників, зидавши указ про матеріальне сприяння тим, хто бажав зиїхати з України. Успішними були заходи Д. Апосто­ла щодо повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. змушені були проживати на території Крим­ського ханства, і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

«Правління Гетьманського Уряду»

Після смерті Д.Апостола нова імператриця Анна Іва­нівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою «Правління Гетьманського Уряду» (1734—1750). Він складався із трьох представників української старши­ни і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О.Шаховський, а після нього — князь І.Ба-рятинський. Вони отримали таємні інструкції поши­рювати думку про неефективність гетьманського прав­ління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці збли­жувалися з росіянами через змішані шлюби, але в жод­ному разі не допускати подібних зв'язків із правобе­режними українцями, поляками чи білорусами. Росій­ська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, намага­лася знищити місцеве самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на росій-

сько-турецьку війну 1735—1739 рр., де загинуло 34 тис. українців. Великим лихом для Гетьманщини стало та­кож поширення на її території діяльності «Таємної канцелярії» — попередниці ЧК-НКВД-КГБ, яка чини­ла насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

Кирило Розумовський

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно по­вінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій пере­конав імператрицю розпустити «Правління Гетьман­ського Уряду» і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750—1764). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом, завдя­ки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав німецьку, французьку й латин­ську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом Петербурзької академії наук.

Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справа­ми і зносини з нею на деякий час були передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено за-гальноімперську митну систему. Царський уряд відмо­вив гетьманові у праві на власний розсуд призначати полковників та мати дипломатичні зносини з уряда­ми зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було вве­дено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обов'язко-

вого навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Бату-рині. У 1760 р. гетьманським універсалом запровадже­но новий порядок судочинства, згідно з яким Генераль­ний суд очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запро­ваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на право власності). Роз­гляд дрібних суперечок рядових козаків і міського на­селення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти. Загалом судова рефор­ма відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Зокрема, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював цар­ський указ 1752 р. про заборону перетворювати україн­ців на хлопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка перетворилася, подіб­но до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії до влади прийшла Катери­на II, К.Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьман­щини, дозволити скликання українського шляхетсько­го сейму на польський зразок. К.Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в україн­ських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьман-

ського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу» про звільнен­ня К.Розумовського від гетьманства. Про вибори ново­го гетьмана у маніфесті не згадувалося.

Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імпера­триця Катерина II вирішила повністю покінчити з ав­тономією України. У 1764 р. було відновлено Малоро­сійську колегію (1764 — 1782) на чолі з генерал-губер­натором графом П.Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української авто­номії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. ко­заків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначало­ся, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повер­нення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використо­вував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 рр. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В осно­ві цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом сво­боди і незалежності, й надалі залишатиметься гальвані-затором антифеодальних виступів українського селян­ства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кіль­кості населення, а основне — великі потенційні можли­вості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього

очо

233

устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив за-гальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців пере­бувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточи­ли Запорізьку Січ. Перевага російських сил була без­перечна й запорожцям довелося здатися без бою. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старши­ни. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишев-ського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастир­ської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вель­можами, а решту передали німецьким і сербським коло­ністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три сто­ліття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збирали­ся втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запо­різької Січі впала остання твердиня українських тра­дицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасову­вати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губерна­торство. Частина українських земель відійшла до Ново­російської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросій­ську колегію, яка за даних умов була елементом україн­ської автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові уста-

нови. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерій­ських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. До­шкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті куль­турні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьман­щину було перетворено на російську колонію. Україн­ська провідна верства, задобрена імператорською «Жа­луваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівню-валася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таєм­но заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відно­вити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істот­но не впливали на загальну ситуацію.

3. Суспільно-політичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Західної України

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України — Лівобережжя. Поруч із нею жили своїм життям Слобідська, Південна, Правобережна та Західна Україна.

Слобожанщина

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва по­ходить від найпоширеніших населених пунктів — слобід і <<вільного» становища населення — свобод), має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені про­стори, названі «Диким полем», які охоплювали терито­рію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі

Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюн­друвала і знелюднила у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після не­вдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася пер­ша масова колонізація Слобідської України. Нова хви­ля еміграції була після Берестецької поразки в 1651 р., а згодом — у роки Руїни.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські кордони від та­тарських нападів, зберігаючи таку ж військову орга­нізацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова старшина скла­далася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хо­рунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобо­жанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встано­вився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською була­вою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався вклю­чити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно^-, царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Вигов-ського та П. Орлика. Усіх слобідських козаків залуча­ли до азовських походів, у 1708-1709 рр. - до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозько­му каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобід-

ських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землеробство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, зали­шалися вільні простори, які могли обробляти всі ба­жаючі. Ці землі називалися «займанщиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобід­ська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він об­клав населення податком, впровадив обов'язкову вій­ськову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кро­ком на шляху поступової ліквідації автономії Слобо-1 у жанщини став царський указ від 23 грудня 1732 р.Г Були обмежені права слобідських полковників та стар­шини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'я­зане з гетьманською Україною. Діти слобідської козаць­кої старшини і навіть простих козаків вчилися у шко­лах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській ака­демії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді -Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширю­валися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом пере­несену до Харкова. Вона була подібна до Київської ака­демії. Поширеною була народна школа. Зразком куль­турної єдності обох українських земель може служити

діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди, який однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внес­ку в українську політичну історію, то у літопис куль­турно-національного розвитку України вона вписала важливі сторінки.

Південна Україна

Впродовж століть південні землі України перебува­ли під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Лише у першій пол. XVII ст. завойовники понад 75 разів вторгалися в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Без сумніву, це призводило до значного скорочення кількості населення, загрожу­вало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетними ватажками Д.Байдою-Вишневецьким, П.Сагайдачним, І.Сірком та багатьма ін. За підрахун­ками історика Д.Яворницького, лише І.Сірко вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х рр. XVIII ст., згідно з Білгородським догово­ром між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьо­му краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках кра­щої долі, втікали українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слобода­ми, а з сер. XVIII ст. царський уряд створював із пере­селенців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєдна­но чимало земель Запорізької Січі.

На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села, освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (За­поріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних

копалин розвивалася промисловість краю. Значним районом, де добували вугілля, поступово ставав Дон­бас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколає­ва і Херсона будували військові й торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої пол. XVIII ст. домінуючим фактором політики Катерини II була анек­сія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загаль-ноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забез­печивши повний контроль над північним Чорномор­ським узбережжям.

З 1780-х років почалася нова колонізація Півдня. Тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.

Правобережжя

На Правобережній Україні велася довголітня гостра національно-визвольна боротьби проти Польщі, Мос­ковщини, турків і татар. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було перетворене на без­людну пустелю. Козацький літописець С.Величко пи­сав про Правобережну Україну: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Льво­ва, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали при­становищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...»

Наприкінці XVII ст. територію правобережного По­дніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кіль­ка козацьких полків, які згодом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на поч. XVIII ст. очо­лив визвольний рух на Правобережній Україні. Тоді за

Правобережжя боролися три сили: повстанці на чолі з Семеном Палієм, Польща, яка жорстокими репресіями намагалася придушити повстання, та гетьман І.Мазепа з лівобережними козаками. У складній боротьбі пере­могу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об'єднав Правобережжя з Гетьманщиною.

У 1714 р. за польсько-турецьким договором Право­бережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель поль­ськими магнатами. До сер. XVIII ст. бл. 40 магнатських родин, вигнаних у 1648 р., заволоділи 80 % території Правобережжя. На цих землях встановлювали шля­хетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У фео­дальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втра­чали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри. З поч. XVIII ст. на право­бережних землях розгортається народна боротьба про­ти соціального і національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк, гайде — гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селяна­ми, козаками, міською біднотою.

Перше велике гайдамацьке повстання у Правобе­режній Україні відбулося в 1734 р. Найбільший гайда­мацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці оволо­діли Вінницею, іншими містами. На Брацлавщині дія­ли загони М.Гриви, Медведя, М.Моторного. Гайдама­ки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спа­лювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вда­лося придушити цей народний виступ.

Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У гайдамацький рух влилися попов­нення із запорізьких козаків. Найвідомішими ватаж­ками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І.По­доляка та багато ін. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали

в облогу великі замки. Вони захопили Умань, Вінни­цю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з'явилися також на Лівобережній Україні. Проте і цьо­го разу повстання було розгромлене силами шляхет­ської Польщі й царської Росії.

У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух на Пра­вобережжі не тільки не припинявся, а й переріс у вели­ке визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запо­різький козак Максим Залізняк. Виступивши з уро­чища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріп­леної фортеці. Магнат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі із сотни­ком Іваном Гонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на боротьбу з гнобителями козац­тво, численних селян з Білорусі, Молдавії, Литви і Поль­щі, які втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Боднаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян, які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. пов­станці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші насе­лені пункти. Повстання, охопивши Київщину, переки­нулося на Поділля і Волинь. У червні-липні на Право­бережжі діяло бл. ЗО повстанських загонів. Вони кон­тролювали значну територію, створюючи органи са­моуправління.

Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І.Ґонту та його найближчих спо­движників. М. Залізняка царський суд після тортур зас­лав на каторгу у Сибір. Образи героїв-гайдамаків на­завжди закарбувалися у народній пам'яті.

9Л1

Західна Україна

Освіта

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь впродовж століть були під польським поневоленням. Тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки (від лат. орге$вог — порушник, знищувач). До них при­єднувалися селяни, наймити, міська біднота. Най­більшого розмаху рух опришків набрав у ЗО — 40-х ро­ках XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом май­же десяти років був грозою для польської шляхти й урядовців. Його загони діяли на території майже всьо­го Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині і в За­карпатті. Вони громили шляхту й орендарів, роздава­ли панське майно бідноті. Опришків підтримували се­ляни, а ватажок О. Довбуш, який загинув від кулі пан­ського найманця у 1754 р., став національним героєм.

Незважаючи на успіхи Речі Посполитої в приду­шенні національно-визвольного руху на правобереж­них та західноукраїнських землях, її власні підвалини теж €ули розхитані. Польщу роздирали соціальні і національні внутрішні суперечності — вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі По­сполитої в останній третині XVIII ст., в результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завер­шувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

4. Культура'України у другій половині ХУП-ХУШ ст.

Український народ створив і виплекав високу й роз­маїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. Цікаві записи про вра­ження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який у сер. XVII ст. су­проводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 рр. побував в Україні. У розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти. «Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П.Алеппський, — і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти».

У другій пол. XVII — сер. XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилян-ський колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був пере­творений у Києво-Могилянську академію. Цей навчаль­ний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не по­ступалася перед вищими навчальними закладами За­хідної Європи. Навчання у ній мало переважно загаль­ноосвітній характер: тут викладали математику, меди­цину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

Багато учнів академії у подальшому стали видатними діячами науки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політичні діячі: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г.Сковорода, Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д.Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: О.Безбородько, Л.Тро-щинський та ін. Деякий час тут навчався М.Ломоносов.

У першій пол. XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки України, а й Росії. Протягом цього часу вихо­ванці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельсь­ку, Суздалі та інших містах; на зразок Київської ака­демії були засновані колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну й артиле­рійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на пере­творення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

У другій пол. XVIII ст. освіта українського населен­ня була занедбана, більшість дітей простого люду зали­шалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські шко­ли. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні учи­лища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катерино­славі. Навчали в школах та училищах російською мовою. Крім того, існували василіанські школи, де навчали­ся діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський орден василіан ство­рив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих школах існували дяківки, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

Література

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відо­мих поетів. Це О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г.Ско­ворода. Тут навчався Іоаникій Галятовський, який

був одним із найталановитіших українських вчених другої пол. XVII ст. Його публіцистичні твори та підруч­ники з риторики відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської академії.

Колишній учень академії Інокентій Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як пись­менник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Г.Смо-трицького, С.Зизанія, Х.Філалета, Острозького Клірика, М.Смотрицького, З.Копистенського, анонімна «Пересто­рога», в якій дано гідну відповідь на звинувачення ка­толицьких та уніатських авторів, обгрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив М.Андрелла. Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена в літературі другої пол. XVII ст. (Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Са-фанович, В.Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвинув К.Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учительного..,» (1619) і «Перла многоцен-ного» (1646).

В кін. XVI — на поч. XVII ст. зароджується драма­тургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У віршах про події Національно-визвольної революції 1648—1676 рр. «Ви­сипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельниць­кому...», «Українонько, матінко моя» оспівано перемо­ги над польською шляхтою. Під впливом народної пісен­ності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього минулого. Вини­кають козацькі літописи — своєрідні історико-літера-турні твори, в яких поряд з історичними даними міс­тяться різноманітні фольклорні матеріали, народні опо­відання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 рр. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного ха­рактеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст. Український старшинський літо­писець Самійло Величко — автор літопису, який дато­ваний 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол. XV до поч. XVIII ст. У літописі"обґрунто-вується визвольна боротьба українського народу 1648 — 1676 рр., славиться Б.Хмельницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «укра­їнський народ» як територіально і національно уста­лені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мадрівних дяків мали бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична літера­тура, що була кроком вперед, порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних віршів спря­мована проти експлуататорів. У них викривалися не­справедливість і хабарництво судей, сваволя панів, пияц­тво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описувалися події, що хвилювали сучасників, зо­крема Національно-визвольну революцію 1648—1676 рр. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислите­ля і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774), філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753 — 1785) він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому су­спільства. «Мой жребий з голяками» — це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального суспільства.

Із сер. XVIII ст. прискорився перехід до нової україн­ської літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літе­ратуру все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревсько­го «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціаль­ного і національного гноблення, що його зазнавав ук­раїнський народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, ЇЇ витісняли із важливих сфер су­спільного життя.

Книгодрукування

Велике значення для розвитку й поширення культу­ри мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Украї­ні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та ін.

Провідне місце в розвитку книгодрукування посіда­ли Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкін. XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близько­го Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розви­валося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Дом-жива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Крем'янецької друкарні — три (1638). Перемишль­ське братство отримало королівський дозвіл на засну­вання друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об'єктивними причина­ми невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукуван­ня переконливо свідчить про інтенсивність культурно­го життя і наявність широкого кола людей, які розумі­ли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня на­селення, книги стали важливим засобом розвитку ук­раїнської культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Украї­ні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відпо­відала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визво­лення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея IIлетенецького. Тут побачили світ два не­великі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана мону­ментальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменни­ки того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський,

Памво Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначні­ших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке

містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східно­слов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х ро­ках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні дру­карні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визволь­ної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'я­заний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лав­рою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що сто­суються гетьманства Ю.Хмельницького.

Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши­рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчаль­ної, полемічної, а також історичної і художньої літера­тури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноб­лення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та ін­ших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здій­снюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі пе­решкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі дру­кування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Музичне мистецтво

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луць­ка, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії ви­кладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійни-ми ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголо­сий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньов-ський). Партесний спів під назвою «київський» поши­рився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні осно­ви партесного співу узагальнив український компо­зитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культу­ра України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Ка­м'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична куль­тура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий вне­сок у розвиток національної музичної культури зро­били вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської

музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщиць­ких маєтках розвивалася світська музика. Багаті по­міщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народно-пісенної твор­чості почала зароджуватися і поширюватися пісня-ро-манс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переко­нання, морально-етичні та художні принципи відбива­лися у кращих зразках української народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відобра­ження життя селянства, масові народні рухи, викли­кані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлаць­ких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Оле­ксу Довбуша, Швачку.

Бідність і непщстя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та при­казках.

Театр

На 70-ті рр. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що грунтував­ся на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми вели­коднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етап­ною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Ко-ниського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Дов-талевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Ми-лость Божия...», поставлену вперше 1728 р., що про­славляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та по­літичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй

п'єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтерме­дії — гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів, козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і т.ін. Висо­кий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736), «Вла-стотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Вос­кресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр — вертеп. Авторами й акторами верте­пу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київ­ської академії. Вертепна драма та інтермедії готували ґрунт для розвитку комедії в українській літературі

XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виника­ти професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1783 —1784 рр. — постійне приміщення театру у м. Дубні, тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с. Ко­зацькому на Черкащині (1798 — 1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с. Основі, нині м. Харків (1799 — 1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придвор­ний театр К.Розумовського, в Тульчині (Вінничина, 1784—1798) — театр С.Потоцького. У 70 —90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Архітектура і будівництво

Архітектура й будівництво у другій пол. XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, само­бутній народній основі. Українські архітектори запо-

зичували й творчо застосовували прийоми стилю ба­роко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Сірієць архідия­кон П.Алеппський згадував, як вони з антіохійським патріархом Макарієм їхали Україною в сер. XVIII ст.: «Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі, спору­дили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви... Церкви одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іко­ностаси, тябла й ікони одні від одних кращі й доско­наліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».

На селі і, значною мірою, в містах як будівельний ма­теріал використовували переважно дерево. Саме з де­рева будувалися хати селян, міщан, козаків, часто й бу­динки козацької старшини, сільські церкви. У містах найчастіше споруджували будови з цегли й каменю: гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, мо­настирі, церкви. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщи­ни, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. пере­бувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Старо-дуб та інші, інтенсивно розбудовувалися.

Одним з найяскравіших періодів у архітектурному будівництві було XVIII ст. Глибоко самобутня україн­ська барокова архітектура цього часу виразно прогля­дається у Покровському соборі у Переяславі — Хмель­ницькому (1704 — 1709), Покровській церкві у Києві (1766), Преображенській церкві у Великих Сорочин-цях на Полтавщині (1732), а також Ковнірівському корпусі у Києво-Печерській лаврі (1744—1745) будів­ничого Степана Ковніра.

Велику увагу приділяють зведенню громадських буді­вель, ратуш з високими вежами і багатим декором (ра­туша у Бучачі на Тернопільщині (1751) архітектора Б.Меретина), житлових будинків та палаців козацької старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві (1752—1756) архітектора П.Неєлова, будівництво закін­чив С.Ковнір). Дуже поширене будівництво церков, мо­настирів, дзвіниць, келій, духовних навчальних закладів.

Постав ряд ансамблів — Почаївська лавра (XVII — XVIII ст.), колегіум у Кременці (1731 — 1743) архі­тектора П.Гжицького, собор св. Юра у Львові (1746 — 1762) архітектора Б.Меретина, що позначені рисами пізнього бароко. У 20 —50-х роках XVIII ст. в архітек­турі зріс вплив народних елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у творчості В.Растреллі (Андріївська церква (1749—1753), Марийський палац (1750-1755) у Києві).

У взаємозв'язку розвивалися дерев'яна і кам'яна архітектура в культовому будівництві. У дерев'яній архітектурі, зокрема, виділяється кілька регіональних шкіл: волинська, галицька, подільська, гуцульська, бу­ковинська.

З кін. XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі кла­сицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціо­нальність з античністю. Провідне місце тоді зайняло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі: Херсон (1778), Севастополь (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місце­вості виникли своєрідні типи палацової архітектури: маєтки Шидловського в Мернику на Харківщині (1776 — 1778) архітекторів П.Ярослівського, О.Паліцина; Рум'янцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті роки XVIII ст.) архітекторів І.Бланка, М.Мос-ципанова; палац К.Розумовського в Батурині на Черні­гівщині (1799—1803) архітектора Ч.Камерона. У садово-парковому мистецтві відчувається перехід від регуляр­ного планування, т. зв. французьких парків, до ландшафт­ного — парків англійських («Софіївка» в Умані на Чер­кащині (1796—1805) інженера Л.Метцеля).

Образотворче мистецтво

В образотворчому мистецтві другої пол. XVII — XVIII ст. знаходили відображення патріотизм і гу­манізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова декоративність по-

єднувалася з реалістичним зображенням світу та на­ціональними традиціями. В Україні утворюються нові художні осередки: жовківська школа художників, чер­нігівська, новгород-сіверська та ін.

Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сень-кович, М.Петрахнович, С.Корунка, І.Руткович. Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став пор­трет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малюва­ли з натури або посмертно. Загалом портрет набув оригінальних форм, був позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Кра-совської» роботи О.Ляницького, епітафіальний «Пор­трет С.Жоравко» (1697) роботи І.Паєвського), висо­ким мистецьким рівнем, використанням прийомів баро­ко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського графічного мистецтва пов'язані з творчістю художників О. та Л.Та-расевичів, І.Щирського.

В одному стилістичному напрямі з малярством роз­вивалася й скульптура. Нею оздоблювали споруди, зок­рема Успенську церкву у Львові, будинки багатьох феодалів і заможних міщан.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням у скульптурі та живопису ідей просвітительства церковно-релігійна те­матика відходить на другий план. Українське мистец­тво поступово звільняється від середньовічних канонів та набуває світського характеру. Великими майстрами українського живопису були Д.Левицький, А.Лосенко, В.Боровиковський. Поряд із творами митців тоді набу­ли поширення народні картини із зображенням леген­дарного козака Мамая.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов'язане декоративно-ужиткове мистецтво — один з важливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували ре­алістичні традиції минулого, розвивали такі види мис-

тєцтва як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис.

У побуті українських селян широко використову­валися художні тканини. Колір і характер малюнка у кожній місцевості були різними. Неоднаковими були й орнаментальні композиції та кольорове вирішення виробів. Досить інтенсивно розвивалося килимарство з різноманітними — рослинним (Полтавщина), геомет­ричним (Буковина, Гуцульщина) — орнаментами.

Одним з найбільш поширених видів народного мис­тецтва стала вишивка, що відзначається чіткою компо­зицією, різноманітною технікою виконання хрестиком, мережкою, низзю, гладдю. Для вишивок Галичини, За­карпаття, Буковини характерні геометричні узори, на київських, полтавських, чернігівських переважає рос­линний орнамент. Різними за образним і орнаменталь­ним рисунком, мотивами були кролевецькі, богуславські, волинські, прикарпатські рушники.

Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гут-ного скла, з якого виготовляли посуд, підсвічники, люст­ри. Побутову українську кераміку випалювали на Пол­тавщині, Київщині, Гуцульщині. Серед виробів — ке­рамічний посуд, кахлі для облицювання печей, іграшки. Розвиток індустріального суспільства в Україні су­проводжувався складним протиборством різних суспіль­но-політичних течій, тенденцій, появою зденаціоналізо­ваних українських підприємців та інтелігенції, що до­помагали російським колонізаторам визискувати укра­їнський народ. За таких умов передова література, осві­та стають засобом ідейно-політичної боротьби, важли­вим чинником пробудження та розвитку соціальної і національної свідомості. Свідченням цього було зро­стання у другій пол. XVIII ст. інтересу до вивчення етнографічних особливостей українського народу. Мате­ріали про Україну та українців містять праці А.Чепи, М.Антоновського, І.Георгі, В.Рубана. Культура і побут українців висвітлювалися у літописах Самовидця, С.Ве-личка, Г.Грабянки. У 177/ р. в Петербурзі надруковано першу працю з української етнографії — «Опис весіль­них українських простонародних обрядів» Г.Калинов-ського, у 1798 р. у Москві видано книгу Я.Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво».

Лекція IX

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII — XIX століття)

1. Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожан­щині. Нові зміни політичного ладу на частині україн­ських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполи­тої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлав-щина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна "Волинь. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинила­ся під владою імперії Романових.

Адміністративний поділ

У 1796 р. було проведено зміни в адміністративно­му устрої України: Лівобережжя перетворене в Мало­російську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання в 1812 р. Бессарабії було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з

257

Херсонською, Катеринославською і Таврійською губер­ніями та Бессарабською областю. У лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830—1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернатор­ство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли гене­рал-губернатори, які користувалися майже необмеже­ною владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та «Литовського Ста­туту» в 1840 р. поклало край неросійському судочин­ству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Пра­вобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, на­щадків козацької старшини, все більше поширювалася «малоросійська ментальність». Царський уряд розгля­дав Україну як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних дер­жав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в дер­жавній політиці почали визрівати ще за часів Катери­ни II — німкені за походженнням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи ро­сійський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної на­родності С.Уварова, заснована на тріаді «православ'я, самодержавство, народність», що стала символом реак­ційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.

Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювали російською мовою. Русифікаторська по-

літика, особливо в галузі освіти, посилилася після приду­шення польського визвольного повстання 1830 — 1831 рр. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.

Безумовно, репресивним актом у цьому плані стала резолюція зборів Державної ради, у якій йшлося «про посилення російської мови в училищах західних гу­берній». Це рішення витіснило українську мову як одну з основоположних національних ознак із навчальних закладів і адміністративних установ.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських по­міщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї україн­ських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь Украї­ни. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, оста­точно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, роз­міром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були по­міщицькі та державні селяни. Численну категорію ста­новили козаки і селяни, перетворені у військових посе­ленців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків — бл. 40 % насе­лення українських земель, які входили до складу Росій­ської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, станови­ла три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на По­діллі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним по­пит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської і Хар-

ківської губерній туди щороку вирушали на заробіт­ки десятки тисяч селян. Частина їх одержувала за зго­дою поміщиків паспорти, а багато йшло самовільно. Інко­ли поміщики самі здавали зубожілих селян вербу­вальникам на промислові підприємства і плантації цук­рових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особ­ливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосову­вала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосу­валося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобе­режжі — 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі гос­подарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губер­ніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській, Катерино­славській, Таврійській. За ними йшли правобережні гу­бернії — Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розви­вали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорун­них. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчар­ство набуло в Новоросії та Криму. Українці забезпечу­вали вовною місцеві та російські фабрики, вона велики­ми транспортами надходила на Захід.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших показників розкладу фео­дально-кріпосницької системи і формування індустрі­ального суспільства в першій пол. ХіХ ст. — дальший розвиток промисловості. Настав початковий етап про-

мислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському гос­подарству машини, робочі механізми, вдосконалені зна­ряддя, а також парові двигуни. У 1825 р. налічувалося 6л. б 550 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. — вже бл. 22 330, тобто їх число зросло більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дорефор-мений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як го­рілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. в Україні ви­никли перші цукроварні, а в середині століття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Право­бережній Україні. Провідне місце в цукровій промис­ловості належало Київській губернії.

У 1860 р. в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Дев'ять з них розміща­лося в посаді Клинці на Чернігівщині.

У дореволюційний період в Україні існувала мета­лургійна і кам'яновугільна промисловість. Проте пер­ша з них, базуючись на болотній руді Полісся, занепа­дала. На поч. ХІХ ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До

1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислово­ го характеру і становив 6 млн пудів. За кількістю видо­ бутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. XVIII ст. до 1861 р. кількість про­мислових робітників (без робітників ґуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. — на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у

1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, у т. ч.

й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому роз­ширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких ,наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816—1859 рр. збіль­шилася з 18,2 до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національ­ним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них — брати Яхненки, зять одного з них — Сими-ренко. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90 % заводів. Але все ж економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше. При­чиною цього була колоніальна політика царського уря­ду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її про­дуктивних сил.

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької систе­ми, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосниць­ка боротьба. Поширеними формами селянського про­тесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797 — 1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Протягом майже 15 років — з 1811 по 1826 — відмов­лялися виконувати феодально-кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі жителі с. Підви-соке Уманського повіту. У 1819 р. сталося заворушен­ня серед військових поселенців Чугуєва, що на Хар-

ківщині. Повсталі відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На поч. квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уман­щині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати всіх поміщиків Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголоси­ли себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко роз­правився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський ан-типоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гноби­телів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Карме­люк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роз­давав бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кар­мелюка тривав майже чверть століття. Мужній народ­ний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Право­бережній Україні у зв'язку з проведенням інвен­тарної реформи 1847 — 1848 рр., що в цілому було за­ходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпо­сницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи.

1КЧ

Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848—1849 рр. селян­ські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Во­линській губерніях, 189 придушили поліція й військові. Кримська війна 1853—1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила знач­не погіршення становища народних мас усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так і українських. Приводом до руху стало те, що цар­ський уряд опублікував маніфест від 25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв'язку з цим документом серед поміщицьких селян України поширилися чутки, що нібито запис в ополчення (в «козаки» ) звільнить їх від кріпосної залежності і зробить власниками по­міщицької землі та майна. Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і розпоря­дження урядовців, створювали свої органи самовря­дування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почав­шись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні —квітні охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і по­ранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформе-ний період був т. зв. похід у Таврію *за волею*. Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, ніби­то царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а голов-

не — вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній — Херсонської, Полтав­ської, Чернігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Хер­сонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду — ви­ступи робітників-кріпаків Писарівської суконної ма­нуфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казен­ного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою відзначалося т. зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817 — 1835 рр. рішуче боролися проти жорстокої експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни і робіт­ники Луганського ливарного заводу. Усі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організовани­ми, мали певне позитивне значення. Вони разом із се­лянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчут­них ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхи­тували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

2. Початий національного відродження

Колонізаторська політика російського царату не змог­ла вбити живу душу українського народу — його на­ціональну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, на­рікало на скасування російським самодержавством ко­лишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відро­дження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного питання ро­сійський уряд створив спеціальний орган — Героль­дію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної вер­стви українського суспільства на рубежі XVIII —XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етно­графією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спіль­ності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відігра­ло формування нової української літератури з чітки­ми рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського, написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо пере­оцінити в цьому контексті «Історію Русів» — твір, що з'явився на межі XVIII —XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі україн­ського дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступ­ницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування. Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини україн-

ського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В.Пассек, І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інте­лігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів «Декларація прав людини і громадя­нина», твори О.Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.Капніст в «Оді на рабство» і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гума­ністичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Таємні організації

Одним із виявів волелюбних прагнень.стала поява в Україні таємних політичних товариств. їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була засно­вана у Полтаві під назвою «Любов до істини». Членом її був видатний український письменник І.Котлярев­ський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити «Малоросійське то­вариство» з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебільшого польські по­міщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися супільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дво-рян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяс­кравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського «Союзу благоденства». Близьким до цієї декабристської організації був І.Котляревський.

Після ліквідації «Союзу благоденства» в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяль­ності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була на­звана Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керу­вав здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П.Пес-тель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єднувало 50 офі­церів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Обидва товариства вимага­ли повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рівних прав для всіх, повної сво­боди господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національ­ному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пе-стель у своїй «Руській правді» виступив як прихиль­ник централізації, засуджуючи федералізм, а населен­ня України вважав «істинними росіянами». Члени То­вариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про феде­рацію слов'янських демократичних республік, та не зга­дували при цьому ні про українців, ні про білорусів. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вда­лося, їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Ка-м'янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розфор­мували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпос-

ництва. Важливими осередками суспільно-політично­го руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський універ­ситети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток в Харків­ському університеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився зак­лик до повалення царського деспотизму, писали анти­кріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чер­нігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася.

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гур­ток прогресивних професорів протягом 1827— 1830 рр. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтри­мувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнав­шись про поширення «крамоли» у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різно­чинної інтелігенції. Виникають таємні політичні орга­нізації, члени яких прагнули не тільки звільнення се­лян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Воно уві­брало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на хід українського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді професор Київ­ського університету, талановитий письменник і громад­ський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гу-лак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Бі-лозерський, який згодом відіграв помітну роль в україн-

ському громадському житті, й ряд інших. Усього кіль­кість кирило-мефодіївців становила майже 100 брат­чиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув Шевченко­ві широку літературну славу й мав надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Програмні ідеї Братства було викладено в «Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий» ) і «Ста­туті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «За­писці», написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, перед­бачали: 1) створення демократичної федерації слов'ян­ських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; 2) побудову майбутнього су­спільства на засадах християнської моралі шляхом здій­снення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократич­них прав і свобод для громадян; 4) зрівняння в пра­вах усіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недо­вго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгор­нути практичну роботу. Уже на поч. 1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і громад­ської діяльності. Але значення братства було величез­ним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визволь­ного руху в Україні, відвернути крах кріпосної систе­ми, що назрівав.

3. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.

Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням внутрі­шньополітичного життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.

Скасування кріпацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «ви­зволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олек­сандр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку по­ложень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошува­ли скасування кріпосного права, надаючи селянам і дво'ровим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки перестава­ли бути власністю поміщиків. Вони могли вільно тор­гувати, відкривати промислові та ремісничі підприєм­ства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купува­ти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — робо­тою або грішми — мусили надати в постійне користу­вання селян «садибну осілість» і перший наділ польо­вої землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасо­во зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викупо­вувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Помі­щикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано бл. 1 млн

десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94 % ревізьких душ отримали наділи до 5 деся­тин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна опе­рація, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отрима­ли поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб., а селя­ни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всьо­го селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60 —70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя країни: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою 1864 р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінуван­ня польської шляхти, було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські уста­нови. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського ви­робництва, культурою тощо. Активними діячами земств були видатні представники українського національ­ного руху — І.ІІІраг, О.Русов, Б.Грінченко, В.Самій-ленко, М.Коцюбинський та ін., які через свою «політич­ну неблагонадійність» не допускалися до державних

установ.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запроваджувався позастановий, відкритий, неза-

лежний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтриму­вав звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що призначалися жеребом.

Протягом 1862 — 1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запро­ваджено загальну військову повинність для всіх чо­ловіків, які досягли 20 років. У сухопутних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової освіти, вста­новлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорос­лого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд поси­лив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутріш­ніх справ. Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60 —70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискори­ли процес формування в Україні індустріального су­спільства. Збільшувалася кількість промислових під­приємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина за­лізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної ме­режі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інте­ресів колонізаторської політики царату. Київ, напри­клад, не мав сполучення з Одесою.

273

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними економічними района­ми відігравав водний. Головною водною артерією Украї­ни був Дніпро. Багато важило зростання морського тор­гового флоту. Азово-Чорноморський басейн був півден­ними морськими воротами всієї країни. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцнен­ню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам'яновугіль­на, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861 —1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для дальшого зро­стання важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. За ЗО років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії. У 80 —90-х роках на території Катеринослав­ської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. На-прикін. 90-х років виробництво чавуну в Україні ста­новило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, при­плив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірни­чу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Украї­ні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон. Текстильна промисловість в Україні не змогла роз­винутися через конкуренцію продукції російських фаб­рик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося інду­стріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Украї­ни становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. чол. ско­ротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість по­рівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися укра­їнців, які становили в 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний по­казник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв — 45 %. Мало українців було і серед інтелі­генції: 16 % — юристів, 25 — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни в 1897 р. становили 12 % населення, переважно це були гірники, металур­ги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. По­ляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили бл. 6,5 % населення.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Росій­ській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної про­мисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15 %.

Соціальні суперечності

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, істотні зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність чис­ленних пережитків кріпосництва — все це поглиблю-

вало соціальні суперечності, було причинами незгаса-ючої боротьби в місті й на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селян­ства значно погіршилося. Протягом 60 —90-х років се­редній селянський наділ в Україні зменшився з 4,5 до 1,9 десятин, а багато селянських дворів володіло ділян­ками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Черні­гівщині було чимало сіл, де селянський наділ не пере­вищував 0,15 — 0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба селянства протя­гом 70-х років, яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.

Антипоміщицький селянський рух ще більше поси­лився в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам'яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 год. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 год. На фабриках і заво­дах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шах­тарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітни­ки цукрових заводів — у тісних, вогких і брудних ка­зармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися не­щасні випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонука­ли робітників до боротьби проти фабрикантів і завод­чиків. Спочатку, особливо в 60 —70-ті роки, виступи на­бирали форми заворушень. Другою, вищою формою бо­ротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. За­гальне число учасників страйків становило 29 тис. чол. Робітничий рух в Україні у пореформений час роз­вивався, набував нового досвіду, набирав організовані-

шого та цілеспрямованішого характеру. "Будучи направ­леним проти соціального гноблення трударів, він, од­нак, залишив поза увагою розв'язання національного питання.

4. Український національний рух у 1860—1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національ­но-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої зав­дяки освіченості, природно, посилювалися. Багато науко­вих та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості спів­вітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Громади

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шев­ченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'як­шим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група в 1861 р. започатку­вала, правда з великими труднощами, перший в Російській імперії український часопис «Основа», що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, істо­ричні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низ­ку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного

руху в Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів-чи цілком нелегальні організації.

Громади, як правило, не мали якихось програмуй статутів, але проводили значну культурно-освіт­ню діяльність серед широких народних мас, спрямо­вану проти антиукраїнської політики царату. Гро-мадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етно­графію України, займалися укладанням українсько-ро­сійського словника. За народницьку позицію та орієн­тацію на національні традиції їх називали «україно­філами». Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицькийтаін.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії» і, навчаючи .простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свободи». «Височайше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особ­ливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може» (до речі, на конкурсі, який відбувся у

1934 р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Незабаром після цьо­го громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі перебува­ла й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традицій­ний опір самодержавства.

Діяльність «старогромадівців»

З послабленням реакції на поч. 70-х років україн­ський рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві «Стару гро­маду», названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з'явилися і складалися пере­важно зі студентів. Для координації громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіж­них гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську ро­боту. «Стара громада» також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової устано­ви глибоко вивчали економіку, історію, географію, етно­графію, фольклор України, підготували й надрукува-

ли низку фундаментальних видань з цих галузей на­уки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві НІ Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічно­го товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О.Кістяківський, М.Ли-сенко та ін.), заснувала свій орган — газету «Кіевский Телеграф», мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольк­лорно-етнографічна діяльність великого колективу про­фесіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею «Трудьі зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край», що вийшла за редакцією П.Чу-бинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., від­бувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архан­гельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідом­ляється, що П.Чубинського було покарано за розпов­сюдження відозви українською мовою, а також за влаш­тування походу студентів і селян на місце поховання

Т.Шевченка.

П.Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Украї­на», який передає національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утис­ки як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісар­ської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став націо­нальним гімном України.

Емський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного то­вариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гай­дамаччини». Він пропонував урядові вжити не частко­вих заходів, а загальних, радикальних, які б могли ви­коренити причини подібних дій. М.Юзефович вису­нув ідею ліквідувати Київський відділ Російського гео­графічного товариства, додавши, що поки М.Драгома­нов і П.Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не при­пинять руху, який виник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїн­ську комісію. Вона працювала недовго і дійшла вис­новку, «що допустити окрему літературу на простона­родному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ Гео­графічного товариства, а його активних членів і спів­робітників репресувати. Результатом діяльності назва­ної комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміні­страції наказувалося посилити нагляд, щоб у початко­вих школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замі­нюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Все­світнього літературного конгресу, що відбувся в Па­рижі 1878 р., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову само­державницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французь­кою мовою брошуру «Українська література, забороне­на російським урядом», яка завдяки підтримці керів­ників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М. Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та гро­мадсько-політичного діяча сипалися доноси за на­лежність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціаліз­му і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М. Драгоманова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швей­царії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно органі­зованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.

Радикалізація українського руху

Через кілька років після чергового царського погро­му українські громади таємно відновили діяльність. ' Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв'яз­ку з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об'єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську

організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне пи­тання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Же-лябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

У кін. 80-х — на поч. 90-х рр. XIX ст. у Києві, Кате­ринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні тав інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Брат­ство тарасівців», яке нелегально виникло_в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських сту­дентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширю­вати серед українського народу безсмертні ідеї Кобза­ря. Засновниками цієї організації були І.Липа, М.Міхновський та В.Шемет. До неї входили письмен­ники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Кононенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очо­лював братство І.Липа.

Свої погляди тарасівці виклали в політичній декла­рації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні поло­ження цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і куль­турні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі се­ред народу, усвідомлення того, що справедливе розв'я­зання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політич­не кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осе­редок «Братства тарасівців». Усі вони намагалися втіли­ти в життя програму братства. Його ідеї тарасівці по­ширювали у своїх літературних творах та статтях, які

друкувала галицька українська преса, що потім неле­гально надходила в Наддніпрянщину.

Діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліційний нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але неско­рена Україна йшла назустріч буремному XX ст. У над­рах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.

Лекція X

ЗАХІДНА УКРАЇНА

В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(кінець XVIII — XIX століття)

1. Розвиток західноукраїнських земель у кінці XVIII — першій половині XIX ст.

Як відомо, наприкін. XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Поль­щі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північ­ну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Суча-ва, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI —XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Адміністративний поділ

Західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км і з населенням 2,5 млн чол., у т. ч. 2 млн українців, стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосерд­ного визиску з боку феодально-абсолютистської дер­жави', політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буко­вині — румунізації українського населення. Подвійний, І а то й потрійний національний і соціальний гніт, бага­товікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поді­лявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золо-чівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львів­ська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрий-ська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Пере­мишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла вій­ськова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була пере­творена в окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичині і на Буковині налічувалося 4 980 208 чол., у тому числі 2 300 тис. українців, 2 146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпо­рядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фак­тично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебу­ваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталіши­ми австрійськими провінціями, їх промисловість зали­шалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові маши­ни в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західно­українських землях розвивалися винокуріння, пивова­ріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне ву­гілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського гос­подарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономіч­ний примус і насильство перестали діяти як економіч­ний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, заго-родників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони

змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки), право пропінації (примушу­вання брати за гроші або за відробок панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чи не найгіршим ста­новище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько­господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи «освіченого абсолютизму»

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790) прово­дили «модну» тоді серед європейських монархів по­літику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у пра­вах, щоб зробити свідомими громадянами та надійни­ми платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гаран­тією могутності імперії. Одним із головних об'єктів ре­форматорської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайньо­го зубожіння та морального занепаду і яка була потен­ційним джерелом державних смут і заворушень. Пере­творення заторкнули насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграр­на реформа. Тому в 1781 —1782 рр. Йосиф II проголо­сив своїми патентами низку змін у цій сфері, які пе­редбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над

селянами від пана до спеціально призначеного держав­ного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини — до ЗО днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихва­рям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була цер­ковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи гре­ко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходи­ти зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробля­ти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корін­ним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і гре-ко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до універ­ситетів та на яеожавну службу, купівлі-продажу землі

гоща; 2) ііід_Ш)|«ідкуіі:шіія церкви державі та надання

священникам статусу державних службовців з відпо­відною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену Оу\Т№ Ш"Ш \ ^ТО бжздолтомлто домінування у на­вчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїт­ської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут — Біийіит гиіепит, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українцї); 2) відкриття греко-като-лицьких семінарій для навчання українського духовен­ства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запрова­дження системи початкових і середніх шкіл (1777), при­чому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йоси-фа II була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидні-ших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими пра­вителями — Леопольдом II (1790—1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків се­ляни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміні­страції маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломий­ська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важ-кодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної бо­ротьби була відмова широких мас селянства від вико-\гем«я феодалгліих повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826 рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824 — 1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Най-масовішим стало заворушення селян 39 громад на Чор-тківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита від-

мова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстан­ня в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна

Кобилиці.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напере­додні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночас­но із селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішаль­них передумов скасування панщини не лише в Гали­чині, айв усій Австрії.

Перші паростки національного відродження

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького згуртувалося неве­лике коло представників національно свідомої інтелі­генції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцево­го населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишль­ським єпископом Івана Снігурського. До 1832 р. під

його покровительствЬм відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817 — 1821 рр. було видано декілька підручників. Ав­тором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» україн­ської мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той час, як вже зазначалося в лекції II, західні українці продовжували називати себе «руси­нами», а свою мову — «руською»). У них він спросту­вав хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної твор­чості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вац-лава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозин-ського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І.Котляревського.

«Руська трійця»

Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які по­ширювалися через чехів та поляків, творів нової україн­ської літератури в Російській імперії, українських етно­графічних й історичних виданнь. Піонерами національ­ного відродження в Галичині стали вихованці Львів­ської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833—1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопи­лися ідеєю відродження слов'янських народів і під впли­вом українського письменства в Російській імперії роз­горнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка «Руська трійця» входили також Г.Ількович, М.Кульчицький, М.Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допо­могою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити на­род». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою,

видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді

тощо.

Душею «трійці» був М.Шашкевич, про якого І.Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно пев­на своєї роботи, як у мистецтві, так і житті». Він наро­дився 6 листопада 1811 р. в с. Підлисся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бере­жанській гімназії. У 1833 р. М.Шашкевич склав пер­ший альманах віршів, написаних українською народ­ною мовою, а два роки по тому опублікував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М.Шашкевич підготував до друку збірку «Зоря», до якої входили народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, опові­дання з життя священиків. Однак цензура заборонила

її публікацію.

Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було ви­дання наприкін. 1836 р. в Будапешті альманаху «Ру­салка Дністровая», який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мо­вою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак з тисячного накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб не допустити в краї поши­рення національної ідеї.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М.Шашкевича, І.Вагилевича і Я.Головацького з Львівської семінарії, «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона за­початкувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї «Руської трійці» все більше оволоді­вали умами галичан.