1.Соціальні аспекти військової дисципліни в Збройних Силах України.

Держава існує не для того, щоб перетво­рити життя на рай, а для того, щоб зава­дити йому остаточно перетворитися на пекло.

Володимир СОЛОВЙОВ

Вивчаючи державу як суттєву складову політичної системи суспільства, належить розуміти політику взагалі як таку ца­рину людського життя, в якій виявляються відмінності інте­ресів різних соціальних груп, де ці інтереси стикаються один з одним, протиставляються, змагаються між собою, але водно­час відбувається й їх взаємоузгодження. Певне підпорядку­вання суспільних інтересів дозволяє запобігти відцентровому руйнуванню суспільства, отже уможливлює їх здійснення як таке.

Людське суспільство завжди було і є розшарованим, розді­леним за безліччю ознак на розмаїті групи, верстви, категорії, спільноти тощо. Розрізняють соціальні групи за ознаками фаху й професії, освіти, відношення до власності, за обста­винами життя, походженням, етнічною чи расовою прина­лежністю тощо.

Спільність умов життя людей, схожість виконуваних ними функцій тягне за собою подібність інших ознак — способу мислення, сприйняття світу й ставлення до оточення, вар­тісних домінант, інтересів тощо. Усе це немовби "зчіплює" членів групи між собою. Розмаїта сукупність людських осо­бистостей поділяється на певні спільноти — класи, стани, верстви, нації, касти тощо. Узагальнено назвемо їх соціаль­ними групами й визначимо як цілісні соціальні утворення, що виникають об'єктивно і характеризуються сталими зв'язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивос­тей, схожістю ставлення до інших соціальних угруповань, сповідуваних ідеалів, способу життя, тенденцій та перс­пектив розвитку.

Конфліктність — єство соціальності.

Чому ж у суспільстві точиться боротьба між його скла­довими? Ще Томас Гоббс зазначав, що людина від природи є істотою егоїстичною, через це задовольняє свої потреби у боротьбі із собі подібними, що людство приречене на війну "всіх проти всіх". На думку Гегеля, схильність до такої бо­ротьби є ознакою нерозвиненого суб'єкта, бо "рабська свідо­мість уперто наполягає на своїй однинності". Людина з такою свідомістю завжди прагне угараздіти за рахунок інших, мати перевагу над ними. Так само представники органічного та біологічного напрямків у соціології XIX сторіччя схилялися до думки, що конфліктність суспільного життя є проявом агресивного інстинкту, рудиментарним відгуком тваринного егоїзму.

Значного поширення набула така версія пояснення при­роди суспільного конфлікту, згідно з якою протиріччя й бо­ротьба між людьми та соціальними групами є наслідком не­справедливого розподілу матеріальних благ, яких не вистачає на всіх через нерозвиненість виробництва. Для усунення при­чин соціальних конфліктів пропонувалося силоміць перероз­поділити майно, тобто долати конфлікт у конфліктний же спосіб (через це марксизм на Заході заведено кваліфікувати як соціологію конфлікту). Усе ж, існують усі підстави для сумніву в тому, що високий чи навіть цілковитий достаток здатний повністю вилучити протиріччя й конфлікти з життя людей.

Зрештою, висловлюється вже відома думка про неподолан­ність людської конфліктності, про її заданість від самого єст­ва. Але у міркуваннях, приміром, Р.Дарендорфа, Л.Козера, Р.Коллінза вона тлумачиться вже не як вада, схиблення люд­ського буття, а як його перевага. Змагання й боротьба, які відбуваються у суспільстві, є не якимось недоречним збочен­ням, відхиленням від "мирного", безконфліктного існування, а навпаки — породженням самого єства суспільства й люди­ни. У змаганні й конкуренції вчені вбачають джерело суспіль­ного розвитку, стимулюючу засаду людської ініціативи й на­полегливості у досягненні мети. Антагоністичність людського єства, згідно з Дарендорфом, є підставою й вираженням сво­боди людини, виявленням множинності людських прагнень. Вільне здійснення інтересів індивідів неодмінно змушує їх зазіхати на інтереси інших, робить необхідними чиїсь по­ступки та обмеження намірів.

Індивідуальна конкуренція й мобільність — це характерні риси сучасного ліберального су­спільства. То ж, на думку вчених, марно прагнути вилучити конфлікти з суспільного буття, треба визнати, що їх немож­ливо уникнути, й навчитися регулювати їх, творити рівні вихідні шанси для всіх.

Усезагальні інтереси.

Вимоги суспільного єства визначають і підпорядковують собі дії окремих людей, постають як зовнішня необхідність, імператив (веління, нагальна вимога), що є більш обов'яз­ковими, ніж суб'єктивні бажання й устремління окремих людей чи їх груп. Ці вимоги можна ще назвати усезагальним інтересом, який, на відміну від інтересів окремих та групових, вважається й насправді є спільним для усіх, найбільш важ­ливим, правдивим і беззастережним. Адже поряд з розмаїттям індивідуальних і групових інтересів та уподобань у суспільстві завжди існують цінності, однаково важливі для всіх — дотри­мання певного порядку й безпеки, дотримання встановлених правил взаємодії, співжиття, збереження й розширення зв'яз­ків, протистояння руйнівному впливові (однаково, стихій­ному чи соціальному), прийнятне й можливе за конкрет­них умов розв'язання соціальних протиріч, покращення умов життя людини або хоча б просто відтворення їх відповідно до людської природи й гідності.

Найпершим вираженням усезагальних інтересів постає збереження цілісності суспільства, дотримання певного, від­повідного рівневі його розвитку порядку взаємодії людей і спільнот між собою, саме існування вирізнених угруповань та зрештою й самого суспільства. Соціальне розшарування, ди­ференціація є суспільною необхідністю, саме постає вира­женням усезагального інтересу й потребує інтегруючого врів­новаження, яке б забезпечувало цілісність соціуму, власне уможливлювало б саме його існування. Спільний інтерес "усіх індивідів, які перебувають у спілкуванні один з одним, існує не лише в уяві як "усезагальне", але перш за все він існує у реальній дійсності як взаємна залежність індивідів, між якими розподілена праця" (К.Маркс, Ф.Енгельс).

Здійснення, реалізація усезагального інтересу через змаган­ня між собою інтересів часткових та їх носіїв становить го­ловний, сутніснии зміст політики як суспільного явища, а механізм, сукупність чинників такого здійснення називають політичною системою суспільства.

Політична система суспільства — це вся сукупність со­ціальних угруповань, фрагментованих спільнот, суспільних груп, які є носіями вирізнених, виражених інтересів і прагнуть здійснити їх, утілити в життя. Це також організації й установи, що покликані виражати та задовольняти ці інтереси. Характер і зміст політичної системи будь-якого суспільства визначаються існуючою соціально-класовою структурою, його полі­тичною організацією (державними органами, громадськими й партійними організаціями та установами), сповідуваними людьми ідеями, уявленнями про цінності буття, правовими нормами, які вони поважають, і законами, що виражають ці норми.