§ 2. Види страхування

Published by Консультант on Втр, 10/11/2011 - 19:59

§ 2. Види страхування Класифікація страхування може здійснюватися за різними підста­вами: Залежно від об'єкта страхування:

• майнове страхування;

• особисте страхування.

         Об'єктом майнового страхування є майнові інтереси, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Об'єктом осо­бистого страхування виступають блага громадянина, пов'язані з його життям, здоров'ям, працездатністю. До того ж об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови по поставках продукції, погашенню заборгованості кредиторам або відшкодуванню матеріальної чи іншої шкоди у випад­ку її нанесення іншою особою.         Державне страхування здійснюється у формі обов'язкового і до­бровільного страхування. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальниками і страховиками. Порядок його укладення, виконання і розривання регулюється цивільним законодав­ством. Застосовується у вигляді страхування життя, транспортних за­собів, які належать громадянам, тощо. Обов'язковим є страхування, яке здійснюється в силу закону. Умови і порядок проведення обов'язкового страхування визначаються відповідними нормативними фінансово-правовими актами. Обов'язкове страхування може висту­пати у двох формах: у вигляді обов'язкового державного страхування, яке здійснюється за рахунок коштів бюджету, та обов'язкового страху­вання, яке здійснюється за рахунок коштів самих страховиків.         Обов'язкове державне страхування виступає у формі соціального страхування, яке регулюється спеціальним законодавством України. Обов'язкове державне соціальне страхування регулюється Основами законодавства України про обов'язкове державне страхування й інши­ми законодавчими актами, які деталізують і роз'яснюють положення Основ. Обов'язкове державне страхування являє собою систему прав, обов'язків і гарантій, які передбачають надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у випадку хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них умов, по старости і в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом виплати страхових внесків власником або уповно­важеним ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел.        Обов'язковому державному соціальному страхуванню підляга­ють:

1. особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), у фізичних осіб та на підприємствах, установах, організаціях неза­лежно від форми власності;

2. особи, які забезпечують себе роботою самостійно (суб'єкти під­приємницької діяльності).

        Особи, які підлягають загальнообов'язковому державному соціаль­ному страхуванню, одержують свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страху­вання та документом суворої звітності. Порядок видачі та зразок сві­доцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування за­тверджується Кабінетом Міністрів України        Залежно від страхового випадку Основами закріплені такі види обов'язкового державного страхування: пенсійне страхування; страху­вання у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття.        1. Пенсійне державне страхування здійснюється відповідно до Закону України від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов'язкове держав­не пенсійне страхування». Державне соціальне пенсійне страхування є системою гарантованого забезпечення громадян трудовими пенсіями, яке здійснюється за рахунок страхових внесків, що надходять згідно з чинним законодавством.       Застраховані особи, а також страхувальники (якими є, наприклад, роботодавці; підприємства, установи, організації, військові частини та органи, які виплачують заробітну плату (винагороду), грошове забез­печення, допомогу; тощо) зобов'язані сплачувати внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування і збір на обов'язкове державне пенсійне страхування.          Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування закріплений як загальнодержавний збір у ст. 14 Закону України в ред. від 18 лютого 1997 р. «Про систему оподаткування» і його справляння регулюється Законом України від 26 червня 1997 р. «Про збір на обов'язкове держав­не пенсійне страхування» та Законом України від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Отже, з 1 січня 2004 р. діють два види платежів до Пенсійного фонду — внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування і збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. При цьому на внески не поширено дію ні загального (Закон України «Про систему оподаткування»), ні спеці­ального (Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами») по­даткового законодавства. Разом з тим дію Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування», який регулює всі основні питання, пов'язані зі сплатою пенсійних зборів, продовжено, тому за­стосовується він у частині, що не суперечить Закону країни «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».       Так, платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страху­вання є:

1. суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм влас­ності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи та органі­зації, об'єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників;

2. філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж платник збору, територіальної громади;

3. фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, а також адвокати, їх помічники, приватні нотаріуси, інші особи, які не є суб'єктами підпри­ємницької діяльності і займаються діяльністю, пов'язаною з одержан­ням доходу;

4. фізичні особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, у тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок, тощо;

5. юридичні та фізичні особи, що здійснюють операції з купівлі- продажу валют;

6. суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцін­ного каміння;

7. юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих авто­мобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом, та ін.

Ставки збору, що справляються до Пенсійного фонду, диференці­йовані залежно від платника та об'єкта оподаткування, наприклад:

1. для суб'єктів підприємницької діяльності різних форм власнос­ті, їх об'єднань, бюджетних, громадських та інших установ і організа­цій, їх філій, об'єднань громадян та інших юридичних осіб, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які використо­вують працю найманих працівників — 33,2 % від об'єкта оподатку­вання, якими є фактичні витрати на оплату праці працівників, що вклю­чають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в на­туральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», а також винагороди, що виплачуються громадянам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру;

2. з юридичних і фізичних осіб, які здійснюють операції з купівлі- продажу валюти, збір до Пенсійного фонду справляється із суми опе­рацій з купівлі-продажу валюти в розмірі 1 %;

3. з суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцін­ного каміння, цей збір справляється у розмірі 5 % від вартості реалізо­ваних ювелірних виробів;

4) з юридичних і фізичних осіб при відчуженні легкових автомобілів (крім тих, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які пере­ходять у власність спадкоємцям за законом), збір до Пенсійного фонду справляється у розмірі 3 % від вартості легкового автомобіля тощо.         Збір на державне обов'язкове пенсійне страхування сплачується одночасно з одержанням коштів в установах банків на оплату праці. У разі недостатності у платників збору коштів на оплату праці і спла­ту збору в повному обсязі видача коштів на оплату праці і сплата збору здійснюються у пропорційних розмірах.      2. Державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втра­тою працездатності та витратами, зумовленими похованням, здій­снюється відповідно до Закону України від 18 січня 2001р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тим­часовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похован­ням». Зокрема, встановлено, що загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездат­ності та витратами, зумовленими похованням, підлягають:

1. особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм влас­ності та господарювання або у фізичних осіб, у тому числі в іноземних дипломатичних та консульських установах, інших представництвах нерезидентів, а також обрані на виборні посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та в інших органах;

2. члени колективних підприємств, сільськогосподарських та інших виробничих кооперативів.

Всі інші особи за власним волевиявленням також можуть бути за­страховані. Застрахованим особам видається свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування. При цьому застраховані особи та страху­вальники зобов'язані сплачувати страхові внески до Фонду. встановлені такі розміри цього платежу: 1) для роботодавців — 1,4 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основ­ної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», та підлягають обкладанню податком з доходів фізичних осіб; для роботодавців — на підприємствах та в організаціях громад­ських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50 % загальної чисельності працюючих і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 % суми витрат на оплату праці, — окремо 0,7 % суми фактичних витрат на оплату праці найма­них працівників-інвалідів та 1,4 % суми фактичних витрат на оплату праці інших працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», та підлягають обкладанню податком з доходів фізичних осіб; для роботодавців — на підприємствах та в організаціях товариств УТОГ і УТОС — 0,5 % суми фактичних витрат на оплату праці на­йманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні ви­плати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», та підлягають обкладанню податком з доходів фізичних осіб; 2) для найманих працівників — від суми оплати праці, що включає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підляга­ють обкладанню податком з доходів фізичних осіб: 0,25 % — для найманих працівників-інвалідів, які працюють на підприємствах і в організаціях УТОг і УТОс; 0,5 % — для найманих працівників, заробітна плата яких нижча за прожитковий мінімум, встановлений для працездатної особи. 1,0 відсотка — для найманих працівників, заробітна плата яких вища прожиткового мінімуму, встановленого для працездатної особи;      3. Державне соціальне страхування від нещасного випадку на ви­робництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, здійснюється на підставі Закону України від 23 ве­ресня 1999 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захво­рювання, які спричинили втрату працездатності».        Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані гро­мадяни, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи, страху­вальники та страховики. Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (працівник). Страхувальниками є роботодав­ці, тобто власник підприємства або уповноважений ним орган та фізич­на особа, яка використовує найману працю; власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), а в окремих випадках — застраховані особи. Страховик — Фонд соціального стра­хування від нещасних випадків на виробництві та професійних захво­рювань України. Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність. Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:

1. особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

2. учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, ас­піранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних нави­чок; у період проходження виробничої практики (стажування), вико­нання робіт на підприємствах;

3. особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.

      Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потріб­но згоди або заяви працівника. Страхування здійснюється в безосо­бовій формі. Всі особи, які підлягають обов'язковому страхуванню, вважаються застрахованими з моменту набрання чинності вказаним Законом незалежно від фактичного виконання страхувальниками сво­їх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Усі застраховані є чле­нами Фонду соціального страхування від нещасних випадків.       Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено підприємство. Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підприємства здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків згідно з Порядком визначення страхових тарифів для підприємств, установ і організацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, який затверджується Кабінетом Міністрів України.        Страхові внески є цільовим загальнообов'язковим платежем, який справляється на всій території України. Страхові внески не включа­ються до складу податків, інших обов'язкових платежів, що становлять систему оподаткування. На страхові внески не поширюється податко­ве законодавство.       4. Державне соціальне страхування на випадок безробіття є сис­темою гарантованого забезпечення застрахованих осіб грошовою до­помогою, яка здійснюється за рахунок страхових внесків відповідно до Закону України від 2 березня 2000 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».      Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працю­ють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які пра­цюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.        Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудо­вого договору, з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору. Взяття на облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснюється Фондом на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», не пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відо­мостей робочими органами виконавчої дирекції Фонду, а фізичних осіб, які не мають статусу підприємців та використовують найману працю, — у тижневий строк після укладення трудового договору (контракту) з першим із найманих працівників.       Роботодавці набувають статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття: юридичні особи — з дня взяття їх на облік; фізичні особи-підприємці, які використовують найману пра­цю, — з дня укладення трудового договору (контракту) з найманим працівником; фізичні особи, які не мають статусу підприємців та ви­користовують найману працю, — у день укладення трудового догово­ру (контракту) з першим із найманих працівників.       Роботодавці та застраховані особи сплачують страхові внески один раз на місяць у день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці. Страхові внески, сплачені в іноземній валюті, підлягають перерахуванню на рахунок Фонду у валюті України за офіційним курсом Національного банку України на день сплати стра­хових внесків. У разі нестачі у роботодавців коштів на виплату заро­бітної плати та сплату страхових внесків у повному обсязі нарахуван­ня їх на заробітну плату і перерахування страхових внесків до Фонду провадиться у пропорційних сумах. У разі незабезпечення банківськи­ми установами перерахування страхових внесків до Фонду одночасно з видачею коштів на виплату заробітної плати ці банківські установи сплачують за рахунок власних коштів до Фонду суму несплачених страхових внесків.      Основним критерієм диференціації внесків страхувальників на цілі державного соціального страхування від безробіття є встановлений у за­конодавчому порядку рівень соціального ризику втрати роботи з ураху­ванням перспективи зайнятості населення даної галузі у даному регіоні.       Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб одночасно із затвердженням дер­жавного бюджету України на поточний рік. Зокрема, встановлено такі розміри:

• для роботодавців — 1,6 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основ­ної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенса­ційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», та підлягають обкладанню по­датком з доходів фізичних осіб;

• для найманих працівників — 0,5 % суми оплати праці, що вклю­чає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які під­лягають обкладанню податком з доходів фізичних осіб;

• на підприємствах та в організаціях громадських організацій ін­валідів, де кількість інвалідів становить не менше 50 % загальної чи­сельності працюючих і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 % суми витрат на оплату праці: 0 % — за пра­цівників інвалідів;

• для осіб, які беруть участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах, забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичних осіб — суб'єктів підприємниць­кої діяльності, осіб, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами, а також громадян України, які працюють за ме­жами України та не застраховані в системі обов'язкового державного соціального страхування країни, в якій вони перебувають, — 4,1 % суми оподатковуваного доходу (прибутку);

- роботодавці підприємств та організацій товариств УТОГ і УТОС звільняються від сплати внесків. Контрольні питання

1. Вкажіть основні риси страхування.

2. Які є функції страхування?

3. Особливості участі держави у страховій діяльності.

4. Розкрийте зміст обов'язкового державного страхування.

5. Назвіть фонди спеціального страхування.

6. Зазначте види державного соціального страхування.

   

Розділ 13. Публічно-правове регулювання банківської діяльності грошового обігу та розрахунків

Published by Консультант on Втр, 10/11/2011 - 20:00

• § 1. Банківська система України

• § 2. Правовий статус Національного банку України

• § 3. Банківське регулювання і банківський нагляд

• § 4. Грошова система України: поняття та види

• § 5. Грошовий оборот

• § 6. Правове регулювання готівкового обігу та безготівкових розрахунків

§ 1. Банківська система України

Published by Консультант on Втр, 10/11/2011 - 20:02

§ 1. Банківська система України Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки

1. банківську діяльність» (ч. 1 ст. 4) структура вітчизняної банківської системи включає Національний банк України та інші банки, а також філії іноземних банків, що створені і діють на території України. Ха­рактер відносин між центральним банком держави та іншими банками дозволяє зробити висновок про дворівневу структуру банківської сис­теми. Верхній рівень становить Національний банк України, який виступає особливим центральним органом державного управління та в процесі реалізації власних функцій здійснює владні повноваження з метою дотримання стабільності банківської системи. Нижній рівень становлять усі інші банки та філії іноземних банків що здійснюють власну діяльність на території України. дворівнева структура банків­ської системи передбачає особливі форми відносин представників цих рівнів, особливості яких зумовлюють використання різних методів правового регулювання.

          Природньо, що системоутворюючим елементом банківської сис­теми є банк. Визначення цього поняття наведено законодавцем у ст.2 Закону

•  України «Про банки і банківську діяльність»: «банк — юри­дична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національ­ного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучен­ня у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розмі­щення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». Саме таке визначення поняття «банк» зумовлено підходом законодавця до визначення змісту іншої фундаментальної категорії — банківської діяльності[1]. Запропоноване нормативне ви­значення категорії «банківська діяльність» фактично зводить її зміст лише до трьох банківських операцій, які банки мають право здійсню­вати на підставі банківської ліцензії. Але, безумовно, зміст указаної категорії набагато ширше, оскільки: по-перше, надаючи клієнтам банківські послуги, банки здійснюють значно більшу кількість бан­ківських операцій, перелік яких наведено у ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; по-друге, при здійсненні власної діяльності банки вступають не лише у приватноправові відносини з клієнтами з метою надання їм банківських послуг, але й стають учас­никами широкого кола правовідносин, які виникають у процесі дер­жавного регулювання банківської діяльності та регулюються імпера­тивним методом. Багатоаспектність державного регулювання діяль­ності банків, використання різних форм (адміністративного та інди­кативного регулювання), застосування Національним банком України до банків заходів впливу у разі порушення ними банківського зако­нодавства — все це свідчить про те, що банківська діяльність як складний об'єкт правового впливу передбачає формування засад публічно-правового регулювання[2]. Саме публічно-правові відносини за участю банківських установ є предметом регулювання відповід­ного фінансово-правового інституту.

       Нижній рівень банківської системи України становлять універсаль­ні та спеціалізовані банки. За спеціалізацією банки можуть бути ощад­ними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). До компетенції банків належить визначення напрямів своєї діяльності та вибір спеціалізації за окремими видами операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо більше 50 % його активів є ак­тивами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку, якщо більше 50 % його пасивів є вкладами фізичних осіб. На­ціональний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалі­зованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.        Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 6) вста­новлено вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. В Україні банки створюються у формі відкритого акціонерного това­риства або кооперативного банку.       Певна специфіка характерна для державних та кооперативних банків.        Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державний банк — це банк, сто відсотків статутного капі­талу якого належить державі. Державний банк засновується за рішен­ням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на фор­мування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отри­мання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його лік­відації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку за­тверджується постановою Кабінету Міністрів України. Держава здій­снює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй на­лежать у статутному капіталі державного банку, через органи управ­ління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.       Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Міні­мальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативно­го банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учас­ників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової фор­ми або ліквідації.       Учасниками центрального банку є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.      Окремою ланкою банківської системи України є банківські об'єднання. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.        Банківське об'єднання створюється за попередньою згодою Наці­онального банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.       Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновника­ми та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та плато­спроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забез­печують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; операції на ринках грошей та капіталів; встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); моніторинг кредитних ризи­ків; розробка та прийняття загальних для членів банківської корпо­рації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітнос­ті; формування зовнішньої звітності; внутрішній аудит. Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну само­стійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації.       Банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до скла­ду якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайо­вого) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в ка­піталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Дочірній банк не має права володіти акціями материнсько­го банку. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на голо­вний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків - членів, а також створення системи управління спільною діяльністю. Банківській нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здій­снюється на індивідуальній та консолідованій основі.         Фінансова холдингова група має складатися переважно або ви­ключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк і материнська компанія має бути фінансовою установою. Відповідно до ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою установою є юридична осо­ба, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових по­слуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановлено­му законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяль­ності яких є надання фінансових послуг. Материнській компанії має належати більше 50 % акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фі­нансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх чле­нів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не пе­редбачено законом або угодою між ними [1] У Законі України «Про банки і банківську діяльність» термін «банківська ді­яльність» вживається у такому значенні: «залучення у вклади грошових коштів фізич­них і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». [2] Докладніше про зміст публічно-правового регулювання банківської діяльності див: Воронова Л. К. Финансовое право : учеб. пособие / Л. К. Воронова, Н. П. Куче­рявенко. - Харьков, 2003. - С. 288-289; Заверуха І. Банківське право : посібник для студентів / І. Заверуха. - Львів, 2002. - С. 10-11; Тосунян Г. А. Банковское право Рос­сийской Федерации. Общая часть : учебник / Г. А. Тосунян, А. Ю. Викулин, А. М. Экмалян ; под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина. - М., 1999. - С. 117-118.