- •Методи та форми організації виховної роботи
- •Поняття методу та прийому виховання.
- •Вікові особливості дітей та їх життєвий досвід.
- •Характеристика основних груп методів виховання.
- •Метод розповіді
- •Роз’яснення
- •Навіювання
- •II. Згуртованість учнів класу
- •Саморегуляція
- •Організаційні форми виховної роботи.
- •2. Масові, групові, індивідуальні форми виховної роботи. Індивідуальні форми виховної роботи
- •Групові форми виховної роботи
- •Масові форми виховання
- •Технологія підготовки і проведення виховного заходу
II. Згуртованість учнів класу
а) чи є угрупування за цільовими інтересами або негативного характеру, як учні ставляться один до одного і до справ класу;
б) чи люблять разом проводити час в школі і поза нею (працювати чи відпочивати);
в) чи дружать хлопці та дівчата;
г) чи захищають учні членів свого колективу на перервах і поза школою;
д) чи переживають учні перемоги та невдачі свого класу. III. Організованість учнів класу
а) чи вміють учні самі організовуватися до виконання колективних справ та розподіляти доручення між собою;
б) чи вміють терпляче і уважно слухати один одного;
в) чи вміють підкорятися думці більшості.
IV. Громадська думка в класі
а) які вчинки своїх товаришів вони схвалюють, а які засуджують (в яких формах виражають своє схвалення чи осуд);
б) чи є різниця між тим, що говорять і обіцяють, і тим, що роблять;
в) рівень справедливості (об'єктивності) оцінки і самокритики в класі.
V. Характер товариських зв'язків у колективі класу
а) що об'єднує учнів (місце проживання, місце за партою, інтереси, спільна робота);
б) чи уважні учні один до одного, чи намагаються допомогти;
в) чи проявляють вимогливість один до одного, чи вміють недоліки;
г) як клас ставиться до відмінників, невстигаючих, порушників; як ставляться до однокласників з фізичними вадами.
VI. Характеристика лідерів класу
а) склад лідерів (формальних і неформальних);
б) чи мають лідери класу авторитет;
в) чи виконуються розпорядження лідерів;
г) яке ставлення офіційних лідерів до однокласників.
VII. Зв'язок класного колективу із загальношкільним
а) чи знають в класі про те, що відбувається в школі та в інших класах;
б) чи вносяться пропозиції в класі про покращання життя в школі;
в) як виконуються загальношкільні доручення;
г) яку участь бере клас у загальношкільних заходах.
VIII. Висновки
а) які педагогічні заходи слід вживати для кращої організації класного колективу та його діяльності.
б) як використовувати класний колектив для виховного впливу окремих учнів.
Орієнтовна схема вивчення учнівського колективу
Структура класу (склад, кількість учнів, соціальний склад батьків).
Характеристика класу як колективу (ступінь розвитку, взаємодопомога і вимогливість, згуртованість і організованість класу, дисциплінованість, традиції, звички; розвиток громадської думки; особливості відносин в колективі, прояв почуття відповідальності, обов’язку, наявність критики і самокритики; роль активу, боротьба за честь свого колективу; негативні явища).
Роль колективу у формуванні особистості учнів.
Типові особливості окремих учнів як членів колективу (соціальна роль учнів, активісти, лідери, відмінники, дезорганізатори, негативні риси в характері окремих учнів).
Загальна характеристика навчальної, суспільно-політичної, моральної, трудової, колективної, діяльності учнівського колективу,
Участь класу в житті школи, житті колективу у позаурочний час.
Висновки — рекомендації — пропозиції.
Методи самовиховання.
З народження дитина поступово залучається до складного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.
Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.
До групи методів самовиховання відносять:
самопізнання,
самооцінювання,
саморегуляція.
Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.
Самопізнання
Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.
Девіз «пізнай самого себе» був викарбуваний на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорись їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували його як необхідність пізнати своє призначення, розкрити свої можливості, передбачити свою поведінку.
Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизначення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей.
Самовизначення спрямованості (вибіркове ставлення людини до дійсності) передбачає з’ясування життєвих цілей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага хочу мати, яке становище посісти?», «Чого не вистачає для задоволення життям?»), провідних потреб («Чого найбільше прагну?», «Які в мене інтереси, звички?») і мотивів поведінки.
Самовизначення темпераменту здійснюють за системою показників, розроблених на основі вчення І. Павлова, вважаючи темпераментом індивідуально-типологічну характеристику людини, що виявляється у силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу психічних процесів. Кожен учень може визначити тип темпераменту, внести корективи в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає учневі в навчанні, спілкуванні з людьми.
Самовизначення характеру передбачає з’ясування найзагальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати переконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість), оригінальності (своєрідність особистості), цільності (комплекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).
Характер — комплекс психічних особливостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе.
Самовизначення здібностей охоплює з’ясування особливостей і видів мислення: технічного (сприяє вирішенню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє відображення навколишнього світу); розумових дій (аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду пам’яті: рухової (відтворення рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам’ять на почуття), образної (пам’ять на уявлення, картини природи, звуки, запахи) тощо.
Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.
Збагачення знань особистості відбувається через самоосвіту, чому сприяють систематичне читання, опора на результати освіти, здобуття нових знань, вдосконалення розумових здібностей, умінь і навичок шляхом самостійної роботи.
Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.
Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як
самоспостереження,
самокритика,
самоаналіз.
1. Самоспостереження. Виявляє себе як спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Ґрунтується на загальній спостережливості. З урахуванням цього педагог повинен формувати в учнів здатність бачити переживання людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх.
Види самоспостереження:
ретроспективне — відновлення в пам’яті подій, що відбулися. Оскільки повнота враження зберігається 3—4 години, а потім відбувається спотворення пам’яттю пережитого і почутого, під час самоспостереження слід звернути увагу на те, що доведеться згадувати.
пряме — спостереження подій, що відбуваються. Воно найбільш суб’єктивне, потребує вміння прогнозува ти діяльність, подію, передбачати перебіг розмови, зустрічі, конфлікту тощо;
повторне — відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій.
З метою досягнення чіткості в процесі самоспостереження використовують самоопитування (відповіді на запитання: «Що відбулося?», «Коли саме?», «В якій послідовності розвивалися події?», згадування (порівняння того, що запам’яталось, із нотатками у щоденнику, спогадами), самоанкетування, самотестування (відповіді на власні запитання), порівняння (зіставлення сказаного іншими із власними спогадами і нотатками), уявне повторення того, що відбулося (уявне моделювання ситуації, подібної до тієї, за якої відбулася подія).
Самокритика. Означає вона процес опрацювання результатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки. Дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, колективі, в сім’ї, у стосунках з учителями. Критична самооцінка буває емоційною, недостатньо об’єктивною. В одних випадках вона взагалі відсутня, в інших переважаєкомплекс неповноцінності. Діти критично осмислюють свою поведінку та внутрішній світ за допомогою внутрішнього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями (екстраверти). Внаслідок самокритики відбувається наближення індивіда до об’єктивної самооцінки.
Самоаналіз. Охоплює аналіз власних думок, почуттів тощо. Він є ефективним методом з’ясування причинно-наслідкових зв’язків у діях і вчинках. Адже одна і та сама дія може бути результатом різних спонукальних сил (якостей особистості, способу життя, стресового ста ну). Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку. Прагнення до самоаналізу допомагає особистості орієнтуватись у життєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у поведінці владу розуму над емоціями, комплексами, інстинктами.
Самоставлення
Самоставлення — ставлення людини до самої себе. Ставлення до себе може бути глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія).
Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні індивіда до самого себе.
Будучи наслідком розумових операцій (аналізу, синтезу, порівняння), вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів діяльності, ставлення оточуючих, виявляється в самооцінці.
Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей.
Вона є важливим регулятором поведінки. Від самооцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її самокритичність, самовимогливість, ставлення до своїх успіхів і невдач. Впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості.
Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про себе збігається з тим, ким вона насправді є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об’єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об’єктивною, заниженою, завищеною.
Знаючи тип самооцінки, вчитель може її регулювати, а учень набувати навичок саморегуляції. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе нездатною на серйозні справи, невдахою, не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що у неї нічого не вийде. Вона уникає ризику, не вірить в успіх, не намагається щось змінити у своєму житті. Таких людей характеризують заниження почуття власної гідності, боязнь помилок, мрійливість про фізичну досконалість. У спілкуванні з іншими турбуються про враження, яке вони справляють, бувають інколи надмірно балакучими і зарозумілими, інколи пригніченими і несміливими, схильними до самозгубної поведінки (вживання наркотиків, алкоголю). Багато з них нездатні сприймати критику, впадають від неї в розпач.
Людина з високою самооцінкою бачить себе господарем становища, вважає себе неповторною особистістю. Вона часто вважається на ризик, тому що прагне насиченого життя, нових знань, вражень, досвіду, що допоможе їй самоствердитись на новому якісному рівні, її важко образити, вибити з рівноваги, збити з обраного шляху. Вона цілеспрямовано і наполегливо йтиме до мети. Знаючи собі ціну, вона врівноважено ставиться до чиїхось успіхів. Суперництво особистостей розглядає як засіб для саморозвитку, самомобілізації на вищому рівні, що неминуче забезпечить нові результати. Характерні особливості: впевненість у своїй винятковості, здатність вчитися на власних і чужих помилках, врівноважене сприйняття компліментів і критики, безпосередність у спілкуванні з іншими, відчуття внутрішньої гармонії, турбота про своє фізичне й емоційне здоров’я, духовне зростання.
Способи виявлення самооцінки поділяють на:
прямі: ранжування учнів класу на основі їх значущості (за успішністю, особистісними якостями), визначення учнем свого місця серед однокласників. Правильність самооцінки визначають, зіставляючи результати ранжування й оцінювання вчителя;
опосередковані: незалежне оцінювання (вчитель або однокласники оцінюють учня за певною шкалою, після цього пропонують йому зробити самооцінку, одержані результати порівнюють), визначення рівня претензій (розкладають картки із завданням різного ступеня складності — найлегші, середні, найскладніші). Учневі пропонують вибрати будь-яке із завдань, виконати його, результати продемонструють рівень претензій і самооцінки.
