Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
МЕТОДИ ТА ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИХОВНОЇ РОБОТИ.rtf
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

II. Згуртованість учнів класу

а) чи є угрупування за цільовими інтересами або негативного характеру, як учні ставляться один до одного і до справ класу;

б) чи люблять разом проводити час в школі і поза нею (працювати чи відпочивати);

в) чи дружать хлопці та дівчата;

г) чи захищають учні членів свого колективу на перервах і поза школою;

д) чи переживають учні перемоги та невдачі свого класу. III. Організованість учнів класу

а) чи вміють учні самі організовуватися до виконання колективних справ та розподіляти доручення між собою;

б) чи вміють терпляче і уважно слухати один одного;

в) чи вміють підкорятися думці більшості.

IV. Громадська думка в класі

а) які вчинки своїх товаришів вони схвалюють, а які засуджу­ють (в яких формах виражають своє схвалення чи осуд);

б) чи є різниця між тим, що говорять і обіцяють, і тим, що роблять;

в) рівень справедливості (об'єктивності) оцінки і самокрити­ки в класі.

V. Характер товариських зв'язків у колективі класу

а) що об'єднує учнів (місце проживання, місце за партою, ін­тереси, спільна робота);

б) чи уважні учні один до одного, чи намагаються допомогти;

в) чи проявляють вимогливість один до одного, чи вміють не­доліки;

г) як клас ставиться до відмінників, невстигаючих, порушни­ків; як ставляться до однокласників з фізичними вадами.

VI. Характеристика лідерів класу

а) склад лідерів (формальних і неформальних);

б) чи мають лідери класу авторитет;

в) чи виконуються розпорядження лідерів;

г) яке ставлення офіційних лідерів до однокласників.

VII. Зв'язок класного колективу із загальношкільним

а) чи знають в класі про те, що відбувається в школі та в ін­ших класах;

б) чи вносяться пропозиції в класі про покращання життя в школі;

в) як виконуються загальношкільні доручення;

г) яку участь бере клас у загальношкільних заходах.

VIII. Висновки

а) які педагогічні заходи слід вживати для кращої організа­ції класного колективу та його діяльності.

б) як використовувати класний колектив для виховного впли­ву окремих учнів.

Орієнтовна схема вивчення учнівського колективу

  • Структура класу (склад, кількість учнів, соціальний склад батьків).

  • Характеристика класу як колективу (ступінь розвитку, взаємодопомога і вимогливість, згуртованість і організованість класу, дисциплінованість, традиції, звички; розвиток громадської думки; особливості відносин в колективі, прояв почуття відповідальності, обов’язку, наявність критики і самокритики; роль активу, боротьба за честь свого колективу; негативні явища).

  • Роль колективу у формуванні особистості учнів.

  • Типові особливості окремих учнів як членів колективу (соціальна роль учнів, активісти, лідери, відмінники, дезорганізатори, негативні риси в характері окремих учнів).

  • Загальна характеристика навчальної, суспільно-політичної, моральної, трудової, колективної, діяльності учнівського колективу,

  • Участь класу в житті школи, житті колективу у позаурочний час.

  • Висновки — рекомендації — пропозиції.

  • Методи самовиховання.

З народження дитина поступово залучається до склад­ного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність осо­бистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитив­них якостей та подолання негативних.

До групи методів самовиховання відносять:

  • самопізнання,

  • самооцінювання,

  • саморегуляція.

Самовиховання починається з самоусвідомлення — ус­відомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) вну­трішньої діяльності людини. Головною при цьому є во­льова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

  • Самопізнання

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутріш­нього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Девіз «пізнай самого себе» був викарбуваний на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорись їй. Давньогрець­кі мислителі часів Платона трактували його як необхід­ність пізнати своє призначення, розкрити свої можливос­ті, передбачити свою поведінку.

Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизна­чення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характе­ру, здібностей.

Самовизначення спрямованості (вибіркове ставлення людини до дійсності) передбачає з’ясування життєвих ці­лей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага хочу мати, яке становище по­сісти?», «Чого не вистачає для задоволення життям?»), провідних потреб («Чого найбільше прагну?», «Які в ме­не інтереси, звички?») і мотивів поведінки.

Самовизначення темпераменту здійснюють за систе­мою показників, розроблених на основі вчення І. Павлова, вважаючи темпераментом індивідуально-типологічну характеристику людини, що виявляється у силі, напру­женості, швидкості та врівноваженості перебігу психіч­них процесів. Кожен учень може визначити тип темпера­менту, внести корективи в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає учневі в навчанні, спілкуванні з людьми.

Самовизначення характеру передбачає з’ясування найзагальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати пе­реконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість), оригінальності (своєрідність особистості), цільності (ком­плекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).

Характер — комплекс психічних особливостей людини, що вияв­ляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, пра­ці, колективу, до себе.

Самовизначення здібностей охоплює з’ясування особ­ливостей і видів мислення: технічного (сприяє вирішен­ню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє ві­дображення навколишнього світу); розумових дій (аналі­зу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду пам’яті: рухової (відтворення рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам’ять на почуття), образ­ної (пам’ять на уявлення, картини природи, звуки, запа­хи) тощо.

Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.

Збагачення знань особистості відбувається через само­освіту, чому сприяють систематичне читання, опора на результати освіти, здобуття нових знань, вдосконалення розумових здібностей, умінь і навичок шляхом самостій­ної роботи.

Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної роботи по­за систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як

  • самоспостере­ження,

  • самокритика,

  • самоаналіз.

1. Самоспостереження. Виявляє себе як спостережен­ня індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почут­тями. Ґрунтується на загальній спостережливості. З ура­хуванням цього педагог повинен формувати в учнів здат­ність бачити переживання людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх.

Види самоспостереження:

  • ретроспективне — відновлення в пам’яті подій, що відбулися. Оскільки повнота враження зберігається 3—4 години, а потім відбувається спотворення пам’яттю пере­житого і почутого, під час самоспостереження слід звер­нути увагу на те, що доведеться згадувати.

  • пряме — спостереження подій, що відбуваються. Воно найбільш суб’єктивне, потребує вміння прогнозува­ ти діяльність, подію, передбачати перебіг розмови, зустрічі, конфлікту тощо;

  • повторне — відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій.

З метою досягнення чіткості в процесі самоспостере­ження використовують самоопитування (відповіді на за­питання: «Що відбулося?», «Коли саме?», «В якій послі­довності розвивалися події?», згадування (порівняння того, що запам’яталось, із нотатками у щоденнику, спогада­ми), самоанкетування, самотестування (відповіді на власні запитання), порівняння (зіставлення сказаного ін­шими із власними спогадами і нотатками), уявне повто­рення того, що відбулося (уявне моделювання ситуації, подібної до тієї, за якої відбулася подія).

  1. Самокритика. Означає вона процес опрацювання ре­зультатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки. Дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, ко­лективі, в сім’ї, у стосунках з учителями. Критична само­оцінка буває емоційною, недостатньо об’єктивною. В од­них випадках вона взагалі відсутня, в інших переважаєкомплекс неповноцінності. Діти критично осмислюють свою поведінку та внутрішній світ за допомогою внутріш­нього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями (екстраверти). Внаслідок самокритики відбувається набли­ження індивіда до об’єктивної самооцінки.

  2. Самоаналіз. Охоплює аналіз власних думок, почут­тів тощо. Він є ефективним методом з’ясування причинно-наслідкових зв’язків у діях і вчинках. Адже одна і та сама дія може бути результатом різних спонукальних сил (якостей особистості, способу життя, стресового ста­ ну). Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку. Прагнення до самоаналізу допомагає особистості орієнтуватись у жит­тєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у пове­дінці владу розуму над емоціями, комплексами, інстинк­тами.

Самоставлення

Самоставлення — ставлення людини до самої себе. Ставлення до себе може бути глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія).

Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивно­му ставленні індивіда до самого себе.

Будучи наслідком розумових операцій (аналізу, син­тезу, порівняння), вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів діяльності, став­лення оточуючих, виявляється в самооцінці.

Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можли­востей, якостей та місця серед інших людей.

Вона є важливим регулятором поведінки. Від само­оцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її само­критичність, самовимогливість, ставлення до своїх успі­хів і невдач. Впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості.

Самооцінка буває правильною (адекватною, коли дум­ка людини про себе збігається з тим, ким вона насправ­ді є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об’єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об’єктивною, заниженою, завищеною.

Знаючи тип самооцінки, вчитель може її регулюва­ти, а учень набувати навичок саморегуляції. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе нездатною на сер­йозні справи, невдахою, не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що у неї нічого не вийде. Вона уникає ризику, не вірить в успіх, не намагається щось змінити у своєму житті. Таких людей характеризують занижен­ня почуття власної гідності, боязнь помилок, мрійли­вість про фізичну досконалість. У спілкуванні з інши­ми турбуються про враження, яке вони справляють, бу­вають інколи надмірно балакучими і зарозумілими, інколи пригніченими і несміливими, схильними до самозгубної поведінки (вживання наркотиків, алкоголю). Багато з них нездатні сприймати критику, впадають від неї в розпач.

Людина з високою самооцінкою бачить себе господа­рем становища, вважає себе неповторною особистістю. Вона часто вважається на ризик, тому що прагне насиченого життя, нових знань, вражень, досвіду, що допоможе їй самоствердитись на новому якісному рівні, її важко обра­зити, вибити з рівноваги, збити з обраного шляху. Вона цілеспрямовано і наполегливо йтиме до мети. Знаючи со­бі ціну, вона врівноважено ставиться до чиїхось успіхів. Суперництво особистостей розглядає як засіб для само­розвитку, самомобілізації на вищому рівні, що неминуче забезпечить нові результати. Характерні особливості: впев­неність у своїй винятковості, здатність вчитися на влас­них і чужих помилках, врівноважене сприйняття комплі­ментів і критики, безпосередність у спілкуванні з іншими, відчуття внутрішньої гармонії, турбота про своє фі­зичне й емоційне здоров’я, духовне зростання.

Способи виявлення самооцінки поділяють на:

  • прямі: ранжування учнів класу на основі їх значу­щості (за успішністю, особистісними якостями), визначен­ня учнем свого місця серед однокласників. Правильність самооцінки визначають, зіставляючи результати ранжу­вання й оцінювання вчителя;

  • опосередковані: незалежне оцінювання (вчитель або однокласники оцінюють учня за певною шкалою, після цього пропонують йому зробити самооцінку, одержані ре­зультати порівнюють), визначення рівня претензій (роз­кладають картки із завданням різного ступеня складнос­ті — найлегші, середні, найскладніші). Учневі пропону­ють вибрати будь-яке із завдань, виконати його, результати продемонструють рівень претензій і самооцінки.