20. Межі відповідальності за вчинення незакінченого злочину.

Межі кримінальної відповідальності у формі покарання за незакінчений злочин визначені статтею 68 КК України, відповідно до ч.1 якої „при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Вочевидь, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії або не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому в ч. 1 ст. 68 КК наголошується на необхідності урахування судом ступеня тяжкості вчиненого діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо), які суд має врахувати та оцінити в їх сукупності.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії було доведено злочин — до стадії готування або замаху. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) чи незакінченим (перерваний замах).

Необхідно також встановити, чому саме, через які причини злочин не було доведено до кінця.

Якщо в ч. 1 ст. 68 КК закон називає чинники, які має врахувати суд при призначенні покарання за незакінчений злочин, то в частинах 2 та З ст. 68 КК встановлюється той максимум покарання, в межах якого воно може бути призначено судом у цих випадках. Ці граничні межі диференційовані в законі залежно від стадії незакінченого злочину і за готування до злочину (ст. 14 КК) строк або розмір покарання складає половину (ч. 2 ст. 68 КК), а за замах (ст. 15 КК) — дві третини (ч. З ст. 68 КК) максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів частин 2 та 3 ст. 68 КК випливає, що їх вимоги мають для суду обов'язковий характер, а передбачені ними правила пом'якшення покарання застосовуються:

• лише у випадках вчинення особою незакінченого злочину — готування або замаху, але обходять готування до злочину невеликої тяжкості, яке згідно з ч. 2 ст. 14 КК не тягне за собою кримінальної відповідальності;

лише до таких видів покарань, які мають строковий характер(наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі(наприклад, штраф) і не можуть бути застосовані, якщо найбільш суворим видом покарання в санкції є довічне позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст. 115 КК), оскільки останнє має безстроковий (невизначений строком чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять тільки випадки застосування положень частин 2 та 3 ст. 68 КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК покарання у виді довічного позбавлення волі призначено бути не може і до яких у зв'язку з цим вимоги частин2 та 3 ст. 68 КК мають застосовуватися, виходячи із встановленої в санкції максимальної межі позбавлення волі на певний строк (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 червня 2009 p.);

• лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому, якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то при застосуванні вимог частин 2 та 3 ст. 68 КК останнє до уваги судом не береться;

лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною, суд зобов'язаний застосувати вимоги частин 2 та 3 ст. 68 КК відносно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які в цій санкції передбачені.

21. Межі відповідальності за вчинення злочину в співучасті.

22. Призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків.

23. Проблемні аспекти інституту звільнення від покарання та від його відбування.

24. Звільнення від кримінальної відповідальності та відмова від її застосування: проблема співвідношення.

25. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

26. Поняття кримінально-правової кваліфікації.

Кримінально-правова кваліфікація – оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти суспільну шкоду та характеризується ознаками кримінальної протиправності, що полягає у визначенні того, якою статтею кримінального закону передбачене це діяння.

Кримінально-правова кваліфікація – частина процесу застосування кримінального Закону – офіційна діяльність уповноважених на те органів держави (дізнання, досудового слідства).

У ході кримінально-правової кваліфікації:

1.суспільно-небезпечна поведінка підлягає оцінці (заподіяння істотної шкоди, загроза заподіяння істотної шкоди)

2.визначається кримінальна протиправність діяння. Ознаки кримінально-правової кваліфікації: 1. Здійснюється у відповідній процедурній формі. 2.Має обов’язкове значення.

Зміст кримінально-правової кваліфікації – у визначенні кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння. Кримінально-правова кваліфікація включає в себе:

1. Оцінку фактичних обставин, виділення тих, що мають кримінально-правове значення.

2. Вибір статті КК, яка містить відповідну кримінально-правову норму.

3. Обґрунтування її застосування.

4. Процедура закріплення висновку про те, що це є або не є злочином.

Як зазначає Навроцький, для кримінально-правової кваліфікації притаманний дихотомічний поділ: «кваліфікація злочинів» і «кваліфікація не злочинів».

Кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками скоєного та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Виходить, Застосування кримінального закону –це найширше поняття. Кримінально-правова кваліфікація – це частина процесу застосування КЗ. Кримінально-правова кваліфікація поділяється на кваліфікацію злочинів і не злочинів.