2. Економічна думка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму

Економічна думка Стародавньої Греції висвітлила економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. Орієнтація на натуральне господарство й захист аристократичних форм державного устрою характерні для праць Ксенофонта і Платона.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спар­ти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) - афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкісного) гос­подарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають по­ваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити на­віть цілі дні біля вогню. Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством. Визнавав він і важливість та корис­ність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків. Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби. Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мис­лителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Аристотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в держав­ному володінні, а друга — у приватному. Аристотель розрізняв два види багатс­тва: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, іс­тинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповід­но до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вар­тостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Аристотель називав мистецтво наживати багатство, роби­ти гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відно­сив велику торгівлю і лихварство. Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Аристотеля до розуміння по­двійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової).

Економічна думка Стародавнього Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

Катон Старший — виразник інтересів рабовласників, господарства яких орієнтувалися на ринок. На його думку, сільське господарство — найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким віллам і латифундіям товарного характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу праці, інтенсифікувати рабську працю.

Проблеми раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона і Колумелли. Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю. Проте він залишався прихильником самозабезпечуваності рабовласницьких латифундій, ігноруючи необхідність товарного обміну.

Колумелла першим серед римських учених усвідомив неефективність рабської праці й екстенсивного розвитку латифундій. Він запропонував сформувати систему дрібного селянського землекористування (колонату).

Протилежні економічні погляди мав Марк Туллій Ціцерон. Він був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі. Натуралізація та аграризація господарського життя Римської імперії в ІV—V ст. (занепад міст, ремесла й торгівлі, панування системи колонату, ліквідація товарно-грошових відносин) свідчили про зародження нового суспільного устрою — феодалізму.