11. Кейнсіанство

Економічна криза 1929–1933 рр. дала зрозуміти, що високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально вимагали планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах. Перші практичні кроки по виходу із кризи були зроблені у США і пов’язані із успішною реалізацією „Нового курсу” президента Ф. Рузвельта. Отже, зростаюче втручання держави в економічне життя випливало з практики, не маючи під собою відповідної теоретичної бази. І от, опублікувавши у 1936 році книгу „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, англійський економіст Дж. М. Кейнс створив таку теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму в економічній науці, який дає бгрунтування неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні і вказує на необхідність державного втручання в економічні процеси. Кейнс та його однодумці:

• визнали наявність серйозних хиб у механізмі вільної конкуренції, що з найбільшою очевидністю проявилося під час Великої депресії (1929–1933 рр.);

• саме Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії – концепцію державного регулювання економіки;

• на противагу традиційному мікроекономічному аналізу Кейнс увів у економічну теорію новий, макроекономічний метод, з позиції якого досліджував кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадження, рівень цін, зарплати, прибутку і процента, ставши таким чином основоположником макроекономіки як самостійного розділу економтеорії.

Суть економічного вчення Кейнса. У докейнсіанській економічній теорії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з точки зору окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому в центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- і мікроекономічним підходом полягає в тому, якому фактору – інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення – надається вирішальне значення в економічному зростанні країни. Кейнс однозначно віддав перевагу загальноекономічним умовам виробництва.

Кейнс прийшов до висновку, що вирішення усіх життєво важливих проблем високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не на боці пропозиції ресурсів, а на боці попиту, який забезпечує реалізацію цих ресурсів.

12. Неолібералізм

Суспільно-економічні процеси поч. ХХ ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склалися в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Неолібералізм виник в 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Але Велика депресія сприяла розвитку саме кейнсіанства. Тому впродовж майже двох десятиліть після Другої світової війни в економічній думці Заходу безперечно панувало кейнсіанство, чиї „рецепти” економічної політики давали досить вагомі результати. Але криза середини 70-х років стала одночасно і кризою кейнсіанської економічної доктрини, яка не змогла вчасно знайти відповідь на життєві проблеми. Розвинуті країни були вперше вражені „спадфляцією” – одночасний спад виробництва(як наслідок – високе безробіття) і інфляція. Такий варіант Кейнс не передбачав.

Вирішення було знайдено в рамках неоліберального напряму, один з підрозділів якого – монетаризм – став „мейнстрімом” економічної теорії. Інше крило неолібералізму чудово себе зарекомендувало раніше, в ході здійснення „німецького економічного чуда”.

Неоліберальна концепція грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки деякому втручанню держави в економіку. Тобто дежава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де її бракує. Найкраще виражає суть неолібералізму так зване „золоте правило” Ерхарда: „Конкуренція всюди, де можливо, регулювання там, де необхідно”.

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за першорядну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур (державі відводиться роль „нічного сторожа”).

Інакше: якщо кейнсіанство першочерговим вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм надає перевагу пасивному державному регулюванню.