4. Вчення меркантилістів

На третьому періоді європейського феодалізму, починаючи з кінця XV ст., відбуваються значні зміни в усіх сферах життя. Відбувається становлення та розвиток нової форми. Поступово створюють­ся умови для переходу від феодального до індустріального су­спільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натураль­ного феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі; наближенням спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного поділу праці; посиленням майнової та соціальної диференціа­ції; формуванням великих капіталів і розвитком розширеного відтворення. Набуває поширення ідеологія меркантилізму.

Керівним принципом Меркантилізму був аристотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої. У центрі уваги опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, сукупністю особистих поглядів різних людей, а також сукупністю практичних господарських заходів.

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення:

1. багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2. виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3. безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4. сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі

5. джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6. треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Загалом теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).

Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. (політика зменшення імпорту). Представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу.

5. Класична школа політичної економії

Утвердження економічних відносин, характерних для ринкової економічної системи, в ряді країн Західної Європи поставило нові завдання перед системою уявлень про те, як ця система функціонує. Виникла необхідність у формуванні нової економічної ідеології, здатної пояснити й узагальнити нові економічні процеси. На зміну меркантилізму прийшла класична політична економія. Вона зародилася в Англії в кінці XVII ст. і у Франції на початку XVIII ст. Саме класична школа, зокрема праці А.Сміта перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класична школа, на відміну від меркантилістів - прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економії свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ. Західні економісти віддають належне класичній школі, але не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. На основі цих поглядів почала формуватися система уявлень про економіку, що базувалася на таких принципах:

- суспільство в цілому і його економіка підкоряються дії «природних» законів, що відображають наявність у світі загального порядку і не залежні від волі, бажань, поінформованості людей;

- втручання держави в ці процеси недоцільне й небажане. Вона повинна лише підтримувати порядок і гарантувати економічну свободу;

- дія економічних законів реалізується через переслідування кожним індивідом своїх особистих інтересів. Зіткнення цих інтересів у процесі конкуренції веде до вироблення оптимальних рішень. Така модель поведінки одержала назву «економічна людина» (homo economicus);

- умовою бездоганної дії цього механізму є забезпечення максимуму економічної свободи, найкращою гарантією якої є приватна власність і повнота інформації, якою володіють економічні суб'єкти.

Основоположником класичної політичної економії в Англії є Уїльям Петті (1623 – 1687 рр.). Його погляди ще знаходилися під впливом меркантилізму. Він вважав, що праця є джерелом багатства не в усіх галузях виробництва, а тільки в галузях з добування золота і срібла. Тобто золото і срібло (гроші) мають вартість тому, що на їх видобування було витрачено багато людської праці. Всі інші товари мають вартість лише тому, що вони обмінюються на золото і срібло, які і визначають їх вартість.

У цілому погляди У. Петті мають суперечливий характер, хоча він і намагається з’ясувати суть економічних явищ.

Засновник класичної політичної економії у Франції П'єр Буагільбер (1646 -1714рр.). Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Відповіді на ці запитання він дає на основі теорії вартості.

Французький економіст Ф. Кене (1694 – 1774рр.), його головна праця "Економічна таблиця"( 1758р.). Він водить багато правильних категорій і здійснює їх досить грунтовний аналіз. Але його погляди обмежуються лише сільським господарством, що дало підставу для критичного ставлення до теорії фізіократів з боку найвидатнішого представника англійської класичної економічної школи – Адама Сміта.

У праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) він довів, що разом з поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а атрибут самого обміну, що вони є товаром.

Видатним представником класичної політекономії був відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772 – 1823 рр.). Його головна праця "Основи політичної економії та оподаткування" (1817 р.) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа.

Засновниками ліберальної економічної теорії в США вважають Г.Кері (1793 – 1879 рр.), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоцінювання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується.