3 Розкрийте зміст поняття "історико-етнографічний регіон". Назвіть причини та етапи формування історико-етиографічних регіонів на території України.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

Зауважимо, що головною ознакою такого етноутворення , як видно і із наведеного визначення, є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і вони”, “ми – не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності. Ми – це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе, вживаючи сучасної термінології, однаковими з нами стандартами життя, має наші звичаї, мораль, вірування тощо. Це особливо стосується локально-етнографічних утворень, що формувалися на українських землях в доісторичний період.

Локально-етнографічні утворення на території сучасної України почали формуватися ще в доісторичний період, про що свідчать власні самоназви, зафіксовані в історичній пам’яті людей, а пізніше і в документах. Історико-етнографічна регіоналізація являла собою складний процес, що поєднував чинники внутрішнього і зовнішнього характеру, супроводжувався як інтеграційними, так і дезінтеграційними тенденціями в східнослов’янському масиві.

Перший етап (доісторичний) формування історико-етнографічних регіонів на території сучасної України охоплює період УІ –Х ст. і пов’язаний з етноплемінними утвореннями, зафіксованими у їх етнонімах і самоназвах. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду українського етногенезу стає етнонім “русь”, “русичі”.

Після розпаду антської держави (УІ ст.) східнослов’янський світ зазнає суттєвої етноплемінної регіоналізації. УІ – УІІ ст. – це період формування переважно племінних утворень на території сучасної України, зафіксованих у їх самоназвах: поляни, древляни, сіверяни, волиняни (дуліби, бужани), білі хорвати, тиверці, уличі.

Утворення на базі названих племен племінних об’єднань, а потім і племінних князівств ще більше посилило етнокультурну мозаїчність східнослов’янського ареалу. Суспільна організація східних слов’ян поступово набуває політичного характеру, оскільки відбувається не тільки етнічно-культурна, а й політична диференціація. Сталість сформованих на додержавному етапі еволюції східного слов’янства історико-етнографічних територіальних одиниць засвідчує той факт, що племінні княжіння як локальні етноутворення продовжували ще певний час існувати й тоді, коли вже існувала держава Русь.

Другий етап формування історико-етнографічних регіонів (ХІ – ХІУ ст.) пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Русі на окремі удільні територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля (князівство). Кожна земля являла собою не стільки етнокультурне, скільки територіально-політичне утворення, що ще певний час залишалося залежним від центрального київського престолу. Хоча політико-адміністративна суверенізація супроводжувалася і набуттям певної культурно-побутової своєрідності, особливостями господарського укладу тощо.

Територіально-політичну роздробленість Київської Русі обумовили різнопланові чинники: розвиток вотчинного землеволодіння удільних князів, передача землі у спадок нащадкам, економічна самостійність, яка породжувала політичну децентралізацію, великі простори держави, якими, у міру наростання відцентрових тенденцій, ставало все складніше управляти; відсутність постійної державної доктрини, отже й виразної політичної форми, зокрема механізму спадковості князівської влади; посилення експансії степових кочівників. Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що також не створювало необхідних передумов для державної та етнічної консолідації давньоруського суспільства.

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Замість родоплемінного сепаратизму, в основному зламаного в умовах централізованої держави, набирав прискорення сепаратизм династичний. Протягом другої половини ХІ – ХІІ ст. на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Починаючи з ХІ ст. зростає роль Чернігівської землі, яка одержує назву “Сіверська земля”, що включала по суті дві землі: Чернігівську і Новгородську (Новгород-Сіверську). В межах українських етнічних земель саме Чернігівщина першою дистанціювалася від Києва. Відтак основою Середньої Наддніпрянщини залишилися Київська і Переяславська землі. Через деякий час Переяславщина увійшла до складу Київської землі.

На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке, Київське, Карпатська Русь. Чернігово-Сіверське князівство невдовзі розділилося на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Згодом тенденція територіальної і політичної роздробленості набула прогресуючого характеру. Так, якщо у ХІІ ст. на всій території колишньої Київської Русі утворилося 15 князівств (земель), то на початок ХІІІ ст. їхня кількість сягала вже 50.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів (ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського, Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії, Росії.

Простежується певна закономірність формування історико-етнографічних регіонів під дією зазначених чинників: чим тривалішими вони були, чим дієвішими виявлялися етноізоляційні бар’єри (як природні, так і штучно створювані), тим різноманітнішою ставала етнічна палітра населення того чи іншого регіону. Їх етнічність урізноманітнювалася також внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів. В залежності від приналежності того чи іншого регіону до певної держави переважав і відповідний склад мігрантів – угорці, румуни, поляки, росіяни і скрізь – євреї. І чим більше несхожою була культура (в широкому розумінні), привнесена на український грунт, тим більш помітною була етнічно-регіональна диференціація, тим більше етнічність регіону вирізнялася із загальноукраїнської етнічності.

В ІХ-ХІ ст. практично всі східнослов’янські протодержави (племінні союзи, племінні князівства) увійшли до складу держави, яку пізніше ( в ХІХ ст.) історики почали називати Київська Русь. Особлива роль в етнічній історії України належить Середній Наддніпрянщині ( Середньому Подніпров’ю), з якою пов’язане не тільки постання Давньоруської держави, а й зародження українства. Поступово в Середньому Подніпров’ї на базі племінних об’єднань полян, сіверян і древлян складувалося державно-політичне утворення “Руська земля”. Не дивлячись на суттєві етнокультурні відмінності кожного з названих племен (об’єднань), правомірно говорити про формування єдиного давньоруського культурного простору. Відтак, безпідставно стверджувати, що етнографічною підосновою державного утворення “Руська земля” були виключно поляни, яких автор “Повісті временних літ” у культурному розвитку ставить вище за древлян і сіверян. “Руська земля” постала не внаслідок розповсюдження полянського етнокультурного впливу на інші утворення, а стала наслідком як політичної, так і етнокультурної консолідації названих племінних союзів.

Одним з найбільш ранніх слов’янських племен на території сучасної України, що набуло чіткої етнографічної визначеності і територіальної окресленості, були волиняни. Їх більш рання назва – дуліби, бужани. Вже у УІ ст. вони являли собою своєрідну конфедерацію, включаючи окремі споріднені слов’янські етнічні групи. Етнонім “волиняни” є самоназвою племені. У ІХ-Х ст. землі, заселені волинянами, увійшли до складу Київської держави. Близько 988 р. великий князь Володимир Святославович заснував м.Володимир (тепер Володимир-Волинський), яке стало центром Володимиро-Волинського князівства.

Наддніпрянщина, як історико-етнографічний регіон, тривалий час мала більш сприятливі умови для збереження своєї ідентичності, свого національно-етнічного “Я”. Саме в цьому плані Золота Орда проявляла певну толерантність. Литовська експансія на руські землі (ХІУ-ХУ ст.) також не стала руйнівною для етнокультурної самобутності українців. Для українців, які опинилися під владою Литви, литовська експансія не означала їх “олитовчення”. В даному випадку маємо класичний приклад пріоритету культури над силою. Тобто, народ, який здійснив завоювання, не став порушувати місцевого укладу життя, культури завойованого народу. Навпаки, свою культуру він у значній мірі “розчинив” в підкореному культурному просторі.

Зовсім інший характер мала польська експансія на українські землі – спочатку (з середини ХІУ ст.) на галицькі і частково волинські землі, а після Люблінської унії (1569 р.) фактично на всю українську територію. Йдеться, передусім, про намагання окатоличити і ополячити українське населення, нівелювати його етнічно-культурну самобутність, тобто повністю асимілювати його в польське суспільство.

До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь). Споконвічними жителями Галичини були слов’янські племена, предки українського народу. З середини ІХ ст. це були білі хорвати, частково тиверці та дуліби (волиняни). Назва “Галичина”, найімовірніше, походить від столиці Галицько-Волинського князівства – м.Галича. В 981 р. галицькі землі були включені до складу Київської держави, і відразу ж стали об’єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею, часто переходячи із рук в руки. Свідченням етнотериторіальної окремішності Галичини є те, що і після підкорення її Володимиром Святославовичем вона залишалася порівняно самостійним етнорегіональним утворенням, до складу якого входило кілька земель: Холмщина, Перемишлянщина, Теребовлянщина. Територія Галицької землі остаточно сформувалася в середині ХІІ ст., коли були об’єднані Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовлянське князівства з центром у Галичі.

Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які формувалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України. Сучасне українське Закарпаття, наприклад, знаходилося під владою Угорщини, за виключенням відносно нетривалих періодів, з ХІІ ст. до середини 40-х років ХХ ст.

Землі Закарпаття були заселені ще в епоху пізнього палеоліту. Саме тут виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України (с.Королево Виноградівського району), що датується 1 млн. – 800 тис. років до н.е. В епоху “великого переселення народів” землі Закарпаття стали найбільш активним районом колонізації, що наклало свій відбиток на його етнокультурну самобутність. Одночасно, вже з перших століть н.е. Закарпаття стало зоною розселення східнослов’янських племен, найбільш відомим серед яких було плем’я білих хорватів. Наприкінці Х ст. закарпатські землі були приєднані до Київської Русі. Тоді ж за цими землями закріпилася і назва “Русь”.

Першим етнорегіоном, що зазнав довготривалого, майже тисячолітнього іноземного поневолення, було Закарпаття. Його захоплення Угорщина розпочала ще в ХІ ст., остаточно завершила в ХІІІ ст. Упродовж ХІІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, що накладало свій специфічний відбиток на формування етнокультурного обліку населення цього регіону.

У першій половині ХУІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини опинилося під владою австрійської імперії Габсбургів, де й перебувало до закінчення Першої світової війни. У 1918-1945 рр. Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини, а 22 листопада 1945р. увійшло до УРСР.

Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (У ст. до н.е.). Споконвічними жителями Буковини були слов’янські племена, свідченням чого є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та черняхівської (ІІ-УІІ ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини. З другої половини І тис. тут розселилися слов’янські племена тиверців та білих хорватів. Упродовж Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі.

У ХІІ- першій половині ХІУ ст. Буковина була складовою частиною Галицько-Волинського князівства (держави). З середини ХІУ ст. буковинські землі нетривалий час знаходилися під владою Угорщини, після чого увійшли до складу князівства Молдови, в якому перебували до 1774 р. Молдова, в свою чергу, перебувала під зверхністю Польщі, а з початку ХУІ ст. потрапила у васальну залежність від Османської імперії, перетворившись згодом на її звичайну провінцію. Саме тоді й розпочалася активна румунізація буковинського населення. Не припинилася вона й після того, як з 1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської ) імперії, де перебувала до 1918 р. Саме молдавсько-румунський чинник і справив суттєвий вплив на формування етнокультурних рис буковинців. У 1918-1940 рр. Перебувала у складі Румунії, 1940р. відійшла до УРСР.

До відносно нових історико-етнографічних регіонів України відноситься Слобожанщина (Слобідська Україна). На відміну від раніше названих регіонів, які формувалися і розвивалися під впливами культур західних і південно-західних сусідів, на етнографічне тло Слобожанщини суттєвий вплив мала сусідня Московія. Причини прості і зрозумілі. Перші поселенці з України, що знаходилася під владою Польщі, з’явилися на вільних (“слободних”) землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя (“Дике поле”) між Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення українцями цих земель припадає на кінець ХУІ-ХУІІ ст. Це були втікачі від польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.

Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева, наближена до полтавської і київської”.

Своєрідно формувався Південний регіон України – як в соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХУІІІ ст. (в наслідок яких до Росії відійшло спочатку Причорномор’я, а згодом Крим і всі землі від Дністра до Кубані). Просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником української історії. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського експансіонізму.

Південь України сформувався як найбільш етнічно строкатий регіон, таким він залишається і на сьогоднішній день.