8. Проаналізуйте процес обмеження та остаточної лікзідації царськимським урядом автономії України (друга половина XVII- XVIII ст..) Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Руїна

Причиною конфліктів на Лівобережжі були, в основному, не чужоземні загарбники , а головним чином стутички між старшинською верхівкою і народом.

Ця внутрішня боротьба розгорнулася незабаром після першого гетьманування Юрія Хмельницького.

В червні 1663 р. „Чорна рада” — козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, завдала поразки прибічникам якова Сомка та Обрала гетьманом Брюховецького.

Іван Брюховецький (1663-1668 рр.)

Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, він робив царському уряду одну поступку за іншою.

Схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того утримувати власним коштом російські залоги на Україні.

У 1665 р. — здійснив подорож до москви у супроводі 500 козаків, підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права:

• Майже всі великі українські міста ставилися під російський контроль

• Царським урядникам дозволялося брати податки з українських селян і міщан

• Давалася згода на призначення Москвою митрополита української православної церкви

• Передбачалося, що вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців

• Новий гетьман мав їхати за підтвердженням до Москви

Присутність московитів у містах викликала обурення.

Андрусівський мирний договір 1667р. — за яким правобережжя відходило до Речі Посполитої, а лівобережжя до Росії

У 1667-1668 рр. По Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх прибічників

Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.)

Настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Цар погодився обмежити к-сть залг 5-ма найбільшими містами.

Крім часткового відновлення автономії, взявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців.

Іван Самойлович (1672-1687 рр.)

Побоюючись гетьманської влади старшина 3 місяці зволікала з виборами наступника Дем’яна Многогрішного і попросила царя обмежити гетьманські прерогативи

Йому було поставлено такі умови старшиною :

• Не судити і не карати представників старшини

• Не вступати у зовнішні відносини не проконсультувавшись із старшинською радою.

До того ж його примусили розпустити загони компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому. Нав’язуючи ці умови старшина поширювала свій вплив, але здійснювалося це підривом влади гетьманів, а відтак і української автономії.

У 1686 р. було підписано „Вічний мир” між оляками та росіянами. За ним Київ та землі Війська Запорозького переходили під постійни й сувернітет царя.

На кінецю XVII ст. Після відвоювання поляками правобережжя та утвердження автономії Війська Запорізького, під безпосередньою зверхністю гетьманів залишалися близько 1/3 території, що колись була підвладна Хмельницькому(= 1/6 території сучасної України)Це лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. До неї входило 10 полків.

Іван Мазепа (1687-1708 рр.)

Вирішальний етап у стосунках Гетьманщини з Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи.

Українська козацька держава – Військо Запорозьке (середина ХVІІ-80-ті рр. ХVІІІст.)

В ході війни 1648-1654рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б.Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649р. змусили Б.Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав “Декларацію ласки Й.К.В. __ Війська Запорозького”, якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б.Хмельницького почало створювати свою адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або декількох сіл.

Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В козацькій автономії стала складатися власна економічна і фінансові системи.

Визнавши автономію Війська Запорозького польська влада будь-що намагалась її ліквідувати. Козацька влада шукала зовнішньої підтримки. Зневірившись у кримських татарах Б.Хмельницький методично добивається союзу з царем Московської держави, який і було укладено в січні 1654р. та оформлено в березні того ж року.

Підписані 27 березня 1654р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б.Хмельницького фактично являли собою конституцію. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

• в Україні зберігався військово-адміністративний устрій;

• залишалось в силі звичаєве судочинство;

• реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чоловік;

• стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

• Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів.

Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з цим вони передбачали збереження державного суверенітету України.(Війська Запорозького).

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648-1654рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність.

Цьому сприяла шкідлива для України політика наступних гетьманів. Упродовж 60-80рр. XVIIст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія вела боротьбу за владу. Це прискорило втручання іноземних держав у справи України, в першу чергу Польщі, Московії і Туреччини. Тривала війна цих держав закінчилася прийняттям “Трактату про вічний мир” між Польщею і Московією. Згідно умов цього договору Військо Запорозького було розділене між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії.

З 1687р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687-1764рр.). царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо.

Спроби української старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П.Румянцевим.

Після російсько-турецької війни в 1775р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781р. полково-сотенний устрій гетьманщини.

Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю.

Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його національного розвитку.