2. Визначити основні закони діалектики

Діалектика кількісних і якісних змін:

а) Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін: Для кращого розуміння діалектики важливим є й питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності і боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим по значущості. В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись нате, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "... першій частині "Логіки" - у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"' .

б) Закон єдності і боротьби протилежностей: На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиклю-чають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

в) Закон заперечення заперечення: Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон.

3. Порівняти православ’я, католицизм, протестантизм.

Правосла́вна Це́рква — друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі, яка існує з часу її заснування Ісусом Христом та його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання. Вона складається з ряду єдиних у теології помісних Церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Кожна з Церков очолюється синодом (собором) єпископів, чиє завдання полягає у збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської Церкви. Усі православні єпископи ведуть свою лінію до одного з дванадцяти апостолів через процес апостольської спадкоємності. дейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV—IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне Життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність— не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Католицизм (лат. catholicismus) — найпоширеніший із напрямків християнства (близько 1 мільярда 196 мільйонів вірних у 2012 р.), який отримав свою назву від одного з атрибутів світової спільноти віруючих у Христа — її «кафолічність» (соборність); подібно ж інший напрямок отримав назву від іншого атрибута — православ'я. Видимим головою Католицької церкви є Папа Римський, який очолює Святий Престол і державу-місто Ватикан у Римі. Католицька церква вважає Папу Римського наступником апостола Петра, якому згідно з Євангелієм, було заповідано очолити Церкву

Характерними особливостями католицької церкви є:

а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність;

б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви;

в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів).

Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм;

г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти.

Протестанти́зм — один із найпоширеніших напрямів у християнстві, що відокремився від католицтва в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (адвентисти, баптисти, методисти та ін.). Церкви і спільноти протестантів національного чи локального характеру є в усьому світі.

Протягом Реформації склалось декілька основних напрямів протестантизму.

1. Лютеранство. Лютеранська або євангельська церква поширилась на півночі Німеччини, у скандинавських країнах, Прибалтиці, деяких штатах США і Канади. Основи віровчення викладено у "Аугсбургському віросповіданні" та "Апології" М.Лютера (1530).

2. Кальвінізм — більш радикальний напрямок протестантизму. У Швейцарії Реформація почалась під лідерством Ульриха Цвінглі (1484-1531). Основи цвінгліанства були викладені у "Коментарчях до істиної і хибної віри". Цвінглі відкидав не тільки католицьке вчення про перевтілення в таїнстві причастя, але й лютеранську догму про реальнеу присутність Христа в таїнстві причастя. Всі предмети культу було відкинуто. Церква перетворена на дім молитви. Цвінгліанська громада сама обирала собі проповідників і пастирів.

Протестантські течії одні з найбільш активних на сучасному конфесійному терені України. Кількість їх громад постійно зростає, вони активно займаються міссіонерською діяльністю. Привабливість їх пов'язана з досить спрощенним обрядом та індивідуальним членство у громаді . що сьогодні є засобом подолання суспільного відчуження.

Білет