1.3. Інформаційний суверенітет: визначення, дискусії

Важливе значення у контексті ІБ має поняття “інформаційний суверенітет“, для якого відсутнє однозначне тлумачення. Наприклад, Закон “Про національну програму інформатизації“ подає таке визначення: «Інформаційний суверенітет − здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Однак це визначення суперечить ст. 53 Закону “Про інформацію“ та ст. 23 Закону “Про науково-технічну інформацію“, згідно з якими, основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси, а не “здатність держави контролювати“. Під “національними інформаційними ресурсами“ розуміють «результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях як окремі документи і масиви документів, бази і банки даних, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та ін., що містять дані, відомості і знання, які є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта України і мають споживчу цінність».

Для розв’язання цієї проблеми підготовлено законопроект “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України“, в якому інформаційний суверенітет визначено як «право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції України і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України». Фахівці вважають таке визначення незадовільним, оскільки воно не враховує глобального і динамічного характеру інформації, розвитку міжнародної інформаційної співпраці. Крім того, проблемним є саме поєднання термінів “інформація“ та “суверенітет“. Хіба інформація може бути суверенною? Адже цінність і продуктивність інформації зростає не в міру її консервування, а в міру її поширення, трансформації. Як показує досвід, втручання держави в інформаційну сферу, наприклад, у галузі наукового обміну, часто є некомпетентним і призводить до сумних наслідків. Результатом надмірної опіки держави над інформацією може бути інформаційна ізоляція українських науковців від світової науки, що формує негативний образ України на міжнародній арені.

4. Проблема доступу до інформації, що не становить державної таємниці

Єдиною сферою ІзОД, яка має чітке законодавче оформлення, є державна таємниця (ДТ). Усі інші види інформації з обмеженим доступом регулюються не законами, а постановами органів виконавчої влади та відомчими інструкціями. З точки зору пріоритету права, така ситуація не є нормальною, бо таким чином різні грифи, які використовуються для службових документів (напр., “Службова таємниця“, “Не для друку“, “Для службового користування“ та ін.) є незаконними, а подекуди і самочинними. Для подібних грифів повинна існувати чітка, законодавчо виписана процедура їх надання, зняття, з критеріями обмеження доступу тощо. Для користування документами з грифом “ДСК“ (Для службового користування) існує урядова “Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави“ від 27 листопада 1998 року. Інструкція надзвичайно детальна, у ній беруться до уваги найменші подробиці користування документами. До речі, саме ця Інструкція тривалий час застосовувала відсутній у законодавстві термін “конфіденційна інформація, що є власністю держави“ (КІВД). Наприклад, у Законі України “Про інформацію“ говорилося, що «конфіденційна інформація − це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні, розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов». Лише у 2004 році до Закону України “Про інформацію“ було внесено доповнення, за якими КІВД визначалася як інформація, що «знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності», і якій з метою її збереження може бути надано статус конфіденційної. Характерно, що в законі не зазначаються критерії, за якими інформація може набути статусу КІВД. Навпаки, пропонується кілька негативних критеріїв, за якими інформація не може бути віднесена до КІВД. Це значно розширює інформаційний простір, який підлягає засекречуванню. Порядок обліку, зберігання та використання документів, що містять КІВД, закон не регламентує, вважаючи цю практику компетенцією Кабінету Міністрів України (КМУ).

Інструкція КМУ, на базі якої формуються інструкції в установах та підприємствах, далека від досконалості, викликаючи нарікання правників. Наприклад. У пункті 2 йдеться про те, що центральні і місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування повинні в 6-ти місячний термін розробити і ввести в дію переліки КІВД. Це породжує такі запитання: хто конкретно і за якими критеріями визначає, яка інформація зараховується до конфіденційної у власності держави? Чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу, як це робиться в демократичних країнах шляхом опублікування спеціальних бюлетенів?

З точки зору інформаційного права доцільно опублікувати “Звід відомостей, які відносяться до конфіденційної інформації, що є власністю держави“, як це зроблено у випадку з державною таємницею. Згідно з пунктом 3 до переліку може потрапити не тільки інформація, створена органом державної влади, а й інформація, яка потрапила до державного органу з інших, наприклад, приватних джерел. При цьому власник інформації може й не здогадуватися про те, що його приватна інформація є службовою таємницею.

Особливе застереження викликає пункт 5, за яким державні документи, створені 1991 року і пізніше і не були опубліковані, не містили ніяких грифів обмеження доступу, відтепер отримують гриф ДСК. При цьому жодної експертизи змісту ці документи не проходять, а засекречуються за суто формальною ознакою.

Пункт 32 відносить справу з несекретними документами до документів з грифом ДСК, якщо у справі є хоч один документ з таким грифом. Відтак, це привід засекретити усю справу. До справ ДСК практично не мають доступу журналісти та громадяни. Керівник, згідно з Інструкцією, має право на власний розсуд вирішувати, надавати журналісту інформацію чи ні. Про це говориться в 29 пункті. Таким чином, доступ громадян до КІВД слід визнати незадовільним, а низку положень Інструкції − такими, що не відповідають принципам демократичної та правової держави.