34. Реформування системи оплати праці в Україні.

Процес реформування оплати праці в Україні розпочався в 1991 році ухваленням Закону України "Про підприємства в Україні": підприємства набули права самостійно встановлювати форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників, визначати фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів. Декрет Кабінету Міністрів "Про оплату праці", ухвалений у 1992 році, заклав правову базу підготовленого й ухваленого в 1995 р. Закону України "Про оплату праці". З 1993 р. діє Закон України "Про колективні договори і угоди".

На основі цих законодавчих актів про перехід від централізованої організації заробітної плати до колективно-договірних принципів її регулювання було визначено механізми встановлення розмірів мінімальної заробітної плати, державного і колективно-договірного регулювання оплати праці, вирішено інші питання.

Реформа оплати праці є важливою складовою курсу реформ у національній економіці України. В економічній теорії суттєві риси оплати праці виражають через категорію заробітної плати. В умовах ринкових відносин заробітна плата відіграє першорядне значення в мотиваційному механізмі.

В сучасній організації оплати праці в Україні існує ціла низка невирішених проблем: розміри заробітної плати не завжди залежать від конкретних результатів праці окремих працівників і підприємств в цілому; не створений дієвий механізм соціального партнерства; не визначені до кінця місце та роль заробітної плати в системі стимулів ринкової економіки; значне посилення міжгалузевої і регіональної диференціації заробітної плати; зниження питомої ваги заробітної плати в сукупних доходах працівників.

За даними Європейського банку реконструкції і розвитку, за межею бідності живуть люди, чиї витрати складають менше 4 у.о. на добу. Якщо користуватися цими показниками, то нині в Україні на межі бідності балансує близько 70% працездатного населення. Більше мільйона сімей живуть на суму, якої ледь вистачає на те, щоб купити щось окрім хліба і невеличкого набору продуктів харчування. Між тим рівень безробіття в Україні знаходиться не на дуже високому рівні. Тобто зубожіння населення відбувається не через “лінощі”, а через дуже низький рівень оплати праці.

Звісно, підвищити рівень заробітної плати до нормального рівня, коли у країні ще слабка економіка і не вистачає фінансових ресурсів, досить важко. Але, на жаль, низький рівень зарплат – це не єдина проблема сучасної України. Справа ще й у тому, що останнім часом заробітна плата перестала виконувати стимулюючу функцію.

Через роздержавлення великої кількості підприємств та розвиток приватного підприємництва в Україні утворився досить великий недержавний сектор. Зарплата у приватних кампаніях в декілька разів більша, ніж у більшості бюджетних установ та організацій. Тому досить часто трапляються випадки, коли оплата некваліфікованої праці дорівнює оплаті праці спеціаліста. Виникла також суттєва диспропорція у розмірах заробітної плати серед робітників різних галузей. Наприклад, середня зарплата робітників легкої або харчової промисловості є більш як у два рази нижча, ніж у металургії чи електроенергетиці. А заробітна платня працівників у сфері охорони здоров’я, освіти і особливо, трудівників сільського господарства взагалі не співвідносяться із середньою зарплатою у промисловості.

Результатом реформування системи оплати праці повинна стати можливість чесного заробітку такої кількості грошей, якої б вистачило на нормальне життя. На мінімальну зарплату люди повинні жити, а не існувати. Для цього і необхідна чітка державна політика в сфері заробітної плати. І першим кроком держави в цьому напрямку повинно стати зниження рівня оподаткування на фонд заробітної плати і перехід до встановлення мінімального рівня зарплати за одну годину роботи. Головним аспектом реформування системи оплати праці є запровадження показника «мінімальна погодинна тарифна ставка». На думку спеціалістів, такий підхід буде важливим поштовхом для поліпшення соціальної ситуації в країні, зокрема, завдяки зближенню поняття оплати праці з поняттям "прожиткового мінімуму”. В результаті запропонованої реформи держава взяла б на себе гарантії забезпечити громадянам нормативно визначений рівень оплати за виконану протягом певного часу роботу.

Для робітників це: 1) Кожен робітник знатиме, що йому гарантована погодинна оплата праці у чітко визначеному мінімальному розмірі; знатиме, що завдяки існуванню коефіцієнтів корегування для тієї чи іншої професії працівник вищої кваліфікації отримуватиме більше. 2) в ситуації, коли працівник через скрутне фінансове становище підприємства змушений працювати неповний робочий день, він знатиме, скільки має отримати за відпрацьований час, а отже матиме змогу вимагати захисту своїх конституційних прав навіть у судовому порядку. Для держави: 1) підвищується імідж держави як гаранта соціального захисту своїх громадян: кінець-кінцем, вона зробить спробу дати людям можливість отримувати пристойну зарплату. 2) цей крок зможе вивести частину "тіньової" зарплати у легальний обіг, що у свою чергу приведе до збільшення надходжень до різних фондів (у тому числі й Пенсійного).