45. Засадничі принципи класичних теорій еліт г.Моска, в.Паретто, р.Міхельса.

Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (elite) французського походження і має значення — кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередне-ності в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це:

 люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);

 найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);

Один з представників цієї школи, засновник теорії «правлячого класу» — Г. Моска сформулював основні положення своєї теорії в працях: «Основи політичної науки» (1896) та «Історія політичних доктрин» (1923).

Свою ідею про «правлячий клас» він виклав ще в першій праці. У ній він стверджував, що з часів середньовікового розвитку цивілізації і до нашого часу в суспільстві існують два класи: клас керуючих і клас керованих. Перший завжди малочи-сленний, здійснює всі політичні функції, монополізує владу і користується належними йому перевагами. Другий — більш численний, управляється першим на більш-менш законних підставах та постачає йому матеріальні засоби для життєзабезпечення політичного організму. Владу, писав він, не може здійснювати ані одна людина, ані усе суспільство. Політичне керівництво, яке включає адміністративне, військове, релігійне, економічне, моральне, здійснюється, на його думку, особливою організованою меншістю. Ця меншість управляє більшістю, завдяки насамперед своїй організованості, а також за рахунок притаманних тільки цій меншості особистих якостей.

Аналіз «політичного класу» Г. Моска здійснює за допомогою «організаційного підходу». Групова спільність, однодумність, властиві «політичному класу», забезпечуються завдяки наявності в ньому організації і структури. Спираючись на них, правлячий клас зберігає владу. Крім того, розвиток будь якого суспільства, незалежно від способу соціальної і політичної організації, направляє керуючий клас. Сам правлячий клас неоднорідний, він складається з двох шарів: дуже малочисленної групи «вищого керівництва» (дещо на зразок «супереліти» всередині еліти) та набагато численнішої групи «керівників середньої ланки».

Г. Моска виділяє три людські якості, які дають змогу належати до політичного класу— це військова доблесть, багатство, церковний сан, з якими пов'язані три форми аристократії — військова, фінансова та церковна. Але домінуючим критерієм при належності до політичного класу є здібність управляти, що означає знання національного характеру, ментальності народу, досвід управління. Як організм, який розвивається, політичний клас потребує оновлення і такими способами оновлення є спадкування, вибір та кооптація. У розвитку пануючого класу існують дві тенденції: аристократична та демократична. Якщо переважає перша тенденція, то представники правлячого класу прагнуть зробити своє правління спадковим, цей клас стає закритим, а суспільство втрачає здатність розвитку. Якщо замінює друга, демократична тенденція, то правлячий клас, його представники, прагнуть замінити старі помарки цієї еліти, цей клас стає відкритим, відбувається швидке його оновлення. Але при цьому виникає загроза зростання нестабільності та політичних криз. Тому Г. Моска віддавав перевагу такому типу суспільства, якому властива деяка рівновага між цими двома тенденціями. На його думку, потрібна деяка стабільність правлячого класу, а тому проникнення нових елементів до нього не повинно відбуватися занадто швидко і не повинно бути великим.

Другий видатний представник класичної теорії еліт — В. Парето виклав свої погляди щодо теорії еліт у «Трактаті загальної соціології» У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Парето належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта».

Суспільство В. Парето розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Цей стан рівноваги забезпечує взаємодія багатьох сил, які він називає елементами. Вони утворюють чотири групи — економічні, соціальні, політичні, інтелектуальні. Мотивами людської діяльності є психологічні стимули, які він називає «залишками». Вони є ірраціональними почуттями, емоціями. «Залишки» є одвічними і незмінними основами діяльності людини і відбивають його індивідуальність. Соціальна рівновага і суспільно-політична форма суспільства є сукупністю взаємодії людських почуттів, які відбиваються в «залишках». Тому політика, на його думку, у визначальному ступені є функція психології. Використовуючи психологічний підхід до аналізу суспільства і політики, вчений пояснює багатоманітність соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів.

В. Парето визначає належність людини до еліти за її природженими психологічними якостями і вважає, що ця еліта складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів найвищі здібності у своїй сфері діяльності. «У широкому розумінні еліта є товариство людей, які наділені у вищому ступені розумовими здібностями, якостями характеру, спритністю та іншими якостями.»Еліта, за В. Парето, поділяється на правлячу та контреліту. Правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, має харизматичні якості лідера. Контреліта є потенційною елітою за здібностями, особистими якостями, яка позбавлена можливості приймати політичні рішення. На його думку, є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», та «лисиці».В. Парето був автором теорії кругообігу еліт. На його думку, соціальні зміни в суспільстві є наслідком боротьби та «циркуляції» еліт. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку. Революція, на думку В. Парето, є найбільш радикальним засобом оновлення еліт, внаслідок чого стара еліта поступається місцем новій. У новій еліті переважають «лисиці», що з часом перероджуються на «левів», які є прибічниками насилля та деспотичного правління.

Інше пояснення неминучості поділу суспільства на правлячу меншість та пасивну більшість запропонував Р. Міхельс німець за походженням, але громадянин Італії, який був одним з ідеологів фашизму та приятелем Б. Муссоліні. Він доводив неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах, виходячи з внутрішніх властивостей притаманних політичним організаціям цих країн та «олігархічних тенденцій» в партіях, профспілках. У своїй основній праці «Політичні партії. Нариси про олігархічні тенденції демократії» (1911) він проаналізував кризу парламентської демократії та відстоював правомірність елітизму.Причини політичного розшарування, тобто стратифікації суспільства, і тому неможливості здійснення демократії Р. Міхельс бачив, по-перше, в сутності людини; по-друге, в сутності політичної боротьби; по-третє, в сутності організації. Тому демократія веде до олігархії і перетворюється в неї — робить висновок він. Феномен олігархії пояснюється частково психологією, тобто психологією мас та психологією організацій, а частково органічно, тобто законами структур організацій. Проте головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу багато в чому визначається впливом «мас» на політичні процеси. Поняття «маси» мають для Р. Міхельса психологічний зміст та інтерпретуються ним як сукупність психічних властивостей масового пересічного громадянина, під якими розуміється політична індеферентність, некомпетентність, потреба в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і неспроможні самостійно керувати.Сама політична еліта є продуктом національної психіки, тобто «елітарний характер нації» прагне до втілення в пануючі групи. У структурі пануючого класу Р. Міхельс виділяє три складові елементи: політичний, економічний та інтелектуальний. Кожного історичного моменту владу може здійснювати політико-економічний, політико-інтелектуальний чи вольовий політичний клас.