2. Перевод в понятии полисистемной теории

Переводы и переводчики делают возможными международные контакты в политической, коммерческой, научно-технической и других областях, без которых немыслимо существование современного человечества. Многие народы обязаны переводам формированием и развитием своих языков, литератур и культур. И в настоящее время роль переводческой деятельности продолжает возрастать.

Исследователи полисистемной школы считают перевод одним из подсистем литературной системы культуры перевода. Обращается внимание на то, что подсистемы входящие в состав данной социокультурной системы борются за свое место в иерархии (это относится и к подсистемам литературной системы) и эта иерархия менеяется в зависимости от обстоятельств и внелинературных контекстов (некоторые подсистемы, считаемые маргинальными в другую эпоху становятся доминирующими, и наоборот), напр.:

- в Средние века доминирующей была религиозная подсистема,

- в эпоху Романтизма, в литературной сисеме, доминировала поэзия, а во второй половине 19-го столетия проза. Поэтому полисистемная школа предлагает диахронный подход к анализу данной полисистемы, в том числе и литературной подсистемы.

Диахронное видение литературы и художественного произведения раньше предлагали представители пражских структуралистов, а позже исследователи чешской и словацкой переводоведческих школ (J. Levэ, F. Miko, A. Popovič), обращающие внимание на социокультурные связи перевода и проблематику реципиента, рецепции и перцепции перевода, чем заинтересованы сторонники полисистемного подхода к переводу.

-Для теоретиков полисистемной школы существенными оказываются не только исследования переводного текста, но также связь литературной системы с другими подсистемами данной социокультурной полисистемы, в том числе интерсемиотичные связи в контексте перевода (соотнесенность с концепцией Р. Якобсона).

Исследование переводного текста сочетается с определением позиции перевода:

- перевод рассматривается не, как воспроизведение на языке перевода (и в культуре перевода) текста, созданного на языке подлинника (в исходной культуре), а как текст культуры перевода (функционирующий в культуре перевода).

- исследуется акцептабельность перевода, с точки зрения переводной культуры, а не воспроизведения подлинника - акцептабельность текста в данной культуре.

- исследователи не занимаются поисками ошибок переводчика, так как согласно мнению A. Лефевера: «Переводческие ошибки относятся только к лингвистическому пласту, а остальное касается лишь стратегии». (www.Rusinst.uni.lodz.pl/rusinst/files/pt.pdl)

Отметим, что за последние двадцать лет появилось столько переводоведческих школ и теоретических переводоведческих работ (среди которых немаловажное место занимают труды, посвященные вопросам перевода стихотворного текста), что можно говорить даже о своеобразном умножении «транслятологических» концепций. Наиболее интересным в новых концепциях, как нам кажется, являются предложения, выдвинутые представителями полисистемной переводоведческой школы (Итамар Эвен-Зохар, Гидеон Тури):

– о приоритетности исследования акцептабельности переводного текста в другой социокультурной системе, а не его эквивалентности;

– о применении описательного, а не оценочного метода в сравнительном анализе подлинника и перевода (переводов). (http://wysotsky.com/0006/008.htm)

В перекладознавстві кінця XX – початку ХХI ст. виразно простежується філософсько-культурологічний підхід до явища художнього перекладу, виявляється тенденція до синтезу лінгвістичного та літературознавчого методів аналізу перекладів. Теорія полісистеми І. Іван-Зогара і особливо його новий підхід, орієнтований на цільову літературу, дали початок широким дескриптивним дослідженням природи цільового тексту, зокрема тих його ознак, які відрізняють його від інших текстів, які з самого початку створювалися цільовою мовою (далі ЦМ). На наявність такої відмінності вперше звернули увагу ще Сервантес: «Та все ж мені здається, що переклад з одної мови на другу (якщо це лише не переклад з греки й латини, сих царів над усіма язиками) - то все одно, що килим фламандський зі споду: візерунок хоть і видно, але він тоне в рясноті сталок, і пропадає вся барва і гладкість, яка аж очі бере з лиця…» (пер. М. Лукаша). Серйозно про цю відмінність заговорили німецькі романтики, зокрема Ф. Шлейєрмахер, який відстоював використання в перекладі особливої “перекладацької” мови, що неодмінно веде до змін в самій мові. В решті решт, лише відхиляючись від сталих норм можна очужуючий чи сторонній елемент зробити помітним у цільовій мові. Хоча найбільш важливо те, що Ф. Шлейєрмахер був упевнений в інновативному характері перекладу й вбачав саме в цьому його основну роль. Далі ці думки розвинули пост-романтики, такі як В. Беньямін та Дж. Стейнер. В. Беньямін вважав, що в першоджерелі відношення між змістом та мовою нагадують відношення плоду з його шкуркою, а мова перекладу подібна до королівської мантії навколо свого змісту; поет працює в самій мовній хащі, а перекладач знаходиться на узліссі, працює ще з усією мовою, намагаючись створити «відлуння першоджерела» в ЦМ. Переклад в порівнянні з оригінальним твором є більш розумовим. Чим же перекладні тексти ЦМ відрізняються від неперекладів, або, так би мовити, паралельних текстів? Чи існує так звана «перекладацька мова» або, інакше кажучи, «третій код»? Щоб дати відповідь на ці запитання сучасні перекладознавці за допомогою дослідження великих масивів текстів у електронному вигляді порівнюють переклади з джерельними текстами (ДТ), з одного боку, та з паралельними текстами, з другого. Метою цих досліджень є висунення та перевірка гіпотез про перекладацькі універсалії: узагальнення тих ознак, які є специфічними для всіх перекладів, і якими, власне кажучи, відрізняються переклади від творів створених ЦМ відразу.

Необходимо заметить и то, что теоретики довольно часто опираются на известные труды русских ученых (прежде всего Юрия Тынянова) и пражских структуралистов – связь с этими исследованиями заметна, даже если современные транслятологи не ссылаются на них. Здесь имеются в виду выводы Виктора Коптилова о трансформировании поэтического образа в переводе, наблюдения Антона Поповича над переводческими сдвигами или же работа Ольгерда Войтасевича, считающего непереводимость результатом нетождественности культур, а не языков, и обращающего внимание на желаемое сходство ассоциаций, вызываемых текстом подлинника и перевода.

Вопрос о воспроизведении семантического пласта текста в переводе, как нам кажется, следует рассматривать, принимая во внимание именно эти теоретические концепции и предположения. Сравнивая друг с другом семантику подлинника и перевода или нескольких иноязычных вариантов, нельзя оставлять в стороне проблематику ассоциативного плана обоих текстов. Следует также учитывать внеязыковой контекст, влияющий на конкретные целенаправленные решения переводчика о предпочтении тех или иных языковых средств. (http://wysotsky.com/0006/008.htm)