Відносини з єс і нато

В 1994 році було підписано програму «Партнерство заради миру». Інтеграція до ЄС і європеїзація країни стали головною стратегічною метою уряду Молдови після провалу «плану Козака» зі створення спільної держави Молдови й Придністров'я у 2003 році. Євроінтеграційний курс користується підтримкою переважною більшістю населення країни.

Набуття чинності 1 липня 1998 р. дозволило Молдові розширити область відносин з ЄС, з точки зору форм, а також структури і змісту співпраці. Молдові надається можливість ідентифікувати і розвивати нові процедури, призначені на сталість і поглиблення політичного діалогу, а саме: досягнення відповідного політичного діалогу, який дозволить більш ефективного розвитку політичних відносин. Розвиток торгівлі і стимулювання інвестицій, також і гармонійних економічних відносин між сторонами для зміцнення тривалих економічних зв'язків. Іншим важливим завданням було інтенсифікація політико-дипломатичного діалогу щодо вступу Молдови в ЄС, укладення Угоди про вільний обмін між Молдовою і європейським Союзом і отримання з боку ЄС сприятливого режиму віз для громадян Республіки Молдова. Інституційна програма виконання ставить орієнтири і в багатосторонньому співробітництві. РМ прагне визначити зміст своєї участі в ООН, ОБСЄ, Раді Європи. Новий уряд не розглядає ЄС, як те що сприятиме стабільності і безпеки, Молдова знову переорієнтується на СНД. З метою досягнення економічних інтересів, уряд спрямовує зусилля на поглиблення і посилення двосторонніх торговельно-економічних відносин в рамках СНД.

Молдова включається в політику ЄС щодо сусідніх держав після розпочатого розширення 2004 р., «Розширена Європа - Нове Сусідство», яка передбачає поглиблення співпраці в проникненні держав на внутрішній європейський ринок, надаючи політичну та економічну інтеграцію державам, які не можуть поки що бути включені до ЄС, з метою створення простору безпеки, процвітання, і так званого «кола друзів» на кордонах ЄС. Цей план був названий «Зовнішня Політика Сусідства» у 2004 р. Реалізація ВПС йде у вигляді Планів Дій.

Деякі політики вважають, що місце Молдови в СНД не дає «євразійської" альтернативи. Інші вважають, що для Молдови буде не складно стати членом ЄС, незважаючи на членство в СНД. Наступні, що членство в СНД є перешкодою на шляху європейської інтеграції. Протягом останніх років помітно виросло серед населення думку про те, що Молдові краще інтегруватися в євроструктури, ніж тяжіти до Москви. Як правило, можна помітити, що до Європи тягнеться молодь, коли як літнє покоління під впливом ностальгічних настроїв до Росії.

Індивідуальний План Дій РМ - ЄС був підписаний 22 лютого 2005 р. в Брюсселі, в рамках сьомої зустрічі Ради Співробітництва Республіка Молдова - Європейський Союз. План є політичним документом, який встановлює стратегічні завдання співпраці між Молдовою і ЄС і носить тимчасовий характер строком на три роки. Зростання рейтингу РМ в євро-атлантичному співтоваристві приносить гарні політичні дивіденди у вигляді: - більш широкої присутності євро-атлантичних структур і європейських партнерів у залученні і вирішенні придністровської проблеми, включаючи підписання Декларації про Стабільності та Безпеки РМ; - поліпшення відносин з міжнародними фінансовими організаціями; - інтерес, проявлений більшістю європейських держав до країни; - збільшення присутності в міжнародних і регіональних організаціях.

Аргентина — друга за територією (2167 тис. кв. км) і третя за населенням (37 млн. чол.) країна Латинської Америки.

У 90-ті роки Аргентина здійснила ринкове реформування своєї економіки. Президент Карлос Менем (1989—1999), лідер Хустісіалістської (пероністської) партії, віддаючи належне духові часу, виявився прихильником демократизації, "виробничої революції", модернізації, зміни ролі держави у національному виробництві. До його приходу міжнародні економісти вважали Аргентину "латиноамериканським хворим". Менем спішно приватизував державну власність, у тому числі авіаційну та нафтову компанії, домігся прийняття закону, який забороняв емісію грошей, не забезпечених доларовим паритетом, золотом і цінними паперами, запровадив жорсткий фіскальний режим. Через три роки інфляція впала до нуля, приріст ВВП становив 9 %. Проте внаслідок шокової терапії кожен п'ятий аргентинець втратив роботу.¹⁵

Творцем аргентинського "економічного дива" був випускник Гарвардського університету міністр економіки Д. Кавалло. Він дотримувався монетаристських принципів управління економікою. Однак доларової маси постійно не вистачало, оскільки на ринку США збувалося лише 10—11 % аргентинської продукції, а достатніх внутрішніх джерел нагромадження не було. За такої ситуації країна змушена була вдатися до зовнішніх кредитів, сума яких у 90-ті роки зросла у 2,5 рази. Багата ресурсами країна стала жити, по суті, в борг, що загрожувало негативними наслідками.¹⁶

У 90-ті роки Аргентина взяла курс на входження до міжнародного ринку, державна участь в економіці була зведена до мінімуму, проведена майже цілковита приватизація державних підприємств. Національна валюта прирівнювалася до долара (1 песо — 1 долар).

У міжнародному плані Аргентина схилялася до тісної співпраці зі США, вийшла з Руху неприєднання, у рамках МЕРКОСУР посилила інтеграційні стосунки з Бразилією.

Скориставшися успіхами в економіці, К. Менем після 1993 p., коли пероністи на проміжних виборах до нижньої палати парламенту втратили більшість, провів конституційну реформу, яка звелася до скорочення терміну перебування на посаді президента з шести до чотирьох років з правом повторного обрання. У 1995 p. К. Менем знову став президентом. Проте уже з 1996 р. економічна ситуація стала погіршуватися. На аргентинську економіку негативно вплинули такі чинники, як мексиканська (1995) та азійська (1997—1998) фінансово-економічні кризи. Монетаристські методи господарювання виявилися неефективними. У 1998 р. спад в економіці сягнув 3 %. З рівнем життя аргентинців падав і рейтинг Meнема, зростало безробіття. Почастішала практика невиплат зарплати державним службовцям. А тому перемога на президентських виборах наприкінці 1999 р. кандидата від опозиційного лівоцентристського Альянсу за працю Фернандо де ла Руа, людини з бездоганною діловою та політичною репутацією, була цілком закономірною.¹⁷

Новий президент своїми головними завданнями за ситуації, що склалася, вважав боротьбу з корупцією та безробіттям, досягнення конкурентоспроможності аргентинської економіки на світовому ринку. Однак уже на середину 2001 р. де ла Руа змушений був визнати, що поставлені цілі за перші 500 днів його президентства не досягнуті. Більше того, країні загрожував дефолт, оскільки в рамках обслуговування загального зовнішнього боргу в 170 млрд. дол. треба було виплатити 20 млрд. дол. Таких коштів країна не мала. Де ла Руа вдалося домовитися з МВФ про виділення 40 млрд. дол., утому числі й на оздоровлення економіки. Умовою отримання нових кредитів було зобов'язання скоротити внутрідержавні витрати, дефіцит бюджету тощо. Це означало крах соціальної політики. Скорочувалися витрати на охорону здоров'я, освіту, інші соціальні потреби. Затримувалися виплати пенсій. Запроваджувалися обмеження на виплату банківських вкладів. Тріщав бюджет. Зовнішній борг сягнув 200 млрд. дол., що становило 45 % ВВП.¹⁸

Вибух загального невдоволення стався 19 грудня 2001 p., коли уряд заявив про неможливість здійснювати чергові платежі, що означало дефолт. Натовпи людей почали громити "Макдональдси", банки. У сутичках з силами правопорядку під час заворушень 19—20 грудня загинуло 27 осіб, сотні були поранені. 21 грудня президент і уряд пішли у відставку. Надії на підтримку США виявилися примарними. Після 11 вересня 2001 р. США було не до Аргентини.

Чинники, що спричинили аргентинську кризу, — комплексні, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер, не тільки економічні, а й політичні корені. Насамперед, Аргентина перестала отримувати ренту від сільського господарства (зерно, м'ясо), котра раніше була джерелом суттєвих надходжень до державної скарбниці. Причиною такого становища, на думку економістів, було застосування прогресивних технологій у сільськогосподарському виробництві багатьох країн. Крім того, еміграція аргентинських фірм у Бразилію в пошуках сприятливих умов для бізнесу значно звузила податкову базу в Аргентині, внаслідок чого зменшилися суми податкових надходжень до бюджету. Гроші від приватизації були частково розкрадені, частково використані правлячою елітою не за призначенням, а отже не працювали на майбутню тривалу перспективу в розбудові ринкової економіки. Честолюбні мрії про президентське крісло плекав навіть творець "економічного дива" Д. Кавалло.¹⁹

Упродовж бурхливих днів грудня 2001 — січня 2002 р. змінилося кілька тимчасових президентів. П'ятим став Еду-ардо Дуальде — губернатор провінції Буенос-Айрес. У січні 2002 р. Дуальде здійснив девальвацію песо. Водночас держава стала повертатися до регулюючих чинників. На найближчі два роки (2002—2003) уряд наділявся правом корекції цін на основні продукти харчування й деякі ліки. Дефолт і девальвація дали можливість країні, що прагнула до високого рівня життя, який насправді не могла собі дозволити, починати життя спочатку.²⁰

27 квітня 2003 року відбувся перший тур виборів, у якому найбільшу кількість голосів отримали Карлос Менем (24%) і Нестор Кіршнер (22%). У другому турі впевнено переміг Кіршнер.

За президентства Кіршнер економіка Аргентини пішла вгору, перш за все за рахунок зростання експорту. ВВП зріс на 10%. Було призупинено виплати по старим кредитам, 9,8 млрд. доларів боргу було списано. Інфляція, бідність і безробіття значно скоротилися. Критики уряду Кіршнера відзначають, що зростання економіки завдячує значною мірою загальносвітовим тенденціям, а також скороченню соціальних програм в Аргентині.²¹

Також за часів Кіршнера було розпочато нові судові процеси над особами, що порушували права людини у часи Процесу національної реорганізації.

На міжнародній арені Кіршнер посилював зв'язки з країнами Південної Америки, завдяки чому згодом було засновано Unasur. 2004 року виник дипломатичний конфлікт між Аргентиною і Уругваєм через целюлозно-паперові заводи останнього, які забруднювали спільну річку. Конфлікт було вирішено у Гаазькому суді на користь Аргентини.²²

На виборах до парламенту 2005 року партія Кіршнера отримала більшість.

В останні два роки свого президентства Кіршнер проводив політику жорсткого контролювання цін і обсягів експорту з метою стримати інфляцію. Також вибухнуло кілька скандалів, пов'язаних з однопартійцями Кіршнера. Водночас рівень підтримки президента у народі зростав.

10 грудня 2007 року президентом Аргентини було обрано дружину Нестора Кіршнера Крістіну Фернандес, яка з перших же днів свого правління трималася лінії свого чоловіка. Крістіна Фернандес стала першою обраною жінкою-президентом в Аргентині.²³

Однією з перших дій Фернандес при владі було підвищення на 20% тарифів на проїзд у громадському транспорті і залізниці у січні 2008 року.

На початку 2008 року ФБР заявило, що президентська кампанія Крістіни Фернандес була профінансована урядом Венесуели. Це спричинило різке погіршення відносин між Аргентиною і США. Також виникли тертя у відносинах з Ватиканом через відставку військового єпископа, посада якого вакантна досі.

З 12 березня по 18 липня 2008 року у країні пройшла серія страйків виробників сільськогосподарської продукції, які вимагали зменшення податкового тиску. Ці виступи завершилися задоволенням вимог селян.²⁴

На початок всесвітньої економічної кризи 2008 року уряд Крістіни Фернандес зреагував рядом заходів, зокрема підтримкою машинобудівної галузі і наданням кредитів підприємствам.

2010 року за сприяння уряду Аргентини широко відзначалося двохсотріччя Травневої революції.

Внутрішня політика Джорджа Буша старшого

Джордж Герберт Уокер Буш — 41-й президент США (1989—1993), республіканець. Був директором Центрального розвідувального управління (ЦРУ) 1976—81, а в період Президентства Р. Рейгана (1981—1988) - віце-президентом, очолив спеціальну комісію, покликану реалізовувати пакет заходів зі скорочення державного регулювання економікою. Хоча Дж. Буш не був популярним політиком, на виборах 1988 р. йому вдалося перемогти. У період передвиборчої кампанії обіцяв продовжити курс Р. Рейгана, допомогти тим, хто цього дійсно потребує, створити суспільство "добрих, чуйних людей". Основний електорат майбутнього Президента - представники "ситої Америки". Період Президентства Дж. Буша став продовженням "неоконсервативної хвилі" Р. Рейгана, коли було закріплено досягнення попереднього Президента, здійснено продовження процесу обмеження державного регулювання економікою.

Внутрішньополітичний курс Дж. Буша мав назву "рейганоміка без Рейгана". Проте, власної чітко сформульованої програми він не мав, стараючись у всьому наслідувати попередника. Саме брак свіжої думки був основною підставою для критики Президента. Проте, не зважаючи на те, що в цей період конгрес контролювали демократи, Бушу вдалося досягти згоди між двома партіями з ключових питань внутрішньої та зовнішньої політики, чим він забезпечив ефективне виконання своєї програми. Чільне місце в президентських заходах належало боротьбі з наркоманією та організованою злочинністю, вирішенню екологічних проблем, вдосконаленню системи охорони здоров'я. Діяльність значно ускладнювалася економічною кризою 1989-1992 рр., зумовленою деякими негативними проявами рейганоміки. Основною проблемою залишався дефіцит державного бюджету та зростання зовнішнього боргу. Для її вирішення Дж. Буш здійснював замороження державних видатків. Хоча падіння виробництва було найменшим у повоєнний період, саме несприятлива економічна кон'юнктура стала основною причиною поразки Президента на виборах 1992 р. від демократа Білла Клінтона.

Стиль виступів президента змінився: у відрізните від яскравої риторики Р. Рейгана Президент Буш вважав за краще ділова мова бізнесменів і політиків-прагматиків. Спічрайтери та радники це швидко засвоїли. Головним економічним радником Президента залишався неокласик Мартін Андерсон, який консультував ще уряд Рейгана. У листах і спогадах Дж.Буш писав: «Я уважно слухав, як прихильники теорії пропозиції підходили до податкової проблеми». Президент Буш вирішив зміцнити групу економічних радників за рахунок введення в неї нових членів. Головою Економічної ради був призначений професор Майкл Боскини, а членами ради - Д.Бредфорд і П. Веннакот. Вони також були неокласиками, прихильниками вільної конкуренції. Вони пропонували посилити фінансове регулювання економіки, перетворити фіскальну політику в засіб довгострокового економічного зростання.         В Економічному звіті Президента Буша Конгресу наголошувалося, що за попередні 8 років, поки він був віце-президентом, валовий внутрішній продукт США виріс на 30%, розмір ВВП на душу населення перевищував відповідні дані Японії на 25% і Німеччини - на 35%. США виробляли більше 1/4 валового внутрішнього продукту всього світу. Економічні радники уряду розраховували на подальше тривале економічне зростання. Закон про податкову реформу, прийнятий ще в 1986 р., знизив податки на прибутки великих корпорацій з 46% до 34%., А податки з найбагатших сімей були знижені з 50% до 28%. Не випадково історики відзначали, що в роки правління Рейгана і Буша концентрація багатства досягла рекордного рівня: 1% найбагатших сімей в США володіли 40% національного доходу. У той же час частка найбідніших сімей в США зменшилася з 5,2% національного доходу до 4,4% в 1992 р. «Протягом буму 80-х років багаті стали ще багатшими, а бідні - ще біднішими», - пише біограф Дж. Буша Том Уікер. Податкові важелі погано працювали для забезпечення сталого економічного зростання. Навіть у посібнику для «чайників» про економічну політику президентів говориться, що теорія пропозиції неокласиків виглядає добре тільки на папері, а в реальному житті вона не може добре працювати. М.Андерсон і М.Боскін розраховували на стійке зростання економіки. У 1989 р. приріст ВВП склав 2%. А в наступному 1990 році почав новий циклічний спад - дев'ята за рахунком рецесія за післявоєнний період. Промислове виробництво в 1990-91г.г. скоротилося на 5%, рівень безробіття збільшився з 5% до 7%. У 1990 р. 21 млн. найбідніших американців отримували фудстемпи (талони на харчі), 5 млн. бідних немолодих американців продовжували отримувати «SSI» - посібник з бідності. На вулицях з'явилося знову багато бездомних і жебраків.   ²⁵     

Можна згадати, що в 1979 р. Джордж Буш заявляв, що податкових і фінансових методів регулювання економіки недостатньо, але ставши віце-президентом і президентом, він втратив критичне ставлення до рецептів неокласиків. Можливо позначалася його нелюбов до абстрактних економічним теоріям, без яких важко розуміти теорію і практику антициклічного регулювання. У всякому разі навіть Р. Ніксон зумів під час кризи відмовитися від неокласичних рекомендацій і заявляв, що треба рахуватися з кейнсіанцями. Дж. Буш цього не зробив. Для Президента Джорджа Буша-старшого набагато більше значення мала зовнішня політика уряду, ніж внутрішня. У недооцінці економіки його звинувачували демократи.²⁶

Отож, за чотири роки президентства Буша у внутрішній політиці панувало радіомовчання. Багато енергії, однак, було потрібно на те, щоб взяти в руки важкий спадок адміністрації Рейгана: дефіцит державного бюджету, державні борги і крах багатьох ощадкас, які розорилися на спекуляціях в роки буму цін на землю і будинки. При цьому дефіцит державного бюджету був двосічним мечем. Він вузько обмежив би простір політичних дій будь-якого президента. Одночасно він міг бути використаний як виправдання президента, який і так не збирався проявляти ініціативу у внутрішній політиці. Убогий внутрішньополітичний результат адміністрації Буша полягав у виданні закону про інвалідів і охороні повітря. Від домагання новообраного президента увійти в історію як президент освіти або захисту навколишнього середовища в наступні роки не залишилося жодних ознак. При цьому він міг би придбати підтримку Конгресу, з яким підтримував кооперативні відносини і з членами якого мав чудові особисті стосунки. Буш також не зміг використати свою велику популярність після виграної війни в Затоці, щоб здійснити велику внутрішньополітичну програму. Всупереч раді своїх співробітників він проголосив мінімалістську концепцію, в якій мова йшла лише про боротьбу зі злочинністю та про транспортній політиці. Економічно-політичним нещастям, яке мало більшу вагу, ніж мізерні результати внутрішньої політики, стала заява Буша про те, що він, незважаючи на власні багаторазові обіцянки, підвищить податки через дефіцит державного бюджету. Взагалі, економічна політика та економічний розвиток стали ахіллесовою п'ятою його адміністрації, що коштувало йому в кінцевому рахунку переобрання: економічне зростання та індивідуальний реальний дохід переживали застій, зовнішньоторговельний дефіцит, насамперед з Японією, продовжував зростати і число безробітних зросло на 3 мільйони. Незадовго до дня виборів 1992 року це невдоволення знайшло своє відображення в опитуванні громадської думки: 80% опитаних вважали, що уряд веде не в потрібному напрямку і що економічний добробут країни перебуває під загрозою; поширювалися песимізм і поганий настрій.