Використана література

1. Доклад Цзян Цземиня на ХУІ Всекитайском съезде КПК. — Пекин, 2002. — 12 с.

2. Документы ХІІІ Всекитайского съезда КПК. — Пекин, 1988. — 311 с.

3. Илларионов А. Секрет китайского экономического «чуда» // Вопр. экономики. 1998. — № 4. — С. 14-26.

4. Китай. 2002. — Пекин: Изд-во «Синьсин», 2002. — 212 с.

5. Пивоварова Э. Уроки хозяйственной реформы в КНР // Рос. экон. журн. — 1997. № 5-6. — С. 67-77.

6. Пивоварова Э. Социализм с китайской спецификой: итоги теоретического и практического поиска. — Москва, 1999. — 272 с.

7. Платковский А. Пекин решил выдержать паузу // Известия. — 1998. — 26 авг.

8. Теин Ли. Экономическая реформа в Китае // Вопр. экономики. — 1996. — № 10. С. 153-156.

9. Українські розробки для Цзінаньського технопарку // Урядовий кур’єр. — 2002. — № 217. — С. 1-2.

10. Українські технології для авіації Китаю // Урядовий кур’єр. — 2002. — № 215. С. 1, 3.

Соціально - економічний і політичний розвиток Ізраїлю наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття

Період 1990-2001 рр.. характеризувався крайньою нестабільністю політичної системи Ізраїлю. У 1990-92 рр.. при владі перебувала правоцентристська коаліція під керівництвом І. Шаміра, в 1992-95 рр.. - Лівоцентристська коаліція під керівництвом І. Рабіна, після вбивства якого 4 листопада 1995 главою уряду країни знову став Ш. Перес. Поразка Ш. Переса на виборах, що відбулися в травні 1996 р., знову привело соціал-демократів в опозицію, однак на цей раз їх «відлучення» від влади було порівняно недовгим. Проіснувавши лише три роки, правоцентристська коаліція Б. Нетаньяху пала, знову відкривши соціал-демократам шлях до керівництва країною. У 1999 р. до влади прийшов уряд на чолі з лідером Ізраїльської партії праці Е. Бараком, проте вже в 2001 р. і воно було відсторонено від влади, а новим прем'єр-міністром країни став лідер Ліккуда А. Шарон. Всі ці колізії супроводжувалися не тільки змінами системи виборів (введенням прямих виборів глави уряду і їх скасуванням, підвищенням електорального бар'єру, введенням системи принаймні у трьох найбільших партіях і її скасуванням в двох з них), але і численними змінами в розстановці політичних сил в країні.

На початок 1990 – х років Ізраїль переживав досить складний період. Прем’єр міністром на цей час був Іцхак Шамір. Іцхак Шамір отримав країну у важкому стані: Армія оборони Ізраїлю окупувала південь Лівану, фінансове становище було в жалюгідному стані, суспільство було розколоте на правих і лівих. Для того аби нормалізувати складну ситуацію в державі, що склалася на початку 1990 – х років, Шамір мав намір взяти кредит в США. 12 вересня 1991 президент США Джордж Буш заявив, що кредит (точніше, американські гарантії, які робили кредит можливим) Ізраїль отримає тільки за умови, що Ізраїль буде брати участь у міжнародній конференції про мир і припинить будівництво в єврейських поселеннях на територіях, що визнавалися за Палестиною.

Проте прем’єру так і не вдалося нормалізувати ситуацію в країні, так у 1991 кількість жертв терактів було рекордним з часів Війни за незалежність - 101 осіб. В результаті цього, а також в результаті згоди на участь у Мадридській конференції, проти якої виступали його прихильники, Шамір втратив підтримку виборців, і партія Авода на чолі з Іцхаком Рабіном прийшла до влади. Через день після виборів Іцхак Шамір оголосив про свою відставку з посади лідера Лікуда і повернувся в Тель-Авів.

Свою діяльність в якості прем'єр-міністра І. Рабін почав з того, що заморозив асигнування на будівництво і розвиток єврейських поселень в Іудеї, Самарії та Газі. В оточенні голови уряду говорили про необхідність припинити подальше зростання поселень на контрольованих територіях, одночасно форсуючи пошук шляхів до досягнення політичних угод з арабськими партнерами Ізраїлю.

На посту глави уряду Іцхак Рабін зіткнувся з дипломатичними змінами на міжнародній арені і, в першу чергу, з розпадом Радянського Союзу і кінцем холодної війни, з масовою репатріацією радянських євреїв до Ізраїлю і мирними переговорами з сусідніми арабськими країнами. Перераховані фактори породили нові можливості для позитивних зрушень у всіх сферах життя.  У першому ж виступі в Кнесеті він заявив, що "має намір йти іншим шляхом" і відмовився від "облогового менталітету"

На шляху до мирних домовленостей з палестинцями та Йорданією Рабіну довелося подолати шалений опір екстремістських кіл. Після низки антиізраїльських збройних актів з боку палестинських радикальних організацій на нього в черговий раз обрушився град звинувачень в зраді інтересів Ізраїлю.   Він враховував внутрішню ситуацію в Ізраїлі і вважав, що країна не може вічно перебувати в стані війни і підвищеної бойової готовності.

Була тільки одна проблема, яка займала в списку пріоритетів Рабина не менш важливе місце, ніж мир, - це безпека країни. У даному питанні він не був готовий на компроміс і демонстрував твердість.

  - Ми будемо вести боротьбу з терором так, - говорив він, - неначе мирних переговорів немає. І будемо вести переговори так, як ніби не існує терору.

  Цю формулу Рабін наполегливо проводив в життя, незважаючи на різку критику правої опозиції. Йому доводилося діяти у надзвичайно складній обстановці, коли в кнесеті інколи достатньо одного-двох голосів, щоб схилити чашу терезів на користь правих.

4 листопада 1995 року І. Рабіна було вбито, релігійним фанатиком.

У 1996 році в Ізраїлі вперше в історії держави були проведені прямі вибори прем'єр-міністра, перемогу здобув Біньямін Нетаньяху. Незважаючи на перемогу на виборах прем'єр-міністра, партія Лікуд не отримала більшості в Кнесеті, на виборах до Кнесету 14-го скликання перемогла партія Авода. Тому Нетаньяху довелося формувати коаліційний уряд за участю релігійних партій, таких як ШАС і Яхадут ха-Тора. Спрямованість цих партій на соціальне забезпечення і захищеність свого електорату йшла врозріз з капіталістичними поглядами Нетаньяху. Лідери релігійних партій вимагали від нового прем'єр-міністра припинити територіальні поступки і звільнити релігійних іудеїв від служби в армії. Крім мирного процесу між Ізраїлем і палестинцями перед Нетаньяху стояло завдання зміцнення ізраїльської економіки. Головним завданням в економічній сфері було припинення зростання інфляції та інші кроки, спрямовані на скорочення дефіциту бюджету держави. В період прем'єрства Нетаньягу вкладення в ізраїльську hi-tech сферу склали 1 мільярд доларів щорічно. Нетаньяху підтримував ринкову економіку і вільне підприємництво, в рамках цієї політики почав зміна системи оподаткування населення та перерозподіл державних допомог. Цю політику продовжив у свою бутність міністром фінансів в уряді Шарона. У його каденцію посилилися економічні і міжобщинні протиріччя. Зокрема, були закриті під приводом економічної недоцільності багато містоутворюючі підприємства на півночі і півдні.

Розбіжності в Лікуді, проблеми із затвердженням державного бюджету та недовіру уряду Нетаньяху в Кнесеті, призвели до дострокових виборів у 1999 році. Дострокові вибори відбулися 17 травня 1999. Нетаньяху програв вибори Ехуду Бараку кандидату від партії Авода.

За півтора року уряд Барака провело виведення ізраїльських військ з Лівану, після того як вони знаходилися там останні 19 років. Ехуд Барак виступив з планом часткової секуляризації.

Уряд Е. Барака почало переговори з палестинцями про остаточну фазі врегулювання близькосхідного конфлікту в рамках переговорів з Ясіром Арафатом в Кемп-Девіді восени 2000 за посередництва президента США Білла Клінтона. Переговори результатів не принесли, хоча Ехуд Барак пропонував палестинській стороні істотні поступки, аж до розділу Єрусалиму. Провал переговорів призвів до загострення інтифади, розвалу урядової коаліції і поховав його плани політичних реформ.

Вже через два роки, в лютому 2001 року, пост прем'єр-міністра він втратив, програвши призначені ним же позачергові вибори Аріелю Шарону, лідеру «Лікуда».

Він виконав обіцянку, дану в період виборчої кампанії, і сформував уряд Національної Єдності на широкій основі, куди увійшли, як партія Праці, так і права партія Національної єдності. Він призначив лідера партії Праці Біньяміна Бен-Елієзера своїм міністром Оборони і заступником прем'єр-міністра.

Шарон мав намір домогтися розширення уряду Національної Єдності в своїй повній мірі до жовтня 2003 р. Однак Бен-Еліезер, що випробовував на собі тиск своєї партії на протязі декількох місяців, вивів партію Праці з коаліції. Шарон намагався створити стійку коаліцію без партією Праці, але не зміг процвітати в цьому, відмовляючись змінити діаметральні напрямки політики, прийнявши в свій уряд ультра-правих. Тому він розпустив Кнесет і закликав до ранніх виборам 28 січня 2003. Партія Лікуд на чолі з Аріелем Шароном отримала 38 місць на виборах 2003 року і сформувала коаліційний уряд спільно з правими партіями і центристським шину. Ситуація в країні була важкою - застій в економіці, безробіття, проблеми з безпекою.

В зв’язку з хворобою а. шарон у 2006 році передав повноваження прем’єр - міністра Ехуду Омьмерту. 4 травня 2006 Ольмерт представив кнессету новий коаліційний уряд. Ольмерт обійняв також посаду міністра зайнятості та соцзабезпечення. Передбачалося пізніше передати цей пост однієї з коаліційних партій.

З 2009 року прем’єр - міністром Ізраїлю повторно було обрано Біньяміна Нетаньяху.

Що стосується економіки Ізраїлю, то у 90-і рр.. Ізраїль досяг самого швидкого зростання валового національного продукту (ВНП) серед країн - членів Європейського економічного співтовариства - в середньому 5,6% в 1990-1993-му і близько 6,8% в 1994-95 рр.. За показником ВНП на душу населення, що становить сьогодні понад 16000 доларів, Ізраїль посідає 21-е місце серед 200 країн світу. Незважаючи на те що Ізраїль маленька країна з населенням 5,5 млн. чоловік, він займає гідне місце в світі по ряду галузей промислового і сільськогосподарського виробництва та експорту. Угоди про вільну торгівлю з країнами Європи та США сприяли розвитку ізраїльського експорту (18 млрд. доларів на рік), участі Ізраїлю в міжнародному бізнесі і прискореному розвитку країни в 90-і роки.

Саме гідне досягнення ізраїльської економіки - це високі темпи розвитку в умовах, коли країні доводиться вирішувати відразу кілька найважливіших завдань.

Національна безпека. Ізраїль витрачає близько 10% ВНП на потреби оборони. Незважаючи на розвиток мирного процесу, країні необхідні сильні НД, здатні підтримувати оборонну міць держави.

Абсорбція репатріантів. З моменту утворення Ізраїль прийняв понад 2,5 млн. репатріантів - майже в 4 рази більше числа євреїв, що проживали в країні до моменту проголошення незалежності в 1948 р. Тільки за перші чотири роки населення Ізраїлю зросло вдвічі; більше 700000 чоловік, головним чином біженців з повоєнної Європи і арабських держав, прибули тоді в країну.

Створення сучасної економічної інфраструктури. Незважаючи на те що до 1948 р. в Ізраїлі існувала мережа доріг, мався транспорт, були побудовані порти, функціонували зв'язок, водо-та електропостачання, все це не відповідало масштабам відбувалися змін. Для створення сучасної економічної інфраструктури потрібні величезні кошти.

Високий рівень соціального обслуговування. Забезпечення добробуту своїх громадян - це обов'язок Держави Ізраїль; особлива турбота проявляється по відношенню до незаможним верствам населення. На ці цілі в країні завжди виділялися значні кошти.

Що стосується соціального законодавства, то розмір заробітної плати для всіх секторів економіки визначається в ході переговорів між урядом - найбільшим роботодавцем у країні, Гістадрут і Об'єднанням підприємців, що представляє всіх інших роботодавців. Ці угоди (з періодично вносяться в них незначними змінами) забезпечують також автоматичну виплату надбавки на подорожчання, яка компенсує зростання цін. В результаті положення в області зарплати залишається практично незмінним, в особливості у всьому, що стосується її нижньої межі. Збільшення безробіття лише в малому ступені впливає на зменшення зарплати, причому в періоди підвищеного попиту на робочу силу зарплата піднімається великими темпами в тих галузях, де потреба в працівниках відчувається гостріше. В кінці 1995 р. середній рівень зарплати становив 4614 шек. на місяць (близько 1530 дол). Умови праці в різних галузях встановлюються за допомогою трудових угод між роботодавцями та працівниками. Основні принципи умов праці визначені законом, який встановлює максимальну тривалість робочого тижня (в межах 47 годин), мінімальну заробітну плату, компенсацію за понаднормову роботу і в разі звільнення, щорічний оплачувану відпустку та відпустку по хворобі.

Броніслав Коморовський народився 4червня 1952 року в Oborniki Сілезького поблизу Вроцлава, в інтелігентній сім'ї дворянського з традицією незалежності.Закінчив Кипріан Норвіда середньої школи загальної освіти № 24 у Варшаві та історичний факультет Варшавського університету.Колишній антикомуністичної опозиції, член парламенту, міністр національної оборони, маршал Сейму Республіки Польща.

Опозиція діяльності до 1989 року

Закінчив Кипріан Норвіда середньої школи загальної освіти № 24 у Варшаві. Як учень середньої школи він був залучений в діяльність опозиції та взяв участь у ряді демонстрацій, наприклад, під час протестів березня в 1968 році. Він був арештований в перший раз в грудні 1971 року.

Він брав участь в операції з надання допомоги постраждалим працівникам Радом і Урсус в 1976 році. Він працював з Комітетом захисту робітників і Рухом на захист прав людини та громадянина. і організовані патріотичні демонстрації.

Він працював в якості принтера, журналіст, дистриб'ютор і видавець підпільної друку. У роки опозиційну діяльність він був заарештований і часто жертвами. Під час воєнного стану він був інтернований.

Він захистив дисертацію магістра на факультеті історії у Варшавському університеті. У 1977 році він працював у Zespół Prasy Pax, і в 1980-1981 роках в Центр соціальних досліджень NSZZ Солідарності (Independent і самоврядних профспілок Солідарність) з Мазовецького регіону. З вересня 1982 року він працював в якості редактора незалежної, підземні журналу "ABC" (Adriatic - Балтійське - Чорне море).

Під час воєнного стану і після, до 1989 р. він викладав історію в середній духовної школи в Непокальанов.

Національна діяльність після 1989 року

Парламент

З 1991 по 2010 рік він був членом парламенту від термінів поспіль у Сеймі. Він працював у комісії для поляків за кордоном і в Комісії з національної оборони, а потім у комісії із закордонних справ.

З 1997 по 2000 він керував сейму комісії з національної оборони. З 2001 року він був заступником голови комісії Сейму з національної оборони і член комісії Сейму у закордонних справах.

У жовтні 2005 року він був призначений заступником маршала ^5-й Сейм. У листопаді 2007 року він був призначений маршал 6-й Сейм.

Він пішов зі свого мандата 8 липня 2010, після обрання Президентом Республіки Польща.

Уряд

У 1989-1990 роках він був директором офісу Олександр зал в канцелярії Ради міністрів.

У 1990-1993 роках - в урядах Тадеуша Мазовецького, Яна Кшиштофа Білецького і Ханни Сухоцька - він був заступником міністра національної оборони соціальної та виховної роботи.

У 2000-2001 роках він був міністром національної оборони в уряді Єжи Бузека.

Партія

Він був членом Спілки свободи, в якій він служив в якості генерального секретаря.Потім він вступив в партію консервативна Народна, де він був заступником голови.

У 2001 році він став членом Громадянської платформи, в якій він служив в якості голови на Мазовецького регіону. У червні 2006 року він був призначений заступником голови партії.

Президент Республіки Польща

Коморовський став виконувачем обов'язків президента 10 квітня 2010 року після смерті президента Леха Качинського . Його першим рішенням було оголосити сім днів національної жалоби починаючи з 10 квітня. ^[8] Відповідно до Конституцією Польщі , Коморовський мав призначити дату чергових президентських виборів протягом 14 днів вступу на посаду, дата виборів найближчі протягом 60 днів, що оголошення. 21 квітня, його офіс оголосив, що вибори будуть проведені 20 червня. ^[9] У виборах , він отримав 41,54% голосів у першому турі, а потім зіткнувся Ярослав Качиньський , який отримав 36,46% голосів у першому турі .

У другому турі Коморовський був обраний президентом (8933887 дійсних голосів, 53,01%) і офіційно вступив на посаду 6 серпня 2010 року.

Після смерті начальника Канцелярії Президента Республіки Польща , Владислав Стасяк , Коморовський призначив Яцек Michałowski його наступником на діючій основі. ^[10] великого числа вакансій після аварії Смоленськ необхідність багатьох інших призначень. 12 квітня він призначив генерал у відставці Станіслав Козей глава Бюро національної безпеки в місці кінці Александром Щигло . ^[11]

29 квітня 2010, Коморовський підписав закон про парламентські акт, який реформований інститут національної пам'яті . ^[12]

27 травня 2010, Коморовський призначив Марек Бєлка , колишній міністр фінансів та прем'єр-міністра (2004-2005 роки) потім-лівий уряд, щоб бути президентом Національного банку Польщі на місце покійного Славомір Skrzypek . ^[13]

Після свого обрання Коморовського оголосив, що він піде у відставку з Сеймом 8 липня 2010, і таким чином перестає бути Маршал і виконуючий обов'язки Президента (його наступником на посаді виконуючого обов'язки президента був наступний маршал сеймуГжегож Схетина , який обіймав посаду протягом За місяць до формальної інавгурації Коморовського). ^[14] Коморовський в даний час проживає і працює в Палац Бельведер замість президентського палацу.

Приватне життя

Він одружений на Ганні Dembowska. У них є п'ять дорослих дітей: Зофія, Тадеуш, Марія, Петро і Ельжбета.

Соціальна політика президента.

Б. Комаровський відкритий до соціальних проблем, і зокрема тих, які стосуються соціального забезпечення, ринку праці, сімейна політика, освіта і охорона здоров'я, соціальне відчуження, проблеми жінок і літніх людей, а також проблеми, пов'язані з формуванням громадянського суспільства, включаючи підтримку НВО.Компетенції Управління включає в себе наступні: підготовка тематичного аналізу, моніторингу соціальної політики законодавства, підготовка та формування зустрічі під егідою Громадського Форуму дискусії, зосередившись на солідарності керовані суспільства, Secure Сім'я і громадянське суспільство - соціальний капітал.Крім того, Бюро надає свій патронаж роботи групи по фінансуванню соціальної і громадської діяльності, і запускає конкурс «хороший клімат для сім'ї" орієнтації муніципалітетів і повітів (повітів), де премія наділені президентського подружжя.