16. Засоби боротьби з тероризмом.

Боротьбою з міжнародним тероризмом у Європі займаються міждержавні спеціалізовані групи, як Бернський і Віденський клуби, Неформальна робоча група (об’єднує 15 держав ЄС і Норвегію). У Євросоюзі є ще дві структури- група Треві і група Шенген. Вони також причетні до різних аспектів антитерористичної діяльності. Відоміша з них Шенгейська група. Саме вона спричинила підписання Шенгейської конвенції, яка висунула завдання знести антитерористичні зусилля країн-учасниць до єдиного правового поля. Як у кожному мжнародному об’єднанні по боротьбі з тероризмом, тут є розгалужена інформатизована система, солідна база відповідних даних.

У вересні 1999 року у Страсбурзі відбулася сесія Парламентської асамбллеї Ради Європи. На ній саме і йшлося про посилення боротьби з міжнародним тероризмом. Запропоновано доповнити Європейську конвенцію від 1977 року положенням, що до терористичних злочинів відноситься підготовка терактів, їх фінансування й забезпечення матеріальними засобами; про створення Європейського кримінального трибуналу у справах, пов’язаних з тероризмом, і запропонувала переглянути процедуру затримання зловмисників.

На 54 – й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відбулася восени 1999 року, з особливою тривогою говорилося про актуальність тіснішого міжнародного співробітництва у протиборстві тероризму. Було запропоновано завершити підготовку проекту Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, розробити й прийняти Декларацію принципів взаємодії країн у цій справі, підтримано ініціативу проведення під егідою ООН у 2000 році конференції з антитерористичних проблем або спеціальну сесію Генеральної Асамблеї.

При Організації Об'єднаних Націй з 1973 року діє спеціальний комітет з тероризму, який працює, в основному, у трьох напрямках:

• вироблення та узгодження правових норм; підготовка міжнародних договорів і конвенцій;

• виявлення та вивчення причин, що породжують тероризм;

• розробка заходів боротьби з тероризмом.

26 січня 1977 року в Страсбурзі після детального обговорення питання в органах Ради Європи, була підписана конвенція про боротьбу з тероризмом.

Антитерористична операція (англ. Antiterrorist operation) — комплекс скоординованих спеціальних заходів обмеження конституційних прав та свобод громадян, спрямованих на попередження, запобігання та припинення злочинних діянь, здійснюваних з терористичною метою, звільнення заручників, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичного акту чи іншого злочину, здійснюваного з терористичною метою.

Активну участь в міжнародних антитерористичних операціях як на суші так і на морі береУкраїна.^[1]

Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, згідно з Указом Президента України 11 грудня 1998 року створено Антитерористичний центр при СБ України.

Сили і засоби, що залучаються до проведення антитерористичної операції. При проведенні антитерористичної операції використовуються сили і засоби (особовий склад, спеціалісти, зброя, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв'язку, інші матеріально-технічні засоби) суб'єктів боротьби з тероризмом, а також підприємств, установ, організацій, які залучаються до участі в антитерористичній операції, в порядку, визначеному законом.

17. зміст системного підходу до вивчення політики.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.