50.На якій підставі ф.Бекон надає переваг індуктивним узагальненням даних "світлоносних" дослідів перед "плодоносними", орієнтованими на швидкий результат.

Фре́нсіс Бе́кон (англ. Francis Bacon) (*22 січня 1561—†9 квітня 1626) — англійський політик, філософ і есеїст. Один з творців емпіризму — філософського напряму, який твердить, що головне — власний досвід.

Став лордом-канцлером у 1618 році і в того ж року, будучи викритим у хабарництві, був оштрафований на 40000 фунтів (згодом сума була зменшена королем). Провів 4 дні в лондонській в'язниці.

Його роботи: «Есе» (1597), що характеризується особливою стислістю; «Успіх навчання» (1605), що розглядає науковий підхід в освіті; «Новий Органон» (1620), у якій він перевизначив завдання природничої науки, бачачи в ній засіб для експериментального відкриття і метод посилення влади людини над природою; «Нова Атлантида» (1626), що описує той утопічний стан, у якому звичайно відбувається пошук і використання наукової істини.

Бекон розробив новий, антисхоластичний метод наукового пізнання. Догматичній дедукції схоластів він протиставив індуктивний метод, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. Матеріалізм Бекона — непослідовний. Визнаючи об'єктивність і пізнаванність матеріального світу, активність матерії і її рух, вірячи у силу розуму і науки, Бекон робив поступки теології і додержувався вчення про т. з. двоїсту істину. Найважливіші філософські твори Б.: «Новий Органон», «Про принципи і начала».

51. Місце німецької класичної філософії у європейській філософії, її особливості

Німецька класична філософія XIX століття не лише підвела підсумки розвитку європейської думки, але і запропонувала свої дороги і методи вирішення традиційних проблем буття, співвідношення світу і людини, теорії пізнання, моральності. Особливо плідні ідеї висловлювалися німецькими філософами в області розвитку. Були систематизовані попередні погляди і положення по питаннях протиріччя, взаїмоперехода протилежностей, створена цілісна теорія загального зв'язку і розвитку — діалектика. Велике значення, в даний період, надавалося одній з фундаментальних проблем раціоналізму — тотожності об'єкту і суб'єкта. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель через діалектику суб'єктно-об'єктних стосунків розглядали і вирішували онтологічні, гносеологічні, ціннісно-смислові і інші питання філософського знання.

Німецька класична філософія вперше поставила питання про суть знання: «Що є знання?». Для Канта це питання зводиться до питання про можливість чистої математики і чистого природознавства (див. Критика чистого розуму). У його формулюванні це питання про знання зводиться до питання про можливість синтетичних думок апріорі. Для Фіхте питання про знання стає також питанням про суть людини. Якщо суб'єкт є необхідною умовою існування світу, то знання стає способом його конституювання. Шеллінг повертає питанню про знання його об'єктивну складову, розглядаючи знання як результат розвитку самої природи. Гегель синтезує питання про знання в положенні: «Дійсною формою істини є система знання». Для Фейєрбаха питання про суть знання на тлі грандіозного успіху науки і техніки стає вже неістотним, що свідчить про те, що можливість знання перестала бути проблемою. Іоганн Готліб Фіхте Значне місце в розвитку німецької класичної філософії займає І. Г. Фіхте (1762—1814) з його суб'єктивним ідеалізмом. Фіхте відкинув ідеї Канта про «речі в собі», вказуючи на її суперечність, і вважав, що світ — це «суб'єкт-об'єкт, причому провідну роль грає суб'єкт». Він говорив, що існує два ряди дійсності: об'єктивний (не залежний від нашої свідомості) і уявний. Другий він оголосив реальним посилаючись на те, що уявляючи ми витрачаємо реальний час на цей процес, а значить і все уявне ми також можемо вважати реальними

. Величезною заслугою Гегеля є введення у філософію таких прозорих понять як розвиток, процес і історія. Займався також дослідженням проблеми розуму в історії. Переслідуючи свої цілі, говорив Гегель, людина по дорозі створює щось, від цих цілей не залежне, з чим він потім повинен вважатися як з передумовою. Таким чином по Гегелю випадковість перетворюється на необхідність. У цьому філософ бачить «хитрість історичного розуму», яка полягає в діяльності, що «опосередковує, яка, давши об'єктам діяти один на одного відповідно їх природі і виснажувати себе в цій дії, не втручаючись в той же час безпосередньо в цей процес, все ж здійснює лише свою власну мету». Людвіг Фейєрбах (1804—1872) ? учень Гегеля, а згодом його критик, особливо в області поглядів на релігію. Розробив один з варіантів антропологічного матеріалізму. Рахував ідеальне лише особливим чином організоване матеріальне. При цьому йому імпонувала ідея людини, що «реально відчуває». Вважав природу основою духу.

52.Р..Декарт-засновник раціоналізму у європейській філософії. Засновником новоєвропейського раціоналізму є Рене Декарт (1596-1650 рр.). Його латинське ім'я Картезій - звідси назва його вчення картезіанство. Декарт народився у Франції (місто Лае). В єзуїтському коледжі Ла-Флеш отримав основи освіти. Як військовий, він побував у значній частині Європи. В 1621 році залишає військову службу І подорожує. Відвідав Німеччину, Польщу, Швейцарію, Італію. В кінці життя приймає запрошення шведської королеви І від'їздить до Стокгольму, де незабаром І помирає. Найважливіші його праці присвячені методологічним проблемам. Першою вимогою для філософії і науки Декарт вважає принцип радикального сумніву. Сенс цього принципу в тому. щоб нічого не приймати на віру, а все піддавати критичному сумніву. Але Декарт висовує сумнів не як мету, але лише як засіб, його скепсис по своїй суті являється скепсисом, який руйнує будь-які достовірності для того, щоб знайти єдину дійсну первинну достовірність Декарт ставить питання про осягнення достовірності самої по собі, достовірності, яка повинна бути висхідною передумовною І тому сама не -може спиратися на Інші засади. Таку достовірність він знаходить у мислячім Я - у свідомості, у його внутрішній свідомій очевидності. Для мислячого Я факт мислення в момент мислення підтверджує факт самого існування Я. Це абсолютна достовірність, яка не викликає сумніву. Звідси і відома теза Декарта – Я мислю, отже я існую. Прийняття Декартом мислячого Я як первинної достовірності спрямоване проти схоластичного спекулятивного мислення. Із розуміння первинної достовірності, Із його "мислю, значить Існую" випливає ряд суттєвих характеристик його субстанції. Декартове мисляче Я являється чимось, що для свого Існування не потребує нічого, окрім самого себе, не потребує ніякого місця І не залежить від будь-якої матеріальної речі. В цьому смислі тут немає ніякої Іншої характеристики окрім мислення. Тому він визначає його як мислячу річ, Духовну субстанцію.Основним атрибутом Матерії для Декарта є протяжність. Протяжність (простір) Декарт протиставляє іншим в більшості своїй чуттєво достовірним властивостям тіл ( матерія). Однак він приходить де висновку, що по відношенню до протяжності вони в більшій або меншій мірі похідні. Тому все можна звести до протяжності. Отже друга субстанція - Протяжність для свого Існування не потребує Існування субстанцій духовних. Вони можуть Існувати незалежно одне від одного. Визнаючи незалежність Існування субстанцій матеріальної І субстанції духовної, Декарт започатковує у новій філософії підвалини Дуалізму. Ці субстанції в розумінні Декарта не являються досконалими субстанціями. Досконалою субстанцією являється лише бог, який Існує "сам Із себе" І сам являється своєю причиною. Все Інше потребує для свого Існування "присутності бога". Бог являється гарантом Істинності достовірних фактів, оскільки пізнання, яке людина вважає достовірним, можливо, лише здається достовірним, але не являється таким в смислі узгодженості з речами, які в ньому виражені.

Правила, яких він дотримується І які на основі свого досвіду вважає найважливішими, він формулює таким чином:1.  не приймати ніколи будь-яку річ за "Істинну, якщо ти II не пізнав як Істинну з очевидністю; уникати будь-якої поспішності І зацікавленості ; не включати в свої судження нічого, окрім того, що явило себе як ясне І видиме перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніватися в цьому; це правило є концентрованим втіленням його методологічного скептицизму і спирається на умови "достовірності" І "очевидності" пізнання,2.  Друге правило виражає вимогу аналітичності: розділити кожне з питань, які потрібно вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще вирішити;3.  Трете правило відноситься до виводу Із думок: свої Ідеї розмістити в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших І які пізнаються найлегше, переміщуватись повільно, немовби зі сходинки на сходинку, до знання найбільш складного, допускаючи порядок навіть серед тих, які природньо не слідують одне за Іншим;4.  Четверте правило підкреслює необхідність певної систематизації як пізнаного, так І того, що пізнається: здійснювати скрізь такі повні розрахунки І такі повні огляди, щоб бути впевненим в тому, що ти нічого не обминув.