Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІДПУ (пит. 21-41).doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
337 Кб
Скачать
☆
  1. Розкрити державно-політичний устрій України наприкінці XVI - першої половини XVII століть.

Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполи­тої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Га­личина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 p., обира­ли на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався "Артикулами" Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполи­тої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов'язувався пи­тання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлю­вали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували "конклюзію" — за­гальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 пос­лів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сейми­ках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлюва­ти податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціону­вати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип "вільного вето".

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським дво­ром, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях пе­ребували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-терито­ріального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поді­лена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до скла­ду якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воє­водства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На ук­раїнських теренах, що входили до складу Литви, продовжува­ли існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу. Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Спра­ви повітів провадили старости, а центральних повітів, або ко­мендантських замків, — каштеляни.

На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експ­луатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воє­водами і старостами в селах призначались управителі. Щодо при­ватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося за­лежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магна­ти, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, "радовці", що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-еконо­мічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіля­ко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які го­ловували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.

Судова система грунтувалася на становому принципі побу­дови суспільства й залежала від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівсь­кий суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розгля­далися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обира­лися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розг­лядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підко­морій.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, ре­єстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинсь­ким привілеєм 1569 p., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно "руською", тобто українською мовою.

Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуван­ням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доме-ніального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточ­ний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й гос­подарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложе­ного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також спра­ви, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії ви­ложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи роз­глядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучав­ся міський староста. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була знач­ною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Ду­ховні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кри­мінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпис­копи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.