36. Проаналізувати процес будівництва української (національної) держави в середині хvii століття.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. тТривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство

народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна

організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на

утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної

України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій,

що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій

пристосовувалася вже готова, перевірена практикою

військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В

екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та

мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки

загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною

політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була

підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона

зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове

оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у

Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав

із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом.

Система цих органів складалася з трьох урядів:

генерального, полкового, сотенного.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які

складали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем,

главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для

виконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видавав

універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Від нього

також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він

був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які керували

окремими галузями управління. Генеральний обозний, генеральний осавул,

генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за

боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральний

обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був

головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань,

виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував

зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний

суддя (спочатку один, а згодом — двоє) очолював вищий судовий орган —

апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Усі ці міністеріали

утворювали раду генеральної старшини при гетьмані.

аршини при гетьмані.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом

української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани.

У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних

з таким же статусом містах правили отамани з виборними особами від

міського населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати постійне реєстрове

військо. В 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна

сила чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України,

яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося

прокласти по Віслі.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну

одиницю.

На думку деяких вчених, полково-сотенний устрій є істотним елементом

української державності, притаманний їй єдиній. Зрозуміло, полки як

військові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україні

полково-сотенна організація отримала військову, адміністративну та

судову владу. При тому вона виявилася напрочуд життєздатною та

проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади і управління, що формувався, потребував

матеріального забезпечення. З цією метою провадилося збирання податків.

Держава склалася на основі ідеології української національної

державності. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності

мати власну державу, а й з усвідомлення здібностей та можливостей

українського народу створити таку державу.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у

виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям

з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє

твердити, що в українській державності була започаткована майбутня

республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що

глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних

інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому

претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним

супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у

1648—1654 pp., сучасники нарікли українською козацькою державою,

називаючи Військом Запорізьким або Хмельниччиною (Хмельнишиною).

Більшість вчених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король

Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні нема іншої влади, крім влади

гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б.Хмельницький) діє, як

"правитель", тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта

міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У

1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з

сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною.