21. Простежити становлення і розвиток державної релігії в Київській Русі.

У 9 ст. у Сх. Європі склалася могутня держава, яка об’єднала східних слов’ян і їх найближчих сусідів – Київська Русь. Міжнародний авторитет цієї держави зростав з кожним роком, налагоджувались контакти з навколишніми країнами, процвітала торгівля. В той же час великі держави не бажали рахуватися з новоявленим сильним сусідом через відданість населення Русі язичницьким культам. Поступово язичництво – прогресивна для епохи воєнної демократії релігія – стала гальмуючим фактором у розвитку середньовічної держави феодального типу, яка потребувала жорсткої централізації соціальних інститутів, об’єднання під рукою єдиного правителя.

На певному етапі язичництво перестало забезпечувати достатні темпи розвитку торгівлі та культурного обміну з християнськими й ісламськими країнами. В цій ідеологічній базі не було місця соціальній і майновій нерівності, притаманних феодальним відносинам. Все це вступало в протиріччя з ходом історичного процесу. Отже, старі традиції потребували суттєвих змін, прийняття однієї зі світових релігій як державної стало історичною необхідністю. Це давало можливість деякою мірою урівняти Київську Русь з іншими європейськими державами. Серйозно питання вибору нової релігії для своєї держави постало перед князем Володимиром. Із самого початку був відхилений іудаїзм. Князь вагався між магометанством, католицизмом та православ'ям . Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея влади від бога та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі І—II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.

Питання було вирішеним. Залишалося розв’язати останню проблему: прийняття християнства від Візантії згідно із заведеною традицією, поставило б Русь у залежність від імперії. Володимир же бажав рівноправних взаємин. Свого князь домігся досить оригінальним способом. У 988 році Володимир взяв Корсунь, погрожуючи захопити і саму столицю, якщо йому не віддадуть в дружини принцесу Анну. Однією з умов шлюбу було хрещення Володимира. Все це не відповідало традиціям, дипломатії і релігійній політиці Константинополя, але саме таким нетрадиційним шляхом Київська Русь увійшла в Європу як рівноправний партнер не лише Візантії, а й інших могутніх держав того часу.

Повернувшись додому з молодою дружиною та корсунськими церковнослужителями, князь розпочав утверджувати нову віру, починаючи з Києва.

Процеси християнізації протікали з великими труднощами і жертвами. Християнство було релігією князівсько-боярської верхівки. Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися. Але в Києві Володимир мав наймане вірне військо, тому інакомислячих втихомирювали силою. Поза Києвом справа була вже зовсім нелегкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри. В результаті процес християнізації розтягнувся на кілька століть.

Про це свідчать і неодноразові спроби волхвів повернутися до старої віри. Свідомість народу залишалася язичницькою, і він ставав на бік повсталих (про це світчить повстання 1071 року).

Хоча з літописних рядків постає картина саме релігійних протистоянь, однак історики характеризували ці повстання більше як своєрідну “класову боротьбу”.

У народній свідомості того часу волхви були охоронцями не тільки віри, а й етнічної моралі. Князі також мусили виконувати моральні закони своєї держави. Волхви постійно здійснювали контроль над виконанням цих законів — звичаєвого права. Вони стежили за тим, щоб не було здирництва (надто великої данини), організовували й військові походи на захист своєї землі, давали поради князям тощо. Отже, до старої віри привертав насамперед справедливий суспільний устрій, який задовольняв широкий загал народу.

Таким чином майже триста років після Володимирової християнізації не вщухають релігійні бунти, повстання і навіть протести князівської дружини проти надто суворих християнських постів.