2. Демонстративні та недемонстративні типи виведення.

Умовивід є форма міркування, завдяки якій з одного або декількох суджень за визначеними правилами виводять нове судження. Наприклад: 1)Усі судді мають великий життєвий досвід Отже, харківські судді мають великий життєвий досвід

2)Усі злочини є правопорушеннями. Шахрайство — злочин. Отже, шахрайство є правопорушенням.

3) Залізо проводить електричний струм Мідь проводить електричний струм Срібло проводить електричний струм Золото проводить електричний струм Залізо, мідь, срібло, золото є металами Отже, ймовірно, що всі метали проводять електричний струм

4) А. за збройний напад за вироком суду отримав 7 років позбавлення волі. Б. Теж вчинив збройний напад.

Отже, ймовірно, що Б. отримає за вироком суду 7 років позбавлення волі. В усіх наведених прикладах з одних суджень виводяться нові судження. Ті судження, в яких є певне вихідне знання і з яких виводиться нове судження, називаються засновками ( лат. praemissal), а нове судження, отримане з засновків, називається висновком (лат. conclusio). Для більшої наочності засновки відділяються від висновку рискою.  У звичайній мові зв'язок висновку з засновками виражається словами «отже», «значить», «тому що» і т.ін. Відношення між засновками і висновком є відношення між підставою і наслідком: засновки є підставою, висновок — наслідком, що випливає з цієї підстави. Залежно від кількості засновків усі умовиводи поділяються на безпосередні – з одним засновком, і опосередковані – двома та необмежено більшою кількістю засновків. Для того, щоб висновок був істинним, необхідно дотримуватися двох умов:1) засновки повинні бути істинними;2) слід дотримуватися правил логічного виводу.

Залежно від напрямку, в якому рухається думка в процесі виводу, розрізнюють дедуктивні, індуктивні і традуктивні умовиводи.  У дедуктивних умовиводах (від лат. deductio - виведення) між засновками та висновком існує відношення логічного слідування, тобто думка рухається від загального положення до його часткового застосування. Індуктивні умовиводи (від лат. inductio - наведення) ніби “наводять” нас на загальну думку на підставі серії часткових спостережень, тобто в них ми маємо зворотній порівняно з дедукцією процес виводу від часткового до загального.  Традуктивні умовиводи (від лат. trans – через +ducere – вести), або умовиводи за аналогією (від грецьк. аnalogia - пропорція), „переносять” на висновок ту ж саму ступінь загальності, яку мали засновки. Найчастіше йдеться про перенесення часткового знання про одиничний предмет думки на інший, схожий з першим, предмет. За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та правдоподібні (недемонстративні, імовірні). В демонстративних умовиводах висновок необхідно істинний, а в правдоподібних — імовірно істинний. Демонстративними умовиводами вважаються дедуктивні умовиводи і так звана повна індукція, недемонстративними – неповна індукція і традукція.

3. Поняття аргументу, типи аргументів.

Аргуме́нт (лат. argumentum) — багатозначний термін, який, в залежності від контексту може означати:

У логіці — істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного доведення встановлюється істинність тези. Основними видами аргументу є: очевидні положення, аксіоми, факти, закони науки, визначення понять і т. ін.

Аксіо́ма (грец. axiōma — загальноприйняте, безперечне, від axio — вважаю гідним, наполягаю, вимагаю)

вихідне положення, самоочевидний принцип. В дедуктивних наукових теоріях аксіомами називають основні вихідні положення чи твердження якоїсь теорії, що приймаються без доведень, і з яких шляхом дедукції, тобто чисто логічними засобами, одержують весь інший її зміст. Див. Аксіоматичний метод.

у переносному значенні те, що не потребує жодних доведень.

аксіома — це твердження, заперечення якого заперечує основи логічного мислення

Факт (від лат. factum - зроблене) - поняття, що має виражену суб'єкт-об'єктну природу, що фіксує реальну подію або результат діяльності (онтологічний аспект) і, що вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, яке, з одного боку, реалізує вихідні емпіричні узагальнення, будучи безпосереднім базисом теорії або гіпотези (в окремих випадках й самої теорії), а з другого боку - несе у своєму вмісті сліди семантичного впливу останніх (логіко-гносеологічний аспект).

У логіці й методології науки емпіричні факти виконують різноманітні функції стосовно теорії: є основою її виникнення, відіграють роль перевірки і підтвердження або спростування гіпотези (в окремих випадках й самої теорії). Наукова теорія в саморозгортанні генерує можливість виникнення нових фактів, описує і пояснює їх, виконує функцію передбачення. Таким чином, емпіричні факти й теорія діалектично взаємозалежні в процесі розвитку наукового знання. Протиставлення або ототожнення їх веде до крайностей фактуалізму та теоретизму - протилежним підходам до розуміння ролі фактів у саморусі наукового знання.

Закóн (рос. закон, англ. law, англ. principle, нім. Gesetz n) - об’єктивний, постійний і необхідний взаємозв’язок між предметами, явищами або процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності; закономірність.

Озна́чення, ви́значення чи дефіні́ція (від лат. definitio) — роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

Зміст позитивізму як філософської традиції.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові відфілософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.