3. Етапи розвитку позитивізму (емпіризму).

Перший позитивізм

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);

Постпозитивізм

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Емпіризм та раціоналізм в історії методології науки.

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обгрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями — раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, ДжЛокк — матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі — ідеалісти). Раціоналізм (від латинського — розумний) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму. Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII—XVIII століть (Р.Декарт, Б.Спіноза, Н.Мальбранш, Г.В.Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ. Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніцдодав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, такі в діяльності людей. Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Де-карт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц). Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття. Емпіризм (від грецького — досвід) — напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпіритики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання. На думку Ф.Бекана, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі. Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обгрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж.Беркліі Д.Юм. Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст РДекарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В.Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвоїдіяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обгрунтував Дж.Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

Емпіризм, емпіричний базис науки.

Емпіризм (від грецького — досвід) — напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпіритики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

Емпіричний базис науки - це не проста сукупність фактів, лавиноподібний зростання яких у сучасних умовах вже неможливо ні зупинити, ні обмежити. Одна з найважливіших функцій будь-якої науки - діагностична, що сприяє виборчої оцінки здобутих фактів, їх співставлення, співвідношення з тими чи іншими критеріями, систематизації, класифікації і т.п. Іншими словами, є факти і факти ... Одні заслуговують того, щоб, зважаючи на свою аргументованості та повторюваності, увійти в емпіричний базис науки, інші - випадкові, зайво субектівізірованние і епізодичні, - цього не заслуговують і повинні бути до певного часу відставлений.

Емпіричний базис науки може претендувати на певну (хоча б проміжну) завершеність лише в тому випадку, якщо дані практичного досвіду отримали власне наукове пояснення.Таке пояснення не зводиться тільки до інтерпретації та тлумачення добутих фактів, воно спрямоване на розкриття причинно-наслідкових звязків в розглядуваних явищах, до виявлення тенденцій і певною регулярністю в них. З цього випливає, що треті функцією будь-якої науки є функція пояснювальна.

Теоретичне, емпіричне, «теоретична навантаженість фактів».

Емпіричне і теоретичне - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає гетерогенні системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається.

Проблема вироблення критеріїв виділення Е. і Т. була поставлена у філософії логічного позитивізму. Е. і Т. як типи дослідницької діяльності розрізняються предметом дослідження: Е. дослідження орієнтується на безпосереднє вивчення явищ, теорія орієнтується на рівень сутності й об'єктивної закономірності в досліджуваному процесі, явищі. Е. дослідження як методи використовує реальне спостереження, реальний експеримент, Е. опис, складання графіків, таблиць тощо. На Т. рівні застосовують методи ідеалізації, уявного експерименту, історичні і логічний; методи сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний використовуються як методи побудови теорії. Особливості предмета дослідження фіксуються в засобах пізнання: на Е. рівні - прилади, експериментальні установки та ін. матеріальні засоби і Е. мова науки.

Е. мова науки складно організована, включає крім Е., Т. терміни, описує так звані Е. об'єкти - абстракції реальних об'єктів, але з обмеженим набором ознак. На Т. рівні як засіб пізнання використовується винятково Т. мова, терміни якого репрезентують такі абстрактні об'єкти, що є логічними реконструкціями реальних об'єктів і їхніх зв'язків, відносин.

Результат досліджень на Е. і Т. рівнях науки - складна система Е. і Т. знання. У Е. знанні можна виділити безпосередні дані спостережень і експериментів і Е. залежності й узагальнення, Е. факти. Проблема необхідності розрізняти дані спостереження і Е. факти також була осмислена у філософії позитивізму, зокрема , у роботах Віденського гуртка. Е. залежності (Е. закономірності) і Е. факти є безпосереднім базисом теорії. У структуру Т. знання входять шари Т. моделей приватного характеру, абстрактні Т. об'єкти, а також розвинуті наукові теорії, що включають фундаментальні Т. закони як головний елемент. Наприклад, Т. закони і моделі, що характеризують окремі види механічного руху і теорія ньютонівської механіки. Е. і Т. рівні наукового пізнання взаємодіють один з одним, будучи одночасно відносно самостійними блоками наукового знання.

Історичний підхід до взаємодії Е. і Т. розкриває діалектичність їх взаємозв'язку. Е. дослідження, виявляючи нові факти і залежності, стимулюють розвиток Т. пізнання. Своєю чергою, Е. знання є результатом саморозвитку попередньої теорії. Формування Е. базису теорії робить необхідним Т. інтерпретацію основних Е. залежностей і фактів, подальший розвиток вихідних наукових абстракцій. Т. діяльність організує Е., пророкує і втягує в коло дослідження нові факти.

Взаємодія і єдність Е. і Т., тенденція до відокремлення Е. і Т. наукового апарату, наявність прямих і зворотних зв'язків між ними створюють реальну динаміку наукового знання як цілісної самоорганізованої системи. Проблеми структури, динаміки, взаємодії Е. і Т. активно розроблялися у філософії марксизму, логічного позитивізму, постпозитивізму.

переконання про "теоретичну навантаженість" факту, що фіксація наукового факту можлива тільки за умови наявності відповідної теорії, котра детермінує факти. Тому факти, відкриті за допомогою однієї теорії, можуть за своїм значенням відрізнятися від фактів, встановлених за допомогою інших теорій. Обґрунтовується, що зміни теорій можуть спричиняти зміни у фактуальному фундаменті наукових знань. Жорсткий демаркаціонізм, який ґрунтувався насамперед на теорії верифікації, замінюється тезою про єдність наукового і ненаукового знання