51.Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»

Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном".Цей трагічний, щемливо ліричний твір має присвяту: "Любові Всевишній присвячується". Епітет "Всевишній", який в українській мові вживається лише у сполученні зі словом Бог, підкреслює велич найбільшого людського почуття - кохання. Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала день, коли приходив лист від нього. Випросивши листа, "пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...". От тільки листи були адресовані Софії. В одному з листів Михайло просив дружину: "Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном..." Михайло, як і більшість українців, вірив не лише у приворотне зілля й приворотні замовляння, а й у відворотні зілля та замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, передавали своєрідне привітання: "Три зозулі з поклоном". Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття. Михайло хоче хоча б у сні побачити дружину і малого сина, тому і просить Софію сходити до Марфи. Хай не ходить біля нього її нещасна душа: "Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку", - сподівається Михайло, краючись серцем у далекому Сибіру. Новела "Три зозулі з поклоном" - згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано і героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на повернення чоловіка із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподівалися на щастя і кохання марно. До всіх них линули зозулі з поклонами. 

52.Григі Тютюнник «Оддавали Катрю»

Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене болючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття - масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі - не знав ніхто. Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне - невідомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік. Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх персонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині проблем. Найболючіша - зубожілий стан українського села. Адже з подібними Катрями, що від’їжджають до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу - найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана наречена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «… сміх у нього тихий, м’який…». В цих рядках - мрія письменника об’єднати український народ, адже сила - в громаді. Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгородитися від чужого ока. Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше - вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни.