65, Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного

проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони

набували з моменту проголошення їх — уегЬіх. Звідси і їхня назва —

вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка

вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні приданого.

Укладання

договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його

вірогідність. Форма укладення стипу-ляції вимагала присутності кредитора

і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва.

Літеральні (письмові) договори Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі.

оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення.

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в

класичний період, був синграф — фіксований факт передачі кредитором

певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від

імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні

при цьому.

86, Система цив. Процессу.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і

період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора

та розгляд справи в суді . Перша стадія мала на меті підготовку справи

до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого

судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не

розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду

справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав

заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов

спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не

визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії (у претора),

так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення

доцільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також

розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним

залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

41, Фідуціарна угода

Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник

передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей

будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк

погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При

виплаті боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був

лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор

ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають.

Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було

справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави —

угода з кредитором, що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної

форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав

предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання,

позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою

боргу в разі невиконання юбов'язання різницю також одержував кредитор.

Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора, якщо той

відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником.

Проте це мало чим полегшувало становище боржника.